Рішення від 29 липня 2026 р. у справі №296/129/26 — Корольовський районний суд м. Житомира

Справа № 296/129/26

2/296/91/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"30" липня 2026 р. м.Житомир

Корольовський районний суд міста Житомира

в складі: головуючого - судді Пилипюк Л. М.

за участю секретаря судового засідання Бартащук К. О.

представника позивача адвоката Демчик Н. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,

В С Т А Н О В И В:

06 січня 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Корольовського районного суду міста Житомира з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.

Свій позов ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що вона до 13 червня 1994 року була власником квартири АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що вона мала проблеми зі здоров`ям, перебувала у скрутному матеріальному становищі, а тому погодилась на вмовляння сина ОСОБА_2 «переоформити» квартиру на нього. Натомість відповідач зобов`язався все життя посильно допомагати їй, а саме: забезпечувати продуктами харчування, одягом та взуттям, ліками, грошима, забезпечувати організацію побуту, догляду та медичного обслуговування. Погодившись на його аргументацію, будучи абсолютно впевненою у дійсності його намірів та отриманні пожиттєвої допомоги від нього, будучи необізнаною у юридичних тонкощах, вона за Договором дарування, посвідченим 13 червня 1994 року, «відписала» квартиру відповідачу. 3 часу укладення договору дарування та дотепер вона залишилась проживати у квартирі, яка є її єдиним житлом. Відповідач у вказаній квартирі не проживав. Майже 20 років поспіль відповідач виконував досягнуті між ними домовленості, періодично допомагав їй грошима, купував ліки. Однак, приблизно два роки тому відповідач заявив, що більше не має наміру утримувати її, допомагати їй матеріально. У ході цієї розмови відповідач зазначив, що він не має жодних зобов`язань по її утриманню, оскільки між ними укладено не договір довічного утримання, а договір дарування.

Позивач додає, що, укладаючи договір дарування квартири, вона була впевнена, що за своєю правовою природою вона укладає саме договір довічного утримання, а не договір дарування, відповідно до умов якого відповідач дійсно не має жодних фінансових та матеріальних зобов`язань. Позивач вважає укладений договір дарування недійсним, оскільки під час його укладення вона неправильно сприйняла предмет та інші умови договору, помилилась щодо його правової природи, прав та обов`язків сторін, що вплинуло на її волевиявлення. Вищевказана квартира є її єдиним житлом, вона постійно проживає у ній, сплачує всі комунальні платежі. Такі обставини дають підстави для висновку, що укладений нею договір дарування є недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину. При укладенні саме договору довічного утримання особа, яка позбавляється права власності на житло, отримує замість цього право користування квартирою при житті та обговорене сторонами утримання замість відчуженого майна, на що вона сподівалась на момент укладення договору.

На підставі наведеного позивач просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений 13 червня 1994 року державним нотаріусом Першої житомирської державної нотаріальної контори Ширінською Л. В. за реєстровим № 3-8031, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Ухвалою судді Корольовського районного суду міста Житомира від 12 січня 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення виявлених недоліків позовної заяви.

Ухвалою судді Корольовського районного суду міста Житомира від 15 січня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 29 квітня 2026 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.

Представник позивача адвокат Демчик Н. О. в судовому засіданні вимоги позову підтримала в повному обсязі, суду пояснила, що ОСОБА_1 , укладаючи спірний правочин, не розуміла його правової природи, вважала, що вона укладає з сином саме договір довічного утримання, розраховувала, що син буде їй допомагати. Позивач постійно проживала та досі проживає у подарованій квартирі, сплачує комунальні платежі. Відповідач цим житлом не цікавиться, матері нічим не допомагає. Спірний правочин укладений позивачкою під впливом помилки, адже вона не мала волевиявлення безоплатно та без будь-яких зобов`язань відчужувати належну їй квартиру. На підставі наведеного представник позивача просить позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, хоча належним чином повідомлявся про дату час та місце розгляду справи. Відповідача було повідомлено про дату, час та місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України, що відповідає вимогам ч. 10 ст. 187, ч. 11 ст. 128 ЦПК України. Враховуючи, що судом вжито належних заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи, а також, беручи до уваги строки розгляду справи, суд дійшов висновку про можливість ухвалення рішення за його відсутності.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши у судовому засіданні матеріали справи, встановивши обставини справи та відповідні їм правовідносини, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Зі змісту ст. 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд установив, що 13 червня 1994 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір дарування 13 червня 1994 року посвідчено державним нотаріусом Першої житомирської державної нотаріальної контори Ширінською Л. В., зареєстровано в реєстрі за № 3-8031.

Суд ураховує, що вищевказаний договір дарування був реалізований відповідачем, він дійсно прийняв у дар квартиру, зареєстрував за собою право власності на неї, що підтверджено посвідчувальним написом БТІ про реєстрацію 29 червня 1994 року права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Позивач ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено копією паспорта громадянки України серії НОМЕР_1 , який виданий 06 січня 1998 року Корольовським РВ УМВС в Житомирській області.

З копії технічного паспорту, який виготовлений КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради в жовтні 2016 року на ім`я замовника інвентаризації ОСОБА_1 , квартира АДРЕСА_1 розташована на 5 поверсі п`ятиповерхового житлового будинку та складається з 2 кімнат, житлова площа – 27,8 метрів квадратних.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до пункту 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх укладання. Це саме положення стосується й підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справ про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності вимогам законодавства, чинного на час його укладення. На правочини, укладені до моменту набрання чинності ЦК України, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК Української РСР 1963 року.

Оскільки оспорюваний договір дарування квартири було укладено 13 червня 1994 року, спір щодо визнання зазначеного договору недійсним підлягає вирішенню відповідно до діючого законодавства, яке було чинним на момент його укладення, тобто ЦК Української РСР 1963 року.

За змістом статті 4 ЦК Української РСР 1963 року цивільні права і обов`язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтею 41 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво-або багатосторонніми (договори).

Згідно з частиною першою статті 243 ЦК Української РСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому (ч. 2 ст. 243 ЦК Української РСР).

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (частина друга статті 44 ЦК Української РСР 1963 року).

Відповідно до статті 48 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Згідно з частиною першою статті 56 ЦК Української РСР 1963 року угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 56 ЦК Української РСР 1963 року повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (чинної на час укладення оспорюваного договору дарування) судам роз`яснено, що відповідно до статті 56 ЦК Української РСР 1963 року угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки. Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Правила статті 56 ЦК Української РСР 1963 року не поширюються на випадки, коли помилка стосується до мотивів укладення угоди.

Аналогічну за своєю суттю конструкцію збережено в статтях 202, 203, 215, 229, 717 ЦК України 2004 року.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Надаючи оцінку наявним у справі доказам, суд дійшов висновку, що позивач усупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України не довела належними та допустимими доказами існування підстав та обставин, передбачених статтями 48, 56 ЦК Української РСР 1963 року, для визнання недійсним договору дарування квартири, зокрема, внаслідок помилки, що має істотне значення.

Так, оспорюваний правочин було укладено з дотримання норм законодавства, чинного на час його укладення. Оспорюваний договір було посвідчено нотаріусом Першої житомирської державної нотаріальної контори в присутності обох сторін, які такий договір підписали. В подальшому відповідач зареєстрував за собою право приватної власності на подаровану квартиру. Позивачка не надала доказів на підтвердження того, що помилка дійсно мала місце, а незнання закону чи його неправильне тлумачення не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Суд ураховує, що на момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 було 56 років, тобто вона не була людиною похилого віку. Суд відхиляє доводи позовної заяви про те, що на момент укладення договору дарування позивачка мала проблеми зі здоров`ям та перебувала в скрутному матеріальному становищі, внаслідок чого потребувала допомоги сина. Вказані обставини не підтверджені жодним доказом. Будь яких підстав вважати, що позивач мала намір та волевиявлення на укладення договору довічного утримання замість укладеного нею договору дарування суд не вбачає.

Та обставина, що позивачка продовжила проживати в подарованій квартирі після укладення договору дарування сама по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не може бути самодостатньою підставою для визнання такого договору дарування недійсним.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу, якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Суд, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору, як загальні засади цивільного законодавства, визначивши і розподіливши тягар доказування у цій справі, також ураховує і те, що з дати укладення оспорюваного договору дарування минуло понад 30 років.

Підсумовуючи наведене, визначившись з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову за недоведеністю вимог.

Керуючись ст. ст. 4, 7, 8, 10, 11, 12, 13, 83, 137, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.

Рішення суду може бути оскаржено до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП – НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , остання відома адреса: АДРЕСА_3

Суддя Корольовського районного суду

міста Житомира Лілія ПИЛИПЮК