Вирок від 30 серпня 2026 р. у справі №636/7112/25 — Чугуївський міський суд Харківської області

ЧУГУЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

__________________________________________________________________________

Справа № 636/7112/25 Провадження № 1-кп/636/828/26

Дата

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня2026 року м.Чугуїв

Чугуївський міський суд Харківської області у складі колегії суддів:

головуючого судді – ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю секретаря судового засідання – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Чугуєва кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22025220000000722 від 02.07.2025 р., за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України та Російської Федерації, уродженця м. Харкова, одруженого, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , депутатом не являється, раніше не судимий, на обліку у лікаря нарколога, психіатра не перебуває.

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України

Учасники кримінального провадження:

Прокурор- ОСОБА_6 ,

Обвинувачений – ОСОБА_5 ,

Захисник- адвокат ОСОБА_7 ,

ВСТАНОВИВ:

1.Обставини, які встановлені судом

Верховною Радою УРСР 24.08.1991 схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 зазначено, що Верховна Рада УРСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно- адміністративних одиниць.

У Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.1997 № 3-зп зазначено, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у розділах І, III та XIII Основного Закону України - Конституції України. Зокрема, положеннями ст. ст. 1 та 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно з ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. За ст. 68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Відповідно до ст. ст. 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано- Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Згідно з ст. 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькою конвенцією 1907 року, Конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним правовим діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом. 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН). До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу. Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Об`єднаних Націй. Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09.12.1981 № 36/103 та Резолюціями - 2131 (XX) від 21.12.1965, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, 2625 (XXV) від 24.10.1970, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 2734 (XXV) від 16.12.1970, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та 3314 (XXIX) від 14.12.1974, що містить визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими міжнародними документами закріплено обов`язок держав утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави. Крім того, у ст. ст. 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14.12.1974, зокрема, визначено, що ознаками агресії є: - застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави; - застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН. Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: - вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; - бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; - блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; - напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави; - застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; - дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; - засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них. Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.

24.02.2022 указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України, який в подальшому було неодноразово продовжено.

Так, у ОСОБА_5 не пізніше березня 2022 року виник умисел на вчинення державної зради. З метою реалізації свого умислу ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи громадянином України 17 березня 2022 року виїхав із дружиною ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і дочкою ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , із окупованих територій с. Черкаська Лозова Харківського району Харківської області та у вересні 2022 року ОСОБА_5 , перебуваючи на території м. Орел Орловської області Російської Федерації вирішив порушити правовий зв`язок з державою Україною, який до того знаходив свій вияв у взаємних правах та обов`язках, та набути громадянство російської федерації без позбавлення українського.

З цією метою, ОСОБА_5 , перебуваючи в умовах політичних подій в Україні з початку 2014 року, будучи достовірно обізнаним щодо анексії Криму росією, тобто, насильницького протиправного тимчасового відторгнення більшої частини Кримського півострова, розташованого у межах українських адміністративних одиниць - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, від України та одностороннього незаконного включення їх до складу російської федерації на правах суб`єктів федерації - «Республіки Крим» та «міста федерального значення Севастополь», що було проголошено 18.03.2014 (нібито внаслідок так званого «референдуму про статус Криму» 16.03.2014), маючи паспорт громадянина України серійний номер НОМЕР_1 від 29.10.2009, діючи умисно і добровільно отримав паспорт громадянина російської федерації із невстановленими ідентифікаційними ознаками.

Насильницька анексія Криму, як і псевдо референдум, не визнаються українською державою і більшістю країн, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРС, ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії». Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.

Відповідно до ст.ст. 2 та 5 Конституції України територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою та право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу. Відповідно до ст. 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум.

Питання про зміну території або конституційного ладу в Україні вирішуються виключно на всеукраїнському референдумі, який може бути назначений тільки Верховною Радою України, при цьому остання не надавала свого дозволу на проведення всеукраїнського референдуму щодо зміни меж території України та конституційного ладу в України.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно ст. 2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Відповідно до ст. 5 Конституції України, Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, основні засади якого визначено в розділах І, III, XIII Конституції України, належить виключно народові. Тобто, тільки народ має право безпосередньо, шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Згідно ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Стаття 8 Конституції України зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції У країни і повинні відповідати їй.

