Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №490/7902/16-ц — Миколаївський апеляційний суд

26.08.26

22-ц/812/1899/26

Провадження № 22-ц/812/1902/26

Провадження № 22-ц/812/1899/26

Провадження № 22-ц/812/1897/26

Провадження № 22-ц/812/1896/26

Провадження № 22-ц/812/1895/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

26 серпня 2026 року м. Миколаїв

справа №490/7902/16-ц

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Лівінського І.В.,

суддів: Базовкіної Т.М., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Соловйовим М.А.,

за участі відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу

за апеляційними скаргами

Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Гуденко О. А. у приміщенні цього ж суду, дата складення повного тексту судового рішення не зазначена,

за позовом

Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Назарова Оксана Сергіївна, про визнання правочинів недійсними,

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 з позовом про встановлення нікчемності правочинів.

Позов мотивовано тим, що 31 серпня 2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний Банк «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір №80МФ/2006, за умовами якого позичальник отримав кредитні кошти у розмірі 250 000 дол. США.

Цього ж дня з метою забезпечення виконання ним зобов`язань за вищевказаним кредитним договором між позивачем та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р. В. та зареєстрований в реєстрі за №4664.

Відповідно до п.7 договору іпотеки предметом іпотеки виступали нежитлові приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які знаходилися в АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв.м (приміщення 17-1, 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6).

На момент укладення договору іпотеки право власності ОСОБА_1 на вказані приміщення підтверджувалося свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 29 липня 2004 року, виданим Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 своїх зобов`язань за кредитним договором рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 у справі №784/1718/13 були задоволенні позовні вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання іпотекодержателю (банку) права продажу предмету іпотеки будь-якій особі-покупцеві, з отриманням банком витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

Під час здійснення заходів, спрямованих на виконання зазначеного судового рішення, позивачу стало відомо, що рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 вересня 2012 року №1015 нежитловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_2 (предмет іпотеки) та по АДРЕСА_3 була надана адреса: АДРЕСА_4 .

У зв`язку з присвоєнням об`єкту нерухомості нової адреси до його складу були включені предмет іпотеки, розташований за адресою АДРЕСА_1 , площею 106,3 кв. м, іпотекодержателем якого був АТ КБ «ПриватБанк» та предмет іпотеки, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , площею 510,60 кв.м, іпотекодержателем якого було Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит».

Позивач зазначав, що об`єкт іпотеки – нежитлові приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які знаходяться в АДРЕСА_1 загальною площею 106,3 кв.м (приміщення 17-1, 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6) фактично не був знищений, а сталася лише зміна адреси одного й того ж об`єкта нерухомості та збільшення його площі.

Отже, іпотека АТ КБ «ПриватБанк» залишається дійсною незалежно від наявності рішення органу місцевого самоврядування про присвоєння приміщенням нової адреси.

Крім того, позивач вважав, що 14 жовтня 2015 року ОСОБА_1 без погодження з іпотекодержателем здійснила відчуження предмета іпотеки із зазначенням його нової адреси, а також передала предмет іпотеки у наступну іпотеку.

Зокрема, на підставі договору дарування № 1010 ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_2 495/1000 часток приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 . На підставі договору дарування № 1011 ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_3 505/1000 часток приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 .

14 жовтня 2015 року ОСОБА_2 передала в іпотеку ОСОБА_5 495/1000 часток приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , на підставі договору іпотеки № 1017. На підставі договору іпотеки № 1021 ОСОБА_3 передав у іпотеку ОСОБА_5 505/1000 часток приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 .

Оскільки спірний об`єкт нерухомості не втратив статусу предмета іпотеки, то позивач вважав, що всі правочини, укладені для відчуження предмета іпотеки, є нікчемними.

У січні 2023 року від позивача надійшла заява про зміну предмета позову, у якій позивач просив визнати недійсними правочини, які вчинено щодо об`єкта нерухомості площею 106,3 кв.м, розташованого за адресою АДРЕСА_1 (в подальшому АДРЕСА_4 , наразі – АДРЕСА_4 ), іпотекодержателем якого є АТ КБ «Приватбанк», а саме:

- договір дарування нежитлових приміщень №1010 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С.;

- договір дарування нежитлових приміщень №1011 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С.;

- договір іпотеки №1017 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С.;

- договір іпотеки №1021 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С.

Обґрунтовуючи зміну предмета позову, позивач посилався на вимоги ст.215 ЦК України та правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц щодо укладання фіктивних правочинів з метою приховання майна від конфіскації чи звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу.

Позивач зазначав, що укладання ОСОБА_1 оспорюваних договорів дарування та подальше укладання договорів іпотеки має на меті уникнення сплати заборгованості за кредитним договором та виконання судового рішення, що набрало законної сили по справі № 784/1718/13 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 20 червня 2025 року АТ КБ «Приватбанк» відмовлено у задоволенні позову.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. Суд зазначив, що у разі відчуження предмету іпотеки належним способом захисту відповідно до чинної правозастосовчої практики є вимога до остаточного набувача майна про визнання права іпотекодержателя.

Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги

Не погодившись із рішенням суду сторони оскаржили його в апеляційному порядку.

Позивач АТ КБ «ПриватБанк» в апеляційній скарзі посилався на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог.

Банк не погодився з висновком суду про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки такий спосіб судового захисту передбачений статтею 16 ЦК України.

Посилався на те, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Фраудаторним договором може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

На думку Банку, як спірні договори дарування, так і спірні договори іпотеки є фраудаторними, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, а вчинені з метою уникнення відповідальності позичальника ОСОБА_4 , що є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідачі та третя особа ОСОБА_4 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення деякі висновки суду.

Відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_4 просили виключити такі висновки суду:

1) «Враховуючи вищевикладене суд вважає за необхідне зазначити, що хоча в розрахунку заборгованості, який наданий Банком в межах розгляду справи №490/7902/16-ц дійсно маються розбіжності як з наданими ОСОБА_4 та ОСОБА_1 квитанціями про сплату заборгованості за вказаним кредитом (не всі платежі враховані Банком), так i з встановленою судовим рішенням у справі №784/1718/13 (провадження №22-ц/784/1622/13) сумою заборгованості – таке не має значення для правильного вирішення справи. Так, розмір заборгованості за кредитним договором, укладеним між публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_6 №80 МФ/2006 від 31 серпня 2006 року, в сумі 428 976,17 доларів США, що еквівалентно 3 428 806 грн 53 коп., з яких: 205073,84 дол.США, що еквівалентно 1638539,98 грн заборгованості за кредитом; 146838,40 дол.США, що еквівалентно 1173238,81 грн заборгованості по відсоткам за користування кредитом, 77063,93 дол.США, що еквівалентно 615740 грн, пені станом на 28 серпня 2012 року – встановлена судом в межах розгляду cправи №784/1718/13 від 22 травня 2013 року, яке набуло законної сили. Доказів сплати кредитної заборгованості після серпня 2012 року відповідачами та третіми особами суду не надано. За такого, суд вважає встановленим, що як на момент звернення стягнення на майно відповідача, так i нас час розгляду даної справи існує заборгованість позичальника перед Банком за кредитним договором № 80 МФ/2006 від 31 серпня 2006 року в сумі 428 976,17 доларів США»;

2) «Заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 19.09.2017 року у справі 522/14332/16 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» штраф за порушення умов договору іпотеки від 31.08. 2006 р. в сумі 385 416 грн та судові витрати. Як вбачається зі змісту вказаного судового рішення, підставою позову, яка заявлена Банком, було те, що відповідно до нотаріально посвідчених договорів дарування №1010 та №1011 від 14.10.2015 р. право власності на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 було передано ОСОБА_8 та ОСОБА_9 (що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного peєстру речових прав на нерухоме майно та Peєcтpy прав власності на нерухоме майно, Державного peєстру Іпотек, Єдиного peєстру забором відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №63241858 від 11.07.2016 р. Згідно з п. 21 договору іпотеки передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов`язань, передбачених п.п.20.1, 20.4, 20.7, 20.11 цього договору, він сплачує на користь іпотекодержателя штраф у розмірі 30% від вартості предмету іпотеки, яка визначена в п.12 цього договору. Отже, іпотекодателем ОСОБА_1 було порушено обов`язок встановлений п. 20.7 договору іпотеки щодо письмового погодження із іпотекодержателем відчуження предмету іпотеки, тому нарахована неустойка у вигляді штрафу в розмірі 385 416 грн»;

3) «Так, нежитлові приміщення літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ. Апд приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6 загальною площею 106,3 кв.м, та інші нежитлові приміщення, всього загальною площею 266,4 кв.м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м по АДРЕСА_4 утворилися внаслідок реконструкції нежитлових приміщень по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_2 та належали на праві власності ОСОБА_1 i яким надана нова адреса: АДРЕСА_4 . А отже, цей об`єкт нерухомості не є новоствореним об`єктом нерухомого майна, оскільки створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості: нежитлових приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з підвалом, які розташувались по АДРЕСА_2 , та складалися з нежитлових приміщень підвалу, 1-го поверху, загальною площею 106,3 кв., переданих ОСОБА_1 в іпотеку банку»;

4) «В тoй же час, судом встановлено, що зміна предмету іпотеки відбулася 28 вересня 2012 року без повідомлення про це іпотекодержателя та за наявності вирішеного судом cпopy (22 травня 2013 року) про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, в результаті реконструкції предмету іпотеки в 2012 році, без згоди на те іпотекодержателя, загальна площа предмета іпотеки пo АДРЕСА_2 була збільшена та становила 616,9 кв. м. Таким чином ОСОБА_1 порушила умови пунктів 20.3 та 20.7 Договору іпотеки здійснення реконструкції (переобладнання, перебудови) предмету іпотеки, дій пов`язаних із зміною права власності на предмет іпотеки без письмового дозволу іпотекодержателя не допускається. Доказів погодження з банком змін предмету iпотеки суду подано не було»;

5) «Отже, незалежно від тoгo, чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв`язку з перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки, чи ні, іпотека поширюється й на таку реконструкцію»;

6) «Таким чином, оскільки предмет іпотеки – нежитлові приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », які розташовані по АДРЕСА_4 , та складаються з нежитлових приміщень літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, та приміщення 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6 загальною площею 106,3 кв. м зазнали реконструкції (нежитлові приміщенням по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_2 , які належали на праві власності ОСОБА_1 об`єднані з наданням нової адреси: АДРЕСА_4 ), то іпотека поширилась на все реконструйоване майно, тобто i на всі нежитлові приміщення, передані ОСОБА_1 . ОСОБА_2 за договором дарування нежитлового приміщення від 14.10.2015 poкy №1010 загальною площею 266,4 кв.м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому пoвepci житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 »;

7) «Суд вважає за необхідне зазначити, що судами різних інстанцій при розгляді справ за участі ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за цими кредитним договором та договором іпотеки вже неодноразово були зроблені висновки про те, що приміщення, які складали предмет Договору іпотеки від 31.08.2006 року, укладеного в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №80МФ/2006 від 31.08.2006 року, увійшли до складу нежитлових приміщень загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 , право власності на яке було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_7 рішенням про державну реєстрацію прав та ix обтяжень №25268588 від 14 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Назаровою О.С., яка розглянула заяву про державну реєстрацію прав та ix обтяжень, прийняту 14.10.2015 о 09:51:07 реєстраційний номер 13784922, яку подала ОСОБА_1 , провела державну реєстрацію права приватної власності за нею на нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_5 , та відкрила розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об`єкт нерухомого мaйнa. Такі ж висновки зроблені i у постанові Миколаївського апеляційного суду у справі №490/963/24 від 12 травня 2025 року»;

8) «У даній справі суд встановив, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування 14 жовтня 2015 року та подальшої передачі нерухомості в іпотеку була чинна іпотека за договором іпотеки від 31.08.2006, укладеним з AT КБ «ПриватБанк», зобов`язання за кредитним договором №80МФ/2006 не було виконано, набуло законної сили рішення суду про звернення стягнення на цей предмет іпотеки, проте згоди на відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна іпотекодержатель не надав, іпотекодавець ОСОБА_7 за отриманням такого дозволу до банку-іпотекодержателя i не зверталася.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що укладені з таким порушенням договори дарування є нікчемними в силу частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 215 ЦК України».

