Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №460/4228/13-ц — Львівський апеляційний суд

Справа № 460/4228/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Швед Н.П.

Провадження № 22-ц/811/60/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

з участю – представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Зозулі А. В., представника позивача ОСОБА_2 – адвоката Цебака І. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року (повний текст рішення складено 28 листопада 2025 року), у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_4 до Івано-Франківської селищної ради, ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, третя особа: ОСОБА_5 про визнання права, скасування рішення та скасування державного акту,

ВСТАНОВИВ:

у листопаді 2013 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 звернулися в суду з позовом до Івано-Франківської селищної ради, ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі – ГУ Держгеокадастру у Львівській області), третя особа: ОСОБА_5 , в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просили:

- визнати право в порядку спадкування на завершення приватизації земельних ділянок та одержання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, розміром 0, 03 га - для обслуговування підсобного господарства, 0, 25 га - для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки - АДРЕСА_2 на ім`я спадкоємців: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;

- визнати незаконними та скасувати рішення № 22 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку в с. Домажир» від 26 листопада 2010 року та рішення № 58 «Про внесення змін в рішення № 22 від 26 листопада 2010 року II сесії VI скликання» від 21 січня 2011 року Домажирівської сільської ради;

- визнати незаконним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 , кадастровий номер - 4625883600:07:002:0105, площею - 0, 1000 га від 17 травня 2011 року, виданий управлінням Держкомзему у Яворівському районі;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 4625883600:07:002:0105, площею - 0, 1000 га шляхом виключення з Державного земельного кадастру відомостей про реєстрацію;

- скасувати запис в Поземельній книзі та зобов`язати державного реєстратора внести до Державного земельного кадастру відомостей про скасування в книзі записів.

Позов мотивований тим, що за адресою: АДРЕСА_3 (пізніше змінено номер на АДРЕСА_1 проживала ОСОБА_6 .

Рішенням виконавчого комітету Домажирівської сільської ради народних депутатів Яворівського району № 38 від 21 березня 1996 року «Про передачу у приватну власність земельної ділянки» вирішено передати безкоштовно у приватну власність та постійне користування земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд згідно додатку № 1. У додатку № 1 під порядковим № 5, вказана - ОСОБА_6 с. Домажир, земельна ділянка - для будівництва та обслуговування житлового будинку /присадибної ділянки/ - 0, 23 га.

Рішенням виконавчого комітету Домажирівської сільської ради народних депутатів Яворівського району № 40 від 21 березня 1996 року «Про оформлення права власності на житлові будинки в с. Домажир, Жорниська, Кожичі» було вирішено погодитись із висновками Львівського МБТІ та вважати можливим оформити право власності на житлові будинки розміщені в с. Домажир, Жорниська, Кожичі згідно додатку № 1. У додатку № 1 під порядковим № 2, вказана - ОСОБА_6 , АДРЕСА_4 .

04 грудня 1996 року Львівським МБТІ було видано свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок в АДРЕСА_4 , про що було зроблений запис у реєстрову книгу № 1 за реєстровим номером 40 від 04 грудня 1996 року та реєстраційний номер 25543896.

Рішенням виконавчого комітету Домажирівської сільської ради Яворівського району № 5 від 20 січня 2000 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок» вирішено передати безкоштовно у приватну власність та постійне користування земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків та погосподарських будівель згідно додатку № 1. У додатку № 1 вказана - ОСОБА_6 , с. Домажир, земельна ділянка: для обслуговування підсобного господарства – 0, 03 га, для обслуговування житлового будинку /присадибна ділянка/ - 0, 25 га.

Рішенням Домажирівської сільської ради Яворівського району № 62 від 20 квітня 2000 року «Про затвердження рішень, прийнятих виконкомом Домажирівської сільської ради в міжсесійний період» вирішено затвердити рішення виконкому № 5 від 20 січня 2000 року про приватизацію земельної ділянки ОСОБА_6 с. Домажир – 0, 28 га.

Рішенням Домажирівської сільської ради Яворівського району № 92 від 09 листопада 2000 року «Про виділення земельних ділянок під індивідуальні огороди та сінокоси» вирішено виділити земельні ділянки громадянам - ОСОБА_6 , с. Домажир - рілля - 0, 10 га.

На виконання рішення № 5 виконавчого комітету Домажирівської сільської ради та рішень №№ 62 та 92 Домажирівської сільської ради Яворівського району було внесено відповідні записи у Земельно-кадастрову книгу Домажирівської сільської ради Яворівського району Львівської області за 2001 - 2005 роки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці 68 років померла - ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 03 липня 2002 року.

Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_6 є ОСОБА_2 (дочка), ОСОБА_7 (син), правонаступником якого є його дочка - ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 (дочка).

07 квітня 2009 року, державний нотаріус Яворівської державної нотаріальної контори у спадковій справі № 741/2002 видав свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_7 реєстровий номер 777 та ОСОБА_2 реєстровий номер 780.

На підставі цих свідоцтв ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» видало витяги про реєстрацію прав власності на нерухоме майно житловий будинок від 12 листопада 2009 року ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , згідно яких кожний має право приватної власності на 1/3 (приватна спільна часткова) власність.

ОСОБА_6 , хворіла важкою хворобою і померла у віці 68 років, а тому не мала можливості з об`єктивних причин завершити процес приватизації земельних ділянок, виділених їй у приватну власність згідно рішень Домажирівської сільської ради №№ 62 та 92. Оскільки, процес приватизації земельних ділянок не був завершений, і на земельні ділянки не було видано державних актів на право власності, то дані земельні ділянки не ввійшли до спадкової маси після смерті ОСОБА_6 , відтак, спадкоємці ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулись із заявою до Домажирівської сільської ради для завершення приватизації земельних ділянок, що були виділені ще за життя їх матері, ОСОБА_6

12 грудня 2009 року рішенням Домажирівської сільської ради № 851 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельну ділянку» було вирішено надати дозвіл ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо складання державного акту на право спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0, 12 га для обслуговування житлового будинку в с.Домажир.

26 листопада 2010 року рішенням Домажирівської сільської ради № 22 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку в с.Домажир» було вирішено затвердити та передати у власність земельну ділянку площею 0, 1100 га у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку в селі Домажир ОСОБА_1 .

В подальшому рішенням Домажирівської сільської ради № 58 від 21 січня 2011 року було внесено зміни у рішення № 22 від 26 листопада 2010 року в частині зменшення площі до 0, 1000 га.

Довідкою управління Держкомзему у Яворівському районі від 16 вересня 2010 року № 2321 про присвоєння кадастрового номера, виданою ОСОБА_1 , земельній ділянці площею 0, 1000 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд присвоєно кадастровий номер 4625883600:07:002:0105.

17 травня 2011 року управління Держкомзему у Яворівському районі видало ОСОБА_1 . Державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер - 4625883600:07:002:0105, площею - 0,1000 га.

Позивачі вважають, що земельна ділянка виділена ОСОБА_1 . Домажирівською сільською радою площею - 0, 1000 га, кадастровий номер - 4625883600:07:002:0105, розміщена на земельній ділянці, яку ще у 2000 році передана ОСОБА_8 .

Накладення земельної ділянки, виділеної ОСОБА_9 на земельну ділянку виділену ОСОБА_6 ще у 2000 року, приватизація якої не була завершена, підтверджується схемою розташування земельних ділянок в с.Домажир, актом узгодження зовнішніх меж землекористування ОСОБА_1 від 10 лютого 2010 року та абрисом земельної ділянки ОСОБА_1 , схемою генплану забудови земельної ділянки, замовник ОСОБА_1 , погодженої районним архітектором від 06 травня 2009 року, висновком управління Держкомзему у Яворівському районі від 16 грудня 2009 року «Про погодження місця розташування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд», погодженням, розташування земельної ділянки № 4206 від 24 грудня 2009 року, листом відділу регуляторної політики в землекористуванні і експлуатації надр, щодо погодження містобудівного обґрунтування від 08 травня 2009 року № 26/20, довідкою № 528 від 19 березня 2012 року, виданою Головою Домажирівської сільської ради.

Відтак, для завершення приватизації земельних ділянок, виділених за життя ОСОБА_6 її спадкоємцями, необхідно скасувати рішення Домажирівської сільської ради про виділення земельної ділянки ОСОБА_1 , виданий йому державний акт на право власності на земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію і записи в державному земельному кадастрі щодо цієї земельної ділянки.

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року позов задоволено.

Визнано в порядку спадкування право на завершення приватизації земельних ділянок та одержання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки 0, 03 га для обслуговування підсобного господарства, 0, 25 га для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки АДРЕСА_2 за спадкоємцями ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Скасовано рішення № 22 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку в с. Домажир» від 26 листопада 2010 року та рішення №58 «Про внесення змін в рішення № 22 від 26 листопада 2010 року II сесії VI скликання» від 21 січня 2011 року Домажирівської сільської ради.