Таким чином, ОСОБА_5 , не маючи патріотичних переконань, проігнорував ту обставину, що з 2014 року Україна через збройну агресію рф опинилася в умовах в яких повинна була докладати необхідних зусиль щодо забезпечення своєї безпеки, а тому й вдалася до внутрішньодержавного заходу, що створило надалі відповідні умови для протистояння загрозам. При цьому введення особливого стану в державі було вимушеною мірою під якою слід розуміти надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров`я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу.

24.02.2022 російською федерацією (далі - рф), державою-агресором, було першою застосовано збройну силу проти України і розпочато вчинення агресії, зумовлену з окупацією території держави Україна.

Згідно з Конституцією України, вона є суверенною та незалежною державою, а її суверенітет поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною та недоторканною.

Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаагською конвенцією 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та російською федерацією 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами є окупацією частини території суверенної держави та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

В порушення норм міжнародного гуманітарного права, президент рф, а також інші представники військово-політичного керівництва рф, всупереч вимогам п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципів Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимог ч. 4 ст. 2 Статуту ООН та Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (XXV) від 21.12.1965 № 2131 (XX), від 14.12.1974 № 3314 (XXIX), підготували та розв`язали із залученням підрозділів збройних сил рф агресивну війну та військовий конфлікт на території України.

В результаті вчинення вказаних дій військовими формуванням держави- агресора рф було тимчасово окуповано частину територій України, перелік яких затверджено Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 № 309, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2022 року за № 1668/39004.

У відповідь на вказані дії держави-агресора 24.02.2022 Указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України, який в подальшому було неодноразово продовжено у встановленому законодавством України порядку.

У свою чергу, ОСОБА_5 , усвідомлюючи, що він є громадянином України, військовозобов`язаним, оскільки під час дії воєнного стану за законом мобілізувати можуть таку категорії чоловіків, як придатних за станом здоров`я віком від 25 до 60 років без досвіду військової служби, так і обмежено придатних з досвідом та без досвіду служби, але, не маючи патріотичних переконань, у ситуації, що склалася, та з особистих інтересів і вигоди, оцінивши обстановку в умовах військового стану, за відсутності фізичного чи психологічного впливу з боку представників держави-агресора вирішив стати на шлях протиправної діяльності проти основ національної безпеки України, пов`язаний з державною зрадою, за наступних обставин:

Так, ОСОБА_5 , як громадянин України, який згідно із ст. 65 Конституції України має обов`язок здійснювати захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який у відповідності до частин 2, 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» може бути реалізований шляхом проходження військової служби виключно у Збройних Силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях, а також правоохоронних органах спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями, свідомо порушуючи свій конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, діючи в період збройного конфлікту, умисно, з метою заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності України, добровільно не пізніше травня 2025 року вирішив прийняти участь у бойових діях на боці ворога (краіни-агресора) - рф.

Реалізуючи свій протиправний злочинний умисел на державну зраду, ОСОБА_5 у невстановлений досудовим розслідуванням час спочатку виїхав із окупованих територій с. Суворовського Сакського району АРК Крим до м. Орел Орловської області в рф, більш точне місце не встановлено в ході досудового розслідування, а через деякий час прибув у м. Санкт Петербург Російської Федерації, де за власною ініціативою, діючи умисно і добровільно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України через перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, що суперечить порядку, встановленому Конституцією України, маючи на меті сприяння у будь-якій збройній агресії зс рф проти України, 18 квітня 2025 року перебуваючи у м. Санкт-Петербург Російської Федерації, уклав контракт з міністерством оборони рф про проходження військової служби в збройних силах рф строком на 1 рік.

Починаючи з 21 квітня 2025 року ОСОБА_5 проходив базову військову підготовку у навчальному таборі на території Курської області, а потім згодом був розподілений до НОМЕР_2 мотострілецького полку НОМЕР_3 мотострілкової дивізії збройних сил рф (військова частина НОМЕР_4 ) з дислокацією в АДРЕСА_2 .

