Постанова від 27 серпня 2026 р. у справі №515/386/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/5608/26

Справа № 515/386/25

Головуючий у першій інстанції Олійник К. І.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Татарбунарського районного суду Одеської області від 18 лютого 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача – Саратський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Військова частина НОМЕР_1 про визнання батьківства за рішенням суду, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою в якій просить визнати ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та внести відповідні зміни до актового запису про народження ОСОБА_3 , №966 від 13 серпня 2024 року зареєстрованого Суворовським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одеса Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса); виключити з актового запису про народження ОСОБА_3 №966 від 13 серпня 2024 року відомості про батька ОСОБА_4 ; записавши в актовий запис про народження ОСОБА_3 №966 від 13 серпня 2024 року відомості про батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Струмок Татарбунарського району (нині Білгород-Дністровського) Одеської області, громадянина України, та змінивши прізвище дитини з ОСОБА_5 на ОСОБА_6 , по батькові з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 25 березня 2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі, постановив розгляд справи здійснювати у порядку загального позовного провадження.

02 червня 2025 року представник Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_9 подав до суду витяг із наказу командира військової частин НОМЕР_1 від 13.05.2023 року, згідно якого, молодшого сержанта ОСОБА_2 , призначено на посаду старшого механіка – водія 1 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частин НОМЕР_1 , на якій він перебуває до теперішнього часу та на підставі бойового наказу командира військової частин НОМЕР_1 № 47/79/179 від 01.05.2023 року перебуває в місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту з ПДД із 08.05.2023 року, виконуючи бойові та спеціальні завдання.

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2025 року зупинено провадження у справі № 515/386/25 на час перебування ОСОБА_2 на військовій службі у складі Збройних Сил України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року ухвалу Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2025 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Матеріали справи № 515/386/25 надійшли до Татарбунарського районного суду Одеської області у жовтні 2025 року.

У листопаді 2025 року до суду, на відповідь на адвокатський запит, надійшов лист командира військової частин НОМЕР_1 відповідно до якого сержант ОСОБА_2 проходить військову службу у цій військовій частині.

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 18 лютого 2026 року зупинено провадження у справі № 515/386/25 (провадження №2/515/619/25) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача – Саратський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Військова частина НОМЕР_1 про визнання батьківства за рішенням суду на час перебування ОСОБА_2 на військовій службі у складі Збройних Сил України.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Татарбунарського районного суду Одеської області від 18 лютого 2026 року скасувати та справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

В поданій апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що 28 травня 2025 року при проведенні підготовчого засідання суду в режимі відеоконференції був присутній відповідач по справі ОСОБА_2 який заявив суду, що знаходиться у лавах ЗСУ. Об`єктивно має можливість приймати участь у судових засіданнях. Представник йому не потрібен. (Протокол судового засідання в режимі конференції № 4606480 від 28.05.2025 /номер строки протоколу 27, час-15 год. 16 хв.

Судом було роз`яснено обов`язок суду зупинити провадження по справі згідно ст. 251 ЦПК України. Позивач з його представником, адвокатом Дімітренко В.Є. погодились з обов`язком суду діяти в рамках цивільно-процесуального законодавства. Але ми мали на увазі тоді, коли є всі обставини передбачені диспозицією п.2 ч.1 ст. 251 ЦПК України.

02 червня 2025 року представник Військової частини НОМЕР_1 Луценко М.В. подав до суду витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 13.05.2023 року, згідно якого, молодшого сержанта ОСОБА_2 , призначено на посаду старшого механіка - водія 1 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини НОМЕР_1 і згідно наказу командира перебуває в місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту з ПДД із 08.05.2023 року, виконуючи бойові та спеціальні завдання.

18 лютого 2026 року суд повторно виніс аналогічну ухвалу, в якій вказує, що зупинення провадження у справі не блокує захист прав дитини. Але апелянт вказує, що цією ухвалою суду у першу чергу порушуються найкращі інтереси дитини.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Відповідно до ч.2 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої ст.353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскаржувана ухвала суду першої інстанції у цій справі входить до переліку ухвал, які розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (п. 14 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Як встановлено ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалу суду першої інстанції у повній мірі не відповідає.

Повторно зупиняючи провадження у справі № 515/386/25 (провадження №2/515/619/25) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача – Саратський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Військова частина НОМЕР_1 про визнання батьківства за рішенням суду на час перебування ОСОБА_2 на військовій службі у складі Збройних Сил України, суд першої інстанції виходив з того, у суду є беззаперечні докази перебування відповідача у лавах ЗСУ і останній не проінформував суд про можливість розгляду за його відсутності та залучення представника, і, приймаючи до уваги відсутність доказів проінформування останнього про розгляд справи, є підстави для застосування положення п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, що є обов`язком суду. При цьому суд вказав про необхідність дотримуватись принципів рівності учасників судового процесу перед законом і судом, оскільки розгляд справи без участі особи, яка перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, порушує її право на участь у судових дебатах та висловлення своєї позиції, доводів, аргументів щодо пред`явленого позову.

Колегія суддів не може у повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 3 статті 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (статті 15, 16 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із пунктами 1, 4, 5, 6, 10, 11 частини третьої статті 2 ЦПК основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; розумність строків розгляду справи; неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено.

Зупинення провадження у справі це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії.

Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.

Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК.

Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини 1 статті 251 ЦПК).

Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року в справі №754/947/22, зробила такий висновок щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК:

1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;

2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;

3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.

Вказаним висновком Велика Палата Верховного Суду вирішила тривалу правову проблему щодо неоднакового застосування положень пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК в питаннях: (1) наявності статусу «переведення на воєнний стан» Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань; (2) належних доказів на підтвердження перебування військовослужбовця на військовій службі; (3) права військовослужбовця на надання згоди на продовження розгляду справи без зупинення провадження у справі.

Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства».

Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати).

За змістом ЦПК Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19).

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини 2 статті 389 та пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.

Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.

Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина 1 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).

Колегія суддів ураховує, що матеріально-правові відносини у справі № 754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, зокрема, на який посилається суд першої інстанції, та у справі, яка переглядається відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів дитини. Вона може мати значення також для інших правовідносин, але визначальними є ті, які стосуються батьківства військовослужбовця стосовно дочки позивачки.

Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі №754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та стандартами Конвенції.

Статтею 51 Конституції України встановлено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.

Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість.

27 лютого 1991 року Верховна Рада України постановою № 789-XII ратифікувала Конвенцію про права дитини, прийняту на 44-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, якою визнала необхідність особливого захисту дитини, що була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року, Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (в статті 10), а також у статутах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей.

Згідно з статтею 3 Конвенції про права дитини (1989 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Забезпечення найкращих інтересів дитини це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини 1 статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев`ята-десята статті 7 СК України).

У справі, що переглядається, апеляційному суду належить, зокрема, вирішити особливості застосування зупинення провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК, з урахуванням характеру спірних правовідносин, що стосуються прав та інтересів дитини.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 3 ЦПК).

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України (частина друга статті 3 ЦПК).

Статтею 10 ЦПК встановлено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі також ЄСПЛ) як джерело права.

З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що у спірних правовідносинах, що стосуються прав та інтересів дитини, вирішення питання про застосування положення пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК щодо обов`язку суду зупинити провадження у справі за участю відповідача, який є військовослужбовцем залежить, зокрема, від того, чи відповідатиме застосування відповідного процесуального заходу, Конституції України, Конвенції про права дитини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).

Як вбачається з матеріалів справи, 02 червня 2025 року представник Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_9 подав до суду витяг із наказу командира військової частин НОМЕР_1 від 13.05.2023 року.

Згідно витягу із наказу, молодшого сержанта ОСОБА_2 , призначено на посаду старшого механіка – водія 1 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частин НОМЕР_1 , на якій він перебуває до теперішнього часу та на підставі бойового наказу командира військової частин НОМЕР_1 № 47/79/179 від 01.05.2023 року перебуває для виконання завдань в інших місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту з ПДД із 08.05.2023 року.

Ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2025 року зупинено провадження у справі № 515/386/25 на час перебування ОСОБА_2 на військовій службі у складі Збройних Сил України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року ухвалу Татарбунарського районного суду Одеської області від 04 червня 2025 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Вищевказаною постановою суду апеляційної інстанції встановлено, що матеріалами справи підтверджено відсутність з боку сторін, які беруть участь у розгляді справи, клопотань про зупинення провадження у зв`язку з перебуванням ОСОБА_2 на військовій службі у Збройних Силах України.

Згідно з протоколом судового засідання від 28.05.2025 року, в якому приймав участь ОСОБА_2 разом із представником третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Військова частина НОМЕР_1 поза межами приміщення суду, в режимі відеоконференції встановлено, що питання про зупинення провадження у справі було ініційовано судом першої інстанції з власної ініціативи, без відповідного клопотання учасників справи.

Шляхом дослідження аудіо/відеозапису судового засідання від 28.05.2025 року, яка була здійснена за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку «ВКЗ», апеляційним судом встановлено, що судом роз`яснено відповідачу положення п. 2 ст. 125 ЦПК України, та на питання можливості зупинити провадження у даній справі, ОСОБА_2 однозначно відповів, що має можливість приймати участь у справі.

Крім того, зупиняючи повторно провадження у справі ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 18 лютого 2026 року, суд першої інстанції вказав, що у листопаді 2025 року до суду, на відповідь на адвокатський запит, надійшов лист командира військової частин НОМЕР_1 відповідно до якого сержант ОСОБА_2 проходить військову службу у цій військовій частині.

З жовтня 2025 року по 18 лютого 2026 року судом проведено 6 підготовчих судових засідань, основною причиною відкладення справи було те, що відповідач перебуває у лавах ЗСУ і об`єктивно не може прийняти участь у судовому засіданні, висловити свої думки, аргументи, доводи.

Суд неодноразово здійснював запити до військової частин НОМЕР_1 щодо інформування ОСОБА_2 про наявність у провадженні суду справи, де він є відповідачем, роз`ясненню його процесуальних прав.

Так, з матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції здійснювалося повідомлення сторін по справі про судові засідання, зокрема відповідача, шляхом направлення судових повісток особисто останньому, а також військовій частині в якій ОСОБА_2 проходить військову службу..

13.01.2026 року представник військової частини НОМЕР_1 - Романюк І. О. звернувся до суду з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням власних технічних засобів через систему «Захищений Відеоконференцзв`язок з судом (ВКЗ)», яке ухвалою суду було задоволено, судове засідання, призначене на 13 січня 2026 року на 14:00 год. постановлено провести в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням технічних засобів через систему «Захищений Відеоконференцзв`язок з судом (ВКЗ)».

Проте, згідно з довідкою секретаря судового засідання, судове засідання проводиться за відсутності осіб, які беруть участь у справі, тому фіксування не здійснювалося.

Також, листом від 19.01.2026 року військова частина НОМЕР_1 проінформувала суд, що ОСОБА_2 повідомлено про судове засідання у справі, яке відбудеться 13 січня 2026 року о 14:00 год., в приміщенні суду, а також його право приймати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, подавати письмові пояснення щодо судового спору.

Апеляціний суд зазначає, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивачки та її малолітньої дитини, гарантовані статтею 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані статтею 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується визначення походження дитини, що належать до сфери приватного життя.

Колегія суддів вважає, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК, у спірних правовідносинах, що стосуються прав та інтересів дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на (і) розумний строк розгляду справи, що стосується майнових та особистих немайнових прав дитини; (іі) встановлення біологічного походження дитини, та конкуруючим інтересом передбачуваного батька, який проходить військову службу на змагальність та диспозитивності цивільного судочинства.

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини вирішив, що справи стосовно визначення правових положень, що регулюють стосунки батька зі своєю ймовірною дитиною, належать до сфери приватного життя (Rasmussen проти Данії, 1984, § 33; Yildirim проти Австрії (ухв.), 1999; Kruљkoviж проти Хорватії, 2011, § 20; Ahrens проти Німеччини, 2012, § 60; Tsvetelin Petkov проти Болгарії, 2014, §§ 49-59; Marinis проти Греції, 2014, § 58; I.V. проти Естонії, 2023, § 75).

Європейський суд з прав людини визнав право отримати інформацію з метою встановити своє походження і особу своїх батьків як невід`ємну частину ідентичності, захищеної відповідно до права на приватне і сімейне життя (Odievre проти Франції [ВП], 2003, § 42; Cherrier проти. France, 2024, § 50; Gaskin проти Сполученого Королівства, 1989, § 39; Зapэn проти Туреччини, 2019, §§ 33-34; Boljeviж проти Сербії, 2020, § 28; Gauvin-Fournis і Silliau проти Франції, 2023, § 109; Mitrevska проти Північної Македонії, 2024, § 40).

Народження і, зокрема, обставини, за яких народилась дитина, становлять частину приватного життя дитини, а згодом і дорослої людини, гарантовані статтею 8 Конвенції (Odievre проти Франції [ВП], 2003, § 29; Mitrevska проти Північної Македонії, 2024, § 40).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що тест ДНК для встановлення батьківства зараз є простим і надійним методом (Moldovan проти України, 2024, § 47). Хоча ЄСПЛ постановив, що держава не зобов`язана робити ДНК тести для встановлення батьківства, але що правова система має надавати альтернативні засоби, котрі дозволять незалежному органу невідкладно розглянути заяву про встановлення батьківства.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що якщо національне законодавство не намагається забезпечити рівновагу між конкуруючими правами й інтересами, неспроможність дитини отримати доступ до інформації стосовно його чи її походження або особи матері, становить порушення статті 8 Конвенції (Godelli проти Італії, 2012, §§ 57-58).

Колегія суддів звертає увагу, що визнання батьківства за рішенням суду розглядається як засіб захисту прав дитини, спрямований на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини. Встановлення факту батьківства дитини є підставою виникнення батьківських обов`язків, зокрема обов`язку з утримання дитини (див. постанови Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 523/4928/17, від 8 жовтня 2025 року у справі № 570/1834/23).

Разом з тим, колегія суддів ураховує, що зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, фактично унеможливлює розгляд справи, яка безпосередньо стосується прав та інтересів дитини, на невизначений строк, що може становити порушення статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 3 Конвенції про права дитини.

Суд першої інстанції, не зважаючи на те, що військова частина, в якій проходить службу відповідач, проінформувала останнього про судове засідання та висловила готовність брати участь у судових засідань в режимі відеоконференції, не встановив фактичної об`єктивної неможливості проведення судової молекулярно-генетичної експертизи, та не дослідив можливість її проведення під час короткострокової відпустки або ротації відповідача, не з`ясував позицію військової частини щодо можливості забезпечити виконання ухвали суду про проведення молекулярно-генетичної експертизи за участю відповідача у відповідності до тієї дати, яка визначена (буде визначена) експертною установою та не навів мотивів, чому менш обмежувальні процесуальні заходи є недостатніми.

За таких обставин висновок районного суду про необхідність зупинення провадження у справі є передчасним, особливо з огляду на те, що предметом спору є встановлення походження дитини, а отже суд був зобов`язаний надати належну оцінку найкращим інтересам дитини, чого зроблено не було.

Крім того, як вже було раніше наведено, суд не врахував, що інтереси відповідача у справі забезпечено участю у судових засіданнях в режимі відеоконференції через військову частину, в якій проходить службу, забезпечуючи належну реалізацію процесуальних прав і законних інтересів відповідача. Водночас, судом апеляційної інстанції не встановлена необхідність проведення судом першої інстанції судового засідання 13.01.2026 року за відсутності осіб які приймають участь у справі, за умови надходження клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції від військової частини, та його задоволення судом першої інстанції.

Отже, саме по собі проходження відповідачем військової служби не свідчить про його повне позбавлення можливості реалізовувати право на судовий захист.

Оскільки предметом спору є встановлення походження дитини, внесення змін до актового запису про народження, що безпосередньо стосується прав та законних інтересів малолітньої дитини. За таких обставин суд був зобов`язаний забезпечити справедливий баланс між процесуальними правами відповідача та найкращими інтересами дитини, надавши належну оцінку тому, чи є зупинення провадження пропорційним втручанням у права дитини. Проте такої оцінки суд першої інстанції не здійснив, обмежившись лише встановленням факту проходження відповідачем військової служби.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що зупинення провадження у цій справі, що стосується прав та інтересів дитини, на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК, є несумісним із такими принципами цивільного судочинства як верховенство права, пропорційність та розумність строків розгляду справи; не відповідає пріоритету найкращих інтересів дитини та суперечить стандартам Європейської конвенції з прав людини.

Виходячи з наведеного, доводи апеляційної скарги слід визнати обґрунтованими, а оскаржувану ухвалу такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права.

Відповідно п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С ТА Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Ухвалу Татарбунарського районного суду Одеської області від 18 лютого 2026 року – скасувати.

Цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача – Саратський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Військова частина НОМЕР_1 про визнання батьківства за рішенням суду, направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених частиною 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О. Погорєлова