Постанова від 27 серпня 2026 р. у справі №727/9414/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 727/9414/25

провадження № 22-ц/822/34/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.

учасники справи:

позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ»

відповідач ОСОБА_1

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 29 жовтня 2025 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Чебан В. М.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В липні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» (далі - ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 у сумі 31 448 гривень 05 копійок, з яких: 7 750 гривень - заборгованість за кредитом, 23 698 гривень 05 копійок - заборгованість за процентами.

Позов обґрунтований тим, що 21 серпня 2021 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» (первісним кредитором) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 297147948, відповідно до умов якого відповідачка отримала кредит у розмірі 7 750 гривень.

Зі сторони ОСОБА_1 кредитний договір підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором MNV8YP66.

Стверджує, що первісний кредитор - ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» виконало свої зобов`язання за вищевказаним кредитним договором, зокрема шляхом перерахування 21 серпня 2021 року кредитних коштів у розмірі 7 750 гривень на вказану відповідачкою у договорі банківську картку.

У зв`язку з неналежним виконанням взятих на себе зобов`язань у ОСОБА_1 перед первісним кредитором виникла заборгованість за кредитним договором № 297147948, яка станом на 26 жовтня 2021 року складала 20 667 гривень 70 копійок.

Вказує на те, що в подальшому права вимоги за кредитним договором № 297147948 неодноразово відступалися за договорами факторингу, зокрема: від первісного кредитора - ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» до ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС», після чого до ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС», а 04 червня 2025 року до позивача ТОВ «Юніт Капітал».

Згідно з розрахунком загальна заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 становить 31 448 гривень 05 копійок, з яких: 7 750 гривень - заборгованість за кредитом, 23 698 гривень 05 копійок - заборгованість за процентами.

Оскільки відповідачка у встановлені кредитним договором порядку та строки кредит не повернула та в повній мірі не сплатила проценти за користування кредитом, з посиланням на норми права, які регулюють спірні правовідносини, ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» просило позовні вимоги задовольнити повністю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 29 жовтня 2025 року позов ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» заборгованість заборгованості за кредитним договором № 297147948 в розмірі 31 448 гривень 05 копійок.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у виді судового збору та витрат на правничу допомогу, а саме стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» сплачений при подачі позову судовий збір у сумі 2 422 гривні 40 копійок та понесені товариством витрати на правничу допомогу у сумі 4 000 гривень.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кредитний договір укладений між сторонами в електронній формі з дотриманням вимог Закону України «Про електронну комерцію». Зі сторони ОСОБА_1 кредитний договір № 297147948 підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором MNV8YP66.

Факт перерахування відповідачці коштів за кредитним договором у розмірі 7 750 гривень підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням та довідкою ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» від 21 вересня 2025 року № 297147948/23052025/Э, а також випискою АТ КБ «ПРИВАТБАНК» з карткового рахунку ОСОБА_1 .

За встановлених судом фактичних обставин справи ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» як первісний кредитор свої зобов`язання перед позичальницею виконало в повному обсязі, надало відповідачці кредит, однак остання взяті на себе за договорами зобов`язання належним чином не виконала, що призвело до утворення заборгованості.

Також суд першої інстанції прийшов до висновку, що за умовами кредитного договору № 297147948 сторони погодили строк його дії до 19 вересня 2021 року року, однак відповідно до пункту 1.12 договору продовжено строк нарахування відсотків за процентною ставкою 2,98% (підпункт 1.12.2 договору), але не довше 90 календарних днів, тобто до 18 грудня 2021 року, оскільки відповідачка не здійснила повного погашення заборгованості.

Отже, ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» правомірно відповідно до пунктів 1.12, 1.12.1, 1.12.2 нараховувало відповідачці проценти за період з 20 вересня 2021 року по 18 грудня 2021 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи детальним розрахунком заборгованості.

