Окрема думка від 04 серпня 2026 р. у справі №522/13497/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

(розбіжна)

судді Верховного Суду Мартєва С. Ю.

05 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 522/13497/23

провадження № 61-7655св24

у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Нікопольського відділу державної виконавчої служби у Нікопольському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), заінтересована особа, - ОСОБА_2 ,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 29 серпня 2023 року, постановлену суддею Ковтун Ю. І., та постанову Одеського апеляційного суду від 11 березня 2024 року, ухвалену колегією суддів у складі Карташова О. Ю., Коновалової В. А., Кострицького В. В.

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

І. Короткий зміст справи

1. 09 вересня 2004 року Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у справі № 2-2627 видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліментів на дітей у розмірі 1/2 частини усіх видів заробітку щомісячно, але не менше неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, починаючи з 13 липня 2004 року до їх повноліття, який перебуває на примусовому виконанні у Нікопольському відділі державної виконавчої служби у Нікопольському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) [далі - Нікопольський ВДВС].

2. У ОСОБА_1 утворилася заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 158 221,42 грн.

3. 29 березня 2019 року державний виконавець Нікопольського ВДВС винесла постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника ОСОБА_1 у праві керування транспортними засобами.

4. 18 травня 2023 року стосовно ОСОБА_1 склали протокол про адміністративне правопорушення у зв`язку із керуванням автомобілем,будучи обмеженим у такому праві.

5. 16 червня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Нікопольського ВДВС із заявою про скасування постанови державного виконавця про тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами.

6. У відповідь на цю заяву Нікопольський ВДВС повідомив про відсутність правових підстав для припинення тимчасового обмеження ОСОБА_1 у праві керування транспортними засобами.

Зауважив, що на 01 червня 2023 року ОСОБА_1 має заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 218 652,31 грн.

Наголосив, що працювати водієм ОСОБА_1 почав лише з 23 травня 2023 року.

7. У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії державного виконавця Нікопольського ВДВС, у якій просив: визнати протиправною бездіяльність державного виконавця щодо відмови у задоволенні його заяви про скасування тимчасового обмеження; скасувати постанову державного виконавця від 29 березня 2019 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про тимчасове обмеження його ( ОСОБА_1 ) у праві керування транспортними засобами.

8. Ухвалою від 29 серпня 2023 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного суду від 11 березня 2024 року, Приморський районний суд міста Одеси відмовив у скарзі.

9. Суди керувалися тим, що ОСОБА_1 почав працювати водієм лише з 23 травня 2023 року, тобто після того, як 18 травня 2023 року йому стало відомо про винесення державним виконавцем постанови від 29 березня 2019 року, якою його обмежили у праві керування транспортними засобами. Доказів того, що ОСОБА_1 раніше також працював водієм матеріали справи не містять, що свідчить про можливість отримання ним доходу без використання права керування транспортними засобами.

Зауважили, що скаржник є особою середнього віку, працездатним, будь-яких протипоказань до роботи не має, робота водія не є єдиним можливим для нього видом трудового процесу чи діяльності, тому встановлення тимчасового обмеження керування транспортними засобами не може розцінюватися як позбавлення його основного законного джерела засобів для існування. Крім того, таке обмеження встановлене тимчасово до погашення заборгованості за аліментами, а після виконання цього обов`язку його право буде поновлене.

10. У травні 2024 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 29 серпня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 березня 2024 року, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу.

11. Постановою від 05 серпня 2026 року Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, скасував постанову Одеського апеляційного суду від 11 березня 2024 року і передав справу на новий розгляд до апеляційного суду.

12. Мотивував постанову тим, що апеляційний суд не перевірив доводів заявника про те, що державний виконавець помилково відмовив у його заяві про скасування обмеження, оскільки він (заявник) довів, що працює водієм. Тож суд не пересвідчився, чи не створює тимчасове обмеження заявника у праві керування транспортними засобами перешкод у його діяльності та не позбавляє його права на працю.

ІІ. Зміст окремої думки

13. Не погоджуюся з результатом розгляду справи, вважаю, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід було залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін з огляду на таке.

14. Під час вирішення цивільної справи суд має насамперед визначити вид спірних правовідносин, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати.

15. Досліджуючи спірні правовідносини, передусім необхідно звернути увагу на положення статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

16. Тобто у разі ствердження заявником про порушення його права цей факт має бути достеменно встановлений судом для переходу до наступного етапу - обрання релевантної норми права.

17. Відповідно до статті 1291 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

18. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

19. Конституційний Суд України наголошував, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Таке право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

20. У Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України зауважив, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

21. Визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

22. У рішенні від 21 грудня 2004 року у справі «Деркач та Палек проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 Конвенції як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.

23. Отже, невід`ємним елементом обов`язковості судових рішень є їх виконуваність (executability), що передбачає своєчасне та належне виконання ухваленого на користь особи судового рішення як фундаментальну складову права кожного на справедливий суд, адже лише виконаний судовий акт реалізує право на справедливість (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2026 року у справі № 990/282/24).

24. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що ефективний захист учасника судового провадження й відновлення справедливості передбачає зобов`язання адміністративних органів влади виконувати рішення [див. рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece); від 28 травня 2003 року у справі «Киртатос проти Греції» (Kyrtatos v. Greece)].У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим [див. рішення від 02 березня 2004 року у справі «Сабін Попеску проти Румунії» (Sabin Popescu v. Romania); від 31 березня 2005 року у справі «Матеус проти Франції» (Matheus v. France)], і рішення не може не виконуватись, бути позбавленим юридичної сили, або незаконно відкладатися [див. рішення від 28 липня 1999 року у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy)].

25. У рішенні від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» ЄСПЛ зауважував, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності.

26. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті (статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

27. За пунктом 2 частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

28. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).

29. З ОСОБА_1 за рішенням суду, ухваленим ще у 2004 році, стягуються аліменти на дітей. Як установили суди, заборгованість ОСОБА_1 за аліментами становить 158 221,42 грн.

30. З автоматизованої системи виконавчого провадження відомо, що виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо ОСОБА_1 відкрите 12 листопада 2007 року, його стан - «примусове виконання». Оскаржене ним обмеження застосовне виконавцем ще у березні 2019 року.

31. Тобто ОСОБА_1 знав про невиконане боргове зобов`язання та про виконавче провадження з примусового виконання рішення суду, а також усвідомлював, що він не сплачує аліментів на дітей.

32. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано зауважили, що ОСОБА_1 почав працювати водієм лише з 23 травня 2023 року, тобто після того як 18 травня 2023 року стосовно нього склали протокол про адміністративне правопорушення у зв`язку із керуванням автомобілем, будучи обмеженим у такому праві. Доказів того, що він раніше працював водієм, у справі немає.

33. Тому тут слід зауважити на двох аспектах:

1) за статтею 4471 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Зміст скарги ОСОБА_1 є очевидно штучним.

Після того як працівник Національної поліції зафіксував порушення ОСОБА_1 тимчасового обмеження, останній відповідним працевлаштуванням створив правове підґрунтя для оскарження цього обмеження, замість того, щоб усунути обставину, яка стала підставою для застосування обмеження, - сплатити заборгованість за аліментами.

Це є додатковим аргументом на користь того, що єдиною підставою оскарження бездіяльності та рішення виконавця було подальше ухилення від виконання судового рішення, без будь-яких негативних наслідків;

2) скаргу може бути подано до суду в десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи [пункт а частини першої статті 449 ЦПК України]. Не менш важливою обставиною є те, що виконавець застосував до ОСОБА_1 тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами ще у 2019 році та, якщо це право дійсно пов`язане з діяльністю, якою він заробляє собі на життя, то можна припустити, що весь цей час він ігнорував це обмеження, і лише, будучи покараним за це аж у травні 2023 року, відразу ж почав уживати заходів, щоб його скасувати.

Вочевидь день притягнення його до відповідальності (18 травня 2023 року) не є початком відліку оскарження відповідного обмеження. Ба більше, безпосередньо зі скаргою до суду він звернувся лише в липні 2023 року.

34. Отже, заявник не лише не довів порушення свого права, але й звернувся зі скаргою на бездіяльність та рішення виконавця з пропуском встановленого процесуальним законом строку.

35. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

36. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанови Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11).

37. Потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Ці правові конструкції відрізняються як за змістом, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові [скарзі] (див. постанови Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18, від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, від 17 листопада 2021 року у справі № 757/30424/18, від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 686/16569/22).

38. Особливістю цієї справи є поєднання інтересів боржника, стягувача, дітей та відповідальності держави за виконання остаточного судового рішення і, на жаль, за наслідками касаційного перегляду не вдалося забезпечити справедливого балансу між цими компонентами, позаяк, внаслідок формального застосування норм права, безумовний пріоритет наданий інтересам боржника.

Загальні висновки щодо результату касаційного перегляду справи

39. Суди попередніх інстанцій визначився зі змістом спірних правовідносин, дійсною метою звернення до суду, правильно застосували норми матеріального та процесуального права і обґрунтовано відмовили у скарзі ОСОБА_1 .

40. Тому належним рішенням Верховного Суду за результатами касаційного перегляду цієї справи було б залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін.

СуддяС. Ю. Мартєв