Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №199/1529/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 26.08.2026 Справа № 199/1529/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №199/1529/26 Головуючий у 1-й інстанції: Кіяшко В.О.

Провадження №22-ц/807/1874/26 Суддя-доповідач: Мінгазов Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача Мінгазова Р.В.,

суддів: Бредуна Д.С.,

Подліянової Г.С.,

за участю секретаря Смокотіної В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2026 року до Вільнянського районного суду Запорізької області, за підсудністю, надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, в якій позивач просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно - визнано неподаною та повернуто заявнику.

Ухвала судді мотивована тим, що вимоги ухвали судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 16 квітня 2026 року про залишення позовної заяви без руху не виконані, не проведено оцінку майна і не підтверджено ціну позову, у зв`язку з чим неможливо встановити суму судового збору за подачу позову.

На вказану ухвалу судді 10 липня 2026 року через систему «Електронний суд» до суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від 16.04.2026 позивачем у встановлений строк було подано заяву про усунення недоліків, у якій визначено ціну позову в розмірі 3 400 000 грн. та до якої додано розрахунок ціни позову з обґрунтуванням її визначення. Окрім того, суд першої інстанції не врахував вимоги частини 2 статті 176 ЦПК України, згідно з якими, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на момент пред`явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд. Відтак, навіть у разі сумнівів чи незгоди суду з наданим розрахунком (зокрема, через об`єктивну неможливість проведення оцінки майна на тимчасово окупованій території), суд першої інстанції мав застосувати положення частини другої статті 176 ЦПК України та попередньо визначити розмір судового збору, а не повертати позовну заяву. Повернення заяви за цих обставин є порушенням ч. 2 ст. 176 ЦПК України.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Апелянт ОСОБА_1 18.08.2026 звернувся до апеляційного суду з заявою про розгляд справи без його участі, доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та просив задовольнити.

Перевіряючи законність і обґрунтованість ухвали судді першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно.

У заяві ОСОБА_1 вказав, що позов не містить вимог майнового характеру та просив звільнити його від сплати судового збору.

Ухвалою судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 16 квітня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та запропоновано позивачу усунути недоліки позовної заяви, викладені у мотивувальній частині ухвали, у десятиденний строк з моменту її отримання. В ухвалі зазначено, що позивачем не виконані вимоги, визначені статтями 175 та 177 ЦПК України. Позивачем не сплачено судовий збір, та не вірно визначено ціну позову, оскільки дана позовна заява містить вимоги майнового характеру, а ціна позову у позовах про визнання права власності на майно визначається вартістю майна. Проте, до позову не долучено будь-якого документу про оцінку вартості спірного майна на день звернення з позовом до суду, що свідчить про відсутність підтвердження ціни позову та неможливість встановлення суми судового збору за подання цього позову до суду.

Вказана ухвала отримана позивачем в електронному кабінеті 17 квітня 2026 року.

20 квітня 2026 року від позивача надійшла заява про усунення недоліків, до якої долучено розрахунок ціни позову здійснений позивачем самостійно.

Ухвалою судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу з тих підстав, що суддею не прийнято наданий позивачем розрахунок, який було здійснено заявником самостійно, як усунення недоліків, так як розрахунок не містить чіткого нормативно-правового обґрунтування.

Проте, погодитися з таким висновком судді суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції не може, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа не може бути безпідставно позбавлена на захист свого порушеного права, оскільки це буде порушенням права на справедливий суд, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

У справі «Bellet v. France» («Белле проти Франції», рішення від 04 грудня 1995 року), Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.

У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року Європейський суд з прав людини підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.

У справі Perez de Rada Cavanilles v. Spain («Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», рішення від 28 жовтня 1998 року) та у справі Miragall Escolano and others v. Spain («Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», рішення від 13 січня 2000 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).

Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини De Geouffre de la Pradelle v. France // Series A N 253-В).

Таким чином, встановлення обмежень доступу до суду повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

Вимоги до форми та змісту позовної заяви визначені статтями 175, 177 ЦПК України.

Згідно пункту 3 частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява, крім інших обов`язкових реквізитів, має містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 176 ЦПК України ціна позову у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, визначається дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості.

Частиною 4 статті 177 ЦПК України передбачено, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, підлягає сплаті судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частини 1, 2, 3 статті 185 ЦПК України передбачають, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків.

Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.

Суд повинен вирішувати питання, пов`язані з судовими витратами (зокрема, щодо відстрочення та розстрочення, зменшення їх розміру або звільнення від їх сплати), у чіткій відповідності до норм ЦПК України, Закону України «Про судовий збір», а також інших нормативно-правових актів України, забезпечуючи при цьому належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, та інтересами позивача (заявника) щодо можливості звернення до суду, з другого боку. Від правильного вирішення питання про розмір судового збору залежить, у тому числі, можливість особи його сплатити, забезпечивши їй доступ до правосуддя.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 381/1425/19-ц, провадження № 61-9175 св 20.

Матеріали справи свідчать про те, що ухвалою від 16 квітня 2026 року суддя суду першої інстанції залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху з підстав не зазначення ним ціни позову, в наслідок чого неможливо визначити суму судового збору яка підлягає сплаті за цим позовом. При цьому суд виходив із того, що позивач повинен визначити ціну позову, яка має відповідати дійсній вартості спірного майна (подані звіт про оцінку майна, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно з визначеною у них дійсною вартістю майна, а також дійсна вартість майна може підтверджуватись висновком суб`єкта оціночної діяльності).

20 квітня 2026 року від позивача надійшла заява про усунення недоліків, до якої долучено розрахунок ціни позову здійснений позивачем самостійно.

Ухвалою судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу з тих підстав, що суддею не прийнято наданий позивачем розрахунок, який було здійснено заявником самостійно, як усунення недоліків, так як розрахунок не містить чіткого нормативно-правового обґрунтування.

З такими висновками колегія суддів не погоджується, так як у порушення вимог цивільного процесуального законодавства України суд не врахував, що якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред`явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи (частина 2 статті 176 ЦПК України).

Відповідно частини 2 статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі, якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.

Отже, вказаними нормами урегульовано алгоритм дій суду для визначення розміру судового збору у випадку незгоди з визначеною позивачем ціною позову, а саме передбачена можливість попереднього визначення розміру судового збору самим судом у разі, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред`явлення позову встановити точну його ціну неможливо.

Таким чином, суд повинен був самостійно визначити попередній розмір судового збору, чого не було зроблено.

Також суд не врахував, що якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (частина 2 статті 185 ЦПК України).

Водночас чинним цивільним процесуальним законодавством України не передбачено повноважень суду щодо залишення позовної заяви без руху з метою зобов`язання позивача надати суду докази, що підтверджують реальну вартість спірного майна на момент пред`явлення позову для визначення розміру судового збору.

З огляду на положення частини 2 статті 6 Закону України «Про судовий збір» та частини 2 статті 176 ЦПК України колегія суддів вважає, що суд першої інстанції у випадку, якщо він вважав, що ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна, мав здійснити розгляд справи по суті та встановити ціну позову при розгляді справи і розподілити судові витрати за результатами такого розгляду відповідно до статті 141 ЦПК України, а не повертати позовну заяву заявнику.

Зазначене відповідає висновку, якого дійшов Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 521/8082/20, провадження № 61-16381св20.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала судді суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, і таке порушення норм процесуального права перешкоджає подальшому провадженню в справі, адже у судді суду першої інстанції не було законних підстав для повернення позову.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду першої інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню в справі і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

З огляду на наведене ухвала судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року підлягає скасуванню з направленням справи до Вільнянського районного суду Запорізької області для продовження розгляду.

Оскільки наразі розглядається лише процесуальне питання, а не справа по суті спору, питання щодо стягнення судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. 367, ч. 2 ст. 369, п. 6 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 379, ст. ст. 381, 382, 384, 389 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу судді Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 червня 2026 року по справі № 199/15/29 скасувати, справу направити до Вільнянського районного суду Запорізької області для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддя Р.В. Мінгазов

Судді: Д.С. Бредун

Г.С. Подліянова