За висновком суду ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» довело наявність права вимоги до відповідачки, що зокрема підтверджується наявними в матеріалах справи договорами факторингу.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції від 29 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм процесуального права.

Вказує, що позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів укладення кредитного договору № 297147948 саме ОСОБА_1 , а фактично цей договір укладено третьою особою з використанням її персональних даних та незаконним отриманням доступу до її карткового рахунку, що зокрема підтверджується випискою АТ КБ «ПРИВАТБАНК» по її картковому рахунку, з якої вбачається, що одразу після зарахування кредитних коштів вони були перераховані іншим особам, тобто відповідачка не здійснювала користування кредитними коштами.

Саме тільки зазначення в кредитному договорі персональних даних відповідачки не підтверджує проходження нею верифікації та ідентифікації згідно вимог законодавства, що відбулося за відсутності копій (електронних чи паперових) особистих документів, які б підтверджували електронну ідентифікацію особи.

Направлення sms-коду на номер її мобільного телефону не є доказом її вільного волевиявлення на укладення кредитного договору.

Суд першої інстанції помилково виходив із того, що часткова сплата заборгованості за кредитним договором є доказом укладення відповідного договору.

Отже, укладення кредитного договору і надання позичальниці кредитних коштів за обставин викладених в позові не доведено, що є підставою для відмови у позові.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність нарахування процентів за користування кредитом за процентною ставкою у розмірі 2,98%, а також помилково не застосував наслідки спливу позовної давності, про що заявлялося ОСОБА_1 , з урахуванням того, що позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором № 297147948 почала спливати після закінчення тридцятиденного строку кредитування, тобто з 20 вересня 2021 року, і спливла 20 вересня 2024 року. Тоді як з позовом у цій справі ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» звернулося лише у липні 2025 року.

Додатково акцентує увагу на тому, що не отримувала від ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» повідомлення про відступлення права вимоги, в зв`язку з чим у відповідачки не виник обов`язок сплатити заборгованість за договором саме позивачу.

Узагальненні доводи та заперечення інших учасників справи

ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» у відзиві просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Посилається на те, що відповідачка була належним чином ознайомлена з умовами кредитного договору, обставини укладення нею кредитного договору № 297147948 належними та допустимими доказами не спростувала.

Отже, з огляду на свободу договору, яка передбачена статтею 6, 627 ЦК України, сторони на власний розсуд визначили умови кредитного договору.

У цій справі кредитний договір підписаний сторонами (зі сторони відповідачки електронним підписом одноразовим ідентифікатором), які досягли згоди з усіх істотних умов. Отже, договір є укладеним. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі.

Кредитні кошти були зараховані на картковий рахунок відповідачки вказаний нею в договорі, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а спосіб їх використання в даному випадку не має правового значення.

Нарахування процентів за користування кредитом здійснено відповідно до умов кредитного договору. Правильності розрахунку заборгованості за кредитним договором № 297147948 відповідачка не спростувала.

Вказує на те, що неповідомлення ОСОБА_1 про відступлення права вимоги за кредитним договором № 297147948, за відсутності в матеріалах справи доказів погашення нею заборгованості перед первісним кредитором, не є підставою для відмови в позові, що підтверджується усталеною практикою Верховного Суду.

Також помилковим є доводи апеляційної скарги про наявність підстав для застосування позовної давності, оскільки її перебіг через запровадження в Україні карантину та в подальшому воєнного стану був тимчасово зупинений з квітня 2020 року і відновився лише з вересня 2025 року.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

21 серпня 2021 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ОСОБА_1 , укладено кредитний договір № 297147948 в електронній формі, який підписано відповідачкою електронним підписом одноразовим ідентифікатором MNV8YP66.

Відповідно до умов вищевказаного договору первісний кредитор зобов`язався надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 7 750 строком на 30 днів (дисконтний період з можливістю продовження), а позичальниця , в свою чергу зобов`язалась повернути зазначені грошові кошти у вищевказані строки, а також сплатити відсотки за користування кредитними коштами.

