Рішення від 16 серпня 2026 р. у справі №148/1021/26 — Тульчинський районний суд Вінницької області

Справа № 148/1021/26

Провадження №2/148/1108/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2026 року Тульчинський районний суд Вінницької області

в складі: судді Штифурко Л.А.

секретаря Лиженко Є.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Тульчина за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди,-

встановив:

В квітні 2026 року ОСОБА_1 звернулася в суд з вказаним вище позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона з 1961 року постійно проживала та працювала у м. Маріуполі Донецької області. У місті Маріуполі вона уклала шлюб, у якому народився син.

30 січня 1995 року її сімя отримала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , де вона проживала. Тут проходила значна частина її життя, формувалися сімейні традиції, відбувалися важливі події, святкувалися державні та родинні свята, дні народження та інші пам`ятні дати. У родинному колі вони регулярно збиралися разом, підтримували тісні родинні зв`язки, проводили час із близькими людьми. До її квартири часто приходили друзі, знайомі та родичі. Її житло було місцем зустрічей, спілкування, взаємної підтримки та теплих родинних традицій. Саме там проходило повсякденне сімейне життя, створювалися спогади, пов`язані з багатьма роками її життя, праці та відпочинку. Квартира була її єдиним постійним місцем проживання протягом тривалих років, центром сімейного життя, особистої історії та побутового укладу.

Крім того, проживаючи в м. Маріуполі вона мала постійний доступ до моря, можливість повноцінно відпочивати та відновлювати фізичні й моральні сили, що позитивно впливало на її здоров`я. Регулярне перебування біля моря сприяло покращенню її самопочуття та емоційного стану.

Однак вранці 24 лютого 2022 року почалась збройна агресія російської федерації на територію України. Маріуполь почали обстрілювати військові рф і військові так званої «донецької народної республіки» (далі - ДНР), яка була «прийнята до складу» російської федерації. 26 лютого 2022 року о 13:40 год. у її будинку зникло світло, на наступний день не стало води та газу і тепла. Починаючи з 24 лютого 2022 року все місто обстрілювалося, стали прилітати снаряди і на вулицю її проживання. З 02 березня 2022 року взагалі припинився телефонний зв`язок у місті. Іноді вдавалось послухати радіо, вони чекали, що буде оголошено дату, коли буде припинено вогонь і буде «зелений коридор» для евакуації із міста. Відсутність електроенергії, водопостачання, тепла та зв`язку унеможливлювала нормальні умови існування, позбавляла можливості забезпечувати базові життєві потреби, створювала постійну небезпеку для життя та здоров`я, а також призводила до сильного психологічного виснаження та постійного страху за власне життя і життя близьких.

06 березня 2022 року вона була змушена переміститися до квартири родичів за адресою: АДРЕСА_2 , де значну частину часу проживала у підвальному приміщенні, ховаючись від обстрілів.

Наявні запаси їжі поступово зіпсувалися через відсутність електроенергії та можливості їх належного зберігання. У населеному пункті виникла гостра нестача продуктів харчування. Через відсутність електроенергії та газопостачання вони були змушені готувати їжу між обстрілами просто неба, на вогнищі біля будинку, постійно ризикуючи власним життям. У таких умовах, вона прожила майже п`ять місяців.

Усі ці обставини спричинили значний моральний та психологічний тиск на неї та її родину, змушуючи їх постійно перебувати у стані тривоги та очікування небезпеки.

У зв`язку з цим вони були змушені прийняти важке рішення про виїзд, залишивши рідний дім. Особливо болісним для неї стало те, що довелося залишити родичів, які потребували підтримки та допомоги, що спричинило додаткові моральні переживання, почуття безпорадності та провини.

Вона постійно морально переживала за своїх рідних, за їх життя та здоров`я та за те, чи зможуть вони вижити під час чергового обстрілу населеного пункту. Бої точилися цілодобово, а звуки вибухів та постійна небезпека створювали відчуття повної невизначеності та страху.

Через масовані обстріли вдалося взяти лише деякі документи. Особисті речі, одяг, побутове майно, сімейні цінності та майно, яке накопичувалося протягом багатьох років життя, були вимушено залишені.

Вимушене залишення власного житла відбувалося в умовах реальної загрози життю, що супроводжувалося сильним емоційним стресом, панікою та страхом. Вона була змушена залишати місце, яке було її домом протягом багатьох років, не маючи впевненості, чи зможу коли-небудь повернутися до нього.

Унаслідок зазначених подій вона зазнала тривалих моральних страждань, пов`язаних із втратою відчуття безпеки, стабільності та нормального способу життя. Постійне перебування в умовах небезпеки, страх за власне життя та життя близьких, вимушене залишення домівки та майна, а також розрив звичних соціальних зв`язків істотно вплинули на її психологічний стан.

Таким чином, збройна агресія російської федерації проти України призвела до порушення її базових прав як цивільної особи, зокрема права на безпечне життя, житло, гідність та нормальні умови існування, що спричинило значну моральну шкоду.

Втрата доступу до зазначених речей є непоправною, оскільки вони становили частину її особистої ідентичності та сімейної історії, не мають матеріального еквівалента та не підлягають відновленню.

Коли вона виїжджала, то бачила зруйновані та обгорілі будинки, розтрощені маршрутні таксі, автобуси, згорілі автівки, трамваї та тіла загиблих людей, що лежали просто на вулицях.

15.07.2022 пзивачка отримала інформацію про можливість виїзду з м. Маріуполя Донецької області. Евакуація здійснювалася в умовах активних бойових дій та під масованими артилерійськими обстрілами.

Рух відбувався в умовах підвищеної мінної небезпеки, зруйнованих доріг, великої кількості блокпостів та постійної загрози повторних обстрілів. Виїзд був ускладнений тим, що на дорогах лежали дроти, поламані дерева, міни, були вирви, тому рухатись доводилось повільно та обережно. Крім того, вже декілька днів не припинялись обстріли (і з авіації, і з артилерії), відбувались вуличні бої у передмісті, і доводилось їхати не розуміючи, де може бути більш безпечний проїзд, на дорогах були величезні затори та безліч блок постів. Спочатку поїхали до м. Новоазовськ Донецької області, шлях був дуже важким постійно були масовані обстріли, територія була замінована, умови виїзду були нестерпними, а саме: обмаль їжі, води, відсутності належних умов для забезпечення базових потреб, низька температура повітря. На кожному блок пості військові рф постійно здійснювали принизливі перевірки обшуки машини, особистих речей, що супроводжувалися психологічним тиском, що було дуже принизливо та спричиняло фізичне виснаження та додаткові страждання. Після короткого відпочинку, у пошуках більш безпечного місця проживання, вирішили шукати шляхи виїзду на підконтрольну територію. З огляду на небезпеку та відсутність безпечних гуманітарних коридорів, єдиним доступним шляхом евакуації був виїзд через країни Європи. У цей період вона постійно перебувала у стані сильного емоційного напруження, хвилювалася за власну безпеку, майбутнє та можливість забезпечити себе необхідними умовами для життя, включаючи житло, харчування та можливість працевлаштування Після проходження необхідних перевірок та процедур, пов`язаних із переміщенням у більш безпечний регіон України, вона змогли 18 липня 2022 року доїхати до с-ща Шпиків, Вінницька область.

На момент зазначених подій вона була особою похилого віку, що істотно посилило рівень фізичних та моральних страждань, пов`язаних із перебуванням в умовах бойових дій, відсутністю доступу до базових умов життя, вимушеним проживанням у підвальному приміщенні, евакуацією в небезпечних умовах та необхідністю адаптації до нового місця проживання.

До 24.02.2022 вона мала власне житло, безпечні умови для життя та праці, можливість лікуватися, була повноцінним членом суспільства, мала налагоджений побут, можливість вести повноцінне життя та планувати майбутнє. Унаслідок збройної агресії російської федерації була протиправно позбавлена права на мирне володіння майном, права на безпечне життя та повагу до приватного і сімейного життя. Зазначені обставини завдали їй глибоких моральних страждань, істотно порушили її сімейне життя, та призвели до втрати стабільності, безпеки і можливості реалізовувати свої життєві плани.

Після переїзду їй довелось пристосовуватись до нових життєвих умов, шукати житло для оренди та відновлювати прийнятий для себе рівень життя. Вона вимушено, з вини російської федерації, позбавлена тепер звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, також можливості повернення додому, так як м. Маріуполь по теперішній час знаходиться під окупацією російської федерації. Ці обставини відобразились на її моральному та фізичному стані.

Через пережиті події вона відчуває значні психологічні наслідки та емоційне виснаження. Незважаючи на складні обставини, вона намагається залишатися повноцінним членом суспільства, який заслуговує на гідне та нормальне життя, безпеку та стабільність.

Внаслідок збройної агресії російської федерації проти України вона була змушена залишити свою квартиру, звичне соціальне середовище, родинні традиції та усталений спосіб життя. Фактично вона втратила місце, яке було центром її життя протягом багатьох років.

Вимушене залишення власного житла, розрив соціальних зв`язків, втрата можливості підтримувати родинні традиції та звичний спосіб життя спричинили для неї глибокі моральні страждання, відчуття втрати, тривоги та невизначеності щодо майбутнього. На момент звернення з позовом до суду її квартира знищена.

У зв`язку з вимушеним переміщенням, вона втратила можливість користуватися такими природними умовами для відпочинку та відновлення здоров`я, що також негативно вплинуло на її фізичний і психологічний стан. Пережиті події суттєво вплинули на її психологічний стан, спричинили тривалий емоційний стрес та необхідність адаптації до нових, складних умов життя у статусі внутрішньо переміщеної особи.

Вважає, що діями відповідача їй завданий душевний невгамовний біль та безперервні страждання, які досі тривають, та які привели до проблем зі здоров`ям, підвищенням тиску, поганого сну та кошмарів, тому вона змушена звернутись до суду із цим позовом та просить стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації на її користь моральну шкоду в сумі 500 000,00 доларів США, що еквівалентно 21 747 300 ,00 грн. (двадцять один мільйон сімсот сорок сім тисяч триста гривень 00 копійок) по курсу НБУ станом на 08.04.2026.

В судове засідання позивачка не з`явилася, хоча про дату, час та місце судового засідання була повідомлена належним чином. Від неї до суду надійшла заява, в якій вона просить розглянути справу в її відсутність, на позовних вимогах наполягає, проти заочного розгляду справи не заперечила.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України.

За таких обставин, у відповідності до вимог ст. 280 ЦПК України суд розглянув справу у відсутність відповідача на підставі наявних у справі доказів, ухваливши заочне рішення, оскільки позивач не заперечив проти такого порядку вирішення спору.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності суд доходить наступних висновків.

Згідно копії паспорта серії НОМЕР_1 , виданого 21.05.1996 Приморським РВ Маріупольського МУ УМВС України у Донецькій області, судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 21.11.1989 (а.с. 10).

Згідно копії довідки від 18.07.2022 №522-7001350420 ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , взята на облік як внутрішньо переміщена особа (а.с. 11).

З копії Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, судом встановлено, що власником двокімнатної квартири загальною площею 49.3 кв.м, житловою площею 27.3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 (а.с. 12).

Згідно копії реєстраційного посвідчення Маріупольське бюро технічної інвентаризації посвідчує, що кооперативна квартира АДРЕСА_4 зареєстрована за ОСОБА_1 (а.с. 13).

Відповідно до копії технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_5 , власником даної квартири є ОСОБА_1 (а.с. 14-16).

Також позивачкою на підтвердження своїх доводів надано фотозображення багатоквартирного житлового будинку з видимими значними руйнуваннями (а.с. 18).

Вирішуючи питання щодо обгрунтованості позовних вимог та того, чи підлягають вони задоволенню, суд виходить із такого.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена російською федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.

Таким чином, звернення позивачки до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2016 року).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).

Суд враховує, що згідно із преамбулаю Статуту Організації Об`єднаних Націй держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року, підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19 грудня 2016 року).

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія РФ проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

Відомим також є той факт, що 24 лютого 2022 року РФ здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ, збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії рф, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.

Згідно приписів ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» - права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Частиною 1 ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Згідно із ч. 2 цієї статті адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Згідно із ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Так, ч.ч. 5, 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди рф.

Відповідно до висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 14.03.2018 у справі № 363/2981/16-ц, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме російська федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Суд також враховує, що російська федерація, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.

14.11.2022 Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, відповідно до якої Асамблея визнала, що Російська Федерація має бути притягнута до відповідальності за будь-які порушення міжнародного права, міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини в Україні або проти неї. Крім того, Асамблея визнала необхідність створення міжнародного механізму відшкодування шкоди, збитків або шкоди, спричинених міжнародно-протиправними діями Російської Федерації. Рекомендовано створення Міжнародного реєстру збитків.

Згідно з п.1 «Порядком визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року №326 (в редакції постанови Кабінету міністрів України від 22 липня 2022 року №951, з наступними змінами і доповненнями) визначено що цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

В силу положень п.9 Порядку з метою подання до Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, створеного Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи про створення Розширеної часткової угоди стосовно реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, CM/Res(2023)3 від 12 травня 2023 р. (далі - Реєстр збитків), заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих починаючи з 24 лютого 2022 р. або пізніше на території України в межах її міжнародно-визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, міжнародно-протиправними діями Російської Федерації в Україні або проти України (далі - заява), шкода та збитки класифікуються за категоріями, визначеними у пунктах 10-12 цього Порядку.

Так, відповідно до п.п.1 п.10 Порядку суб`єктом подання заяви-фізична особа (категорія A) є, зокрема: шкода, спричинена примусовим переселенням з місця проживання, перебування у результаті або з метою уникнення негативних наслідків, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, що включає (підкатегорія A1):

- вимушене переселення за межі України, - вимушений виїзд за межі України з територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, або тимчасово окупованих територій, або внаслідок пошкодження чи знищення житла через бойові дії та наявність статусу тимчасового захисту або його еквівалент в іноземних державах (крім Російської Федерації та Республіки Білорусь) (A1.1);

- вимушене внутрішнє переміщення, - вимушене переселення в межах України з територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, або тимчасово окупованих територій, або внаслідок пошкодження чи знищення житла через бойові дії та перебування на обліку внутрішньо переміщених осіб (A1.2);

Тобто законодавець визначає окремий вид немайнової шкоди, пов`язаний з вимушеним переселенням за межі України та із вимушеним внутрішнім переміщенням в межах України, з територій, на яких ведуться (велися) бойові дій та тимчасово окупованих територій.

Відповідно до положень ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України).

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду ті з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до положень п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В пункті 10 зазначеної Постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та 81 ЦПК України.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом. Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.

В ході судового розгляду справи встановлено, що внаслідок збройної агресії російської федерації позивачка ОСОБА_1 була змушена залишити місце свого проживання та в липні 2022 року виїхати з м. Маріполь Донеціької області в зв`язку з окупацією міста.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 № 75, яким було затверджено «Перелік територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блоковані)», який був чинний до 22.12.2022, а також відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 11.12.2022 № 309, яким затверджено «Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією» м. Маріуполь з 21.05.2022 по цей час є тимчасово окупованою російською федерацією територією України.

Отже, внаслідок збройної агресії Російської Федерації позивачка по цей час є вимушеною внутрішньо переміщениою особою, яка внаслідок цього позбавлена можливості користуватися власним житлом та майном. Позивачка втратила зв`язок із своєю власністю та можливість її контролювати, налагоджений побут, роботу, матеріальне забезпечення, сталі соціальні зв`язки, можливість вести повноцінне життя, була змушена переселитися та розпочинати життя, налагоджувати свій побут, соціальні зв`язки в новому місці.

Таким чином, встановлені міжнародними договорами, ратифікованими Україною, Конституцією і законами України права позивачки істотно порушені. Вказане спричинило і продовжує спричиняти позивачці сильні та глибокі душевні страждання.

Безумовно, ці обставини свідчать про заподіяну позивачці внаслідок збройної агресії російської федерації моральну (немайнову) шкоду, а саме: глибокі душевні страждання у зв`язку з порушеним її цивільного права на мирне безпечне життя, на вільне володіння своїм майном, що залишилося на тимчасово окупованій територій, на недоторканість житла, на повагу до особистого життя, на свободу вибору місця проживання та вільне пересування.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що позивачка у звязку із зазнаними моральними стражданнями, має право на відшкодування моральної шкоди від відповідача. Разом з тим, суд вважає, що розмір моральної шкоди, який заявлений позивачкою у розмірі 500 000,00 доларів США, що еквівалентно 21 747 300 ,00 грн., є завищеним.

В українській судовій практиці не застосовуються певні ставки для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди.

Оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Суд при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди за рахунок російської федерації внаслідок збройної агресії проти України враховує висновки Верховного Суду, які викладено у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 638/3891/22 (провадження № 61-8795св 23), у постанові від 31 липня 2024 року у справі № 686/14579/23(провадження № 61-8229св24).

При вирішенні цієї справи, суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема зазначене позивачем рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), у якому суд вказав, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності, через змушене переселення із північної території Кіпру, у зв`язку з окупацію цієї частини Кіпру турецькими Збройними Силами, та визнав право заявниці на відшкодування моральної шкоди.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування ( ч. 1 ст. 80 ЦПК України ).

За змістом ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу ( групі однотипних доказів ), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу ( групи доказів ).

Виходячи з викладеного вище, враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивачки, який триває вже чотири роки, суд доходить висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та вважає, що з відповідача на її користь слід стягнути моральну шкоду в розмірі 997 520 грн., що станом на дату звернення в суд - 09.04.2026 за офіційним курсом НБУ, згідно якого 1 долару США дорівнює 43,37 гривні, еквівалентно 23 000 доларам США.

Визначаючи такий розмір відшкодування, суд виходить із того, що так як позов предявлено до іноземного суб`єкта і виконання можливе за міжнародним спеціальним механізмом, який почав створюватися з ініціативи України в Нідерландах на виконання рекомендації резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 листопада 2022 року «Забезпечення засобів правового захисту та репарацій у зв`язку з агресією проти України».

Оскільки позов задоволено частково, а позивачка звільнена від сплати судового збору, то відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача слід стягнути на користь держави судові витрати з оплати судового збору у розмірі 16 640 грн., так як дана сума є максимальною при подачі позовної заяви до суду фізичною особою, і часткове задоволення позову в даному випадку не впливає на її розмір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-83, 141, 247, 263-265, 280-282, 293, 294, 315, 319 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 1167 ЦК України, суд –

ухвалив:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з держави російська федерація (адреса: м. москва, вул. Житня, 14, будівля,1) на користь ОСОБА_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_3 ; РНОКПП: НОМЕР_2 моральну шкоду в розмірі 997 520 грн. (дев`ятсот дев`яносто сім тисяч п`ятсот двадцять гривень), що еквівалентно 23 000 (двадцять три тисячі) доларів США.

В решті позов залишити без задоволення.

Стягнути з держави російська федерація (адреса: м. Москва, вул. Житня, 14, будівля,1) в дохід держави судовий збір в розмірі 16 640 (шістнадцять тисяч шістсот сорок гривень).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне рішення складено 31.08.2026.

Суддя Л.А. Штифурко