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказувала, що суд першої інстанції не у повній мірі з`ясував обставини справи, що мають значення для справи, що призвело до невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, встановленим обставинам справи. Також суд допустив порушення вимог процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права.

ОСОБА_1 зазначала, що суд першої інстанції незаконно прийняв до розгляду позов від неналежних представників Банку, заяву позивача про зміну предмету та підстав позову, безпідставно зазначив щодо встановлених висновків судів у інших справах про зміну адреси приміщень (жодного судового рішення, яке могло б бути покладено в основу як преюдиційне немає), безпідставно дійшов висновку про нікчемність договорів дарування від 14 жовтня 2015 року.

Також відповідачка звертала увагу суду на те, що Банк безпідставно подає позови до неї, які не містять ефективного способу захисту прав. Позивач не довів належними доказами об`єктивні перешкоди щодо реалізації предмету іпотеки. Ним не було вчинено жодних дій для виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, не було відкрито виконавче провадження та не надано доказів, що саме ОСОБА_1 неправомірно отримано рішення виконкому міськради щодо зміни адреси предмету іпотеки та оформлено право власності на це приміщення після його реконструкції, адже не існує жодного судового рішення про визнання таких дій протиправними. Судом першої інстанції без належних правових підстав в судовому рішенні встановлено не тільки наявність перешкод щодо реалізації предмету іпотеки, а й вину відповідача щодо зміни адреси предмету іпотеки.

Окрім цього, відповідачкою вказано, що у випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишається чинною, належним способом захисту було б звернення його з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя. Предметом іпотеки нежитлові приміщення по АДРЕСА_4 не визнавалися. Рішення суду щодо цього відсутнє. Предметом іпотеки було одне майно, а договору дарування – інше майно.

Третя особа ОСОБА_4 , обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, посилався на те, що у суду першої інстанції були відсутні підстави для прийняття до розгляду як позовної заяви Банку, так і заяви про зміну підстав та предмету позову, оскільки вони не відповідали вимогам процесуального законодавства та були подані представниками, які не мали повноважень для їх подання та участі у справі.

Також він зазначав, що судом першої інстанції необґрунтовано та без відповідних доказів зроблений висновок про нікчемність договорів дарування та договорів іпотеки від 14 жовтня 2015 року. Докази нікчемності таких договорів у справі відсутні.

Банк жодних дій для виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не вчинив, з заявою про відкриття виконавчого провадження не звертався, доказів неправомірності отримання ОСОБА_1 рішення виконкому про зміну адреси предмету іпотеки не надав. Позивач намагався цим позовом виправити негативні для нього наслідки у зв`язку з бездіяльністю щодо незвернення до виконання судового рішення від 22 травня 2013 року.

Крім того, ОСОБА_4 наголошував на тому, що АТ КБ «ПриватБанк» неодноразово звертався до суду з безпідставними позовами.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили виключити з мотивувальної частини рішення суду такі висновки:

1) «Так, нежитлові приміщення літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ. Апд приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6 загальною площею 106,3 кв.м, та інші нежитлові приміщення, всього загальною площею 266,4 кв.м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м по АДРЕСА_4 утворилися внаслідок реконструкції нежитлових приміщень по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_2 та належали на праві власності ОСОБА_1 i яким надана нова адреса: АДРЕСА_4 . А отже, цей об`єкт нерухомості не є новоствореним об`єктом нерухомого майна, оскільки створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості: нежитлових приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з підвалом, які розташувались по АДРЕСА_2 , та складалися з нежитлових приміщень підвалу, 1-го поверху, загальною площею 106,3 кв., переданих ОСОБА_1 в іпотеку банку»;

2) «В тoй же час, судом встановлено, що зміна предмету іпотеки відбулася 28 вересня 2012 року без повідомлення про це іпотекодержателя та за наявності вирішеного судом cпopy (22 травня 2013 року) про звернення стягнення на предмет іпотеки. Таким чином ОСОБА_1 порушила умови пунктів 20.3 та 20.7 Договору іпотеки здійснення реконструкції (переобладнання, перебудови) предмету іпотеки, дій пов`язаних із зміною права власності на предмет іпотеки без письмового дозволу іпотекодержателя не допускається. Доказів погодження з банком змін предмету iпотеки суду подано не було. Відповідно до ч.3 ст.5 Закону України «Про іпотеку» іпотека поширюється на частину об`єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Отже, незалежно від того, чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв`язку з перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки, чи ні, іпотека поширюється й на таку реконструкцію»;

3) «Суд вважає за необхідне зазначити, що судами різних інстанцій при розгляді справ за участі ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за цими кредитним договором та договором іпотеки вже неодноразово були зроблені висновки про те, що приміщення, які складали предмет Договору іпотеки від 31.08.2006 року, укладеного в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №80МФ/2006 від 31.08.2006 року, увійшли до складу нежитлових приміщень загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 , право власності на яке було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_7 рішенням про державну реєстрацію прав та ix обтяжень №25268588 від 14 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Назаровою О.С., яка розглянула заяву про державну реєстрацію прав та ix обтяжень, прийняту 14.10.2015 о 09:51:07 реєстраційний номер 13784922, яку подала ОСОБА_1 , провела державну реєстрацію права приватної власності за нею на нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_4 , та відкрила розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об`єкт нерухомого мaйнa»;

4) «Такі ж висновки зроблені i у постанові Миколаївського апеляційного суду у справі №490/963/24 від 12 травня 2025 року»;

5) «На момент укладення оспорюваних договорів дарування 14 жовтня 2015 року та подальшої передачі нерухомості в іпотеку була чинна іпотека за договором іпотеки від 31.08.2006, укладеним з AT КБ «ПриватБанк», зобов`язання за кредитним договором №80МФ/2006 не було виконано, набуло законної сили рішення суду про звернення стягнення на цей предмет іпотеки, проте згоди на відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна іпотекодержатель не надав, іпотекодавець ОСОБА_7 за отриманням такого дозволу до банку-іпотекодержателя i не зверталася. За таких обставин, суд приходить до висновку, що укладені з таким порушенням договори дарування є нікчемними в силу ч.3 ст.12 Закону України «Про іпотеку» та ч.2 ст.215 ЦК України».