Визнано незаконним та скасовано Державний акт на право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 , кадастровий номер - 4625883600:07:002:0105, площею - 0, 1000 га від 17 травня 2011 року, виданий управлінням Держкомзему у Яворівському районі.

Скасовано державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 4625883600:07:002:0105, площею - 0, 1000 га шляхом виключення з Державного земельного кадастру відомостей про реєстрацію.

Скасовано запис в Поземельній книзі шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про скасування в книзі записів.

Стягнуто з Івано-Франківської селищної ради на користь позивача ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 681 грн 00 коп.

Стягнуто з Івано-Франківської селищної ради на користь позивача ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 681 грн 00 коп.

Стягнуи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 681 грн 00 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 681 грн 00 коп.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в січні 2026 року апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить рішення Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення судом не враховано, що на ім`я спадкодавця ОСОБА_6 за її життя державні акти на право власності або право користування спірною земельною ділянкою не видавались, отже вона була лише фактичним землекористувачем даної земельної ділянки, що унеможливлює перехід в порядку спадкування щодо цього об`єкта до позивачів, як спадкоємців. Відтак, посилання останніх що внаслідок прийняття оспорюваних ними рішень органу місцевого самоврядування, а також державної реєстрації (записів), вчиненої на виконання таких рішень, порушуються їхнє право на спадкування щодо цього об`єкта, є безпідставними. Зазначає також про те, що позивачами на підтвердження заявлених вимог не додано договору емфітевзису (суперфіцію), як в частині земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, так і для забудови

В березні 2026 року від ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_10 , в якому міститься прохання рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення.

Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які з`явились до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30травня 2018 року в справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16 (пункт 77), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16 (пункт 155), від 25 січня 2022 року в справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20 (пункт 148)).

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов, не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року в справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року в справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Оскільки належні на праві власності земельні ділянки відповідача накладаються на земельну ділянку позивача, останнім пред`явлено позов про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою по зміні цільового призначення земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, належні ОСОБА_11 .

Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункт 9.67); від 05 липня 2023 року в справі № 912/2797/21 (пункт 8.13); від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 180); від 11 червня 2024 року в справі № 925/1133/18 (пункт 143)).

Оскаржуване рішення Рясне - Руської сільської ради від 06 грудня 2011 року № 336 «Про затвердження проекту землеустрою по зміні цільового призначення земельної ділянки, яка змінюється під будівництво та обслуговування автокомплексу, готелю та господарської споруди гр. ОСОБА_11 » вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради змінено цільове призначення земельних ділянок відповідача, присвоєно кадастрові номери). Визнання цього рішення незаконним та його скасування не поновить порушене право або законний інтерес позивача, як не поновить цього скасування державної реєстрації права власності відповідача на передані йому цим рішення у власність земельні ділянки.

Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року в справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 181)).

Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на його земельну ділянку. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження №14-93цс20)).

Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопад 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивачі звернулися до суду з метою відновлення володіння частиною спірних земельних ділянок, які були передані у власність їх спадкодавцем.

Право ОСОБА_12 як суміжного землекористувача, і відповідно як власника, виникло на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування

Належна ОСОБА_12 земельна ділянка частково перетинається із земельними ділянками позивачів.

З урахуванням наведеного, вимоги про скасування рішення сільської про передачу у власність спірної земельної ділянки відповідачу, скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, а також скасування запису в поземельній книзі не призведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивачів, тобто не є належним та ефективним способом захисту. Належним способом захисту позивача є віндикаційний позов, який у даній справі не пред`явлено.

При цьому колегія суддів враховує, що оскільки позивачі вважаються такими, що прийняли спадщину після смерті ОСОБА_6 , до складу якої входить нерухоме майно, зокрема, спірні земельні ділянки, які були передані їй у приватну власність, у відповідності до вимог діючого на той час земельного законодавства, тобто вона володіла юридичним титулом на такі об`єкти, то вони мають витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, навіть ще до моменту його державної реєстрації за ними.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 грудня 2025 року в справі № 295/5888/23, від 20 липня 2026 року в справі № 347/74/24 та від 22 липня 2026 року в справі № 686/16223/22, а також у постанові від від 17 січня 2024 року в справі № 904/9070/21.

