Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №125/865/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 125/865/25

Провадження № 22-ц/801/1834/2026

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Питель О. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 рокуСправа № 125/865/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Сала Т. Б., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Козюми Д. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні (в режимі відеоконференції) цивільну справу за позовом Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області до ОСОБА_1 , Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» про визнання недійсним договору оренди землі за апеляційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» на рішення Барського районного суду Вінницької області у складі судді Питель О. В. від 16 квітня 2026 року (дата складання повного тексту судового рішення: 15 травня 2026 року),

встановив:

В травні 2025 року прокурор звернувся з цим позовом, за яким просив визнати недійсним договір оренди землі від 28 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» (далі СТОВ «Подільська зоря») на земельну ділянку з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га.

Покликався на те, що рішенням Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року у справі № 125/1957/19 було задоволено позов ОСОБА_1 до Супівської сільської ради Барського району Вінницької області про визнання права власності на спадкове майно після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 у виді земельної частки (паю) площею 3,70 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що розташована на території Супівської сільської ради Барського району Вінницької області по КСП «За мир» (сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ВН № 002782).

Рішенням Супівської сільської ради 39 сесії 7 скликання від 20 жовтня 2020 року ОСОБА_1 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га, що розташована на території Супівської сільської ради.

09 грудня 2020 року державним реєстратором Барської районної державної адміністрації Вінницької області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га.

28 травня 2021 року ОСОБА_1 уклав з СТОВ «Подільська зоря» договір оренди, за яким передав цю земельну ділянку в оплатне користування СТОВ «Подільська зоря» на строк 10 років. Право оренди СТОВ «Подільська зоря» на земельну ділянку 19 червня 2021 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року було задоволено апеляційну скаргу керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області та скасовано рішення Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року. У позові ОСОБА_1 до Супівської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно відмовлено. Цією постановою встановлено, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 та не мав права на спадкування її майна.

На виконання постанови Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року у справі № 125/1957/19 державним реєстратором Копайгородської селищної ради 07 лютого 2025 року припинено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002.

Таким чином ОСОБА_1 без відповідної правової підстави передав в оренду СТОВ «Подільська Зоря» земельну ділянку сільськогосподарського призначення, право розпорядження якою належало Супівській сільській раді, правонаступником якої є Копайгородська селищна рада. СТОВ «Подільська Зоря» отримало в оренду спірну земельну ділянку від ОСОБА_1 , який, з огляду на встановлені Вінницьким апеляційним судом обставини, не мав права на її отримання та вчиняти дії щодо розпорядження нею. Уповноваженим органом – Копайогородською селищною радою не вжито заходів щодо відновлення порушених інтересів територіальної громади на вільне розпорядження земельною ділянкою, що слугувало підставою для звернення прокурора до суду в інтересах держави.

Рішенням Барського районного Вінницької області від 16 квітня 2026 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 28 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ «Подільська зоря» на земельну ділянку з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га. Вирішено питання про судові витрати у справі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що протиправність набуття ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування земельної частки (паю) померлої ОСОБА_2 встановлена постановою Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року, а отже ОСОБА_1 не мав законного права передавати земельну ділянку в оренду СТОВ «Подільська Зоря». Спірна земельна ділянка знову набула статусу невитребуваної земельної частки (паю), а наявність відомостей про інше речове право позбавляє Копайгородську селищну раду надати таку земельну ділянку в оренду на підставі статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

В апеляційній скарзі СТОВ «Подільська зоря», посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просило рішення Барського районного Вінницької області від 16 квітня 2026 року скасувати та постановити нове – про відмову у позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги покликалося на те, що:

1)суд першої інстанції розглянув справу без участі представника СТОВ «Подільська зоря», який завчасно подав заяву про свою участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, не вирішивши цього питання у встановлений процесуальним законом спосіб;

2)обраний прокурором спосіб захисту не є ефективним, тому що не веде до відновлення права територіальної громади щодо розпорядження земельною часткою (паєм);

3)наслідком недійсності правочину є двостороння реституція, тобто повернення кожною зі сторін отриманого внаслідок вчинення такого правочину, але вимоги про її застосування прокурор, зокрема повернення земельної ділянки Копайгородській селищній раді прокурор не заявляв;

4)суд не врахував добросовісності поведінки СТОВ «Подільська зоря» як сторони договору оренди, яке на момент укладення договору не знало і не могло знати про відсутність у ОСОБА_1 права розпоряджатись спірною ділянкою, право власності якого на час укладення договору на цю земельну ділянку було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно без будь-яких обмежень.

Прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, за ким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене відповідно до обставин справи, встановлених на їх основі правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються. Порушення судом норм процесуального права, на які посилався заявник, не призвели і не могли призвести до неправильного вирішення справи, оскільки не отримавши ухвали про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, представник СТОВ «Подільська зоря» зобов`язаний був з`явитись особисто в судове засідання.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Частинами першою – четвертою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення або змінює рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права (стаття 376 ЦПК України).

Скаржник посилається на те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції, не дивлячись на зареєстровану належним чином його заяву про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, його не було запрошено до участі у відеоконференції (суд взагалі не постановляв ухвали про задоволення чи відмову у задоволенні такої його заяви).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у справі «Надточій проти України» та «Гурепка проти України №2» наголошено, що принцип рівності сторін – один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою – третьою статті 212 ЦПК України учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою .

Учасник справи, його представник подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи.

Суддя (суддя-доповідач) розглядає заяву учасника справи, його представника про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду без повідомлення учасників справи. За результатами розгляду заяви постановляється ухвала.

26 червня 2025 року представник СТОВ «Подільська зоря» – адвокат Довгань О. О. подав заяву про участь у судовому засіданні 10 липня 2025 року та усіх інших судових засіданнях у цій справі в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів поза межами приміщення суду.

Ухвали про задоволення заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду представника СТОВ «Подільська зоря» – адвоката Довганя О. О. чи відмови у її задоволенні, всупереч цим приписам закону (частини третьої статті 212 ЦПК України) у справі немає.

За загальним правилом (частина перша статті 19 Конституції України, частина друга статті 9 закону України «Про судоустрій і статус суддів», за якою суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов`язків, визначених процесуальним законом) учасник справи при реалізації своїх прав має покладатись на належне виконання судом своїх обов`язків, зокрема щодо забезпечення йому участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Тобто доки він не отримав ухвали про відмову у задоволенні заяви, він вправі очікувати, що така заява задоволена і йому буде забезпечена можливість взяту участь в судовому засідання в режимі відеоконференції. Незабезпечення ж судом такого права заявника без постановлення мотивованої ухвали про відмову у задоволенні заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції грубо порушує право учасника справи на доступ до правосуддя через незабезпечення рівності сторін шляхом можливості безпосередньо доводити свою позицію щодо суті спору.

Щодо суті заявлених прокурором позовних вимог, апеляційний суд виходить із такого.

Судом встановлено, що рішенням Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом на спадкове майно, яке залишилося після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 у виді земельної частки (паю) площею 3,70 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж в натурі (на місцевості), що розташована на території Супівської сільської ради Барського району Вінницької області по КСП «За мир» (сертифікат на право на земельну частку (пай) ВН 002782).

Рішенням Супівської сільської ради 39 сесії 7 скликання від 20 жовтня 2020 року ОСОБА_1 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровим номером 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га.

19 грудня 2020 року державним реєстратором Барської районної державної адміністрації Вінницької області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 0520284800:02:004:0002, площею 5,9884 га.

28 травня 2021 року ОСОБА_1 уклав з СТОВ «Подільська зоря» договір оренди, за яким передав в оплатне строкове користування товариству цю земельну ділянку строком на 10 років. Право оренди СТОВ «Подільська Зоря» на земельну ділянку 19 червня 2021 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року задоволено апеляційну скаргу керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області та скасовано рішення Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року. У задоволенні позовну ОСОБА_1 до Супівської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно відмовлено. Апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 не був спадкоємцем померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 і, відповідно, не мав права на спадкування її майна.

07 лютого 2025 року державним реєстратором Копайгородської селищної ради припинено право власності Сікержинського М. П. на земельну ділянку з кадастровим номером 0520284800:02:004:0002.

У статті 203 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання цих вимог, окрім вимог щодо форми правочину, тягне за собою його недійсність (частина перша статті 215 ЦК України).

Натомість стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже за загальним правилом доказування (частина третя статі 12, частина перша 81 ЦПК України ) саме на особу, яка оспорює правочин покладається обов`язок доведення обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочину.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 вказала, зокрема на таке:

«В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20))».

Верховний Суд з урахуванням принципів приватного права добросовісності та розумності дотримується сталої позиції про те, що для визнання недійсним правочину необхідно, щоб про наявність перешкод для його укладення знав або проявивши розумну обачність повинен був знати не лише відчужувач майна (прав на нього), а й контрагент за договором, тобто особа, яка таке майно (права на нього) набула (подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц (14-22цс20), постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 906/100/17, від 12 червня 2018 року у справі №927/976/17, від 05 липня 2022 року у справі №910/2958/20 та інших).