Вищезазначені умови надання кредиту також містяться в Паспорті споживчого кредиту продукту «СМАРТ» № 297147948 від 21 серпня 2021 року (а. с. 14-15, 56-57).

Кредитний договір від 21 серпня 2021 року №297147948 (а. с. 15 зворот - 18, 58-60), а також заявку на отримання грошових коштів в кредит від 21 серпня 2021 року (а. с. 12), Правила надання грошових коштів в кредит (а. с. 61-67) та вищевказаний паспорт споживчого кредиту продукту «СМАРТ» № 297147948 від 21 серпня 2021 року (а. с. 14-15, 56 зворот-57) були підписані відповідачкою з застосуванням її електронного підпису у формі одноразового ідентифікатора, в порядку визначеному умовами вищевказаного кредитного договору (а. с. 68 зворот-74), що підтверджується довідкою щодо дій позичальника в інформаційно-телекомунікаційній системі ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» від 28 лютого 2024 року (а. с. 75).

На виконання умов кредитного договору первісним кредитором - ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» перераховано на зазначений в договорі картковий рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_1 в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» грошові кошти в розмірі 7 750 гривень, що підтверджується відповідним платіжним дорученням (а. с. 78) та довідкою ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» № 297147948/23052025/Э від 21 вересня 2025 року (а. с. 79 зворот).

Крім цього, факт отримання позивачем вищевказаних кредитних коштів у розмірі 7 750 гривень підтверджується витребуваними судом виписками з карткового рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» (а. с. 197-199).

Згідно з випискою по особовому рахунку за кредитним договором № 297147948 (а. с. 21, 121) та розрахунків заборгованості (а. с. 22-24, 118 зворот-120), вбачається, що сума боргу ОСОБА_1 за цим договором складає 31 448 гривень 05 копійок, яка складається із заборгованості за кредитом в розмірі 7 750 гривень, а також із заборгованості по процентах за користування кредитом в розмірі 23 698 гривень 05 копійок.

06 жовтня 2021 року первісний кредитор ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» передав право вимоги за вищевказаним кредитним договором до ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» згідно з договором факторингу №28/1118-01 від 28 листопада 2018 року (а. с. 86 зворот-89), строк дії якого продовжено до 31 грудня 2024 року (а. с. 91 зворот-98).

Право вимоги до відповідачки за кредитним договором №297147948 від 21 серпня 2021 року було включено до витягу з реєстру прав вимоги № 157 від 26 жовтня 2021 року, що підтверджує факт переходу вищевказаного права вимоги (а. с. 98 зворот-99). Також факт переходу 26 жовтня 2021 року вищевказаного права вимоги також підтверджується відповідними актом звірки (а. с. 100) та протоколом узгодження прав вимоги (а. с. 100 зворот).

23 лютого 2024 року ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» передало право вимоги за кредитним договором до ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» на підставі договору факторингу №23/0224-01 (а. с. 101-104), що також підтверджується відповідним реєстром прав вимоги № 1 від 23 лютого 2024 року (а. с. 105 зворот-106), а також платіжним дорученням (а. с. 107).

04 червня 2025 року між ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» та позивачем ТОВ «Юніт Капітал» укладено договір факторингу № 04/06/25-Ю, відповідно до якого право вимоги за кредитним договором №297147948 від 21 серпня 2021 року перейшло до позивача ТОВ «Юніт Капітал» (а. с. 107 зворот 110).

Перехід прав до позивача підтверджується актом прийому-передачі реєстру боржників (а. с. 114) та відповідним витягом з реєстру боржників, що містить персоніфіковані дані відповідача, номер договору та суму боргу (а. с. 112 зворот 113).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам закону, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).

За змістом статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) звернув увагу на те, що невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення.

Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним.

Він вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами щодо всіх істотних умов договору.

Істотними умовами кредитного договору, які визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів за користування кредитними коштами.

З аналізу змісту договору від 21 серпня 2021 року № 297147948 та порядку його виконання, колегія суддів приходить до висновку, що між сторонами укладено саме кредитний договір.

Частинами другою та третьої статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Щодо укладення кредитного договору в електронному вигляді

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У силу частини першої статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію» від 03 вересня 2015 року № 675-VIII (далі - Закон № 675-VIII).

Згідно з пунктами 6, 12 частини першої статті 3 Закону № 675-VIII електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

При цьому, одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону № 675-VIII електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону № 675-VIII).

Згідно із частиною шостою статті 11 Закону № 675-VIII відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом частини восьмої статті 11 Закону № 675-VIII у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону № 675-VIII визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно з статтю 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб`єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб`єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.

Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб`єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що кредитний договір від 21 серпня 2021 року № 297147948 між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ОСОБА_1 підписано останньою електронним підписом одноразовим ідентифікатором MNV8YP66, який було надіслано на номер відповідачки НОМЕР_2;

Відповідачка через особистий кабінет на веб-сайті кредитодавця подавала заявки на отримання кредиту за умовами, які вважала зручними для себе, підтвердила умови таких, після чого позикодавці надіслали їй за допомогою засобів зв`язку на вказаний нею номер телефону НОМЕР_2 (міститься в реквізитах договору) одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду, який відповідачка використала для підтвердження підписання кредитних договорів.

Обставина того, що вищевказаний номер телефону належить ОСОБА_1 та є її фінансовим номером підтверджується також відповіддю АТ КБ «ПРИВАТБАНК» (а. с. 197).

З урахуванням викладеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що без здійснення вказаних дій відповідачкою договори не були би укладені сторонами, а тому цей правочин відповідно до Закону № 675-VIII вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідачки.

Також відповідачкою не надано належних доказів укладення договорів від її імені іншою особою за відсутності її волевиявлення.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21 (провадження № 61-6066св23).

Саме лише посилання ОСОБА_1 на те, що після зарахування кредитних коштів у сумі 7 750 гривень на її картковий рахунок 21 серпня 2021 року їх було перераховано на користь третіх осіб не доводить відсутність її волевиявлення на укладення договору, зокрема з урахуванням обставини подальшого використання цього банківського рахунку та здійснення операцій в своїх інтересах (поповнення мобільного, оплати різного роду послуг, переказу коштів на свою «скарбничку», купівля продуктів харчування), що свідчить про те, що доступ до карткового рахунку не був втрачений відповідачкою.

У цій частині доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо виконання кредитодавцем обов`язку щодо переказу (надання) кредитних коштів та виникнення обов`язку щодо погашення заборгованості зі сторони відповідачки

Колегія суддів виходить із того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 752/17604/15-ц (провадження № 61-14780св23).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц; від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 675-VIII розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні послуги», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України, що регулює надання платіжних послуг.

Згідно з частиною 3 статті 13 Закону № 675-VIII продавець (виконавець, постачальник), надавач платіжних послуг, оператор платіжної системи або інша особа, яка отримала плату за товар, роботу, послугу відповідно до умов електронного договору, повинні надати покупцеві (замовнику, споживачу) електронний документ, квитанцію, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ, що підтверджує факт отримання коштів, із зазначенням дати здійснення розрахунку.

У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 372/223/17, провадження № 61-10667св18) міститься правовий висновок, згідно з яким факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки, тощо.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Як вбачається з умов кредитного договору від 21 серпня 2021 року № 297147948 кредит надається позичальниці шляхом безготівкового переказу грошової суми на її банківський рахунок за номером електронного платіжного засобу (банківської картки).

За обставин цієї справи, факт перерахунку ОСОБА_1 кредиту у сумі 7 750 за договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 на її картковий рахунок № НОМЕР_1 підтверджується платіжним дорученням та довідкою ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» від 21 вересня 2025 року № 297147948/23052025/Э, а також випискою АТ КБ «ПРИВАТБАНК» з карткового рахунку ОСОБА_1 .

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про доведеність обставини перерахування ОСОБА_1 кредитних коштів за договором від 21 серпня 2021 року № 297147948.

Щодо розміру заборгованості за кредитними договорами від 21 серпня 2021 року № 297147948

Як вбачається з мотивувальної частини оскарженого рішення, суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позову прийшов до висновку, що за умовами кредитного договору № 297147948 сторони погодили строк його дії до 19 вересня 2021 року, однак відповідно до пункту 1.12 договору продовжено строк нарахування відсотків за процентною ставкою 2,98% (підпункт 1.12.2 договору), але не довше 90 календарних днів, тобто до 18 грудня 2021 року, оскільки відповідачка не здійснила повного погашення заборгованості.

Отже, ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» правомірно відповідно до пунктів 1.12, 1.12.1, 1.12.2 нараховувало відповідачці проценти за період з 20 вересня 2021 року по 18 грудня 2021 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи детальним розрахунком заборгованості.

Щодо цього ОСОБА_1 в апеляційній скарзі вказувала на те, що ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» безпідставно просить стягнути проценти за користування кредитом за період з 20 вересня 2021 року по 18 грудня 2021 року.

Колегія суддів надаючи оцінку доводам апеляційної скарги у цій частині виходить із наступного.

Згідно з вимогами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при визначенні погодженого сторонами строку кредитування, в межах якого у кредитодавця наявне право нараховувати проценти за користування кредитом, не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) та Верховного Суду, викладених у постанові від 15 червня 2023 року у справі № 908/2187/21.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) дійшла наступних висновків.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Тобто позичальник (1) отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та (2) отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов`язання (1) повернути грошові кошти у встановлений строк та (2) сплатити визначені договором проценти за користування кредитом.

Отже, позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов`язується повернути в майбутньому.

Поняття «користування кредитом» є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 дійшла наступних висновків.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.35).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).

При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19).

Водночас, Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на сталості підходу до вирішення питання щодо нарахування процентів за «користування кредитом», сформульованого у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та підтвердженого у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у справі N 910/4518/16 зауважила, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 звернула увагу, що для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з`ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору від 21 серпня 2021 року № 297147948: cума кредиту становить 7 750 гривень (пункт 1.1 договору); строк надання кредиту - 30 днів (пункт 1.7 договору); розмір процентної ставки за користування кредитом на період строку, визначеного пунктом 1.7 договору - 1,16% в день (пункт 1.9.1 договору).

Згідно з пунктом 1.8 договору сторони погодили, що встановлений в пункті 1.7 договору строк дисконтного періоду може бути продовжено позичальником, шляхом здійснення протягом дисконтного та пільгового періоду оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови якщо позичальником в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів кредитодавця активовано функцію продовження строку дисконтного періоду. Кількість продовжень дисконтного періоду, на умовах описаних в цьому пункті, не обмежена.

На умовах цього пункту договору, строк продовження дисконтного періоду кожен раз розраховується за наступною формулою: Z = 30 - (Х Y), де: Z - кількість днів, на які продовжується дисконтний період; Х - поточна дата (день місяця) закінчення дисконтного періоду, з врахуванням всіх попередніх продовжень дисконтного періоду; Y - дата ініціації (день місяця) продовження дисконтного періоду (зарахування платежу на рахунок кредитодавця). При цьому сторони узгоджують що у випадку, якщо Y > X, то кількість днів, на які продовжується дисконтний період дорівнює 30 днів.

Матеріали справи не містять доказів виконання ОСОБА_1 умов пункту 1.8 договору, за наслідком чого строку дії кредитного договору продовжувався.

Разом з цим в пункті 1.11 договору сторони обумовили, що у разі якщо позичальник продовжує користуватися кредитними коштами після закінчення дисконтного періоду, з урахуванням всіх продовжень строку дисконтного періоду, та у разі продовження строку дії договору на умовах пункту 1.12 договору, основна сума кредиту має бути повернута не пізніше дати визначеної за правилами пункту 1.12.1 договору, але в будь-якому разі не пізніше граничного строку дії договору.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Зазначена норма розміщена законодавцем в Главі 16 «Правочини» Розділі 1 «Загальні положення про правочини».

З вищенаведених умов кредитного договору вбачається, що пункт 1.11 цього договору одночасно містить конструкцію, яка є характерною для норми статті 212 ЦК України, яка регулює умовні правочини, у даному випадку - правочин під відкладальною умовою, а саме порушення кредитного зобов`язання як підставу для збільшення погодженого сторонами тридцятиденного строку кредитування та продовження нарахування процентів за користування кредитом, але згідно з підпунктом 1.12.1 не більше ніж 90 днів. За своєю правовою природою така умова є відкладальною, оскільки на час укладення договору невідомо чи буде виконано позичальником обов`язок щодо повернення кредиту та сплати процентів по закінченню тридцятиденного строку кредитування.

Також в пункті 1.12.2 договору сторони погодили збільшений розмір процентної ставки, а саме - 2,98 процентів в день.

Однак, за наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду сплата процентів, передбачених договором, за користування кредитними коштами може випливати лише з правомірного їх користування, а відповідальність за неправомірне користування кредитними коштами знаходиться у сфері охоронних відносин, зокрема, статті 625 ЦК України.

Пов`язуючи одночасно продовження строку дії кредитного договору та сплату процентів за користування кредитом саме з порушенням кредитного зобов`язання, сторони встановили фактично договірний процент як частину основного зобов`язання за неправомірне користування кредитними коштами, що суперечить зазначеній вище практиці Великої Палати Верховного Суду.

У цій частині колегія суддів приходить до висновку, що невиконання позичальником умов щодо повернення кредиту та сплати процентів у передбачений договором строк, тобто до 20 вересня 2021 року, не може бути одночасно правомірним та неправомірним та мати наслідком продовження строку кредитування, оскільки в даному випадку строк виконання зобов`язання вже настав.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 червня 2023 року у справі № 908/2187/21.

Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 звернув увагу на те, що питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Верховний Суд у постанові від 03 липня 2024 року у справі № 760/11927/16 (провадження № 61-3985св24), виходячи із положень частини першої статті 81 ЦПК України дійшов висновку, що належним чином дослідити поданий стороною доказ (у тому числі розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору від 21 серпня 2021 року: cума кредиту становить 7 750 гривень (пункт 1.1 договору); строк надання кредиту - 30 днів (пункт 1.7 договору); розмір процентної ставки за користування кредитом на період строку, визначеного пунктом 1.7 договору - 1,16% в день (пункт 1.9.1 договору), що становить 89 гривень 90 копійок

Також в наданому ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» розрахунку заборгованості відображено часткове здійснення ОСОБА_1 погашення заборгованості по процентах за користування кредитом, зокрема: 23 вересня 2021 року - 15 гривень; 01 жовтня 2021 року - 155 гривень; 09 жовтня 2021 року - 1 275 гривень; 17 жовтня 2021 року - 15 гривень. А всього у сумі 1 460 гривень.

З урахуванням вищевикладеного, розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948, який підлягає стягненню на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» становить 8 987 гривень, з яких: 7 750 гривень - тіло кредиту, 1 237 гривень - проценти за користування кредитом (89,90 х 30 днів - 1 460,00 (кошти сплачені відповідачкою на погашення заборгованості)).

З урахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження.

Водночас колегія суддів вважає безпідставними аргументи апеляційної скарги про недоведеність позову з підстав ненаправлення ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» повідомлення про відступлення права вимоги.

Верховний Суд у постанові від на підставі системного тлумачення норм статей 512, 514, 516-518 ЦК України дійшов висновку, що «наслідками неповідомлення боржника є відповідальність нового кредитора за ризик настання несприятливих для нього наслідків і визнання виконання боржником зобов`язання первинному кредитору належним. Неповідомлення боржника про заміну кредитора не тягне за собою відмову у позові новому кредитору, а може впливати на визначення розміру боргу перед новим кредитором у випадку проведення виконання попередньому або ж свідчити про прострочення кредитора. Тобто факт неповідомлення боржника про уступку права вимоги новому кредитору за умови невиконання боржником грошового зобов`язання не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язань. З огляду на викладене, саме по собі неповідомлення позичальника про уступку права вимоги не припиняє зобов`язань сторін за кредитним договором і не може бути підставою для відмови у стягненні заборгованості за кредитним договором на користь нового кредитора».

Також помилковими є доводи апеляційної скарги про звернення ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» із позовом у цій справі після спливу позовної давності.

Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Згідно з висновком, сформульованим ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus), механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд дійшов висновку, що строк виконання договору настав 20 вересня 2021 року, і саме з цієї дати у кредитодавця виникло право на позов.

Разом з цим колегія звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Законом № 540-ІХ запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.

Законом № 540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Закон № 540-IX набрав чинності 02 квітня 2020 року.

У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі 679/1136/21 зазначено, що: «у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Постановою Кабінету Міністрів України «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Водночас указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє станом на сьогодні.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259 (позовна давність), 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Отже, законодавцем з метою забезпечення визначеного Конституцією України права на доступ до суду передбачено продовження на період дії воєнного стану строку, протягом якого особа може реалізувати своє право на звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів.

Вказане відповідає висновкам Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року в справі № 727/4133/22.

На час звернення у липні 2025 року ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» із цим позовом до суду пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України був чинним, а тому з урахуванням вищевикладеного позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 не спливала.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено за неправильного застосування норм матеріального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину відповідно до змісту цієї постанови.

Також слід змінити резолютивну частину рішення виклавши її в наступній редакції:

«Позов ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» заборгованість за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 у сумі 8 987 гривень, з яких: 7 750 гривень - заборгованість за кредитом, 1 237 гривень - заборгованість по процентах за користування кредитом».

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Також згідно з вимогами пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання в електронній формі позовної заяви у цій справі ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» у встановленому законом порядку та розмірі сплачено судовий збір у сумі 2 422 гривні 20 копійок.

За подання в електронній формі апеляційної скарги ОСОБА_1 у встановленому законом порядку та розмірі сплачено судовий збір у сумі 3 633 гривні 60 копійок (3 028 х 150 х 0,8).

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови позов ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 задоволено частково на 28,58% (8 987,00 / 31448,05,00 х 100).

З урахуванням викладеного за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у сумі 992 гривні 27 копійок (2 422,20 х 28,58%).

В свою чергу з ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» на користь ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 2 595 гривень 12 копійок (3 633,60 х 71,42%).

Також судом першої інстанції стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» 4 000 гривень в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу, які за результатами розгляду справи у суді апеляційної інстанції, з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог, підлягають зменшенню до 1 143 гривень 20 копійок (4 000,00 х 28,58%)

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За правилом частини десятої статті 141 ЦПК України підлягають стягненню з ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 459 гривень 65 копійок (2 595,12 - 992,27 - 1 143,20).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 29 жовтня 2025 року відповідно до змісту цієї постанови.

Резолютивну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 29 жовтня 2025 року змінити, виклавши її в наступній редакції:

«Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» заборгованість за кредитним договором від 21 серпня 2021 року № 297147948 у сумі 8 987 гривень, з яких: 7 750 гривень - заборгованість за кредитом, 1 237 гривень - заборгованість по процентах за користування кредитом».

Змінити розподіл судових витрат за результатами розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 459 гривень 65 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 28 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Мирослава КУЛЯНДА