Крім того, зміст позовної заяви свідчить про те, що у цій справі позивачі намагаються скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення, акт, державну реєстрацію та запису щодо усієї земельної ділянки ОСОБА_1 , а не тільки тієї її частини, що накладається на земельні ділянки позивачів).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивачів, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність набуття у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про те, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0, 1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

Тобто Велика Палата Верховного Суду констатувала, що при вирішенні подібних спорів необхідно встановити відповідну площу накладення земельних ділянок, і залежно від цього вирішувати питання про повернення (витребування) лише частини ділянки, яка накладається, а не всієї ділянки.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

У пункті 127 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Тому в контексті обставин справи, яка переглядається, та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, належної ОСОБА_1 , яка накладається на земельні ділянки, що належать позивачам.

Щодо позовних вимог про визнання права в порядку спадкування на завершення приватизації земельних ділянок та одержання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України)

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанова Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).

Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (постанова Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року в справі № 308/8567/20 вказано, що: «Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду відхиляє аргументи касаційної скарги в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо інших відповідачів (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4), з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них».

У постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 вказано, що: «основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). У справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_4) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги.

Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_4) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них. Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, за умови, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4 належить залишити без змін».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року в справі № 927/1206/21 зазначено, що:

«131. У справі, що переглядається, прокурор пред`явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське».

132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями.

133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили».

У справі, яка є предметом апеляційного перегляду, відповідач ОСОБА_1 не погодився із рішенням суду першої інстанції повністю.

Інші відповідачі не скористалися своїм правом на подання апеляційної скарги, приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 . Така процесуальна поведінка останніх свідчить про повну згоду з оскарженим рішенням суду, в частині позовних вимог, за якими вони є належними відповідачами.

Аналіз аргументів апеляційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 , який не входить до кола спадкоємців після смерті ОСОБА_6 , та якій передано земельні ділянки, на які частково накладається земельна ділянка, належна ОСОБА_1 , не навів переконливих доводів, яким чином оскаржене рішення суду в частині згаданих позовних вимог порушує його права та інтереси, за умови, що належний відповідач за цією позовною вимогою - Івано-Франківська селищна рада не оскаржила рішення суду, тобто погодилася з ним.

У цьому зв`язку, колегія суддів враховує, що належним відповідачем у позові про визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельної ділянки є відповідний орган місцевого самоврядування або місцева державна адміністрація, до компетенції якого належить передача землі у власність і який відмовив у завершенні процедури (постанова Верховного Суду від 06 травня 2025 року в справі №725/3498/22).

Отже, оскаржене рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання права в порядку спадкування на завершення приватизації земельних ділянок та одержання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, як законне та обґрунтоване, належить залишити без змін.

У зв`язку із цим, колегія суддів не убачає підстав для детального аналізу доводів апеляційної скарги щодо неправильного, на думку особи, яка її подала, вирішення цієї позовної вимоги.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Оскільки доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання незаконним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, скасування запису в Поземельній книзі ухвалено без додержання норм матеріального права, таке у цій частині підлягає скасуванню, з ухвалення нового про відмову в їх задоволенні, а в решті позовних вимог таке належить, як законне та обґрунтоване, залишити без змін. Відтак, апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про стягнення судового збору з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 належить скасувати, а також стягнути з останніх в рівних частинах на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень № 22 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку в с. Домажир» від 26 листопада 2010 року та № 58 «Про внесення змін в рішення № 22 від 26 листопада 2010 року II сесії VI скликання» від 21 січня 2011 року Домажирівської сільської ради; визнання незаконним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 , кадастровий номер - 4625883600:07:002:0105, площею - 0,1000 га від 17 травня 2011 року, виданого управлінням Держкомзему у Яворівському районі; скасування державної реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 4625883600:07:002:0105, площею - 0,1000 га шляхом виключення з Державного земельного кадастру відомостей про її реєстрацію; скасування запису в Поземельній книзі шляхом зобов`язання державного реєстратора внести до Державного земельного кадастру відомостей про скасування в книзі записів, скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в їх задоволенні.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельних ділянок та одержання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки 0, 03 га для обслуговування підсобного господарства, 0, 25 га для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки 0, 10 га рілля в с. Домажир Яворівського району Львівської області, залишити без змін.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по 681 грн 00 коп. судового збору скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 817 грн 20 коп. судового збору з кожного, за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич