Рішення від 30 серпня 2026 р. у справі №204/11622/24 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/11622/24

Провадження № 2/204/127/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суд міста Дніпра, у складі:

головуючого судді – Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко Валентина Володимирівна, про визнання недійсним договору, -

У С Т А Н О В И В :

29 листопада 2024 позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , визначивши третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачок приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В., із вимогами про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та обтяжень № 62517309 від 23 грудня 2021 року (том – 1, а. с. 1-4).

В обґрунтування позовної заяви зазначає, що 02 лютого 2021 року між нею, як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено договір грошової позики, за яким вона надала ОСОБА_2 позику у розмірі 1 600 000 гривень, що еквівалентно 57 000 доларів США, за курсом НБУ на день укладання договору, строком до 01 грудня 2021 року. Вказує, що водночас, сторони домовилися про те, що у разі несвоєчасного повернення суми позики, позичальниця зобов`язується протягом 30 днів укласти з позикодавцем договір купівлі-продажу 49/100 частки домоволодіння АДРЕСА_1 . Стверджує, що 10 грудня 2021 року, після настання терміну повернення коштів, вона надала ОСОБА_2 заяву-вимогу щодо необхідності укладання договору купівлі-продажу спірної частки майна. Натомість остання, позику їй не повернула та договір купівлі-продажу частки домоволодіння з нею не уклала, а відчужила спірне майно на користь ОСОБА_3 шляхом укладання договору дарування 23 грудня 2021 року. Вважає, що вона має право звернутися до суду із позовом про визнання договору дарування, укладеного між відповідачками недійсним, оскільки той, направлений на уникнення звернення стягнення на мано боржниці ОСОБА_2 , на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та посилатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним (ст. 234 ЦК України). Стверджує, що наявні всі підстави для визнання вказаного договору недійсним, зокрема: на момент укладання спірного договору дарування ОСОБА_2 достеменно було відомо про наявність договору позики від 02 лютого 2021 року та невиконаного нею зобов`язання за ним. Крім того, зазначає, що даний договір дарування укладений (з ОСОБА_3 ) не з родичкою ОСОБА_2 , яка до того ж навіть не знялася з місця реєстрації спірного майна. Вважає, що зазначені факти, свідчать про те, що даний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на нього, тим більше, коли це передбачено умовами договору позики від 02 лютого 2021 року, у разі її неповернення, що в свою чергу, свідчить про недобросовісність дій та зловживання своїми правами відповідачки на шкоду правом позивачки. З цих підстав, прохає суд визнати договір дарування 49/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , який укладений між відповідачками 23 грудня 2021 року та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. та зареєстрованому в реєстрі за реєстровим № 3240, недійсним, а рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. про державну реєстрацію прав та обтяжень № 62517309 від 23 грудня 2021 року, скасувати.

Ухвалою суду від 06 грудня 2024 року у справі відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання на 11 годину 23 січня 2025 року (том – 1, а. с. 12), копія якої надіслана учасникам справи 06 грудня 2024 року за вихідним № 30735/24-вих/2/204/4370/24 (том – 1, а. с. 13).

23 грудня 2024 року на адресу суду надійшов відзив відповідачки ОСОБА_3 на позовну заяву (том – 1, а. с. 23-35), в якій вона позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.

В обґрунтування відзиву зазначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. При цьому, зазначає, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Вказує, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Крім того, фіктивний правочин визнається недійсним судом. При цьому, вказує, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Разом з цим, зазначає, що недійсність як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення прав та інтересів або ж їх відновлювати, а до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. В свою чергу, нікчемний правочин автоматично є недійсним вже у момент свого вчинення і, не залежить від волі сторін. Вказує, що слід розмежовувати конкурсне та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів, оскільки недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора «через можливість доступу до майна боржників», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Зазначає, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Стверджує, що на час відчуження були відсутні обмеження щодо розпорядження житловим будинком, який є предметом оспорюваного договору дарування. Також, зазначає, що не існувало рішень суду про стягнення з позичальника заборгованості за договором позики. Отже, позивачка не довела належними, достатніми та допустимими доказами факт існування протиправного умислу в діях сторін оспорюваного правочину при його укладанні, а відтак даний правочин не має ознак фраудаторного договору, тобто такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору. Крім того, зазначає, що позивачка не довела недобросовісності в діях відповідачів та зловживання ними правом. Також, вказує на те, що позивачкою не доведено фіктивності оспорюваного правочину за умислом обох сторін, тим більше, коли державна реєстрація права власності на спірне майно за відповідачкою свідчить про реальність настання правових наслідків правочину, тим більше, що на час укладання цього правочину майно під будь-якою забороною не перебувало, а сама ОСОБА_3 не є божником за договором позики від 02 лютого 2021 року. Разом з цим, зазначає, що у пункті 4 оскаржуваного договору дарування зазначено, що дарувальник свідчить, що на момент укладання цього договору дане майно не перебуває під арештом чи забороною, щодо нього не ведуться судові спори, воно не заставлене, у податковій заставі, іпотеці не перебуває, відносно нього не укладено будь-яких договорів відчуження чи щодо користування з іншими особами, як юридична адреса воно не використовується, відносно нього не встановлено сервітуту за договором; треті особи не мають права на вказане нерухоме майно. При цьому вказує на те, що пунктом 8 оскаржуваного договору визначено, що сторони в присутності нотаріуса засвідчили, що однаково розуміють значення та умови цього договору та його правові наслідки, тощо. Стверджує, що при укладанні оспорюваного правочину воля сторін відповідала їх зовнішньому прояву та вини передбачали та бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Тому вказаний правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Також зазначає, що одночасна кваліфікація фраудаторного правочину як фіктивного і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом за обставинами цієї справи не допускається. Вважає, що позивачка не надала доказів вчинення відповідачами фіктивного правочину, зокрема, який би підтверджував існування умислу на укладання договору дарування без наміру створення правових наслідків, що ними обумовлювалися. Вважає такі доводи позивачки припущеннями, на яких не може ґрунтуватися доказування. Стверджує, що оспорюваний договір дарування від 23 грудня 2021 року підписаний його сторонами, при цьому ними досягнуто згоди з усіх істотних його умов, а сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Більш того, зазначає, що після укладання оспорюваного договору, вона вселилася до будинку та проживає там донині, що свідчить про те, що вона не тільки вступила в управління майном та використовує його за прямим призначенням, а й виконала умови договору. Також зазначає, що позивачкою не надано суду жодного належного достатнього та допустимого доказу на підтвердження того, що між нею та ОСОБА_2 існували боргові зобов`язання, як на час укладання оспорюваного договору, так і на час розгляду справи, так само, як те, що в судовому порядку позивачкою пред`явлено вимоги до ОСОБА_2 щодо стягнення грошових коштів. Тому вважає, що посилання позивачки на те, що укладений оспорюваний договір був вчинений з метою уникнення вимог кредитора та в подальшому – звернення стягнення на майно, є безпідставним. Натомість зазначає, що вважає укладений між позивачкою та ОСОБА_2 договір позики від 02 лютого 2021 року фіктивним, таким, що укладений з метою набуття позивачкою права власності на спірне майно, оскільки він послугував підставою для звернення до суду з цим позовом та з метою позбавлення її права власності на частку нерухомого майна. Вважає, що воля сторін при укладанні договору позики була спрямована саме на укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна, тобто на перехід права власності на відповідне нерухоме майно до ОСОБА_1 зазначає, що вказівка в договорі позики на відповідний договір купівлі-продажу нерухомого майна також вказує на те, що сторони усвідомлювали відмінність між забезпеченням договору позики та купівлі-продажу майна. Також вказує на те, що справжність заяви-вимоги позивачки викликає сумнів, а її дії щодо повернення грошових кошів є виглядають досить дивними, оскільки вона з 2021 року не зверталася до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики від 02 лютого 2021 року, натомість звернулася до суду з даним позовом, який направлений на позбавлення її права власності, що власне в котре, на її думку, свідчить про фіктивність саме договору позики, а не дарування. Вважає, що доказів на підтвердження недійсності оспорюваного договору, зокрема наявності ознак фраудаторного договору, позивачка не надала, тому підстави для задоволення її позовних вимог відсутні.

02 квітня 2025 року на адресу суду надійшла заява відповідачки ОСОБА_2 про визнання позову (том – 1, а с. 81-83).

Так, у вказаній заяві ОСОБА_2 зазначає, що дійсно 02 лютого 2021 року між нею та позивачкою було укладено договір грошової позики, в результаті чого вона отримала у позику 57 000 доларів США, які вона потребувала задля термінового вирішення особистих питань. Вказує, що вона була впевнена у швидкому вирішенні своїх проблем й, що зможе повернути кошти вчасно, у встановлений договором строк. Стверджує, що вирішити всі питання у запланований час їй не вдалося, а спроби укласти додаткову угоду до договору позики та продовжити її термін, не дали результату, оскільки на той час вона перебувала із позивачкою в особистому конфлікті. Вказує, що незважаючи на те, що вона весь час намагалася продовжувати вести з нею подальші переговори, але передбачаючи застосування примусових заходів щодо звернення стягнення на майно, а саме накладення арешту на майно, передбачене договором позики, вона вимушена була забезпечити його зберігання шляхом укладення 23 грудня 2021 року договору дарування 49/100 житлового будинку АДРЕСА_1 , де зареєстроване її місце проживання. При цьому зазначає, що у зв`язку із тим, що наразі її відносини із позивачкою покращилися, та вона має надію на вирішення всіх спірних між ними питань, тому заявляє про визнання позовних вимог в повному обсязі та прохає суд їх задовольнити.

Ухвалою суду від 09 квітня 2025 року у справі здійснено перехід від розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження до розгляду справи у загальному позовному провадженні та призначено підготовче засідання на 01 травня 2025 року на 11 годину (том – 1, а. с. 91 та на звороті).

Ухвалою суду від 01 травня 2025 року у справі призначено судову технічну експертизу документів, проведення якої доручено Дніпропетровському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, на час проведення якої провадження у справі зупинено (том - 1, а. с. 121-122).

07 травня 2025 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідачки ОСОБА_3 – адвоката Карнаушенка А.А., на позовну заяву (том – 1, а. с. 124-135), в якому він позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.

В обґрунтування відзиву зазначає, ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить 49/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 59,1 кв. м. Вказує, що підставою для державної реєстрації за нею права власності на вказане майно є договір дарування, укладений нею 23 грудня 2021 року з ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В. за реєстровим № 3240. Так, відповідно до вимог пункту 2 вказаного договору дарування, вказана частка майна належить дарувальнику на підставі договору дарування, посвідченого Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою від 22 червня 1990 року за реєстровим № 1-2292 та зареєстрованому в ДМБТІ 26 липня 1990 року в реєстровій книзі № 419-23. Вказує, що звертаючись з даним позовом до суду, позивачка посилається на те, що 02 лютого 2021 року між нею та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким остання отримала 57 000 доларів США терміном до 01 грудня 2021 року, а у разі їх неповернення, зобов`язалася протягом 30 днів з дати настання строку повернення позики укласти з позивачкою та нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу нерухомого майна, зокрема 49/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . При цьому, зазначає, що звертаючись з даним позовом до суду позивачка посилається на те, що оспорюваний договір є недійсним, оскільки неправлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_2 , на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), з посиланням на спеціальну норму закону про визнання договору недійсним (ст. 234 ЦК України). Вважає вказані доводи необґрунтованими, та такими, що не можуть прийматися до уваги судом, оскільки правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, і він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. При цьому, зазначає, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Вказує, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Крім того, фіктивний правочин визнається недійсним судом. При цьому, вказує, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Разом з цим, зазначає, що недійсність як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення прав та інтересів або ж їх відновлювати, а до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. В свою чергу, нікчемний правочин автоматично є недійсним вже у момент свого вчинення і, не залежить від волі сторін. Вказує, що слід розмежовувати конкурсне та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів, оскільки недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора «через можливість доступу до майна боржників», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Зазначає, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Стверджує, що на час відчуження були відсутні обмеження щодо розпорядження житловим будинком, який є предметом оспорюваного договору дарування. Також, зазначає, що не існувало рішень суду про стягнення з позичальника заборгованості за договором позики. Отже, позивачка не довела належними, достатніми та допустимими доказами факт існування протиправного умислу в діях сторін оспорюваного правочину при його укладанні, а відтак даний правочин не має ознак фраудаторного договору, тобто такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору. Крім того, зазначає, що позивачка не довела недобросовісності в діях відповідачів та зловживання ними правом. Також, вказує на те, що позивачкою не доведено фіктивності оспорюваного правочину за умислом обох сторін, тим більше, коли державна реєстрація права власності на спірне майно за відповідачкою свідчить про реальність настання правових наслідків правочину, тим більше, що на час укладання цього правочину майно під будь-якою забороною не перебувало, а сама ОСОБА_3 не є божником за договором позики від 02 лютого 2021 року. Разом з цим, зазначає, що у пункті 4 оскаржуваного договору дарування зазначено, що дарувальник свідчить, що на момент укладання цього договору дане майно не перебуває під арештом чи забороною, щодо нього не ведуться судові спори, воно не заставлене, у податковій заставі, іпотеці не перебуває, відносно нього не укладено будь-яких договорів відчуження чи щодо користування з іншими особами, як юридична адреса воно не використовується, відносно нього не встановлено сервітуту за договором; треті особи не мають права на вказане нерухоме майно. При цьому вказує на те, що пунктом 8 оскаржуваного договору визначено, що сторони в присутності нотаріуса засвідчили, що однаково розуміють значення та умови цього договору та його правові наслідки, тощо. Стверджує, що при укладанні оспорюваного правочину воля сторін відповідала їх зовнішньому прояву та вини передбачали та бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Тому вказаний правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Також зазначає, що одночасна кваліфікація фраудаторного правочину як фіктивного і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом за обставинами цієї справи не допускається. Стверджує, що оспорюваний договір дарування від 23 грудня 2021 року підписаний його сторонами, при цьому ними досягнуто згоди з усіх істотних його умов, а сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Більш того, зазначає, що після укладання оспорюваного договору, вона вселилася до будинку та проживає там донині, що свідчить про те, що вона не тільки вступила в управління майном та використовує його за прямим призначенням, а й виконала умови договору. Вважає, що позивачка не надала доказів вчинення відповідачами фіктивного правочину, зокрема, який би підтверджував існування умислу на укладання договору дарування без наміру створення правових наслідків, що ними обумовлювалися. Вважає такі доводи позивачки припущеннями, на яких не може ґрунтуватися доказування. Також зазначає, що позивачкою не надано суду жодного належного достатнього та допустимого доказу на підтвердження того, що між нею та ОСОБА_2 існували боргові зобов`язання, як на час укладання оспорюваного договору, так і на час розгляду справи, так само, як те, що в судовому порядку позивачкою пред`явлено вимоги до ОСОБА_2 щодо стягнення грошових коштів. Тому вважає, що посилання позивачки на те, що укладений оспорюваний договір був вчинений з метою уникнення вимог кредитора та в подальшому – звернення стягнення на майно, є безпідставним. Вважає, що саме укладений між позивачкою та ОСОБА_2 договір позики від 02 лютого 2021 року є фіктивним, оскільки на справі він укладений з метою набуття позивачкою права власності на спірне майно, що власне і стало приводом для звернення до суду з цим позовом та з метою позбавлення її права власності на частку нерухомого майна. Вважає, що воля сторін при укладанні договору позики була спрямована саме на укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна, тобто на перехід права власності на відповідне нерухоме майно до ОСОБА_1 , у зв`язку з чим в договорі і міститься посилання на майбутнє (у разі невиконання) укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна. Вважає, що сторони договору позики явно усвідомлювали відмінність між забезпеченням договору позики та купівлі-продажу майна, а відтак викладення пункту договору в такій редакції ще раз свідчить про те, що його реальна мета була інша, сама відчуження майна, а не позика. Також вказує на те, що викликає сумнів справжність заяви-вимоги позивачки, так само, як і дії щодо ніби повернення грошових кошів за договором позики, оскільки з 2021 року вона не зверталася до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики від 02 лютого 2021 року, натомість звернулася до суду з даним позовом, який направлений на позбавлення ОСОБА_3 права власності на спірне майно, що власне вкотре, на її думку, свідчить про фіктивність саме договору позики, а не дарування. Вважає, що доказів на підтвердження недійсності оспорюваного договору, зокрема наявності ознак фраудаторного договору, позивачка не надала, тому підстави для задоволення її позовних вимог відсутні. Тому прохає суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, а судові витрати покласти на позивачку.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року ухвалу Чечелівського районного суду міста Дніпра від 01 травня 2025 року залишено без змін (том – 1, а. с. 207-221).

Ухвалою суду від 18 грудня 2025 року у справі відновлено провадження, у зв`язку з невиконанням ухвали суду від 01 травня 2025 року (том – 1, а. с. 227).

Ухвалою суду від 26 січня 2026 року у справі призначено комплексну судову технічну експертизу документів, проведення якої доручено Дніпропетровському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, на час проведення якої провадження у справі зупинено (том – 1, а. с. 239-240).

Ухвалою суду від 18 березня 2026 року у справі відновлено провадження, у зв`язку з невиконанням ухвали суду від 26 січня 2026 року та необхідністю розгляду клопотання експерта (том – 2, а. с. 14).

Протокольною ухвалою суду від 23 червня 2026 року у справі завершено підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті (том – 2, а. с. 65-67).

14 серпня 2026 року на адресу суду надійшла письмова промова представника відповідачки ОСОБА_3 – адвоката Карнаушенка А.А., у судових дебатах (том – 2, а. с. 84-89), в якій він зазначає, що вимоги позовної заяви є абсолютно безпідставними, недоведеними та суперечливими.

Так, зазначає, що договір дарування є реальним, а не фіктивним, як про те стверджує позивачка, оскільки для визнання правочину фіктивним, необхідний умисел обох сторін договору. Натомість воля сторін повністю відповідала її прояву – договір був не лише підписаний, а й фактично виконаний. ОСОБА_3 прийняла дарунок, зареєструвала за собою право власності на нього, вселилася до нього, де мешкає до цього часу, здійснює його повне утримання, а відтак правові наслідки передбачені даним договором реально настали. Вказує на те, що позивачка намагається одночасно довести, що оспорюваний договір є і фіктивним, і фраудаторним, спрямованим на уникнення стягнення боргу, всупереч вимогам ст. 13 ЦК України. Натомість зазначає, що одночасна кваліфікація правочину як фіктивного і такого, що вчинений в супереч принципу добросовісності, є неприпустимим, оскільки це взаємовиключні поняття. Разом з цим, зазначає, що на момент укладання оспорюваного договору, житловий будинок не перебував під жодним арештом, забороною відчуження чи в іпотеці, що було перевірено нотаріусом під час його укладання. Більш того, не було жодного судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості, а ОСОБА_3 не її родичкою, тому їй не могло бути відомо про якісь фінансові зобов`язання позивачки перед третіми особами. Вказує, що позивачка не довела недобросовісності в діях відповідачки ОСОБА_3 чи зловживання нею якимись правами. Натомість, вказує на сумнівність правової природи самого договору позики, оскільки зміст його п. 5 свідчить про зовсім іншу мету договору аніж позика, зокрема незрозумілий та незаконний механізм заволодіння чужим майном без належного оформлення договору іпотеки. Окремо звертає увагу суду на поведінці позивачки, яка, на його думку, є нелогічною для людини, якій винні таку велику суму грошей. Вказує, що договір позики датований початком 2021 року, із строком повернення позики 01 грудня 2021 року, але більше 5 років позивачка жодним чином не намагалася стягнути борг через суд, чи накласти арешт на майно, в межах стягнення коштів, а її єдиною дією є надання суду сумнівної заяви-вимоги від 10 грудня 2021 року, яка на його думку, виглядає так, ніби складена заднім числом спеціально для цього судового процесу. Вважає, що договір позики складаений фіктивно за попередньою домовленістю сторін саме задля того, аби через суд, позбавити ОСОБА_3 законного права власності. Разом з цим, зазначає про те, що доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях, тоді як позиція позивачка побудована виключно на них. Вказує, що позивачка не довела ані умислу обох сторін на вчинення фіктивного правочину, ані факту невиконання договору дарування, ані недобросовісності або обізнаності ОСОБА_3 про чужі борги, ані реальності самого боргу ОСОБА_2 перед нею. При цьому, звертає увагу на суперечливу процесуальну поведінку позивачки щодо збирання та перевірки доказів у даній справі, зокрема на етапі вирішення питання про призначення судової технічної експертизи документі (встановлення давності виготовлення договору позики, розписки, заяви-вимоги), оскільки спочатку сторона позивачки не висловлювала заперечень, а потім змінила свою процесуальну позицію, подавши письмові заперечення, чим фактично заблокувала проведення експертизи. Вважає, що дії сторони позивачки слід кваліфікувати, як свідоме ухилення від участі в експертизі, які свідчить про усвідомлення нею ризику розкриття факту їх штучного створення (виготовлення документів «заднім числом» після виникнення спірних правовідносин). Більш того вважає, що відмова позивачки від проведення експертизи, у сукупності з фактом її афілійованості з відповідачкою ОСОБА_2 та адвокатом Бобилем В.В., є прямим підтвердженням того, що надані нею письмові докази не відповідають критерію достовірності, а відтак, такі документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами існування реальних боргових зобов`язань й відповідно, не можуть бути підставою для визнання правомірності позовних вимог. Також вказує на очевидну змову сторін та штучний характеру даного спору, зокрема на те, що позивачка, відповідачка ОСОБА_2 та представник позивачки - адвокат Бобиль В.В., є пов`язаними між собою особами, оскільки всі вони працюють в одному адвокатському об`єднанні, є колегами по роботі, які щодня зустрічаються в одному офісі. Відтак, вважає, що в даному випадку має місце класична схема, де договір позики був складений колегами по роботі фіктивно, оскільки їхня реальна мета – використати судову систему як інструмент, штучно створивши спір та спільними, скоординованими зусиллями позбавити відповідачку ОСОБА_3 її законного права власності, що є грубим зловживанням правом. Тому прохає суд

У судовому засіданні представник позивачки – адвокат Бобиль В.В., позовні вимоги підтримав в повному обсязі, прохав суд їх задовольнити, обґрунтування надав аналогічні тексту позовної заяви.

У судовому засіданні представниця відповідачки ОСОБА_3 – адвокатка Нижник А.А., позовні вимоги не визнала, проти їх задоволення заперечувала, обґрунтування надала аналогічні тексту відзиву на позовну заяву та письмової промови у дебатах.

Відповідачка ОСОБА_2 , у судове засідання не з`явилася, у заяві про визнання позову (том – 1, а. с. 81-83), з-поміж іншого, прохала суд про розгляд справи за її відсутності.

Третя особа у судове засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності (том – 2, а. с. 49).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 , на підставі договору дарування від 23 грудня 2021 року, укладеного з ОСОБА_2 та посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В. за реєстровим № 3240, на праві спільної часткової власності належить 49/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 (том – 1, а. с. 37 та на звороті).

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 296399502 від 26 січня 2022 року (том – 1, а. с. 38) убачається, що право власності за ОСОБА_3 зареєстровано 23 грудня 2021 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В. на підставі внесення запису – рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 62517309 від 23 грудня 2021 року.

02 лютого 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладено договір позики (том – 1, а. с. 5 та на звороті), відповідно до умов якого ОСОБА_1 надала у позику ОСОБА_2 грошові кошти у сумі, що еквівалентно 57 000 доларів США, за курсом НБУ на день укладання цього договору, строком до 01 грудня 2021 року.

На підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_2 складено розписку (том – 1, а. с. 8).

Пунктом 5 договору позики сторони погодили те, що додаткове оформлення застави нерухомого майна (іпотеки) в рахунок забезпечення зобов`язань позичальника за цим договором позики не здійснюється.

Водночас, у вказаному пункті сторони, з-поміж іншого, погодили, що у разі, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики до настання строку, визначеного цим договором, він зобов`язується протягом наступних 30 календарних днів з дати настання строку повернення позики укласти із позикодавцем та нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу належного позичальнику нерухомого майна, а саме 49/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що належить позичальнику на праві власності.

Крім того, в цьому пункті договору сторони погодили, що договір купівлі-продажу укладається сторонами за ціною, визначеною незалежним оцінювачем на дату укладання такого договору, але не менш ніж еквівалентну 57 000 доларів США.

Пунктом 8 договору позики його сторони погодили, що документом, який підтверджує прострочення виконання позичальником зобов`язання та безспірність заборгованості, буде письмове нагадування (у вигляді заяви) позикодавця про суму заборгованості, яке підлягає поверненню та строк платежу, передане позичальнику особисто.

10 грудня 2021 року ОСОБА_1 складено заяву-вимогу до ОСОБА_2 (том – 1, а. с. 9).

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних с у передбачених цим Кодексом випадках.

Приписами ч. 1 ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з вимогами ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Стаття 20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок про те, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані саме на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 остання вказала на те, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч. 1 ст. 2 ЦПК України.

При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц зазначено, що якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі ч. 1 ст. 216, ст. 387, ч. 1, 3 ст. 1212 ЦК України).

Водночас, у своїй постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у разі звернення до суду з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.

Так, звертаючись з даним позовом до суду позивачка посилається на те, що 02 лютого 2021 року між нею, як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено договір грошової позики, строк виконання якого настав 01 грудня 2021 року, однак останньою зобов`язання не виконано, натомість на шкоду кредитору, зокрема з метою виведення майна боржника, задля уникнення сплати боргу за договором позики укладено з відповідачкою ОСОБА_3 оскаржуваний договір дарування нерухомого майна. Тому, остання вважає даний правочин фіктивним та фраудаторним, а відтак прохає суд визнати його недійсним із скасуванням рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 62517309 від 23 грудня 2021 року.

В свою чергу відповідачка ОСОБА_2 , у своїй заяві від 02 квітня 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 визнала в повному обсязі, із зазначенням схожих обставин.

Однак суд не приймає визнання відповідачкою ОСОБА_2 позовних вимог, з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 206 ЦПК України суд не приймає визнання позову відповідачем у разі, якщо ці дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

Судом встановлено, що визнання позову ОСОБА_2 безпосередньо порушує права та законні інтереси відповідачки ОСОБА_3 , яка набула майно на підставі посвідченого нотаріального договору дарування від 23 грудня 2021 року, зареєструвала право власності у встановленому законом порядку та здійснює користування ним. Прийняття визнання позову у даному випадку призведе до безпідставного позбавлення права власності ОСОБА_3 , що унеможливлює прийняття судом такого визнання.

Верховний Суд у своїй постанові від 11 липня 2018 року у справі № 300/113/17 вказав на те, що визнання відповідачем позову не є безумовною підставою для його задоволення, оскільки суд зобов`язаний перевірити наявність правових підстав заявлених вимог та не вправі ухвалювати рішення у штучному спорі, який не спрямований на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вимогами ч. 3 ст. 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Положеннями ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року роз`яснено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суд зазначає, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21).

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. При цьому, ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17.

Так, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, а позивачкою не спростовано належними, достатніми та допустимими доказами того, що 23 грудня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування 49/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В. за реєстровим № 3240, та право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 грудня 2021 року, що в свою чергу свідчить про реальне настання правових наслідків передбачених вказаним договором, а відтак він не може бути кваліфікований як фіктивний.

Більш того, суд зазначає, що правочин не може бути одночасно кваліфікований як фіктивний і такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом.

Для визнання правочину фраудаторним достатньо наявності у кредитора суб`єктивного цивільного права (права вимоги), при цьому не вимагається наявності судового рішення про стягнення боргу чи розпочатого судового процесу, якщо правочин вчинений на шкоду кредитору з метою ухилення від сплати боргу або зменшення обсягу майна боржника.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2025 року у справі № 756/19178/21.

Суд зазначає, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Приписами ч. 3 ст. 13 ЦК України встановлено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р (II) /2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України.

Відтак, приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використала / використали право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.

Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24.

Суд зазначає, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 у справі № 904/4262/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19.

Суд зазначає, що Верховний Суд у своїх постановах вже неодноразово застосовував принцип добросовісності та конструкцію недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора.

Так, Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц наголосила, що за змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Водночас зазначила, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, зокрема таким, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

При цьому, суд зазначає, що практика Верховного Суду допускає кваліфікацію фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Так, для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорені як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорені має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

Таким чином, належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

Суд зазначає, що для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо, щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги).

Верховний Суд неодноразово аналізував поняття фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису.

Тому для застосування вказаного поняття необов`язково щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23 та від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24.

Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності як таких, що складають певну послідовність пов`язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника.

Верховний Суд у своїй постанові від 05 серпня 2025 року у справі № 756/19178/21 вказав, що для визнання правочину фраудаторним суд повинен дослідити: чи є у кредитора суб`єктивне цивільне право (права вимоги) до боржника; чи умисно вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника, за рахунок якого він може відповідати оскаржуваний договір; чи зменшився обсяг майна боржника, яким він може відповідати.

Так, звертаючись з даним позовом до суду позивачка в обґрунтування позовних вимог щодо наявності у неї суб`єктивного права вимоги посилалася на те, що 02 лютого 2021 року між нею, як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено договір грошової позики, за яким вона надала ОСОБА_2 у позику 1 600 000 гривень, що еквівалентно 57 000 доларів США, за курсом НБУ на день укладання договору, строком до 01 грудня 2021 року, на підтвердження чого останньою надано суду договір позики та розписку.

Водночас, суд зазначає, що зазначені позивачкою доводи не узгоджуються з наданими нею доказами.

Так, зокрема у позові вона зазначає про те, що 02 лютого 2021 року між нею, як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено договір грошової позики, за яким вона надала ОСОБА_2 у позику 1 600 000 гривень, що еквівалентно 57 000 доларів США, за курсом НБУ на день укладання договору, тоді як у самому договорі позики сума позики відсутня (зазначено лише її еквівалент у доларах США, за курсом НБУ на день укладання такого договору), натомість у розписці ОСОБА_2 взагалі зазначено про отримання нею грошових коштів у розмірі 57 000 доларів США, що ставить під сумнів як розмір позики так і реальність її отримання.

Крім того, суд зазначає, що вимога пункту 5 договору позики, яким передбачено обов`язок відповідачки ОСОБА_2 (позичальниці), у разі неповернення позики у визначені договором строки, протягом 30 днів укласти та нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу 49/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , свідчить про явний намір сторін обходу інституту іпотеки, порушення принципу свободи договору та намагання у сумнівний спосіб створити механізм позасудового вилучення майна.

Більш того, у пункті 8 договору позики сторони погодили, що документом, який підтверджує безспірність заборгованості, є письмове нагадування позикодавця, на підтвердження чого позивачкою надано суду заяву вимогу від 10 грудня 2021 року.

Натомість, суд зазначає, що безспірність заборгованості — це юридичний стан і фактична обставина, яка оцінюється судом чи нотаріусом на підставі первинних документів та за відсутності заперечень боржника, а не правовий статус, який сторони можуть декларативно встановити договором. Приватні особи не мають повноважень змінювати процесуальні норми законодавства України та порядок встановлення безспірності грошових вимог.

Отже, умова пункту 8 договору позики, якою сторони погодили те, що документом, який підтверджує безспірність заборгованості, є письмове нагадування позикодавця, є такою, що суперечить загальним засадам цивільного та процесуального законодавства, а відтак є нікчемною і не може слугувати доказом безспірності боргу в розумінні ст. ст. 76–78 ЦПК України.

Таким чином, надана позивачкою на підтвердження розміру заборгованості заява-вимога до ОСОБА_2 від 10 грудня 2021 року, є неналежним доказом, через що не приймається до уваги судом.

Крім того, на сумнівність договору позики від 2 лютого 2021 року вказує пов`язаність його сторін. Як з`ясовано під час розгляду справи та підтверджено представником позивачки - адвокатом Бобилєм В.В., позивачка та відповідачка ОСОБА_2 є колегами й працюють в одному адвокатському об`єднанні разом із адвокатом, який представляє інтереси позивачки у цій справі.

Дані обставини свідчать про наявність між ними професійних та особистих зв`язків, у зв`язку з чим вони були обізнані з правовими наслідками укладення відповідного договору.

З огляду на професійну діяльність позивачки ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_2 суд вважає, що вони не могли не усвідомлювати правового значення положень пунктів 5 та 8 договору позики, зокрема сумнівності передбачених пунктом 5 умов та нікчемності положення, викладеного у пункті 8 цього договору. При цьому зазначені умови були погоджені та підписані самими сторонами договору.

Наведені обставини у сукупності можуть свідчити про те, що договір позики від 02 лютого 2021 року міг бути укладений сторонами з іншою метою або іншою датою, на що також посилається представник відповідачки ОСОБА_3 .

На це власне, також вказує і поведінка сторін, як позивачки ОСОБА_1 , так і відповідачки ОСОБА_2 .

Так, зокрема, під час вирішення судом питання призначення комплексної судової технічної експертизи документів, оскільки реальність виникнення боргу саме 02 лютого 2021 року заперечувалося стороною відповідачки ОСОБА_3 , то сторона позивачки не заперечувала щодо її призначення, натомість, коли надійшло клопотання експерта про надання дозволу на проведення експертного дослідження з використанням руйнівних методів (дозвіл на використання крапельних реакцій (на вільних від тексту ділянках паперу досліджувальних документів та дозвіл на вирізання штрихів рукописних записів та підписів у всіх наданих документах та фрагментів паперу без пошкодження змісту самих документів) - надали письмові заперечення до нього, що фактично унеможливило її проведення.

Суд зазначає, що відповідно до вимог ст. 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Таким чином, зазначеною нормою процесуального закону встановлено спеціальну процесуальну санкцію для осіб, які ухиляються від участі в експертизі. Важливим у такому випадку є встановлення ухилення осіб як умисних дій, внаслідок чого неможливо проведення експертизи для з`ясування відповіді на питання, яке має значення, наслідком чого може бути визнання судом факту, для з`ясування якого була призначена експертиза, або відмова у його визнанні.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 205/682/22.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що для визнання правочину фраудаторним суд повинен перш за все дослідити чи є у позивачки (кредитора) суб`єктивне цивільне право вимоги до відповідачки ОСОБА_2 (боржника), в обґрунтування та на підтвердження якого позивачка посилається на договір позики від 02 лютого 2021 року, дата вчинення якого власне заперечується стороною відповідачки ОСОБА_3 , а тому для визначення абсолютного часу виконання штрихів рукописних записів у даному договорі позики, судом було призначено комплексну судову технічну експертизу документів, призначення якої сторона позивачки не заперечувала, натомість, коли надійшло клопотання експерта про надання дозволу на проведення експертного дослідження з використанням руйнівних методів (дозвіл на використання крапельних реакцій (на вільних від тексту ділянках паперу досліджувальних документів та дозвіл на вирізання штрихів рукописних записів та підписів у всіх наданих документах та фрагментів паперу без пошкодження змісту самих документів), то остання надала письмові заперечення щодо нього, чим фактично унеможливила її проведення, а відтак, враховуючи свідоме ухилення позивачки від проведення експертизи, суд в силу вимог ст. 109 ЦПК України, визнає встановленим факт того, що оригінал договору позики та розписка не були складені 02 лютого 2021 року, а створені пізніше.

При цьому суд зазначає, що не приймає до уваги доводи сторони позивачки про те, що вони заперечують щодо надання дозволу на використання експертом крапельної реакції та вирізання штрихів, оскільки це призведе до псування документів і не дозволить проведення додаткових дослідів при можливій подачі позову до ОСОБА_2 щодо стягнення запозичених коштів, з наданням доказів, які будуть безповоротно зіпсовані після проведення експертизи, оскільки, по-перше, сама ОСОБА_2 не заперечує підписання вказаного договору позики; по-друге, визнає факт його укладання; а по-третє, результати проведеної експертизи, які підтвердили б дату його укладання, без псування змісту документів, стороною позивачки могли б використовуватися в іншому провадженні.

Разом з цим, суд зазначає, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

Суд вважає, що поведінка відповідачки ОСОБА_2 суперечить вимогам добросовісності та її попередній поведінці.

Так, зокрема, 23 грудня 2021 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір дарування 49/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко В.В. за реєстровим № 3240. Того самого дня право власності на зазначене нерухоме майно було зареєстровано за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а договір дарування фактично сторонами виконано ( ОСОБА_3 вселилася до будинку, де мешкає дотепер, здійснює його утримання тощо).

Водночас, через три роки після укладення та виконання зазначеного договору ОСОБА_2 , у межах цієї справи подала заяву про визнання позовних вимог третьої особи щодо недійсності договору дарування. Обґрунтовуючи таку позицію, вона посилається на те, що при укладенні договору мала намір зберегти належне їй майно від можливого звернення на нього стягнення за договором позики від 02 лютого 2021 року, укладеним з позивачкою, з якою на той час перебувала у конфлікті, тоді як на момент розгляду справи їхні відносини були врегульовані.

За таких обставин зміна ОСОБА_2 своєї правової позиції щодо укладеного нею договору дарування, який нею ж був виконаний, та визнання вимог про його недійсність через значний проміжок часу після його укладення, не узгоджуються з її попередньою поведінкою. Посилання на намір зберегти майно від можливого звернення стягнення за договором позики додатково свідчить про усвідомлення нею правових наслідків укладення договору дарування на момент його вчинення. У зв`язку з цим суд розцінює таку поведінку як недобросовісну та таку, що суперечить принципу добросовісності у здійсненні цивільних прав.

Більш того, за вказаних обставин, спроба позивачки ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_2 використати укладений в простій письмовій формі договір позики з нікчемними умовами та заяву про «визнання позову» розцінюється судом як процесуальний зговір, спрямований на незаконне позбавлення ОСОБА_3 належного їй майна.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що позивачкою не надано жодних належних, достатніх та допустимих доказів існування дійсного грошового зобов`язання ОСОБА_2 перед нею, станом на момент укладення договору дарування 23 грудня 2021 року, а сам договір дарування є реальним, виконаний сторонами у повному обсязі, при цьому враховуючи суперечливу поведінку позивачки та недобросовісну поведінку відповідачки ОСОБА_2 , суд доходить переконливого висновку, що підстави для визнання договору дарування від 23 грудня 2021 року недійсним як фраудаторного — відсутні, а відтак позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Оскільки позовні вимоги позивачки про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та обтяжень № 62517309 від 23 грудня 2021 року є похідними від основної вимоги, у задоволенні якої судом відмовлено, дані вимоги також задоволенню не підлягають, через що суд дійшов переконливого висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Оцінюючи у сукупності усі інші доводи сторін, наведені ними в обґрунтування своїх вимог або заперечень, суд до уваги їх не бере, оскільки вони не відносяться до предмета спору та є явно необґрунтованими.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та обтяжень № 62517309 від 23 грудня 2021 року, не підлягають задоволенню в повному обсязі.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко Валентина Володимирівна ( АДРЕСА_5 ), про визнання недійсним договору – залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна