Вирок від 30 серпня 2026 р. у справі №681/1462/24 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 681/1462/24

Провадження № 11-кп/820/202/26

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Хмельницького апеляційного суду у складі:

головуючої судді ОСОБА_1

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю секретаря судового засідання ОСОБА_4

прокурора ОСОБА_5

обвинуваченого ОСОБА_6

захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8

розглянула у відкритому судовому засіданні в залу суду у місті Хмельницькому в режимі відеоконференції апеляційні скарги прокурора Полонського відділу Шепетівської окружної прокуратури ОСОБА_9 та обвинуваченого ОСОБА_6 на вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 19 грудня 2025 року у кримінальному провадженні № 12024244000001856, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 04 листопада 2024 року, яким ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Полонне Шепетівського району Хмельницької області, громадянина України, з середньою освітою, неодруженого, не працюючого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та

В С Т А Н О В И Л А :

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення та встановлені судом обставин

Вироком Полонського районного суду Хмельницької області від 19 грудня 2025 року ОСОБА_6 визнано винним за ст.336 КК України та призначено йому покарання у виді 3 років позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України від призначеного покарання ОСОБА_6 звільнено з випробуванням, з призначенням йому іспитового строку тривалістю 1 рік.

Згідно з ч.1 ст. 76 КК України зобов`язано ОСОБА_6 періодично з`являтися до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну свого місця проживання, роботи та навчання.

Питання речових доказів вирішено у відповідності до вимог статті 100 КПК України.

Відповідно до вироку суду, 14.10.2024 ОСОБА_6 , перебуваючи на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи військовозобов`язаним, пройшов медичний огляд та згідно з довідкою військово-лікарської комісії визнаний придатним до військової служби згідно з Наказом Міністерства оборони №402 від 14.08.2008 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України» та № 466 від 01.08.2011 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України».

ОСОБА_6 власноручно 14.10.2024 засвідчив своїм підписом отримання повістки про його виклик на 06:00 год. 15.10.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , що розташований по АДРЕСА_2 для відбуття на проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак всупереч ст.65 Конституції України, п.10 ст.1 Закону України, «Про військовий обов`язок та військову службу», ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Указів Президента України щодо введення та продовження воєнного стану та загальної мобілізації в Україні, ОСОБА_6 , не маючи підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися на 06:00 год. 15.10.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом, ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Крім того, 08.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку про його виклик на 09:00 год. 09.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак, ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися на 09:00 год. 09.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

09.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_4 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку з`явитися на 09:00 год. 11.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття та проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися 11.11.2024 на 09:00 год. до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Також 14.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку з`явитися на 09:00 год. 15.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття та проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися 15.11.2024 на 09:00 год. до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Вказаними діями обвинувачений вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст.336 КК України – ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

Не погоджуючись із рішенням суду, обвинувачений ОСОБА_6 та прокурор Полонського відділу Шепетівської окружної прокуратури ОСОБА_9 подали апеляційні скарги.

Обвинувачений ОСОБА_6 в апеляційній скарзі просить вирок суду скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_6 визнати невинуватим у пред`явленому обвинувачені за ст. 336 КК України, та виправдати у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

Зазначає, що він є особою з високими моральними якостями, раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, протягом 27 місяців в період з 01.11.2016 року по 12.03.2019 року проходив альтернативну (невійськову) службу, має позитивну характеристику з місця проходження альтернативної (невійськової) служби та з місця проживання.

Посилається на те, що 17.07.2010 року він охрестився як один із Свідків Єгови, був призначений присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» №4164 від 22.02.2024 року.

Зауважує, що основним елементом його релігійних переконань і совісті є дотримання заповіді Ісуса в Матвія 22:39-40, 26:52, а також уривку з біблійної книги Ісаї 2:4. На підставі цих біблійних заповідей він, як вбачається із поданих ним заяв/повідомлень, відмовлявся як від військової служби загалом, так і від військової служби, не пов`язаної з носінням зброї. Він був повністю готовий виконувати свої обов`язки перед суспільством шляхом проходження дійсно альтернативної (невійськової) служби, тобто служби, яка не пов`язана з військовою діяльністю, не передбачає залучення до військової структури і не перебуває під військовим командуванням, контролем чи керівництвом.

Зазначає, що судом першої інстанції було допитано в якості свідка священнослужителя релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні – ОСОБА_10 , який підтвердив приналежність ОСОБА_6 до вказаної релігійної організації та наявність у релігійній організації Свідків Єгови віровчення, несумісного із виконанням військового обов`язку.

Вказує, що ним були подані заяви 14.10.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 та 08.11.2024 року до Шепетівської районної військової адміністрації, в яких пояснював свої релігійні переконання несумісні із проходженням військової служби та звертався з проханням надати йому можливість проходження альтернативної (невійськової) служби. Незважаючи на ці чіткі заяви та пояснення, він був призваний на військову службу.

Вважає, що суд не навів жодного доказу на підтвердження висновку, що він за своїми релігійними переконаннями міг проходити військову службу без зброї, оскільки таких доказів не існує, військова служба без зброї могла би бути прийнятою для представників релігії, чиї віровчення допускають подібну практику, проте розповсюдження за аналогією такого твердження на нього, як Свідка Єгови неприпустимо.

Звертає увагу, що Свідки Єгови – це релігійна організація, яка відмовляється як від військової служби, так і від військової служби, не пов`язаної з носінням зброї. У рішенням ЄСПЛ визнав, що Свідки Єгови, керуючись релігійними переконаннями та совістю, відмовляються «носити військову форму» та навіть не погоджуються на альтернативну (невійськову) службу, яка не є «достатньо відокремленою ієрархічно та інституційно від військової системи».

Посилається на те, що суд протиправно застосував однаковий підхід до членів різних релігійних груп без врахування особливостей їх переконань та поглядів, що є забороненою дискримінацією, про це зазначив Європейський суд з прав людини.

Стверджує, що ч.4 ст.35 Конституції України передбачає: «У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». Таким чином, конституційне право, передбачене ч.4 ст.35 Конституції України, полягає у заміні виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу, дане право поширюється на всі види військового обов`язку, включаючи військову службу за призовом під час мобілізації.

Вважає, що суд першої інстанції неправомірно дійшов висновку, що він можу бути законно притягнутий до кримінальної відповідальності через те, що держава не забезпечила механізм проходження альтернативної (невійськової) служби в період військового стану. Як чітко зазначено у практиці ЄСПЛ та КПГПП, якщо держава не повністю звільняє від військової служби особу, яка відмовляється від неї з міркувань совісті, вона зобов`язана надати їй можливість проходження альтернативної дійсно цивільної служби. Держава не має права переслідувати особу, яка відмовилася від військової служби з міркувань совісті, через власну неспроможність надати їй можливість проходити альтернативну (невійськову) службу.

На думку обвинуваченого, суд першої інстанції був зобов`язаний застосувати практику ЄСПЛ, КПГПП та РГСЗ щодо фундаментального права на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службо з релігійних мотивів. Невиконання цього обов`язку порушує статтю 9 Конституції України, статтю 19 Закону України «Про міжнародні договори України», а також частину першу і частину четверту статті 9 Кримінально-процесуального кодексу України.

Посилається на те, що із позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 жовтня 2025 у справі № 907/882/22, висновки, вказані у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 у справі № 573/838/24 не є прецедентом та не мають застосовуватися для вирішення подібних справ.

Прокурор Полонського відділу Шепетівської окружної прокуратури ОСОБА_9 в апеляційній скарзі просить вирок суду скасувати в частині призначеного покарання у зв`язку із неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що потягло за собою невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість, ухвалити новий вирок у цій частині, яким призначити ОСОБА_6 покарання за ст. 336 КК України у виді позбавлення волі строком на 3 роки. В решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначає, що ОСОБА_6 категорично не визнає своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, посилаючись на віросповідання Свідків Єгови. Більш того, обвинувачений відмовився виконувати свій обов`язок по захисту України під час воєнного стану, навіть в тій частині, яка жодним чином не пов`язана із використанням і носінням зброї, наголошуючи на тому, що не може одягати військову форму, виконувати накази, отримувати оплату праці як військовий.

Зауважує, що суд першої інстанції недостатньо врахував суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, оскільки в період воєнного стану при оголошенні загальній мобілізації, останній умисно проігнорував свій конституційний обов`язок по захисту Батьківщини (не з`явився до РТЦК та СП за 4 повістками) та значний суспільний резонанс, який викликає дана категорія кримінальних правопорушень.

Посилається на те, що судом не враховано ту обставину, що як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду ОСОБА_11 категорично заперечував свій обов`язок щодо захисту держави, а тому призначене судом покарання із застосуванням ст. 75 КК України не сприятиме його меті щодо виправлення та запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану, як самим обвинуваченим, так і іншими особами.

Зазначає, що ОСОБА_6 вчинивши кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України, нівелює важливість виконання конституційного обов`язку іншими співгромадянами. Виправдовуючи свою позицію релігійними переконаннями, обвинувачений тим самим перекладає обов`язок із захисту Вітчизни, на інших співгромадян, порушуючи тим самим принцип рівності прав та обов`язків.

Позиції учасників судового провадження

Обвинувачений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали доводи апеляційної скарги обвинуваченого, просили їх задовольнити у повному обсязі з зазначених в апеляційній скарзі підстав, апеляційну скаргу прокурора не визнали, просили відмовити у її задоволенні.

Прокурор не визнав апеляційних доводів обвинуваченого, підтримав апеляційну скаргу прокурора та просив вирок суду скасувати в частині призначеного обвинуваченому покарання, у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та ухвалити новий, відповідно до вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, обвинуваченого та його захисника, які підтримали доводи апеляційної скарги обвинуваченого, проти задоволення апеляційної скарги прокурора заперечували, думку прокурора, який підтримав апеляційну скаргу прокурора та просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги обвинуваченого, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг в їх межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга обвинуваченого ОСОБА_6 задоволенню не підлягає, апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню з наступних підстав.

Мотиви суду

Згідно зі статтею 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до вимог частин 1, 2 статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, тобто кожний доказ повинен бути оціненим з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого злочину, дав належну юридичну оцінку його діям і у відповідності з вимогами норм КК України, кваліфікував його дії за статтею 336 КК України, як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Відповідно до частини 1 статті 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, але вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

У поданій апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_6 зазначає, що оскаржуваний вирок підлягає скасуванню у зв`язку із відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, оскільки докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують істинність його релігійних переконань, які несумісні із військовою службою.

Суд першої інстанції перевіряв в судовому засіданні доводи обвинуваченого, у тому числі і ті, що зазначені в апеляційній скарзі, які свого підтвердження у процесі судового розгляду не знайшли. Колегія суддів також не може погодитися з вказаними апеляційними доводами, враховуючи наступне.

Як вбачається з вироку суду першої інстанції, ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України, а саме в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Обвинувачений ОСОБА_6 вину в скоєнні інкримінованого кримінального правопорушення не визнав та суду показав, що отримавши повістку він добровільно з`явився в ТЦК та одразу пояснив, що є ОСОБА_12 і подав письмову заяву, в якій просив замінити військову службу на невійськову. Він пройшов ВЛК і йому одразу вручили бойову повістку. Він пояснив, що не з`явиться оскільки це суперечить його релігійним переконанням. На кожну бойову повістку він подавав письмову заяву про неможливість проходити військову службу. Зазначив, що згідно своїх релігійних переконань він не може бути навіть військовим капеланом чи кухарем, бо вони все одно є військовослужбовці. Він бажає захищати державу, однак не воювати.

Колегія суддів уважає, що незважаючи на невизнання вини обвинуваченим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_6 в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, за обставин та в обсязі, встановленому в судовому засіданні та наведеному в мотивувальній частині вироку, підтверджуються сукупністю досліджених у судовому засіданні узгоджених між собою, належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, яким суд надав відповідну оцінку.

Суд першої інстанції на обґрунтування доведеності вини ОСОБА_6 належним чином дослідив та проаналізував показання самого обвинуваченого, який визнав, що він свідомо не з`явився до ТЦК по бойовій повістці, повідомивши при цьому працівникам ТЦК, що є членом християнської релігійної організації та є ОСОБА_12 , проходження військової служби є неприйнятним для нього в силу релігійних переконань; показаннями свідка – ОСОБА_10 який підтвердив, що ОСОБА_6 є Свідком Єгови та релігійним служителем, а також письмові докази, зокрема:

- довідку військово-лікарської комісії від 13.10.2024 року №2/1612 та карту обстеження та медичного огляду від 04.10.2024 року №1568, згідно яких ОСОБА_6 визнано придатним до військової служби (т.1 а/п 164-165);

- розписки ОСОБА_6 про одержання ним бойових повісток, які йому було вручено на 15.10.2024, 09.11.2024, 11.11.2024, 15.11.2024 (т.1 а/п 166, 168);

- протоколи огляду від 12.11.2024 та 18.11.2024 з фототаблицями та відеодиски, які підтверджують, що у вищевказані дні працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 вручалися повістки ОСОБА_6 , які він отримував (т.1 а/п 169- 174, 177-180);

- заяву ОСОБА_6 , в якій він добровільно надав поліції бойові повістки, які йому було вручено на 14.10.2024, 08.11.2024, 09.11.2024, 14.11.2024 (т.1 а/п 182 -186);

- заяви ОСОБА_6 від 14.10.2024 та 08.11.2024, у яких він повідомляв начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , що він є охрещеним служителем релігійної організації свідків Єгови та не може брати участі у воєнних конфліктах та просить замінити військову службу невійськовою (т.1 а/п 189, 192);

- повідомленнями ОСОБА_6 ,. у яких він повідомляє ІНФОРМАЦІЯ_5 про те, що не з`явиться 15.10.2024, 09.11.2024, 11.11.2024 та 15.11.2024, так як проходження військової служби суперечить його релігійним переконанням (т.1 а/п 190, 194, 195, 196);

- лист начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_13 від 24.10.2024 №2/5775, відповідно до якого ОСОБА_6 роз`яснено, що на теперішній час відсутні законодавчі підстави для заміни військової служби під час мобілізації в особливий період на альтернативну (невійськову) службу (т.1 а/п 191);

- лист – відповідь начальника районної військової адміністрації ОСОБА_14 від 13.11.2024, що особи, які належать до певних релігійних громад і які не можуть брати до рук зброю можуть бути мобілізовані до війська на відносно «мирні» посади такі як кухарі, водії, санітари, інженери (т.1 а/п 193).

Оцінивши наведені та інші зібрані докази відповідно ст.94 КПК України з точки зору їх належності, достовірності й допустимості, а сукупність цих зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд першої інстанції, здійснивши судовий розгляд у межах пред`явленого обвинувачення, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.

Як суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду встановлено, що ОСОБА_6 неодноразово по повістках за призовом на військову службу не з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття на проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період, що не заперечує сам обвинувачений, але вважає, що в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, з огляду на те, що матеріалами справи підтверджується наявність у нього істинних релігійних переконань.

Апеляційний суд не може погодитися з доводами обвинуваченого про відсутність у його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, враховуючи наступне.

Статтею 336 КК України передбачено відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Об`єктом вказаного кримінального правопорушення є суспільні відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона держави, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.

Об`єктивна сторона полягає у бездіяльності – ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.

Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов`язана з умовами особливого періоду в державі – із загрозою нападу, небезпекою незалежності держави. Тому ухилення від призову до Збройних Сил з числа військовозобов`язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.

Суб`єктом є особа, що підлягає мобілізації. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» це: військовозобов`язані, що знаходяться в запасі, та громадяни, що підлягають на час мобілізації призову на військову службу і отримали мобілізаційні посвідчення (повістки).

Суб`єктивна сторона характеризується прямим умислом, тобто військовозобов`язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.

Із матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_6 , будучи військовозобов`язаним та визнаним придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період, без поважних на те причин, умисно чотири рази не прибув у визначений час до призовного пункту, а саме 15.10.2024, 09.11.2024, 11.11.2024 та 15.11.2024, тобто умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що призов ОСОБА_6 на військову службу по мобілізації, не означає автоматично, що він зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22.

Враховуючи наведене, суд дійшов до переконання, що невизнання вини обвинуваченим, зазначення релігійних переконань, як підстави для ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, спрямоване на спотворення фактичних обставин справи для уникнення кримінальної відповідальності за вчинене.

Дії обвинуваченого по ухиленню від проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період за релігійними поглядами є злочинними, у зв`язку з чим його притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову не є втручанням у його свободу сповідати свою релігію, гарантії якої передбачені пунктом 1 статті 9 Європейської конвенції з прав людини.

Доводи апеляційної скарги обвинуваченого на предмет юридичної оцінки його дій, як сумлінної відмови, що не може бути підставою кримінальної відповідальності, не ґрунтуються на точному змісті відповідних норм міжнародного права і національного законодавства.

Зокрема, положеннями ч. 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі – Пакт) кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. Відступ від положень цієї статті згідно з ч. 1, 2 ст. 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно ч.2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, всупереч доводам апеляційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета – інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Ні положення ст.18 Пакту, ні ст.9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Разом із тим, Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ, Суд) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст.9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27.10.2009, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15.09.2016, заява № 66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» (Mushfig Mammadovet Autres c. Azerbaidjan) від 17.10.2019, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12.03.2024, заява № 18382/15, пункт 42).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням зазначеної вище статті (рішення у справах: «Енвер Айдемір проти Туреччини» (Enver Aydemir v. Turkiye) від 07.06.2016, заява № 26012/11, пункти 78, 81; «Дягілєв проти Росії» від 10.03.2020, заява № 49972/16, пункт 62; «Канатли проти Туреччини», згадане вище). Фактично у цьому випадку на карту поставлено питання про розуміння та межі свободи релігії та совісті (рішення у згаданих вище справах: «Енвер Айдемір проти Туреччини», пункт 78; «Канатли проти Туреччини», пункт 43).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у зазначених вище справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст.9 Конвенції і в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», пункт 74; «Дягілєв проти Росії», пункт 59).

У зазначеній вище справі «Дягілєв проти Росії» Суд констатував відсутність порушення вимог ст.9 Конвенції у зв`язку з відмовою компетентними органами держави у задоволенні клопотання про заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою заявнику, котрий не підтвердив жодними доказами своєї належності до релігійних організацій, пацифістських рухів чи інших об`єднань громадян, які б сповідували і публічно заявляли відповідні погляди і переконання. За обставин цієї справи Суд визнав, що заявник не довів наявності у нього глибокого непереборного конфлікту між обов`язком служити в армії та його переконаннями (пункти 15, 93-95).

На рівні національного законодавства України право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у ст. 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно ч.4 вказаної статті у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з ч.3 ст.8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.

Відповідно до законодавства, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

До переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 №2066 (в редакції від 29.01.2022), належать Адвентисти-реформісти, Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни, Євангельські християни-баптисти, Покутники, Свідки Єгови, Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни євангельської віри, Товариство Свідомості Крішни.

Разом з тим, згідно положень ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Відповідно ст.1, 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Як вбачається з матеріалів провадження, держава забезпечила дотримання прав обвинуваченого ОСОБА_6 , передбачених ч.4 ст.35 Конституції України, під час настання його обов`язку щодо проходження ним строкової військової служби, він, в силу своїх релігійних переконань, пройшов альтернативну (невійськову) службу замість строкової військової служби.

Разом з тим, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період – це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Згідно п.1 ч.1 ст.150 Основного Закону вирішення питання про відповідність чи невідповідність законів Конституції належить до повноважень Конституційного Суду України. У порядку, встановленому Законом України «Про Конституційний Суд України», цей орган не визнавав неконституційними положення Закону № 1975-XII.

Не констатував і ЄСПЛ у своїх рішеннях невідповідність цього акта національного законодавства вимогам Конвенції.

Суд першої інстанції у вироку констатував, що ОСОБА_6 є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, під час судового розгляду довів факт наявності у нього певних релігійних переконань, суд не заперечує їх важливість саме для нього.

Колегія суддів погоджуються із цим висновком суду першої інстанції, ці обставини були доведені в суді першої інстанції та ніким із учасників провадження не оспорюється.

Згідно зі статтею 65 Конституції України та ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

Статтею 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений указами Президента України і діє дотепер.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», оголошено про проведення загальної мобілізації.

У воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави України є єдиним необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

На переконання колегії суддів, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Згідно позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.04.2025 в справі № 573/406/24, воєнний стан в Україні накладає обмеження на всі сфери суспільного та особистого життя. Тому право сповідувати свою релігію або переконання, яке визнається та захищається державною, є обмеженим в частині відмови від мобілізації. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року, справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25 зробила висновок, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за статтею 336 КК України. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

З огляду на зазначене, колегія суддів уважає, що притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_6 за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, у розумінні ч.2 ст. 18 Пакту.

За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано констатував, що ОСОБА_6 , будучи військовозобов`язаним, придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни на невійськову (альтернативну) службу, отримавши особисто повістку, без поважних причин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відправки у військову частину для проходження військової служби в Збройних силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період, чим ухилився від призову за мобілізацією.

Стосовно доводів про застосування в даній справі положень Європейської конвенції з прав людини та рішень Європейського Суду стосовно відмови від військової служби з міркувань совісті, то апеляційний суд не залишає поза увагою численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ статті 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, однак, колегія суддів вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, введення на всій території України воєнного стану та загальної мобілізації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до цього питання у вказаному кримінальному провадженні.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року, справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25 констатувала, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.

Сукупність доказів, які зібрані під час досудового розслідування та досліджені під час судового розгляду, переконують апеляційний суд в тому, що ОСОБА_6 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст.336 КК України за обставин, встановлених судом першої інстанції та зазначених у вироку.

Також колегія суддів вважає слушними доводи прокурора про неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, а саме про необґрунтоване застосування щодо ОСОБА_6 вимог ст.75 КК України та звільнення його від відбування покарання з випробуванням.

Згідно зі статтею 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Відповідно до положень статті 65 КК України суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Визначені у статті 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Виправлення, як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його в подальшому від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової

держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності» (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (EzehandConnors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі статтею 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у розумінні статті 414 КПК України, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК України надається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті статті 414 КПК України слід розуміти сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент ухвалення такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання, з огляду на мету та засади його призначення.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної або касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Як убачається зі змісту вироку, при призначенні обвинуваченому покарання, суд першої інстанції урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, яке відповідно до статті 12 КК України є нетяжким злочином, особу винного, який на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, кримінальне правопорушення ОСОБА_6 вчинив вперше, відповідно до довідки релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» від 13 листопада 2024 року № 17741 з 17 липня 2010 року він є присвяченим охрещеним служителем цього центру. Обставин, що пом`якшують або обтяжують покарання обвинуваченому судом не встановлено.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про призначення покарання ОСОБА_6 у виду позбавлення волі у мінімальної межах, установлених у санкції статті 336 КК України, а саме 3 роки позбавлення волі.

Водночас, суд першої інстанції дійшов висновку і про можливість звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК України, зазначивши, що виправлення обвинуваченого можливе без ізоляції від суспільства і таке покарання є адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, відповідає принципам законності, індивідуалізації, справедливості та співмірності, буде необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Згідно з положеннями статті 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, умовою звільнення від відбування покарання з випробуванням є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підстави дійти висновку про можливість виправлення і перевиховання обвинуваченого без відбування покарання.

Колегія суддів не може погодитись з цим висновком та вважає, що рішення про звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України, суд належним чином не обґрунтував та не навів мотивів, із яких він дійшов висновку про можливість виправлення обвинуваченого без відбування покарання у виді позбавлення волі з огляду на конкретні обставини вчиненого ним злочину.

При цьому судом належно не враховано ступінь суспільної небезпеки вчиненого обвинуваченим злочину та залишено поза увагою, що відповідно до статті 65 Конституції України захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Такі положення основного закону дублюються в статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Умисне ухилення від такого обов`язку під час війни створює негативні наслідки та тенденції в суспільстві та підриває обороноздатність держави.

Враховуючи ситуацію, яка наразі склалася в країні - збройна агресія РФ та конституційний обов`язок кожного громадянина по захисту Батьківщини, вчинений військовозобов`язаним умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, тому звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 641/1067/23.

На думку суду апеляційної інстанції, зазначеним обставинам судом першої інстанції не було надано належної оцінки.

Обвинувачений ОСОБА_6 з моменту вчинення кримінального правопорушення не вжив жодних заходів на підтвердження щирого усвідомлення своєї вини, натомість, його поведінка свідчить про свідому відмову від виконання конституційного обов`язку щодо захисту Батьківщини, її територіальної цілісності та недоторканності.

При таких обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в не достатній мірі врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, не мотивував, як дані про особу обвинуваченого, а також його ставлення до своїх протиправних дій, його поведінка після вчинення злочину, в тому числі в ході судового розгляду кримінального провадження, у своїй сукупності впливають та свідчать про можливість його виправлення без реального відбування покарання, а також не зазначив чи зможуть зазначені обставини сприяти виправленню та запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень у майбутньому.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції не мотивував свій висновок про можливість виправлення обвинуваченого ОСОБА_6 без його ізоляції від суспільства.

Колегія суддів звертає увагу, що сторона захисту в ході апеляційного розгляду посилалась на можливість звільнення ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності на підставі ст.48 КК України у зв`язку зі зміною обстановки, не оскаржуючи при цьому ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 11.12.2025 про відмову у задоволенні вказаного клопотання.

Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання про звільнення ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності на підставі ст.48 КК України у зв`язку зі зміною обстановки, а саме зважаючи на те, що ОСОБА_6 з 01.10.2025 зараховано на денну форму навчання до Новочорторийського технолого-економічного фахового коледжу, у зв`язку з чим йому було надано відстрочку до завершення мобілізації (т.2 а/п 202-217), погоджуючись з висновком суду першої інстанції, що відстрочка це особливий правовий статус військовозобов`язаного, який дає можливість для нього звільнитись від мобілізації на певний період, і є зміною лише статусу такої особи, а тому набуття відстрочки військовозобов`язаним після скоєння ним кримінального правопорушення, не є в розумінні положень ст.48 КК України зміною обстановки, так як уже вчинене особою діяння не втрачає ознаки суспільної небезпечності, а також ця особа не може вважатись такою, що вона перестала бути суспільно небезпечною.

У відповідності із вимогами п.4 ч.1 ст.409 КПК України, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи у суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Згідно із п.2 ч.1 ст.413 КПК України, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є застосування закону, який не підлягає застосуванню.

Зі змісту пункту 4 частини 1 статті 420 КПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що застосування судом щодо ОСОБА_6 положень ст.75 КК України є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, оскільки не сприяє виправленню обвинуваченого та попередженню вчинення нових злочинів, як ним так і іншими особами, тому підлягає скасуванню вирок суду першої інстанції у зв`язку з неправильним звільненням обвинуваченого ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням, з ухваленням нового вироку.

Відповідно до вимог ст. 404 КПК України та враховуючи роз`яснення, що містяться у п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 15 травня 2006 року «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», апеляційний суд перевіряє вирок у межах апеляційної скарги і не повинен наводити у своєму вироку доводи на підтвердження тих висновків суду першої інстанції, які не оспорювались в апеляційній скарзі, і скасовує вирок цього суду лише в тій частині, у який визнав його незаконним чи необґрунтованим. Зокрема, якщо в апеляційній скарзі порушено питання про скасування вироку суду першої інстанції у зв`язку з необхідністю застосувати більш суворе покарання або через неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, апеляційний суд не наводить у вироку докази на підтвердження винуватості особи у вчинені злочину, доводи щодо кваліфікації діяння тощо.

Враховуючи наведені норми кримінального процесуального закону, колегія суддів не проводила судове слідство з метою з`ясування тих фактичних обставин справи, які взагалі не оспорюють.

Таким чином, колегія суддів визнає доведеним, що 14.10.2024 ОСОБА_6 , перебуваючи на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи військовозобов`язаним, пройшов медичний огляд та згідно з довідкою військово-лікарської комісії визнаний придатним до військової служби згідно з Наказом Міністерства оборони №402 від 14.08.2008 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України» та № 466 від 01.08.2011 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України».

ОСОБА_6 власноручно 14.10.2024 засвідчив своїм підписом отримання повістки про його виклик на 06:00 год. 15.10.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , що розташований по АДРЕСА_2 для відбуття на проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак всупереч ст.65 Конституції України, п.10 ст.1 Закону України, «Про військовий обов`язок та військову службу», ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Указів Президента України щодо введення та продовження воєнного стану та загальної мобілізації в Україні, ОСОБА_6 , не маючи підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися на 06:00 год. 15.10.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом, ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Крім того, 08.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку про його виклик на 09:00 год. 09.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак, ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися на 09:00 год. 09.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

09.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_4 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку з`явитися на 09:00 год. 11.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття та проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися 11.11.2024 на 09:00 год. до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Також 14.11.2024 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 військовозобов`язаному ОСОБА_6 , на виконання вимог вищевказаного законодавства щодо проведення мобілізації, повторно вручено повістку з`явитися на 09:00 год. 15.11.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відбуття та проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 . Однак ОСОБА_6 , достовірно знаючи та розуміючи, що йому потрібно з`явитися 15.11.2024 на 09:00 год. до ІНФОРМАЦІЯ_3 для проходження військової служби у зв`язку із призовом за мобілізацією, без поважних причин не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , ухилившись таким чином від призову за мобілізацією в особливий період.

Таким чином, ОСОБА_6 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст.336 КК України, а саме ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Призначаючи ОСОБА_6 покарання за ст.336 КК України, колегія суддів враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, який відповідно до ст. 12 КК України є нетяжким злочином, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

У відповідності до практики Європейського суду з прав людини, складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (справа «Скополла проти Італії» від 17.09.2009). Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити особистий і надмірний тягар для особи (справа Ізмайлов проти Росії від 16.10.2008).

Керуючись загальними засадами призначення покарання, а саме статтями 50, 65 КК України, суд має призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують та обтяжують, відповідно до положень статей 66 та 67 КК України.

З огляду на наведене,призначаючи обвинуваченому ОСОБА_6 покарання, колегія суддів з урахуванням обставин кримінального провадження в їх сукупності, тяжкість кримінального правопорушення, цінності суспільних відносин, тяжкості наслідків, форми і ступеня вини, а саме умисного вчинення обвинуваченим нетяжкого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, з 17 липня 2010 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного центру свідків Єгови в Україні, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався,не працевлаштований, не маючи передбачених законодавством підстав на відстрочку від призову чи інших поважних причин, в період воєнного стану, при оголошеній загальній мобілізації, умисно проігнорував конституційний обов`язок по захисту Батьківщини, при цьому не встановивши як обставин, які пом`якшують покарання, так і обставин, що обтяжують покарання, дійшла висновку, що обвинуваченому доцільно призначити покарання відповідно до санкції статті 336 КК України у виді позбавлення волі строком на три роки.

На думку колегії суддів, таке покарання, в мінімальних межах санкції статті 336 КК України, є справедливим, індивідуалізованим і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження скоєння ним нових правопорушень, цілком відповідатиме тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі винного, тоді як виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства та звільнення від відбування покарання з випробуванням не сприятиме виправленню обвинуваченого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

При цьому апеляційний суд звертає увагу, що з урахуванням ситуації, яка наразі склалася в країні - збройною агресією РФ та конституційним обов`язком кожного громадянина по захисту Батьківщини, вчинений ОСОБА_6 умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, тому звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.

Враховуючи встановлене під час апеляційного розгляду, відсутні будь які обставини, які б свідчили про можливість виправлення обвинуваченого ОСОБА_6 без реального відбування покарання, оскільки за наведених обставин звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням не можна вважати достатнім для досягнення мети покарання, а саме не може запобігти вчинення нових кримінальних правопорушень іншими особами, що в умовах воєнного стану є неприпустимим.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що дані про особу ОСОБА_6 , який вчинив умисний злочин, у сукупності з тяжкістю кримінального правопорушення та конкретними обставинами справи, його ставлення до своїх протиправних дій, відсутність щирого каяття та активного сприяння у розкритті злочину, свідчать, що визначена ОСОБА_6 форма відбування покарання в умовах ізоляції від суспільства є співмірною з вчиненим ним злочинним діянням, а також є справедливим і виваженим заходом примусу, що забезпечить виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових злочинів як ним, так і іншими особами.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що виправлення обвинуваченого можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, а тому вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 підлягає скасуванню в частині призначеного покарання на підставі п.4 ч.1 ст.409, п.2 ч.1 ст.413 КПК України, у зв`язку із неправильним застосуванням судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме неправильним звільненням обвинуваченого від відбування покарання, з ухваленням в цій частині нового вироку згідно з п.4 ч.1 ст. 420 КПК України, з призначенням покарання у мінімальних межах санкції ст.336 КК України - у виді 3 років позбавлення волі, яке відповідатиме вимогам статей 50, 65 КК України, сприятиме виправленню обвинуваченого та попередженню вчинення нових злочинів як ним, так і іншими особами, а також не буде становити «особистого надмірного тягаря для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства й вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 підлягає скасуванню в частині призначеного покарання, з ухваленням в цій частині нового вироку, у зв`язку із неправильним застосуванням судом закону України про кримінальну відповідальність, задовольнивши апеляційну скаргу прокурора, апеляційна скарга обвинуваченого ОСОБА_6 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 404, 405, 407, 420 КПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора Полонського відділу Шепетівської окружної прокуратури ОСОБА_9 задовольнити.

Вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 19 грудня 2025 року стосовно ОСОБА_6 в частині застосування вимог статей 75, 76 КК України, скасувати.

Ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_6 покарання за статтею 336 КК України у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.

Строк відбування покарання ОСОБА_6 обчислювати з дня його затримання на виконання цього вироку.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_3 ОСОБА_2