В чому полягало порушення вимог закону на час укладення договору оренди землі 28 травня 2021 року, про яке було відомо орендареві або могло бути відомо за умови, якби СТОВ «Подільська зоря» проявило розумну обачність перед його підписанням, не наведено ні у позовній заяві прокурора, ні, відповідно, у рішенні суду першої інстанції.

Сама лише відсутність підстав для набуття у власність земельної ділянки ОСОБА_1 , встановлена судовим рішенням 28 листопада 2024 року, через понад чотири роки після укладення спірного договору, про що (відсутність таких підстав) не знало і не могло знати товариство, укладаючи договір оренди землі, підставою його недійсності бути не може, тому що суперечить основоположним принципам приватного права справедливості і добросовісності, оскільки позбавляє особу, яка мала відповідний економічний інтерес – на отримання прибутку від господарського використання земельної ділянки протягом встановленого у договорі строку, можливості його (інтересу) задоволення без будь-якої компенсації.

Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України «Про оренду землі» (далі Закон)).

У статті 3 Закону визначено, що об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності наведено у частині першій статті 79 Земельного кодексу України (далі ЗК України): «Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами».

Згідно з частинами четвертою, дев`ятою, десятою та тринадцятою статті 79-1 ЗК України земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації.

Вінницький апеляційний суд у постанові від 28 листопада 2024 року, скасовуючи рішення Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року та відмовляючи у позові ОСОБА_1 про визнання права на спадкове майно, звертав увагу, що спадщина після смерті ОСОБА_2 відкрилася у 1997 році, відповідно до правовідносин, пов`язаних з її прийняттям, застосовуються положення Цивільного Кодексу Української РСР (далі ЦК УРСР, 1963 року).

Так за змістом пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, він застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким з спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Правила статті 1277 ЦК України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 висловлено висновок, що «за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року.

Спадкове майно включає в себе майнові права, у тому числі земельну часту (пай). Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 березня 2020 року у справі №671/1152/18.

Отже, з огляду на викладене та встановлені обставини, відсутність у ОСОБА_2 спадкоємців, право земельну часту (пай), що їй належала, перейшло до держави.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що згідно зі статтею 25 ЗК України при приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з числа працівників з визначенням кожному з них земельної частки (паю) за рішенням органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування і кожна з цих осіб має гарантоване право одержати безоплатно свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю (пункт 17 розділу X «Перехідні положення» ЗК України).

Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) у натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) (частина друга статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища) (частина третя статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), зокрема: організовують проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), в порядку, визначеному цим Законом (кореспондує пункту 2 Порядку); приймають рішення про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв) (згідно із абзацами десятим та дванадцятим частини першої статті 5 Закону про виділення земельних ділянок). Згідно із частиною другою статті 5 цього Закону районні державні адміністрації приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) за межами населених пунктів.

Розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства проводиться за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності – шляхом жеребкування (частина друга статті 9 цього ж Закону). Наведене кореспондує пункту 8 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)».

Відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю). Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості). У разі якщо до 01 січня 2028 року власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформив право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки. Така невитребувана земельна частка (пай) після формування її у земельну ділянку за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради (у разі необхідності формування) за заявою відповідної ради на підставі рішення суду передається у комунальну власність територіальної громади, на території якої вона розташована, у порядку визнання майна безхазяйним.

Пунктом 21 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» (01 січня 2019 року) землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані. Зазначений Закон є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які в силу зазначеного Закону переходять до комунальної власності.

Крім того Законом України від 28 квітня 2021 року № 1423-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» розділ Х «Перехідних положень» ЗК України доповнений пунктом 24, яким передбачено, що з дня набрання чинності цим пунктом (27 травня 2021 року) землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель: а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); б) оборони; в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення; г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності; д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності; е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Отже у комунальну власність територіальної громади перейшла саме земельна ділянка, яка має кадастровий номер 0520284800:02:004:0002, установлені межі та місце розташування, а тому суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що у зв`язку із скасуванням постановою Вінницьокого апеляційного суду від 28 листопада 2024 року рішення Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року та відмовою у позові ОСОБА_1 до Супівської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно, земельна ділянка набула статусу невитребуваної земельної частки (паю).

Тобто у зв`язку із скасуванням рішення Барського районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2019 року та внесенням 07 лютого 2025 року запису про припинення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0520284800:02:004:0002, фактично відбулося повернення права власності від орендодавця, який мав зареєстроване у встановленому порядку право власності на цю ділянку, ОСОБА_1 до комунальної власності Копайгородської селищної територіальної громади.

Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі (частина шоста статті 32 Закону).

Пункт 11.6. договору оренди землі установлює, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи не є підставою для зміни умов або припинення договору.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Звертаючись із цим позовом прокурор вказував, що внаслідок укладення оспорюваного договору оренди землі порушується інтерес територіальної громади на отримання прибутку у виді орендної плати за надання в оренду невитребуваної земельної частки (паю).

Наслідком визнання недійсним договору оренди землі є повернення його (договору) сторін до попереднього (того, який існував до укладення договору) стану (частина перша статті 216 ЦК України).

Очевидно, що повернення до попереднього стану сторін договору оренди землі, зокрема повернення земельної ділянки орендодавцю, який не є її власником, не поновить право на розпорядження такою ділянкою її власнику – Копайгородській селищній територіальній громаді, отже й не захистить її законний інтерес на отримання ренти (орендної плати).

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 акцентував: «Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо». Цей принцип забезпечує пріоритетність прав і свобод людини та громадянина, справедливість і гуманність при постановленні судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (абзаци другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23)).

Очевидно, що принцип справедливості в договірних правовідносинах вимагає, аби сторона, яка діяла добросовісно на момент укладення правочину, не понесла невиправданого втручання у її права, набуті за договором, без відповідної компенсації.

Тягар несприятливих наслідків протиправної поведінки має нести саме та особа, яка таку поведінку допустила.

Тобто у цих правовідносинах ефективним і справедливим способом захисту економічних прав власника земельної ділянки, зокрема права на отримання доходу у виді ренти, яке було порушене внаслідок укладення особою, яка не мала права на таку ділянку, договору оренди землі з контрагентом, який не знав і за обставин справи не міг знати про відсутність в орендодавця права на земельну ділянку, є такий відновлювальний засіб (як визначено у статті 16 ЦК України спосіб), як визнання права – у даному випадку переведення прав і обов`язків орендодавця на власника земельної ділянки – Копайогородську селищну територіальну громаду в особі Копайогородської селищної ради з одночасним (субсидіарним) застосуванням до порушника права, а саме ОСОБА_3 , перетворювального засобу захисту у виді відшкодування збитків, понесених територіальною громадою внаслідок укладення ним договору (стягнення отриманої ним орендної плати, а у випадку доведення, що селищна рада могла б отримати більшу, ніж рента, установлена оспорюваним договором оренди землі, наприклад, за умови наявності інших орендарів в тій же місцевості, які установлювали орендну плату у більшому ніж СТОВ «Подільська Зоря» розмірі, у розмірі упущеної вигоди з урахуванням різниці розміру такої плати за весь період користування земельною ділянкою орендарем (до закінчення строку договору оренди землі)).

Саме застосування таких засобі (способів) захисту забезпечить справедливий баланс інтересів сторін цього спору у виді відновлення порушеного права позивача на отримання ренти від використання належної йому земельної ділянки без шкоди для інтересу орендаря СТОВ «Подільська Зоря», яке діяло добросовісно на момент укладення договору оренди і має легітимні очікування на отримання прибутку від використання земельної ділянки для власної господарської діяльності протягом строку, встановленого договором оренди землі. Натомість негативні наслідки у виді відшкодування збитків потерпілій стороні понесе саме та особа, яка порушила право власності на земельну ділянку територіальної громади, ОСОБА_3 .

За таких обставин апеляційний суд прийшов до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову у позові прокурора через обрання неналежного, тобто такого, що не відповідає змісту спірних правовідносин сторін, засобу (способу) захисту.

Щодо розподілу судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При цьому колегія суддів виходить із того, що відповідно до пункту 40 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року, ухвалюючи рішення у справі, провадження в якій відкрито за заявою прокурора, у разі повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (повністю або пропорційно до задоволених вимог), за винятком випадків, коли позивача звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Оскільки в цьому випадку прокурор звернувся з позовом в інтересах Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області, то суму сплаченого відповідачем СТОВ «Подільська зоря» судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3 633 грн 60 к. необхідно стягнути на його користь саме з Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» задовольнити.

Рішення Барського районного суду Вінницької області від 16 квітня 2026 року скасувати та постановити нове судове рішення.

У позові Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області до ОСОБА_1 , Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» про визнання недійсним договору оренди землі відмовити.

Стягнути з Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря» 3 633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн 60 к. у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Позивач: Копайгородська селищна рада Жмеринського району Вінницької області, смт Копайгород Жмеринського району Вінницької області, вул. Центральна, 28, ЄДРПОУ 04326112.

Відповідач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Подільська зоря»», с. Руданське Жмеринського району Вінницької області, вул. Мічуріна, 20, ЄДРПОУ 03728200.

(Повний текст судового рішення виготовлено 31 серпня 2026 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: Т. Б. Сало

Т. М. Шемета