Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №761/47684/25 — Київський апеляційний суд

справа № 761/47684/25

провадження № 22-ц/824/10435/2026

головуючий у суді І інстанції Притула Н.Г.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2025 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року до Шевченківського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором та відшкодування моральної шкоди, в якій позивач просить: стягнути з відповідача на користь позивача основну суму зобов`язання 4 600 000,00 Євро, що становить 222 134 000,00 грн; штрафні санкції за порушення зобов`язань за Договором за період з 03.12.2023 року по 05.11.2025 року в розмірі 1 281 383,56 Євро, що становить 61 878 012,19 грн.

Позов обґрунтований тим, що відповідач, отримавши за Договором про надання поворотної фінансової допомоги (позики) від 02.12.2021 року, укладеного між сторонами 4 600 000,00 Євро, не повернула їх в строки, передбачені договором, тобто протягом двох років з моменту надання суми позики.

Разом з позовною заявою до суду надійшла заява позивача про забезпечення позову, в якій вона просить вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача та заборонити іншим особам вчиняти будь-які дії щодо: квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 .

Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що у добровільному порядку відповідач відмовляється повертати позивачеві кошти отримані в позику. Відповідач в будь-який час може відчужити майно, яке належить їй на праві власності, а тому є ризик того, що у разі задоволення позову, в подальшому, може бути утруднене або взагалі неможливим виконання судового рішення.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2025 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором та відшкодування моральної шкоди.

Не погоджуючись із указаною ухвалою суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що позивач, враховуючи системне невиконання відповідачем своїх зобов`язань та значну суму боргу за договором позики, надавши докази того факту, що надані позивачем кошти були витрачені відповідачем на придбання нерухомості, в рамках позову, з яким позивач була змушена звернутися до Шевченківського районного суду м. Києва із позовною заявою до громадянки України ОСОБА_2 , як відповідача, про стягнення заборгованості за Договором про надання поворотної фінансової допомоги (позики), укладеного 02.12.2021р. між позивачем та відповідачем, подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно.

Позовні вимоги були обґрунтовані відповідними обставинами, і позов, який був поданий позивачем, на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 19.11.2025 без будь-яких зауважень визнаний таким, що відповідає вимогам чинного законодавства України і підлягає розгляду в порядку цивільно-процесуального законодавства.

Звертає увагу, що фактично ухвала, що включає в себе п`ять сторінок тесту, на трьох з них містить цитування вимог чинного законодавства та судової практики, але не містить будь-яких висновків щодо наданих доказів позивачем та третьою особою на боці позивача, та чому вони не взяті судом до уваги.

Так вказує, що в ухвалі зазначено, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Зазначене, на думку позивача та третьої особи на боці позивача підтверджується, якнайменш, тим, що суддею було прийнято відповідний позов, чим позивач підтвердив обґрунтованість свого права вимагати судового захисту від невиконання відповідачем боргового зобов`язання. Крім того вважає, що таким підтвердженням є додані до заяви документи.

Вказує, що позивач не заперечує, що лише звернення до суду з позовом про стягнення боргу не може бути безумовною підставою для накладення арешту на будь-яке майно відповідача, тому до відповідної заяви були додані вищезазначені докази, і у відповідності до матеріалів справи та положень договору про надання поворотної фінансової допомоги позивач зобов`язувалась надати відповідачу позику шляхом внесення грошових коштів на розрахунковий рахунок ТОВ «Омега Фінанс» готівкою через касу з отриманням підтвердження на підставі прибутково-касового ордеру.

Але, при цьому, до заяви був наданий договір, на підставі якого позивач (оскільки є адвокатом) при таких взаємовідносинах діяв, як представник відповідача в рамках відповідного договору, укладеного між відповідачем із зазначеним ТОВ «Омега Фінанс», і тому у відповідних платіжних документах з метою здійснення господарської діяльності вказаного товариства платником за відповідними прибутковими касовими ордерами була зазначена саме відповідачка.

У жодному разі не відповідає дійсності положення оскаржуваної ухвали про те, що представник заявника повідомив суду, що таких документів немає. Саме зазначені документи у відповідності до позову і до заяви про забезпечення позову були визначені такими, що підтверджують факт надання позики, і вказані документи були надані суду разом із підтвердженням того, що в особистому листуванні відповідачки з позивачем такий факт отримання коштів відповідачкою був підтверджений, але відповідачка посилалась на наявність у неї якогось договору, яким нібито було підтверджено повернення нею грошей.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги також вказує, що як було зазначено у позові та письмових поясненнях, умови надання позики передбачали внесення коштів на рахунок третьої особи юридичної особи. Позивач надав суду копії прибуткових касових ордерів, які підтверджують внесення цих коштів. Специфіка цих документів полягає в тому, що позивач (діючи як представник відповідача) вносила кошти від імені відповідача. Тому в графі «Платник» зазначена ОСОБА_2 , проте оригінали цих квитанцій знаходяться у позивача, що підтверджує факт внесення ним власних коштів на виконання умов договору позики.

Зазначає, що жодним чином представник позивача не пояснював того факту, що свідки можуть пояснити, що сторони домовились про інший порядок надання позики (як зазначено в оскаржуваній ухвалі), більш того, в судовому засіданні наполягала на тому, що відповідні документи, безумовно, підтверджують виконання зобов`язань позивача.

Також вказує, що суду були надані докази того, що відповідач може не виконати рішення суду із зазначенням того, що прострочення виконання зобов`язань відбувається вже впродовж більше двох років, відповідачка ігнорує навіть звернення суду до неї та приховує від податкових органів України факт свого проживання за межами України, не уточнюючи дані податкового обліку.

Судом не було враховано реальні ризики невиконання судового рішення. Ціна позову складає понад 4,6 млн євро (понад 280 млн грн). Суду були надані докази, що відповідач проживає за кордоном (Австрія), має у власності дорого вартісну нерухомість в Австрії (договори купівлі-продажу та виписки з реєстрів були надані суду), ухиляється від повернення боргу вже більше двох років.

Зазначає, що саме той факт, що кошти, отримані в борг, були витрачені на придбання елітної нерухомості за кордоном, свідчить про те, що єдиним шансом на виконання майбутнього рішення суду є накладення арешту на активи відповідача.

У судовому засіданні 25 серпня 2026 року представник апелянта просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно.

Надіслані ОСОБА_2 та ОСОБА_6 судові повістки-повідомлення на судове засідання повернулися до апеляційного суду неврученими з причини «адресат відсутній за вказаною адресою».

У пункті 91-1 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (далі - Правила), передбачено, що рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім`ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім`ї) за зазначеною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка». Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з`явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка», працівник поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитка календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.

За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України, відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.

Отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18), від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 (провадження № 12-233гс18) та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 814/1469/17 (провадження № К/9901/28703/19), від 01 квітня 2021 року у справі № 826/20408/14 (провадження № К/9901/16143/20), від 09 липня 2020 року у справі № 751/4890/19 (провадження № 61-2583св20), від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20 (провадження №61-3782св21).

Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При постановленні ухвали судом першої інстанції встановлено, що як вбачається з матеріалів справи, за умовами договору про надання поворотної фінансової допомоги (позики) від 02.12.2021 року, ОСОБА_1 зобов`язувалась надати відповідачу позику шляхом внесення грошових коштів на розрахунковий рахунок ТОВ «Омега Фінанс» (код ЄДРПОУ 43289625) готівкою через касу з отриманням підтвердження на підставі прибутково-касового ордеру.

В судовому засіданні суду першої інстанції представник заявника пояснила суду що такі документи позивач не має, тому вони не були надані до суду. В той же час представник заявника пояснила, що свідки можуть пояснити, що сторони домовились про інший порядок надання позики.

Суд першої інстанції вважав, що не надано належних та допустимих доказів, які б безумовно підтверджували факт виконання позивачем зобов`язань за Договором від 02.12.2021 року. Вказав, що такі обставини можуть бути встановлені, зокрема і під час розгляду справи судом по суті заявлених вимог.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що заявником не надано суду доказів того, що ОСОБА_2 , у разі задоволення позову, може не виконати судове рішення.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що позивач не надав доказів, що невжиття заявлених заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або останнє не матиме ефективного захисту, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову у зв`язку із її необґрунтованістю.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала суду першої інстанції скасуванню з постановленням нової ухвали про часткове задоволення заяви про забезпечення позову.

Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав та інтересів позивача.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов, зокрема, може бути забезпечено накладенням арешту на майно та/або грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Частиною третьою статті 150 ЦПК України встановлено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

При цьому, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд не повинен вирішувати спір по суті, встановлювати остаточну наявність чи відсутність у відповідача заборгованості, а також надавати остаточну оцінку доказам, які підлягають дослідженню під час розгляду справи по суті.

Предметом розгляду заяви про забезпечення позову є встановлення наявності процесуальних підстав для застосування тимчасового заходу, спрямованого на гарантування реального виконання можливого рішення суду в разі задоволення позову.

