Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №295/16354/24 — Житомирський апеляційний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 295/16354/24 Головуючий у 1-й інст. Стрілецька О.В.

Категорія 8 Доповідач Панкеєва В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Панкеєвої В.А.,

суддів Григорусь Н.Й.,

Галацевич О.М.,

за участю секретаря Добровольської В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/16354/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання права власності за набувальною давністю,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Вернидуб Дмитро Вікторович,

на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2026 року

встановив:

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що на підставі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17 травня 2005 року їй належить на праві власності 1/4 ідеальної частки домоволодіння АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками домоволодіння є ОСОБА_5 - 1/4 ідеальна частка, ОСОБА_6 - 1/4 ідеальна частка, ОСОБА_7 - 1/4 частка та ОСОБА_4 - 1/12 ідеальна частка.

ОСОБА_7 , якому належала 1/4 частка домоволодіння, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому частку, з якої 1/12 частку успадкувала ОСОБА_4 , тоді як право власності на решту 2/12 часток домоволодіння не оформлено. Інші спадкоємці -відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали заяви про прийняття спадщини, однак з 2005 року своїх спадкових прав не оформили, участі в утриманні спірного майна не беруть та фактично ним не користуються. Про зазначені обставини позивачці стало відомо лише у липні 2023 року під час розгляду справи № 295/4083/23.

Зазначала, що з 2004 року і до цього часу фактично користується приміщеннями квартири АДРЕСА_2 загальною площею 85,4 кв. м, що відповідає 5/12 часткам усього домоволодіння, з яких 1/4 частка належить їй на праві власності, а право власності на 2/12 часток після смерті ОСОБА_7 спадкоємцями не оформлено. Протягом цього часу вона утримує зазначене майно, здійснює його ремонт та заміну конструктивних елементів, користується системами електропостачання й опалення та сплачує комунальні послуги за всю площу квартири АДРЕСА_2 . При цьому інші особи, за винятком ОСОБА_4 , яка оформила право власності на 1/12 частку, спірними 2/12 частками фактично не володіли, не користувалися ними та витрат на їх утримання не несли.

Посилаючись на те, що вона відкрито, безперервно та добросовісно володіє спірним нерухомим майном протягом установленого законом строку, позивачка просила визнати за нею за набувальною давністю право власності на 2/12 ідеальних часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 .

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2026 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Вернидуба Д.В. подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам та неправильне застосування норм матеріального права.

Зокрема, вказує, що місцевий суд дійшов суперечливих висновків за результатами дослідження матеріалів спадкової справи № 495/2004, заведеної після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та не надав належної правової оцінки постанові державного нотаріуса від 29 жовтня 2012 року про відмову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у видачі свідоцтв про право на спадщину у зв`язку з неможливістю встановити повне коло спадкоємців. Водночас у подальшому свідоцтво про право на спадщину було видано ОСОБА_4 на 1/12 частку домоволодіння.

Також вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми ЦК України. Посилаючись на положення статті 1299 ЦК України в редакції, чинній на час відкриття спадщини у травні 2004 року, зазначає, що право власності спадкоємця на нерухоме майно виникало з моменту його державної реєстрації, тоді як право власності спадкодавця припинилося у зв`язку з його смертю. Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не здійснили державної реєстрації права власності на спадкове майно, апелянт вважає, що вони не набули права власності на нього, а спірні 2/12 частки домоволодіння з 22 травня 2004 року фактично залишаються без титульного власника.

Крім того, на думку апелянта, місцевий суд не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили, що відповідачі у спірному домоволодінні не проживали та ним не користувалися, натомість позивачка понад 20 років відкрито, безперервно та добросовісно володіє і користується спірним майном, здійснює його утримання та капітальний ремонт і несе пов`язані з цим витрати.

Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 15 червня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 12:30 год. 27 серпня 2026 року.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Сторони та третя особа в судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином та вчасно.

Від представника третьої особи надійшла заява з проханням справу розглядати без їх участі.

За приписами ст.372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Вислухавши представника відповідача та перевірившизаконність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 11.04.1991 ОСОБА_7 придбав 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.220 т.1).

Учасниками справи не заперечувалось, що ОСОБА_1 та ОСОБА_7 разом проживали, проте в зареєстрованому шлюбі не перебували.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.12 т.1).

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 17.05.2005 у справі № 2-2235/05р на підставі ст.48 Закону України "Про власність", ст.113 ЦК України, за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/4 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , що також підтверджується змістом Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.11.2022 (а.с.9-11 т.1).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.12.2018 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_1 та померлим ОСОБА_7 по 1/4 частці за кожним. Співвласниками іншої половини житлового будинку є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.227-229 т.1).

З матеріалів спадкової справи № 495/2004, яка заведена після смерті ОСОБА_7 , судом встановлено, що спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_7 є його діти - ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які у встановленому порядку і строк подали заяви про прийняття спадщини (а.с.147-289 т.1).

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі постанови державного нотаріуса Другої Житомирської державної нотаріальної контори від 29.10.2012 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_1 у зв`язку з відсутністю можливості визначити повне коло спадкоємців на частку заявників у спадковому майні, оскільки заявники не змогли надати довідку про склад осіб, які постійно проживали із спадкодавцем на час відкриття спадщини та фактично прийняли спадщину, що унеможливило видачу свідоцтва про право на спадщину (а.с.175-176 т.1).

ОСОБА_1 від свого імені також подавала заяву про вступ в спадщину (а.с.150 т.1).

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 17.06.2015, яке залишено без змін на підставі ухвали апеляційного суду Житомирської області від 27.07.2015, ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 про встановлення факту проживання зі спадкодавцем ОСОБА_7 однією сім`єю (а.с.190-193 т.1).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу 19.12.2018, ОСОБА_9 є спадкоємцем за законом після смерті батька - ОСОБА_7 , спадкове майно складається з 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , свідоцтво про право на спадщину видано на 1/3 частину спадкового майна, іншими спадкоємцями за законом, які прийняли спадщину, але яким свідоцтво не було видано, є відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с.236 т.1).

Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна частина житлового будинку належить спадкоємцям померлого ОСОБА_7 , а позивач не довела сукупності необхідних умов для набуття права власності за набувальною давністю, у зв`язку з чим відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивач має довести факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше десяти років.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 наведено такі висновки.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

В постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 вказано, що "враховуючи положення частин першої та третьої статті 1277 ЦК України, слід дійти висновку, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку.

З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач була обізнана про те, що власником квартири АДРЕСА_1, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був ОСОБА_2, тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після смерті ОСОБА_2, добросовісним. Смерть ОСОБА_2 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали ОСОБА_1 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним".

В постанові Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 зазначено, "що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність визначених статтею 344 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки власником 2/5 частин у праві власності на спірний житловий будинок була померла ОСОБА_4 , матеріали справи не містять підтвердження, що вона відмовлялася від належного їй нерухомого майна, за життя вона склала заповіт на доньку позивача ОСОБА_6 , яка спадщину своєчасно не прийняла. Ці обставини були відомі позивачу. За таких обставин, суд апеляційної інстанції, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дослідивши наявні у справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач більше 10 років добросовісно, відкрито та безперервно володів спірним майном, робив ремонт та реконструкцію будинку, сплачував комунальні послуги та податок на землю, а тому є всі підстави для визнання за ним права власності на 2/5 частки спірного житлового будинку за набувальною давністю, безпідставні, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено".

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновком якого погоджується й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не має підстав для набуття права власності на спірне нерухоме майно за давністю володіння, оскільки не могла не знати про те, що спадкоємцями спірного майна за законом після смерті ОСОБА_7 є зокрема його діти - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які у встановленому порядку і строк подали заяви про прийняття спадщини, що підтверджується матеріалами спадкової справи №495/2004.

Таким чином, матеріалами спадкової справи безпосередньо підтверджено не лише наявність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 серед спадкоємців, а й факт прийняття ними спадщини після смерті батька. Невидача їм свідоцтв про право на спадщину не свідчить про відмову від спадщини чи припинення набутих спадкових прав.

Обізнаність ОСОБА_1 про наявність законних спадкоємців спірного майна після смерті ОСОБА_7 доводиться тим, що вона неодноразово ініціювала судові процеси, залучаючи відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 саме у статусі спадкоємців померлого. Зокрема, це підтверджується судовими рішеннями у цивільних справах №2-2235/05р. та №295/5053/15-ц, що спростовує факт добросовісного заволодіння майновою часткою та свідчить про повну поінформованість позивачки щодо наявності претендентів на спадщину.

Таким чином, ОСОБА_1 не могла вважати, що спірні 2/12 частки домоволодіння не мають власника або що на них не претендують інші особи, оскільки була обізнана про наявність спадкоємців ОСОБА_7 , які у встановленому законом порядку прийняли спадщину. За таких обставин її володіння спірним майном не відповідає критерію добросовісності, необхідному для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що позивачка не довела всіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, які є необхідними для набуття права власності за набувальною давністю.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не отримали свідоцтво про право на спадщину та відповідно не здійснили державну реєстрацію свого права, відхиляються, оскільки відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємців права на спадщину.

Згідно із нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), за винятком тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України.

Таким чином, ненадання відповідачами свідоцтва про право на спадщину чи нездійснення державної реєстрації права не є підставами для заперечення їх спадкових прав, які виникли відповідно до закону з моменту відкриття спадщини.

Подібні висновки зазначені у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21 та від 28 липня 2025 року у справі №127/30505/21.

Крім того, в постанові Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 зазначено, що факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.

Посилання апелянта на положення статті 1299 ЦК України в редакції, чинній на час відкриття спадщини, не спростовують наведених висновків. Неоформлення спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину та відсутність державної реєстрації права власності на успадковане нерухоме майно не свідчать про неприйняття ними спадщини та не припиняють їхніх спадкових прав. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а частиною третьою статті 1296 ЦК України прямо передбачено, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень"суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що заочним рішенням

Богунського районного суду м. Житомира від 26.11.2014 у справі №295/15515/14-ц, яке набрало законної сили 07.01.2015, позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про визнання права власності в порядку спадкування задоволено повністю. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/12 частину житлового будинку АДРЕСА_1 разом з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами. Визнано за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування на 1/12 частину житлового будинку АДРЕСА_1 разом з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами.

Як видно з Витягів з Державного реєстру речових прав № 426148261 та № 426147709 від 09.05.2025 за ОСОБА_2 та ОСОБА_7 зареєстровано по 1/12 частці житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Інші доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду і впливали на їх законність, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Вернидуб Дмитро Вікторович, залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий В.А. Панкеєва

Судді Н.Й. Григорусь

О.М. Галацевич

Повне судове рішення складено 31 серпня 2026 року.