При цьому, ОСОБА_5 не вчинив і не намагався вчинити жодних дій направлених на ухилення від проходження служби в зс рф, або на добровільну здачу в полон Збройним Силам України.

Після цього, не пізніше 26 червня 2025 року , ОСОБА_5 , продовжуючи реалізацію свого кримінального протиправного умислу, здійснивши перехід на бік ворога в період збройного конфлікту з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України надаючи іноземній державі, або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, - прибув в район с. Гатище Чугуївського району Харківської області для участі у бойових діях на боці рф і проти підрозділів ЗСУ та інших військових формувань України але в подальшому військовослужбовцями ЗСУ було припинено його протиправну діяльність у зв`язку із захопленням останнього в полон.

Таким чином, ОСОБА_5 обвинувачується у державній зраді, тобто діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, вчинене в умовах воєнного стану.

2.Позиція обвинуваченого

Під час судового розгляду кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_5 визнав свою вину у вчиненні злочину повністю та підтвердив його вчинення при викладених вище обставинах, щиро розкаявся у вчиненому, просив суд суворо не карати.

3. Докази, які досліджені судом

Сторона захисту надала усне клопотання про розгляд справи у скороченому провадженні, на підставі частини 3 ст. 349 КПК України, проти якого обвинувачений не заперечував.

На підставі ч. 3 ст. 349 КПК України, враховуючи повне визнання обвинуваченим своєї вини, а також те, що обвинувачений не оспорює всі обставини справи, за згодою учасників судового провадження, судом визнано недоцільним дослідження доказів, стосовно тих обставин провадження, які ніким не оспорюються.

Судом з`ясовано, що обвинувачений правильно розуміє зміст цих обставин, сумніву в добровільності та істинності його позицій немає.

Сторонам судового провадження роз`яснено, що в такому випадку вони будуть позбавленні права оскаржувати ці обставини в апеляційному порядку.

При цьому, суд обмежився допитом обвинуваченого і дослідив документи, які характеризують його особу.

Прийняття судом рішення про проведення скороченого судового розгляду свідчить про те, що обставини, які сторони не оспорюють, будуть вважатися встановленими в судовому засіданні і суд буде це враховувати при постановленні вироку.

Крім того, дане рішення повністю узгоджується з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, розділу III Рекомендації № 6 R (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи "Відносно спрощеного кримінального правосуддя" та практики Європейського суду з прав людини щодо їх застосування, згідно з якими, суд повинен забезпечити належну реалізацію права на справедливий суд під час розгляду кримінальних проваджень шляхом спрощеного і скороченого розгляду.

4. Висновок суду про винуватість обвинуваченого

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, повністю та об`єктивно доведена.

Умисні дії ОСОБА_5 суд кваліфікує за ч. 2 ст. 111 КК України, як державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, вчинене в умовах воєнного стану.

5.Мотиви призначення покарання та ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку і положення закону, якими керувався суд

Загальні положення

Під час вчинення кримінального правопорушення, за даним кримінальним провадженням, обвинувачений був осудним у розумінні ст. 19 КК України.

При призначенні покарання, згідно з вимогами ст.ст.65-67 КК України та роз`ясненнями, що містяться в п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» (з наступними змінами), суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного, та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання, а також вимоги ч.2 ст. 50 КК України, якою передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення особи та попередження нових злочинів.

Зазначене узгоджується із положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, якою встановлено, що кожен (…) при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

При цьому, суд враховує позицію ЄСПЛ, що кримінальне покарання переслідує, як прийнято вважати, подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів.

Як у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 09 червня 2005 року), так і у справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 року) Європейський суд зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним». У справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Європейський суд вказав, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистого надмірного тягаря для особи».

6.Обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання

Обставинами, які, відповідно до ст. 66 КК України, пом`якшують покарання обвинуваченому, суд визнає щире каяття.

Обставинами, що відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання –відсутні.

7.Призначення покарання

Призначаючи покарання суд виходить із наступного.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 КК України за ступенем тяжкості вчиненого злочину, останній віднесено до категорії особливо тяжкого злочину.

При визначенні виду та міри покарання, яке слід застосувати до обвинуваченого, суд враховує характер та ступінь тяжкості скоєного ним злочину, його соціальне та матеріальне становище (не працевлаштований), стан здоров`я, стать та вік, неперебування на обліку у лікарів нарколога і психіатра, рівень культури та освіти, соціально-психологічні риси, позитивну характеристику з місця мешкання, відсутність судимості.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд, виходячи з загальних засад призначення покарання, з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, конкретних обставин його вчинення, наслідків вчиненого, даних про особу обвинуваченого, який має повну середньо-технічну освіту, одружений, наявність місця реєстрації і проживання, характер скоєного злочину приходить до висновку, що необхідним і достатнім для виправлення та попередження нових злочинів є покарання у вигляді позбавлення волі.

Призначаючи обвинуваченому зазначене вище покарання, суд виходить із того, що воно є достатнім для його виправлення і перевиховання, запобігання вчиненню нових злочинів, що відповідає його особі та є достатнім для досягнення цілей покарання, передбачених ч. 2 ст. 50 КК України.

Такий висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним («Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року).

Суд переконаний, що за викладених вище обставин кримінального провадження та особи обвинуваченого, призначене судом покарання буде цілком справедливим та пропорційним, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, відповідатиме меті покарання, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між захищуваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.

При цьому підстав для застосування ст. 69 КК України при призначенні покарання суд не вбачає.

Відповідно до ст. 59 КК України конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.

Тому з урахуванням всіх обставин справи, загальних засад призначення покарання, а саме законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, суд доходить висновку про необхідність і достатність призначення обвинуваченому покарання у вигляді позбавлення волі на строк, визначений санкцією ч. 2 ст. 111 КК України, з призначенням додаткового покарання у виді конфіскації майна.

8.Вирішення питання про долю речових доказів

Доля речових доказів підлягає вирішенню в порядку, передбаченому статтею 100 КПК України.

9.Інші рішення, які вирішуються судом при ухваленні вироку

Запобіжний захід під час досудового розслідування обвинуваченому не обирався.

Відповідно до ч.5 ст.72 КК України, попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.

Згідно ч.1 ст.1 Закону України «Про попереднє ув`язнення», попереднє ув`язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

За приписами ч.6 ст.4 даного Закону, під час дії воєнного стану в Україні у зв`язку з неможливістю доставлення військовополонених безпосередньо до табору для тримання військовополонених, з метою забезпечення їхнього життя та здоров`я такі особи можуть тимчасово перебувати у дільницях для тримання військовополонених, утворених у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Такі висновки узгоджуються із положеннями ч.2 ст.103 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, згідно з якими будь-який період перебування військовополоненого під вартою в очікуванні суду віднімають від загального строку покарання, призначеного військовополоненому, та беруть до уваги під час винесення вироку

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, запобіжний захід відносно ОСОБА_5 під час досудового розслідування та судового провадження не застосовувався, однак останній був взятий в полон 25.06.2025 року, перебував у дільниці для тримання військовополонених, утвореній в ДУ «Харківській слідчий ізолятор» в очікуванні суду, тому строк відбування покарання, призначеного ОСОБА_5 за даним вироком, слід рахувати з 25.06.2025 року.

Цивільний позов не заявлявся. Процесуальні витрати по справі відсутні.

Керуючись ст.ст. 368-371,373-374, 615 КПК України, судова колегія,–

У Х В А Л И Л А:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,визнати винуватим у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 15 (п`ятнадцять) років, з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна.

Строк відбування покарання ОСОБА_5 обчислювати з 25 червня 2025 року.

Речові докази- флеш накопичувач 0032F5X07W2433082467M, який зберігається у матеріалах кримінального провадження згідно постанови слідчого від 20.05.2025 р., після набрання вироком законної сили – залишити зберігати у матеріалах кримінального провадження.

Скасувати арешт майна накладений ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 18.08.2025 року.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Вирок може бути оскаржений до Харківського апеляційного суду через Чугуївський міський суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку суду.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Головуючий суддя:

Судді: