Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №914/3216/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/3216/25

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:

Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Степанюк Н.Л.

за участю секретаря судового засідання Псярук О.В.

за участю представників сторін:

від скаржника – Яцишин А. В.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Львівської обласної організації Українського товариства глухих (вх. ЗАГС №01-05/1876/26 від 11.06.2026)

на рішення Господарського суду Львівської області (суддя Король М.Р.) від 14.05.2026

у справі №914/3216/25

за позовом Львівської обласної організації Українського товариства глухих (79020, м. Львів, вул. Окуневського, 1)

до відповідача Львівської міської ради (79000, м. Львів, пл. Ринок, 1)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю (м. Львів, вул. Угорська, 7а)

про визнання права власності на самовільно реконструйовану будівлю

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Львівської області звернулася Львівська обласна організація Українського товариства глухих з позовом до Львівської міської ради про визнання права власності на самовільно реконструйовану будівлю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником будівлі, площа якої збільшилась внаслідок самочинної реконструкції, щодо якої позивач позбавлений можливості зареєструвати право власності, крім як через застосування порядку визначеному статею 376 Цивільного кодексу України.

Господарський суд Львівської області рішенням від 14.05.2026 у справі №914/3216/25 у задоволенні позову відмовив повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що об`єкт виник у результаті реконструкції без одержаного дозволу та затвердженої проєктної документації, внаслідок чого не набувається право власності (ч. 2 ст. 376 ЦК України), при цьому суд не повинен заміняти органи, які зобов`язані видавати дозволи, а матеріали справи не містять відомостей про надання позивачу земельної ділянки у власність чи користування під це будівництво.

11.06.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Львівської обласної організації Українського товариства глухих на рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 у справі №914/3216/25.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.06.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Степанюк Н.Л.

Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 16.06.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської обласної організації Українського товариства глухих на рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 у справі №914/3216/25; встановив учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження на подання відзиву на апеляційну скаргу і доказів надсилання копій відзиву учасникам справи; витребував матеріали справи.

Ухвалою суду від 24.06.2026 призначено розгляд справи на 13.08.2026.

У зв`язку з перебуванням у відпустці судді Іванчук С.В., розпорядженням керівника апарату №263 від 11.08.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, відповідно до якого сформовано колегію суддів в складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Міліціанов Р.В., Степанюк Н.Л.

В апеляційній скарзі Львівська обласна організація Українського товариства глухих просить рішення господарського суду Львівської області від 14.05.2026 у справі №914/3216/25 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Львівської обласної організації Українського товариства глухих задоволити повністю. Покликається на такі обставини: реконструкція будівлі на вул. Ю. Руфа, 45 у м. Львові відбувалася виключно в межах існуючої будівлі шляхом влаштування дахової котельні на виконання рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 19.09.1989 №252 та на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.12.2003 №1045; позивач є власником будівлі та має Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, а тому висновок суду про відсутність у нього права на земельну ділянку є необґрунтованим; хоча повного пакета дозвільних документів на реконструкцію не збереглося, проведена реконструкція має ознаки самочинного будівництва, однак сама по собі відсутність дозвільних документів не є достатньою підставою для відмови, якщо встановлено інші передбачені законом умови; технічним обстеженням підтверджено, що реконструйовані приміщення відповідають державним будівельним нормам, несучі конструкції придатні до подальшої експлуатації, а доказів порушення прав третіх осіб матеріали справи не містять; позивач неодноразово звертався до компетентних органів щодо прийняття об`єкта в експлуатацію, однак отримав відмови, у зв`язку з чим, на його думку, судовий порядок є єдиним способом легалізації об`єкта та подальшої державної реєстрації права власності.

Таким чином, на думку скаржника, суд першої інстанції формально та однобічно оцінив обставини справи, не надав належної правової оцінки доказам і доводам позивача та безпідставно відмовив у визнанні права власності.

Судом встановлено, що до апеляційної скарги долучено Державний акт на право постійного користування землею І-ЛВ №000653 50401020.

Надаючи оцінку можливості долучення наведених доказів до матеріалів справи, колегією суддів враховується таке.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів із порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 910/11152/19, від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, від 03.09.2024 у справі № 903/753/22.

Отже, подаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, учасник справи повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції (постанова Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 910/11152/19).

Як визначено статтею другою Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов`язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов`язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України)

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, подання всіх наявних доказів в порядку та строки, встановлені законом, віднесено статтею 42 ГПК України до обов`язку учасників справи.

Водночас згідно ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

Згідно з ч. 2 ст. 164 ГПК України, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 162 ГПК України, позовна заява повинна містити зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою.

Відповідно до ч. 3 ст. 164 ГПК України, у разі необхідності до позовної заяви додається клопотання про призначення експертизи, витребування доказів тощо,

Як витікає з системного аналізу наведених норм, у разі неможливості подати ті чи інші докази, позивач зобов`язаний зазначити про це в позові та заявити клопотання про їх витребування.

Скаржником не доведено, що подання разом з позовною заявою Державного акту на право постійного користування землею І-ЛВ №000653 50401020 було значно ускладнено або унеможливлено внаслідок існування причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів зазначає, що поданий доказ за своїм змістом не є таким, що виник після ухвалення рішення суду першої інстанції, та стосується спірних правовідносин і періоду, який охоплювався предметом доказування у суді першої інстанції.

За таких обставин, поданий апелянтом доказ не приймається судом апеляційної інстанції та не долучається до матеріалів справи, оскільки його подання не відповідає вимогам статті 269 ГПК України та не обґрунтоване наявністю об`єктивних причин, що унеможливлювали його подання до суду першої інстанції.

23.06.2026 через систему «Електронний суд» представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу Львівської обласної організації Українського товариства глухих без задоволення.

Відзив на апеляційну скаргу обґрунтований тим, що апелянт не довів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що реконструкція будівлі на вул. Ю. Руфа, 45 з влаштуванням дахової котельні є самочинним будівництвом. При цьому позивач не довів наявності передбачених ст. 376 ЦК України правових підстав для визнання права власності на такий об`єкт.Відповідач вказує, що спірний об`єкт не прийнятий в експлуатацію, а тому відповідно до ст. 331 ЦК України та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право власності на нього не може виникнути. Відсутність документів про прийняття об`єкта в експлуатацію є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності, у зв`язку з цим, задоволення позовних вимог і визнання права власності на самовільно реконструйовану будівлю з влаштуванням дахової котельні, не буде підставою для державної реєстрації права власності і не позбавить позивача необхідності здати об`єкт в експлуатацію, а отже не призведе до відновлення його прав.

Враховуючи наведене, відповідач вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

11.08.2026 через систему «Електронний суд» представником скаржника подано клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою суду від 13.08.2026 відкладено розгляд справи на 27.08.2026.

26.08.2026 через систему «Електронний суд» надійшла заява представника відповідача про проведення судового засідання без участі відповідача.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Беручи до уваги положення ст. 202, 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності інших учасників справи (їх представників).

Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було.

27.08.2026 в судовому засіданні взяв участь представник скаржника, який підтримав позицію, висловлену в апеляційній скарзі.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, Львівська обласна організація Українського товариства глухих (надалі - позивач) є власником будівлі, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Ю.Руфа (кол. Некрасова), 45 на підставі Реєстраційного посвідчення від 29.04.2002 року Серія КММ № 015037.

Рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 19.09.1989 №252 «Про заходи по підвищенню безпеки та експлуатації газового господарства області» затверджено графік ліквідації газифікованих в минулому котелень, вбудованих в будинки громадського призначення в 1990-2010 роках по області згідно з додатком, згідно з яким Обласний будинок культури за адресою: м. Львів, вул. Некрасова, 45 Українського товариства глухих в графіку був поставлений на 1995 рік.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.12.2003 №1045 «Про влаштування Львівською обласною організацією українського товариства глухих дахової котельні для теплопостачання будинку культури на вул. Некрасова, 45», надано дозвіл Львівській обласній організації українського товариства глухих влаштування дахової котельні для теплопостачання будинку культури на вул. Некрасова, 45.

У 2002 році ТОВ «Спецбудмонтажпроект» було виготовлено проект «Паливна для будинку культури УТОГ по вул. Некрасова, 45 у м. Львові».

Згідно з актом № 1 здачі-приймання робіт, укладеного між позивачем та ТОВ «Спецбудмонтажпроект», було виконано 1-ий етап робіт.

У відповідності до акта здачі-приймання робіт за червень 2003 року, укладеного між позивачем та ТОВ «Спецбудмонтажпроект», було фактично завершено роботи з влаштування дахової котельні.

Крім того, позивачем було проведено реконструкцію вестибюлю з переносом санвузлів в підвальні приміщення.

Фактично, дахова котельня була змонтована на горищі будівлі за адресою: м. Львів, вул. Ю.Руфа (кол. Некрасова, 45) за рахунок реконструкції такого, внаслідок чого змінилась загальна площа будівлі з 817,7 кв.м на 1017,0 кв.м.

При цьому, позивач наголосив на тому, що реконструкція будівлі за адресою: м. Львів, вул. Ю.Руфа (кол. Некрасова, 45) відбувалась виключно в межах існуючої будівлі.

За змістом поданого Звіту візуально-інструментального обстеження про відповідність державним будівельним нормам (ДБН) проведеної реконструкції з влаштуванням мансардних приміщень у будівлі будинку культури УТОГ у м. Львові по вул. Ю.Руфа, 45, така відповідає державним будівельним нормам.

Крім того, за твердженням позивача, в жовтні 2024 року позивач звернувся до Управління державної реєстрації Львівської міської ради із заявою про державну реєстрацію прав на зазначену вище будівлю, проте Рішенням від 15.10.2024 року № 75552803 про відмову у проведенні реєстраційних дій, відмовлено у реєстрації відповідних прав на підставі наявних розбіжностей щодо площі та року завершення будівництва будівлі, права на яку заявлено між поданими заявником документами, у зв`язку з облаштуванням мансарди і дахової котельні без дозвільних документів.

Також, позивач неодноразово звертався на адресу Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю із заявами про прийняття в експлуатацію приміщень на вул. Ю.Руфа 45, проте було отримано відмови, зокрема листами від 10.04.2025 та від 25.06.2025.

Вказано на те, що фактично реконструкція будівлі за адресою: м. Львів, вул. Ю.Руфа відбувалась для влаштування дахової котельні на виконання ще рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 19.09.1989 року № 252 «Про заходи по підвищенню безпеки та експлуатації газового господарства області» та на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.12.2003 року № 1045 «Про влаштування Львівською обласною організацією українського товариства глухих дахової котельні для теплопостачання будинку культури на вул. Некрасова, 45».

Разом з тим, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у своїх поясненнях вказує на те, що звернень щодо введення в експлуатацію об`єкта будівництва по вул. Ю.Руфа, 45 згідно Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядком введення в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 року № 461 до Інспекції не надходило.

Правовідносини сторін в даній справі врегульовано положеннями чинного законодавства у такий спосіб.

Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).

Особливості права власності на землю врегульовані Земельним кодексом України. Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.

Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша статті 375 ЦК України).

Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).

Статтею 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі №908/2388/21).

Під істотним порушенням будівельних норм і правил необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність.

У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Поняття реконструкції об`єкта нерухомості міститься у пункті 3 Державних будівельних норм В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.

Отже, норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об`єкта нерухомості, у результаті якої об`єкт набуває нових якісних характеристик (зміна кількості приміщень, створення нових, втручання в несучі конструкції) (постанова Верховного Суду від 17.06.2026 у справі № 495/9874/21).

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 06.03.2019 у справі №361/4685/17, відповідно до якого самочинним будівництвом є також об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержання необхідного дозволу, проєктної документації та дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником було отримано право власності.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач є власником будівлі за адресою: м. Львів, вул. Ю. Руфа (кол. Некрасова), 45. У подальшому на зазначеному об`єкті було здійснено реконструкцію, внаслідок якої, зокрема, на горищі будівлі влаштовано дахову котельню, а загальна площа будівлі збільшилася з 817,7 кв.м до 1017,0 кв.м.

Посилання апелянта на те, що реконструкція здійснювалася виключно в межах існуючої будівлі, не спростовує її самочинного характеру. Визначальним у цьому випадку є не лише місце проведення робіт, а дотримання встановленого законодавством порядку їх виконання.

З матеріалів справи вбачається, що внаслідок проведених робіт змінилися технічні характеристики об`єкта, зокрема його загальна площа, а на горищі будівлі було влаштовано дахову котельню та мансардні приміщення.

За таких обставин проведені роботи за своїм змістом відповідають ознакам реконструкції, а відсутність передбачених законодавством дозвільних документів свідчить про наявність ознаки самочинного будівництва, визначеної частиною першою статті 376 ЦК України.

При цьому наявність рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.12.2003 №1045 про влаштування дахової котельні не свідчить про дотримання позивачем передбаченого законодавством порядку здійснення будівельних робіт та не замінює документів, які відповідно до законодавства надають право на виконання відповідних будівельних робіт. Влаштування дахової котельні не звільняло позивача від необхідності дотримання встановленого законодавством містобудівного порядку проведення реконструкції та введення її в експлуатацію.

Колегія суддів апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що позивач не заперечує здійснення реконструкції без повного комплексу необхідних дозвільних документів, посилаючись в апеляційній скарзі на те, що повний пакет таких документів не зберігся, а проведена реконструкція, на його думку, має ознаки самочинного будівництва.

Крім того, позивач посилається на рішення про відмову у проведенні державної реєстрації, в якому зазначено про облаштування мансарди та дахової котельні без дозвільних документів.

Таким чином, обставина проведення робіт у межах існуючого контуру будівлі не усуває необхідності дотримання встановленої законом процедури здійснення реконструкції. Водночас встановлене у справі збільшення загальної площі будівлі та влаштування нових приміщень свідчить про зміну технічних характеристик об`єкта, а тому є юридично значущою обставиною для застосування статті 376 ЦК України.

Не спростовує зазначеного висновку і посилання скаржника на рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.12.2003 №1045 «Про влаштування Львівською обласною організацією українського товариства глухих дахової котельні для теплопостачання будинку культури на вул. Некрасова, 45».

Вказане рішення не є документом, який засвідчує завершення всього передбаченого законодавством комплексу процедур щодо реконструкції об`єкта, не підтверджує наявності затвердженої у встановленому порядку проєктної документації, не є документом про прийняття об`єкта в експлуатацію та не замінює відповідного документа, який надавав право на виконання будівельних робіт.

Статтею 373 ЦК України передбачено зокрема, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Згідно зі положеннями статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що обов`язковими ознаками права власності на землю є володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою відповідно до закону і використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Право власника на забудову на своїй земельній ділянці здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі №520/8970/18.

Отже, факт наявності у позивача прав на земельну ділянку, навіть у разі належного підтвердження такої обставини, не усуває іншої самостійної ознаки самочинного будівництва - виконання будівельних робіт без відповідного документа, який надає право на їх виконання, та без належно затвердженої проєктної документації.

При цьому поданий апелянтом разом з апеляційною скаргою Державний акт на право постійного користування землею І-ЛВ №000653 50401020 судом апеляційної інстанції не приймається з підстав, наведених вище, оскільки скаржником не доведено об`єктивних причин, які унеможливлювали подання цього доказу до суду першої інстанції.

Таким чином, довід скаржника про наявність у нього права постійного користування земельною ділянкою не спростовує висновку про самочинний характер проведеної реконструкції, оскільки у цій справі встановлена інша самостійна підстава для застосування статті 376 ЦК України - проведення реконструкції без підтвердження наявності передбачених законодавством документів, які надавали право на виконання відповідних будівельних робіт.

Колегія суддів також зазначає, що встановлена технічним обстеженням відповідність реконструйованих приміщень державним будівельним нормам не є достатньою підставою для визнання права власності.

Звіт про технічне обстеження, за умови його належності та допустимості, може підтверджувати технічний стан об`єкта та можливість його подальшої безпечної експлуатації, однак не замінює документів, необхідних для здійснення будівельних робіт та прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію.

Встановлення безпечності конструкцій не означає автоматичного набуття права власності на результат самочинного будівництва.

Такий висновок узгоджується із правовою природою статті 376 ЦК України, яка встановлює спеціальний, а не загальний порядок набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

У постанові Верховного Суду від 11.02.2025 у справі №914/780/24 зазначено, що самочинне будівництво за своєю правовою природою є специфічним об`єктом, який фізично є нерухомістю, однак без наявності в особи, яка здійснює будівництво юридичних прав на цю річ. Самочинним будівництвом можуть бути визнані як нове будівництво, так і реконструкція існуючих об`єктів нерухомості тощо.

Посилання скаржника на те, що реконструйований об`єкт відповідає ДБН не доводить наявності всіх передбачених статтею 376 ЦК України юридичних передумов для визнання права власності.

При цьому не може бути прийнятий до уваги і довід апелянта про відсутність доказів порушення прав третіх осіб внаслідок проведеної реконструкції.

Відсутність порушення прав інших осіб є лише однією з обставин, що підлягають встановленню при вирішенні питання про можливість визнання права власності на самочинно реконструйований об`єкт, однак це не усуває інших передбачених статтею 376 ЦК України умов та не є підставою для легалізації самочинного будівництва, здійсненого без дотримання встановленого законом порядку.

Тому за відсутності доказів порушення прав третіх осіб така обставина не є достатньою правовою підставою для визнання за позивачем права власності на спірний об`єкт.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що звернення до компетентних органів із питання прийняття об`єкта в експлуатацію та отримання відмов автоматично не створюють підстав визнання права власності у судовому порядку.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке: Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою - шостою статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають обєктами конкуруючих прав та інтересів різних субєктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.

Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні.

Водночас тільки за умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.

Отже, право власності позивача на первісну будівлю за адресою: м. Львів, вул. Ю. Руфа, 45, не означає автоматичного виникнення у нього права власності на реконструйовану частину об`єкта, яка виникла внаслідок проведення будівельних робіт без дотримання встановленої законом процедури.

При цьому судове визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно є можливим лише за наявності встановлених законом передумов, доказування яких покладається на особу, яка заявляє відповідну вимогу.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Зазначені положення статті 331 ЦК України підлягають застосуванню у взаємозв`язку зі спеціальними положеннями статті 376 ЦК України щодо самочинного будівництва.

У цій справі спірний результат реконструкції у встановленому законом порядку в експлуатацію не прийнятий, а позивачем не доведено наявності передбачених статтею 376 ЦК України підстав, за яких суд може визнати за ним право власності на самочинно реконструйований об`єкт.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Згідно частини першої статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії, зокрема, землі житлової та громадської забудови.

Статтею 38 ЗК України визначено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Відповідно до частини п`ятої статті 20 ЗК України, види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

З наведених положень Земельного кодексу України вбачається, що наміри щодо використання земельної ділянки в межах певної категорії земель мають відповідати містобудівній документації та документації із землеустрою. Водночас забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства, що визначено статтею 24 Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 813/2946/17.

Крім того, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що звернення позивача до органу державного архітектурно-будівельного контролю не свідчить про незаконність отриманих ним відповідей та не перетворює суд на орган, уповноважений визначати відповідність об`єкта містобудівним вимогам замість компетентного органу.

У постанові Верховного Суду від 25.08.2020 у справі № 760/21223/17-ц зазначено про необхідність встановлення, зокрема, того, чи звертався позивач до компетентного органу щодо прийняття забудови в експлуатацію, чи була законною відмова у такому прийнятті та чи дотримано будівельних норм і правил.

З матеріалів справи вбачається, що позивач посилається на звернення до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю із заявами про прийняття в експлуатацію приміщень на вул. Ю. Руфа, 45 та отримання відповідей листами від 10.04.2025 та 25.06.2025.

Водночас Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у своїх поясненнях зазначає, що звернень щодо введення в експлуатацію об`єкта будівництва по вул. Ю. Руфа, 45 згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №461, до Інспекції не надходило.

За таких обставин матеріали справи не дають підстав для висновку про те, що компетентним органом було незаконно відмовлено у прийнятті саме спірного об`єкта в експлуатацію.

З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з твердженням апелянта про те, що судовий порядок є єдиним можливим способом «легалізації» спірного об`єкта, задоволення позову за встановлених у цій справі обставин означало б набуття права власності на результат самочинної реконструкції без доведення передбачених статтею 376 ЦК України юридичних підстав та підміну судом компетентного органу у сфері містобудування.

Застосовуючи наведений стандарт доказування, колегія суддів зазначає, що надані позивачем докази підтверджують право власності на первісний об`єкт, факт проведення реконструкції та технічний стан реконструйованого об`єкта, однак не підтверджують у своїй сукупності дотримання встановленого законом порядку здійснення реконструкції та наявність усіх передбачених статтею 376 ЦК України передумов для визнання права власності на її результат.

17.10.2019 набув чинності Закон від 20.09.2019 № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким внесено зміни до ГПК, зокрема змінено назву ст. 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову «Вірогідність доказів», викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів». Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. таІнші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК).

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що позивач не довів належними, допустимими та більш вірогідними доказами наявності передбачених статтею 376 ЦК України юридичних фактів, необхідних для визнання за ним права власності на самочинно реконструйований об`єкт, а доводи апеляційної скарги не спростовують відповідних висновків місцевого господарського суду.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010 року №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін. Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

З урахуванням наведеного та зважаючи на встановлені у справі обставини, суд апеляційної інстанції зазначає, що розглянуті доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що оскаржуване судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, судом не було з`ясовано обставин, що мають значення для справи або судом визнано встановленими обставини, що мають значення для справи, які не доведено належними доказами. Решта доводів апеляційної скарги законних висновків суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене вище, рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судові витрати.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного, судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 74, 129, 269, 270, 275, 276, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Львівської обласної організації Українського товариства глухих залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 у справі №914/3216/25 залишити без змін.

3. Судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Повний текст постанови складено і підписано 31.08.2026.

Головуючий суддя В.О. Ржепецький

Судді Н.Л. Степанюк

Р.В. Міліціанов