У апеляційній скарзі відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що висновки суду про те, що договори дарування та договори іпотеки від 14 жовтня 2015 року є нікчемними, зроблені на підставі припущень. Жодних належних та допустимих доказів позивачем на підтвердження вказаної думки суду надано не було.

На думку відповідачів позовні вимоги Банку є безпідставними та не підлягали задоволенню з мотивів їх необґрунтованості та недоведеності.

Також відповідачі вказували на те, що судом було порушено норми статті 40 ЦПК України при розгляді заяви про відвід складу суду, оскільки він розглянув заяву, яка надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, а також норми статті 49 ЦПК України, які передбачають можливість зміни предмета або підстав позову.

Окрім того, відповідачі наголошували на тому, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що представниками позивача разом з заявами, які вони подавали до суду, не надавалися докази наявності у них повноважень на вчинення таких процесуальних дій.

Відповідач ОСОБА_5 у своїй апеляційній скарзі просила змінити рішення суду в мотивувальній частині щодо висновку суду про нікчемність договорів дарування та іпотеки, виключивши це з рішення повністю.

Відповідач вказувала, що ОСОБА_1 , будучі власником спірних приміщень, розпорядилася ними на власний розсуд, подарувавши їх ОСОБА_10 . Вони, у свою чергу, будучи власниками цього майна, на власний розсуд передали їх їй в іпотеку. Позивачем не надано жодного доказу, який би підтверджував, що договори дарування та іпотеки є фіктивними. На думку відповідачки, позов Банку є безпідставним.

Також ОСОБА_5 посилалась на те, що суд першої інстанції розгляув справу за відсутності доказів належного її повідомлення про дату, час та місце слухання справи, а також порушення судом першої інстанції порядку розгляду відводу.

Доводи інших учасників справи

Позивачем подано відзиви на апеляційні скарги відповідачів та третьої особи, у яких наголошено на тому, що викладені у них доводи є безпідставними.

Відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третьою особою ОСОБА_4 подано відзиви на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», у яких зазначено, що викладені у скарзі доводи є необґрунтованими.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року апеляційні скарги АТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 червня 2025 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 10 червня 2026 року касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 задоволено частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України не надали оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_5 стосовно розгляду справи за її відсутності, не повідомленої належним чином про дату, час та місце слухання справи. Згідно з вимогами процесуального закону встановлення факту розгляду справи у відсутність учасника справи, несповіщеного належним чином про слухання справи, є безумовною підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення за результатами апеляційного перегляду відповідно до повноважень суду апеляційної інстанції.

2. Мотивувальна частина

В судове засідання апеляційного суду з`явилася відповідачка ОСОБА_1 . Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились. Про час і місце судового розгляду повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи, а саме, зворотними повідомленнями про вручення поштового відправлення, а також реєстром підтверджень про отримання документів з «Електронного суду» учасником справи.

Від представника позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи, у зв`язку із його зайнятістю в іншому судовому процесі.

Відповідачка ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечувала щодо відкладення розгляду справи.

Колегія суддів вважає таке клопотання необґрунтованим, оскільки визначення представником Банку пріоритетності участі в інших справах не може вважатися поважною причиною неявки в судове засідання. Крім того, представником не надано доказів про відсутність у АТ КБ «ПриватБанк» інших представників, які б могли прийняти участь у розгляді цієї справи.

Клопотань про відкладення розгляду справи від інших учасників справи до апеляційного суду не надходило, за такого їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень частин 1-3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла такого.

Фактичні обставини

31 серпня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір №80 МФ/2006, згідно із умовами якого позичальник отримав кредит у сумі 250 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних, строком до 30 серпня 2013 року (т. 1 а. с. 6-7).

У цей же день ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за вказаним кредитним договором уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р. В., зареєстрований в реєстрі за №4664, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку належне їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 29 липня 2004 року нежитлове приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв. м (приміщення 17-1, 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6) (т. 1 а. с. 8-13).

У пунктах 20.3, 20.7 договору іпотеки сторони визначили, що іпотекодавець ОСОБА_1 зобов`язується не здійснювати зведення, знищення, реконструкцію, перебудову, перепланування предмету іпотеки без відповідного письмового дозволу іпотекодержателя; не передавати предмет іпотеки в оренду (майновий найом), у лізинг, у спільну діяльність або у безоплатне користування, не здійснювати його відчуження або інше розпорядження без письмової згоди іпотекодержателя.

У 2009 році АТ КБ «ПриватБанк» звернулося з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №80 МФ/2006 від 31 серпня 2006 року., яка становила 428 976,17 доларів США (справа №784/1718/13).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 року у справі №784/1718/13 за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 №80 МФ/2006 від 31 серпня 2006 року в сумі 428 976,17 доларів США, що еквівалентно 3 428 806,53 грн, з яких: 205 073,84 дол.США, що еквівалентно 1 638 539,98 грн заборгованість за кредитом; 146 838,40 дол.США, що еквівалентно 1 173 238,81 грн заборгованість за відсотками за користування кредитом; 77 063,93 дол.США, що еквівалентно 615 740 грн, пеня, звернуто стягнення відповідно до іпотечного договору від 31 серпня 2006 року, на належне на праві власності ОСОБА_1 нежитлове приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », яке знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв. м (приміщення 17-1, 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6), з застосуванням процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю права на продаж предмету іпотеки будь-якій особі-покупцеві, з отриманням Банком витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням Банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу (т.1 а.с. 14-15).

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 вересня 2012 року №1015 «Про зміну та надання адрес і внесення змін до рішень виконкому міської ради» нежитловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 , які належать ОСОБА_1 , надано нову адресу: АДРЕСА_4 (т.1 а.с. 17).

5 жовтня 2012 року виконавчий комітет Миколаївської міської ради, на підставі рішення від 28 вересня 2012 року № 1023, видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності серія НОМЕР_2 на нежитлові приміщення загальною площею 616.9 кв.м, які розташовані в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4, розташованого по АДРЕСА_4 (т. 4 а.с. 108).

З технічного опису об`єкта за адресою: АДРЕСА_4 , вбачається, що загальна площа приміщень була збільшена на 29,6 кв.м за рахунок зносу перестінків (т.4 а.с. 111).

Згідно з договором дарування нежитлового приміщення від 14 жовтня 2015 року, зареєстрованого за №1010, ОСОБА_1 передала майно безоплатно у власність (подарувала), а ОСОБА_2 прийняла у дар безоплатно: літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ.Апд приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6, 99-6а, 99-7, 99-8, 99-9, 99-10, 99-11, 99-12, 99-13, 99-14, 99-14а, 99-15, 99-15а загальною площею 266,4 кв. м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 (т.4 а.с. 107).

Відчужувані нежитлові приміщення належать дарувальнику на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_2 від 05 жовтня 2012 року.

Відповідно до договору дарування нежитлового приміщення від 14 жовтня 2015 року, зареєстрованого за №1011, ОСОБА_1 передала майно безоплатно у власність (подарувала), а ОСОБА_3 прийняв у дар безоплатно: літ.А-4 приміщення 99-16, 99-17, 99-18, 99-20, 99-21, 99-22, 99-23, 99-24, 99-25, 99-26, 99-27, 99-28, 99-29, 99-30, 99-31, 99-32, 99-33, 99-34, 99-34а, 99-35, 99а-1, 99а-1а, 99а-2, 99а-3, 99а-4, 99а-5, 99а-6 загальною площею 326,5 кв.м, що складає 505/1000 часток у праві спільної часткової власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 (т.4 а.с. 160).

Відчужувані нежитлові приміщення належать дарувальнику на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_2 від 05 жовтня 2012 року.

Згідно з договором іпотеки від 14 жовтня 2015 року, зареєстрованого за №1017, ОСОБА_2 , передала в заставу (іпотеку) ОСОБА_5 наступне нерухоме майно: літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ. Апд приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6, 99-6а, 99-7, 99-8, 99-9, 99-10, 99-11, 99-12, 99-13, 99-14, 99-14а, 99-15, 99-15а загальною площею 266,4 кв.м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв.м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 , надалі за текстом «Предмет іпотеки» (т.4 а.с. 194-195).

У п.1.2 договору іпотеки вказано, що предмет іпотеки за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо повного та своєчасного виконання іпотекодавцем кожного і всіх його зобов`язань за договором позики, посвідченим 14 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С., за реєстровим №1013, по поверненню грошових коштів, наданих в сумі 200 000 грн, зі строком повернення отриманої позики до 14.10.2016 року включно.

Відповідно до договору іпотеки від 14 жовтня 2015 року, зареєстрованого за № 1021, ОСОБА_3 передав в заставу (іпотеку) ОСОБА_5 наступне нерухоме майно: літ.А-4 приміщення 99-16, 99-17, 99-18, 99-20, 99-21, 99-22, 99-23, 99-24, 99-25, 99-26, 99-27, 99-28, 99-29, 99-30, 99-31, 99-32, 99-33, 99-34, 99-34а, 99-35, 99а-1, 99а-1а, 99а-2, 99а-3, 99а-4, 99а-5, 99а-6 загальною площею 326,5 кв. м, що складає 505/1000 часток у праві спільної часткової власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташованих в підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 , надалі за текстом «Предмет Іпотеки» (т.4 а.с. 232-233).

У п.1.2 договору іпотеки зазначено, що предмет іпотеки за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо повного та своєчасного виконання іпотекодавцем кожного і всіх його зобов`язань за договором позики, посвідченим 14 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С., за реєстровим №1016, по поверненню грошових коштів, наданих в сумі 500 000 грн, зі строком повернення отриманої позики до 14 жовтня 2016 року включно.

Позиція апеляційного суду

Згідно зі статтею 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відповідно до статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилаються учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин (частина третя статті 131 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції вважав, що усі учасники справи, в тому числі і відповідачка ОСОБА_5 , належним чином повідомленія про дату, час і місце судового засідання, а тому її неявка не перешкоджає розгляду справи.

Однак з таким висновком колегія суддів погодитись не може.

Так, з матеріалами справи вбачається, що ОСОБА_5 направлялася повістка про судове засідання, призначене на 24 квітня 2025 року о 14:00 год, яка повернулася до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (т. 6 а. с. 115). Згідно з протоколом судового засідання розгляд справи, призначений на 24 квітня 2025 року, відкладено на 10 червня 2025 року на 14:00 год (т. 6 а. с. 160). У судовому засіданні 10 червня 2025 року ОСОБА_5 участі не брала. Докази направлення ОСОБА_5 судової повістки на судове засідання, призначене на 10 червня 2025 року (засідання, за результатами якого ухвалено рішення по суті спору), у матеріалах справи відсутні.

В постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 947/15524/20 зазначено, що повернення повістки про виклик до суду з відміткою про причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування учасника справи про час і місце розгляду справи.

Крім того, відсутність доказів належного сповіщення ОСОБА_5 про дату, час та місце слухання справи, призначене на 10 червня 2025 року, вказує на обґрунтованість доводів апеляційної скарги ОСОБА_5 про порушення її процесуального права внаслідок розгляду судом позову без її участі та за відсутності доказів належного сповіщення про слухання справи, а отже є істотною підставою для безумовного скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 міститься правовий висновок про те, що обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства – відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Відповідно до положень пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України встановлення факту розгляду справи у відсутність учасника справи, несповіщеного належним чином про слухання справи, є безумовною підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення за результатами апеляційного перегляду відповідно до повноважень суду апеляційної інстанції.

Враховуючи, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачки ОСОБА_5 , яка не повідомлена належним чином про дату, час та місце слухання справи, оскаржуване рішення підлягає скасуванню на підставі пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України.

Ухвалюючи нове судове рішення апеляційний суд дійшов наступного.

Предметом спору у даній справі є вимоги про визнання недійсними:

- договору дарування нежитлових приміщень №1010 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С. (далі – Договір дарування №1010);

- договору дарування нежитлових приміщень №1011 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С. (далі – Договір дарування №1011);

- договору іпотеки №1017 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С. (далі – Договір іпотеки №1017);

- договору іпотеки №1021 від 14 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Назаровою О. С. (далі – Договір іпотеки №1021).

Що стосується Договору дарування №1010 та Договору іпотеки №1017

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Предметом Договору дарування №1010 та Договору іпотеки №1017 є нерухоме майно: літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ. А приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6, 99-6а, 99-7, 99-8, 99-9, 99-10, 99-11, 99-12, 99-13, 99-14, 99-14а, 99-15, 99-15а загальною площею 266,4 кв. м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташованих у підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4

Із матеріалів справи вбачається, що такий об`єкт нерухомості як приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_4 , утворився внаслідок ухвалення виконавчим комітетом Миколаївської міської ради 28 вересня 2012 року рішення № 1015 та № 1023 про надання нежитловим приміщенням, розташованим на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 , які належали ОСОБА_1 , нової адреси: АДРЕСА_4 , та про оформлення права власності на ці приміщення загальною площею 616,9 кв. м за ОСОБА_1 (свідоцтво про право власності НОМЕР_2 від 05 жовтня 2012 року), а також подальшої реконструкції цього обєкту (знесення перестінків), за рахунок чого загальна площа збільшилась на 29,6 кв. м.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у своїй постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 910/4650/17 дійшов висновку про те, що новоствореним об`єктом нерухомості може вважатись виключно такий, що був створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об`єкт нерухомого майна, що являє собою вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що об`єкт нерухомості: приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_4 , не є новоствореним об`єктом нерухомого майна, оскільки створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості: нежитлових приміщень, розташованих на АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 , останнє з яких передане ОСОБА_1 в іпотеку позивачу .

У частинах першій, другій статті 5 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03 липня 2018 року № 2478-VIII статтю 5 Закону України «Про іпотеку» доповнено частиною п`ятою такого змісту: «у разі якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво (у тому числі, але не виключно, споруджено нові будівлі, споруди тощо на земельній ділянці, що належить іпотекодавцю на праві власності чи перебуває в його користуванні), всі реконструйовані, новостворені об`єкти нерухомості вважаються предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору». У пунктах 1, 2 Прикінцевих та перехідних положень цьогоЗакону встановлено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.

Отже, незалежно від того, чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв`язку з перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки, чи ні, іпотека поширюється й на таку реконструкцію.

Таким чином, оскільки предмет іпотеки - нежитлове приміщення промислового магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв. м (приміщення 17-1, 99-1’, 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6), зазнав реконструкції (нежитлові приміщенням по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , які належали на праві власності ОСОБА_1 , об`єднані з наданням нової адреси: АДРЕСА_4 , а також подальшої реконструкції цього об`єкту (знесення перестінків), за рахунок чого загальна площа збільшилась на 29,6 кв. м), то іпотека поширилась на все реконструйоване майно, тобто і на нежитлові приміщення: літ.А-4 приміщення 17-1 загальною площею 53,6 кв.м, підвал літ. А приміщення 99-1, 99-2, 99-3, 99-4, 99-5, 99-6, 99-6а, 99-7, 99-8, 99-9, 99-10, 99-11, 99-12, 99-13, 99-14, 99-14а, 99-15, 99-15а загальною площею 266,4 кв.м, що складає 495/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташованих у підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 .

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 686/28888/19, провадження № 61-1215св21.

Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що об`єкти в Договорі іпотеки від 31 серпня 2006 року, та об`єкти в договорах дарування №1010 та іпотеки №1017, є різними, оскільки такі доводи суперечать наявним у справі доказам, зокрема, рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 вересня 2012 року рішення № 1015 і № 1023, а також висновкам Верховного Суду у справі № 686/28888/19.

Щодо способу захисту

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини 1, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 717 ЦК України передбачає, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Іпотека – це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (статті 1, 18 Закону України «Про іпотеку»).

Стаття 9 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Частина 3 статті 12 Закону України «Про іпотеку», в редакції на час виникнення спірних правовідносин, регламентує, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Згідно з вимогами частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 760/2920/21 (провадження № 61-14464св23) зазначено, що «такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зроблено висновок, що:

«9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/11950/20 (провадження № 61-11944св23) зазначено, що «суди встановили, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була предметом іпотеки на підставі іпотечного договору від 18 грудня 2007 року, реєстровий номер №7939, укладеного між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 за відсутності у державних реєстрах запису про обтяження її іпотекою. У подальшому 31 жовтня 2010 року вказана квартира відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 . Крім того 13 квітня 2011 року вказана квартир була продана ОСОБА_5 компанії «Крестон Есоушитс ЛТД» за відсутності у державних реєстрах запису про обтяження її іпотекою. Про зазначені обставини також вказує банк у касаційній скарзі; незважаючи на відсутність у Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, іпотекою, АТ «Універсал Банк» пред`явило до набувача нерухомого майна позовну вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки, при цьому позовної вимоги про визнання права іпотеки не заявляло. Тому в задоволенні позову банком належало відмовити саме у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі №922/2416/17 зроблено висновок, що у випадку, якщо позивач вважає, що іпотека є та залишилася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду в разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

У постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 569/19798/20 зазначено: «суди не врахували, що праву іпотеки властиві певні принципи, до яких, зокрема відноситься еластичність та спеціальність (спеціалітет). Зокрема, принцип еластичності полягає в тому, що іпотека це право за рахунок іпотечного майна задовольнити вимоги іпотекодержателя (тобто, право на цінність), і, як наслідок, як би не змінювався саме предмет іпотеки (зокрема, внаслідок завершення будівництва, реконструкції), право іпотеки має зберігатися допоки існує фактично або юридично ця цінність. Учасники цивільних відносин за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір могли встановити в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об`єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки;

з огляду на умови іпотечного договору, вимоги щодо відновлення становища, яке існувало до порушення, зокрема шляхом визнання недійсними відповідних договорів щодо відчуження спірного майна, припинення права власності на спірне майно його набувача, не є необхідним для відновлення прав іпотекодержателя.

Тому в задоволенні вказаних позовних вимог банку судам належало відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту».

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), на які є посилання в касаційній скарзі, та в багатьох інших).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (провадження № 14-72 цс 21, пункт 8.46), від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 127)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» просив визнати недійсними договори дарування № 1010 та іпотеки № 1017 від 14 жовтня 2015 року, вчинені стосовно іпотечного майна за договором іпотеки від 31 серпня 2006 року, а саме, об`єкта нерухомості площею 106,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (в подальшому адресу змінено на АДРЕСА_4 , станом на час подання заяви про зміну предмета позову – АДРЕСА_4 ).

Із матеріалів справи вбачається, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування № 1010 та іпотеки № 1017 від 14 жовтня 2015 року, набуло законної сили рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 22 травня 2013 року у справі №784/1718/13 про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 31 серпня 2006 року, укладеним ОСОБА_1 з АТ КБ «Приват Банк» на забезпечення зобов`язання за кредитним договором № 80МФ/2006.

Доказів того, що після набрання законної сили вказаного рішення апеляційного суду зобов`язання за кредитним договором № 80МФ/2006 були виконані, відповідачі не надали.

За такого, апеляційним судом встановлено, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування № 1010 та іпотеки № 1017 від 14 жовтня 2015 року:

іпотека за договором іпотеки від 31 серпня 2006 року була чинною,

згоди на відчуження іпотекодавцем ОСОБА_1 переданого в іпотеку майна іпотекодержатель АТ КБ «ПриватБанк» не надав, іпотекодавець ОСОБА_1 , за отриманням такого дозвілу до банку-іпотекодержателя не зверталася.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що укладені з таким порушенням договори дарування № 1010 та іпотеки № 1017 від 14 жовтня 2015 року є недійсними в силу закону, а саме, на підставі частини 3 статті 12 ЗаконуУкраїни «Про іпотеку».

Водночас, відповідно до вимог частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 501/1703/16-ц (провадження № 14-138цс19) вказано, що «згідно з частиною третьою статті 9 Закону № 898-ІV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним (частина третя статті 12 Закону № 898-ІV). У матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували надання іпотекодержателем майна на момент укладення договору згоди на передачу в оренду предмета іпотеки. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право (частина 1, пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України). За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір оренди № 7 від 31 січня 2015 року є недійсним, оскільки його недійсність встановлена законом, та відповідно до положень статті 215 ЦК України - нікчемним».

Отже, договори дарування №1010 та іпотеки №1017 є недійсними, оскільки їх недійсність встановлена законом, та відповідно до положень статті 215 ЦК України – нікчемними.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18, зазначено: якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 487/2511/20 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Тобто, лише встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У разі якщо суд дійде висновку про обґрунтованість позовних вимог, суд визначає чи обраний позивачем спосіб захисту є ефективним.

Отже, звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила».

Враховуючи викладене, вимоги позивача про визнання недійсними Договору дарування №1010 та Договору іпотеки №1017 задоволенню не підлягають, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

Твердження позивача про те, що ним було обрано належний спосіб захисту, з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладі у постанові від 03 липня 2019 року в справі №369/11268/16-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки предметом спору у вказаній справі було майно, яке не перебувало в іпотеці банку.

Отже спірні відносини в цій справі та справі, яка переглядається не є подібними.

Щодо Договору дарування №1011 та Договору іпотеки №1021

Предметом Договору дарування №1011 та Договору іпотеки №1021 є нерухоме майно: літ.А-4 приміщення 99-16, 99-17, 99-18, 99-20, 99-21, 99-22, 99-23, 99-24, 99-25, 99-26, 99-27, 99-28, 99-29, 99-30, 99-31, 99-32, 99-33, 99-34, 99-34а, 99-35, 99а-1, 99а-1а, 99а-2, 99а-3, 99а-4, 99а-5, 99а-6 загальною площею 326,5 кв.м, що складає 505/1000 часток у праві власності на нежитлові приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташованих у підвалі та на першому поверсі житлового будинку за літ. А-4 за адресою: АДРЕСА_4 .

Із матеріалів справи вбачається, що такий об`єкт нерухомості як приміщення загальною площею 646,5 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_4 , утворився внаслідок ухвалення виконавчим комітетом Миколаївської міської ради 28 вересня 2012 року рішення № 1015 та № 1023 про надання нежитловим приміщенням, розташованим на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 , які належали ОСОБА_1 , нової адреси: АДРЕСА_4 , та про оформлення права власності на ці приміщення загальною площею 616,9 кв. м за ОСОБА_1 (свідоцтво про право власності НОМЕР_2 від 05 жовтня 2012 року), а також подальшої реконструкції цього обєкту (знесення перестінків), за рахунок чого загальна площа збільшилась на 29,6 кв. м.

Порівнявши зміст Договору іпотеки від 31 серпня 2006 року зі змістом договорів дарування №1011 та іпотеки №1021, колегія суддів дійшла висновку, що нежитлові приміщення, які є предметом договорів дарування №1011 та іпотеки №1021 не були предметом іпотеки від 31 серпня 2006 року.

В постанові Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі № 761/310/17 зазначено: «Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи заявника про те, що його власний інтерес полягає у тому, щоб зміст договору не суперечив вимогам чинного законодавства, оскільки зазначене не доводить порушення суб`єктивного цивільного права позивача. Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здійснення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства; цивільний інтерес має носити завжди конкретний характер.

Верховний Суд виходить з того, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.

З урахуванням наведеного, суду першої інстанції, з урахуванням вимог до ефективності захисту порушеного права, принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, необхідно було відмовити у позові лише із підстав недоведеності факту порушення прав позивача в результаті укладення оспорюваного договору без необхідності встановлення відповідності оскаржуваного договору вимогам законодавства».

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 провадження № 14-40цс21 зазначено: «Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права».

За таких обставин, та враховуючи, що позивач АТ КБ «ПриватБанк» пред`являючи вимоги про визнання недійсними Договору дарування №1011 та Договору іпотеки №1021, посилався на порушення його прав як іпотекодержателя за іпотечним договором від 31 серпня 2006 року, апеляційний суд дійшов висновку, що такі вимоги не підлягають задоволенню з підстав недоведеності позивачем належними та допустимими доказами порушення його прав відповідачами.

Доводів на спросування зазначеного висновку суду позивач не зазначав.

Твердження відповідачів та третьої особи ОСОБА_4 про те, що позов АТ КБ «ПриватБанк» подано неналежним представником, спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що позов був поданий 29 липня 2016 року представником АТ КБ «ПриватБанк» провідним юрисконсультом Банку – Бондаренком В. О., який діяв на підставі довіреності від 25 лютого 2014 року, строком дії якої – до 23 лютого 2017 року.

Відповідно до положень частини 1, 3 статті 38 ЦПК України, в редакції чинній на час подання позову, сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

За частиною 1 статті 40 цього Кодексу представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 42 вказаного Кодексу повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами: 1) довіреністю фізичної особи; 2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи (за наявності).

Отже, подача позову АТ КБ «ПриватБанк» представником ОСОБА_11 відповідала вимогам чинного законодавства.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» №1401-VIII від 02 червня 2016 року, яким Розділ XV Конституції України доповнено пунктом 16-1, підпункт 11 якого передбачає, що «представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню».

Заяву про зміну предмета позову подавала до суду у січні 2023 року представник Банку Крапівцева О. О., яка є адвокатом, її повноваження підтверджувалися довіреністю від 10 листопада 2021 року, строк дії якої – до 05 листопада 2024 року.

Отже, вказана заява подана належним представником.

З цих же підстав апеляційний суд відхиляє доводи відповідачів та третьої особи Янковича О. М. про те, що апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» підписано та подано до суду особою, яка не має на це повноважень, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» подана 21 липня 2025 року його представником – адвокатом Демарчук Н. О., повноваження якої підтверджуються довіреністю від 14 липня 2025 року, строк дії – до 30 червня 2027 року.

Доводи відповідачів та третьої особи Янковича О. М. про те, що заява позивача АТ КБ «ПриватБанк» про зміну предмета позову, містить у собі також зміну підстав позову, колегія суддів відхиляє виходячи з наступного.

Так, підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, провадження №12-161гс19).

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15, провадження №12-15гс19).

Як видно зі змісту заяви АТ КБ «ПриватБанк» про зміну предмету позову, позивач просив змінити саме предмет позову, зокрема, замість вимог про встановлення нікчемності спірних правочинів, просив визнати їх недійсними. Водночас підстави позову змінені не були.

При цьому, колегія суддів вважає, що посилання позивача в своїх поясненнях на фраудаторність спірних договорів не може вважатись зміною підстав позову.

Що стосується доводів відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про те, що суд першої інстанції порушив вимоги статті 40 ЦПК України при розгляді заяви ОСОБА_2 про відвід судді, колегія суддів зазначає наступне.

Частини 1-3, 7 статті 40 ЦПК України передбачають, що питання про відвід (самовідвід) судді може бути вирішено як до, так і після відкриття провадження у справі. Питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість. Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.

Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.

Питання про відвід вирішується невідкладно. Вирішення питання про відвід суддею, який не входить до складу суду, здійснюється протягом двох робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі. У разі розгляду заяви про відвід суддею іншого суду – не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід. Відвід, який надійшов поза межами судового засідання, розглядається судом у порядку письмового провадження.

Заява ОСОБА_2 про відвід складу суду надійшла до суду 30 листопада 2023 року. Вказана заява була розглянута головуючою у справі суддею Гуденко О. А. 22 січня 2024 року.

Вказане свідчить, що суд першої інстанції при розгляді заяви про відвід не дотримався вимог статті 40 ЦПК України, яка передбачає порядок вирішення заявленого відводу.

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Як вбачається зі змісту вказаної заяви ОСОБА_2 про відвід, заявниця посилалась на те, що суддя Гуденко О. А. не допускала представника заявниці до розгляду справи в режимі відеоконференції, а також заявниця та її чоловік не отримували судові повістки та ухвали суду.

Враховуючи, що доводи ОСОБА_2 в поданій заяві про відвід, зводились до незгоди з процесуальними рішеннями судді, що відповідно до вимог частини 4 статті 36 ЦПК України не може бути підставою для відводу, апеляційний суд вважає, що підстави для скасування оскаржуваного рішення за пунктом 2 частини 3 статті 376 ЦПК України відсутні.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (Pronina v. Ukraine, заява № 63566/00, § 23)). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційні скарги задоволені частково та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг належить залишити за ним.

Крім того, позивачем при подачі позовної заяви не був сплачений судовий збір у повному обсязі, а тому з АТ КБ «Приватбанк» підлягає стягненню судовий збір в дохід держави у розмірі 4134 грн.

Також з позивача підлягає стягненню судовий збір на користь відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який був сплачений ними при подачі апеляційної та касаційної скарг у розмірі по 15433,6 грн кожному (що підтверджується квитанціями т.7 а.с. 57, 58; т. 6 а.с. 223-зворот; т. 7 а.с. 36, 36-зворот; т. 9 а.с. 112, 123).

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за подання апеляційних скарг, які були подані ними безпосередньо до суду апеляційної інстанції, мали сплатити по 8268 грн кожен.

ОСОБА_4 сплатив 2067 грн судового збору, недоплачена ним сума становить 6201 грн.

Тож з позивача належить стягнути судовий збір на користь ОСОБА_4 , сплачений ним за подачу апеляційної скарги у розмірі 2067 грн (що підтверджується квитанцією т. 8 а.с. 1).

ОСОБА_5 за подання апеляційної скарги судового збору не сплатила. Судом апеляційної інстанції було вирішено відстрочити їй сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

А тому з АТ КБ «ПриватБанк» належить стягнути також в дохід держави судовий збір у розмірі 6201 грн та 8268 грн, які мали б бути сплачені при подачі апеляційної скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України,

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Назарова Оксана Сергіївна, про визнання правочинів недійсними – відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570) в дохід держави 18603 грн судового збору.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) по 15433,6 грн судового збору кожному.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_5 ) 2067 грн судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.В. Лівінський

Судді: Т.М. Базовкіна Н.О. Шаманська

Повне судове рішення складене 31 серпня 2026 року.