Отже, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Такий підхід відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, відповідно до якого співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Колегія суддів погоджується з тим, що саме по собі звернення до суду з позовом про стягнення грошової заборгованості не є безумовною підставою для накладення арешту на майно відповідача. Водночас у цій справі позивач обґрунтувала заяву про забезпечення позову не лише фактом пред`явлення позову, а сукупністю обставин, які у своїй сукупності дають підстави для висновку про існування реального ризику утруднення виконання можливого рішення суду.

Колегія суддів звертає увагу, що питання про доведеність чи недоведеність вимог позову, його обґрунтованість є предметом встановлення та доказування при вирішенні позову по суті.

На стадії вирішення питання про забезпечення позову суд не вправі фактично вирішувати зазначені питання наперед та робити остаточний висновок про недоведеність позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Водночас застосування заходів забезпечення позову не передбачає необхідності доведення позивачем своїх вимог у такому ж обсязі, як це необхідно при вирішенні спору по суті.

Для забезпечення позову достатнім є встановлення обґрунтованого припущення щодо наявності спору між сторонами та реальної можливості утруднення виконання майбутнього рішення у разі задоволення позову.

Таким чином, посилання суду першої інстанції на те, що відсутність у матеріалах справи певних документів, які безпосередньо підтверджують передачу коштів, виключає можливість застосування заходів забезпечення позову, не відповідає характеру та меті інституту забезпечення позову.

Апеляційним судом встановлено, що позивачем на підтвердження належності відповідачці квартири АДРЕСА_1 надано відповідні докази, а саме: витяг, з якого убачається належність зазначеної квартири ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 (а. с. 167-169); свідоцтво про зміну імені серії НОМЕР_2 від 11 серпня 2015 року, відповідно до якого ОСОБА_7 змінила прізвище на ОСОБА_2 (а. с. 170); копію паспорта ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серії НОМЕР_3 , виданого 11 серпня 2015 року; а також картку платника податків ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , дата видачі 21 вересня 2015 року, що доводить належність відповідачці квартири, що заявлена як об`єкт забезпечення.

Таким чином, квартира АДРЕСА_1 є майном відповідача, на яке відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України може бути накладено арешт як захід забезпечення позову.

Колегія суддів також враховує, що заявлені позовні вимоги мають значний майновий розмір, а строк невиконання відповідачем грошового зобов`язання, за твердженнями позивача, є тривалим.

Крім того, позивач посилалася на обставини перебування відповідачки за межами України, наявність у неї нерухомого майна за кордоном, а також на відчуження належного їй майна, що в сукупності з розміром заявленої до стягнення заборгованості свідчить про наявність обґрунтованого ризику зміни майнового стану відповідача до моменту ухвалення рішення у справі.

З огляду на значний розмір заявлених до стягнення коштів, тривалість невиконання відповідачем грошового зобов`язання, наявність у відповідача майнових активів та обставини їх відчуження, колегія суддів доходить висновку про наявність достатніх підстав для застосування заходу забезпечення позову.

Разом з тим відсутні підстави для накладення арешту на квартиру АДРЕСА_2 .

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується заявником, зазначена квартира на час вирішення питання про забезпечення позову вже не належить відповідачці ОСОБА_2 , а право власності на неї зареєстровано за іншою особою.

Застосування арешту до майна, яке на момент вирішення питання про забезпечення позову не належить відповідачу у справі, суперечило б положенням пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України та могло б призвести до необґрунтованого обмеження прав особи, яка не є учасником цього цивільного спору.

При цьому сам факт попередньої належності такого майна відповідачці та відчуження його після подання заяви про забезпечення позову свідчить про те, що відповідачка не обмежена у праві розпорядження цим майном.

Отже, заява про забезпечення позову підлягає задоволенню лише в частині накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .

Такий захід забезпечення позову є безпосередньо пов`язаним із предметом спору, оскільки спрямований на збереження майнового активу відповідача, за рахунок якого в подальшому може бути виконане рішення суду про стягнення грошових коштів.

При цьому накладення арешту не означає позбавлення відповідачки права власності на зазначене майно та не вирішує питання про належність їй такого майна по суті. Арешт має тимчасовий характер і спрямований виключно на недопущення його відчуження до вирішення спору та забезпечення реального виконання можливого рішення суду.

Колегія суддів також враховує принцип співмірності заходів забезпечення позову.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково не застосував положення статей 149, 150 ЦПК України, оскільки, відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, фактично надав оцінку доказам, що стосуються суті спору, та передчасно дійшов висновку про недоведеність факту виконання позивачем своїх зобов`язань за договором позики.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення має бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а тому підлягає скасуванню.

З огляду на викладене апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 6 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 379, 381-384, 386, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24 листопада 2025 року скасувати.

Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнити частково.

Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 28 серпня 2026 року.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба