Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №607/8571/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/8571/25Головуючий у 1-й інстанції Позняк В.М.

Провадження № 22-ц/817/812/26 Доповідач - Костів О.З.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 серпня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Хома М. В., Храпак Н. М.,

з участю секретаря - Хоміцька С.О.

апелянта — ОСОБА_1 ,

представника апелянта — ОСОБА_2 ,

законний представник малолітнього відповідача ОСОБА_3 — ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/8571/25 за апеляційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , від імені якого діє законний представник ОСОБА_7 , на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 березня 2026 року (ухвалене суддею Позняком В.М., дата складення повного тексту не зазначено) та за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 квітня 2026 року (ухвалене суддею Позняком В.М., повний текст якого складено 15 квітня 2026 року) в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_7 , третя особа – Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом.

В обгрунтування заявлених вимог позивачка вказувала, що під час перебування в шлюбі із ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2015 року вони набули у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0031 за адресою АДРЕСА_1 , на якій згодом побудували будинок.

Згідно договору дарування від 31 січня 2023 року її чоловік ОСОБА_8 відчужив вказаний житловий будинок ОСОБА_9 , без нотаріально посвідченої згоди позивачки на укладення такого договору.

Після реєстрації за собою права власності на будинок ОСОБА_9 передав його ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж».

Надалі ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» передало спірний будинок та земельні ділянки з кадастровими номерами 6110100000:02:016:0048 і 6110100000:02:016:0049, що були утворені внаслідок поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6110100000:02:016:0031, ОСОБА_10 .

Зазначала, що в актах приймання-передачі нерухомого майна від 06 серпня 2024 року та 12 грудня 2024 року не вказано про передачу майна у власність ОСОБА_10 і ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж», отже вони не набули у власність ні зазначений житловий будинок, ні вказані земельні ділянки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 подарувала спірне майно своєму малолітньому сину — ОСОБА_3 .

Оскільки спірний житловий будинок та земельні ділянки належали позивачці на праві спільної сумісної власності та вибули з її володіння поза її волею, просила суд визнати недійсними договори дарування та витребувати у ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 188.8 м.кв; земельну ділянку з кадастровим номером №6110100000:02:016:0049 загальною площею 0.0019 га та земельну ділянку з кадастровим номером №6110100000:02:016:0048 загальною площею 0.0136 га.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , третя особа — приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Строгуш Ольга Миколаївна про визнання недійсними договорів дарування залишено без розгляду на підставі п.5 ч.1 ст.257 ЦПК України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 березня 2026 року позов задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_3 :

- частину житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 188.8 м.кв;

- частину земельної ділянки з кадастровим номером 6110100000:02:016:0049 загальною площею 0.0019 га по АДРЕСА_1 ;

- частину земельної ділянки з кадастровим номером 6110100000:02:016:0048 загальною площею 0.0136 га по АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 квітня 2026 року стягнуто з ОСОБА_3 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_4 , в користь ОСОБА_1 16056 грн судових витрат.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 квітня 2026 року заяву ОСОБА_1 про виправлення описок задоволено частково.

Виправлено описки, допущені в рішенні Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 березня 2026 року, а саме:

- по тексту рішення зазначено дані чоловіка позивачки « ОСОБА_8 » замість « ОСОБА_9 », « ОСОБА_11 » (у відповідних відмінках);

- по тексту рішення по батькові позивачки зазначити « ОСОБА_12 » замість « ОСОБА_13 » (у відповідних відмінках);

- у тринадцятому абзаці описової частини рішення зазначити кадастровий номер земельної ділянки площею 0.0136 га - «6110100000:02:016:0048» замість «6110100000:02:016:00».

В задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням по суті позовних вимог, ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Авдєєнко В.В., оскаржила його в апеляційному порядку, посилаючись на його незаконність та неправильне застосування судом норм матеріального права.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції безпідставно виходив з того, що позивачці належить лише 1/2 частина спірного майна і позивач має право на захист лише належної їй частини майна. Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14.

Вказує, що згоди на укладення договору дарування спірного майна її колишнім чоловіком позивачка не давала, отже договори дарування такого майна є недійсними в цілому і витребуванню з чужого незаконного володіння підлягають об`єкти в цілому, а не їх частка, оскільки право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, а не його частку.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , від імені якого діє законний представник ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що ОСОБА_10 є добросовісним набувачем, у неї відсутні будь-які перешкоди для відчуження майна в користь ОСОБА_3 .

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10 січня 2025 року у справі №295/9940/20 та від 22 лютого 2023 року у справі №947/10174/21.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав передбачених ч.ч.1, 3 ст.388 ЦК України.

Вказує, що ОСОБА_3 правомірно володіє житловим будинком та земельними ділянками, так як не знав і не міг знати, що спірне майно перебувало у спільній власності подружжя, оскільки отримав його від добросовісного набувача ОСОБА_10 , яка в свою чергу отримала майно від добросовісного набувача ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж».

Вважає, що судом першої інстанції протиправно не залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж», адже рішення по справі впливає на їх права та інтереси.

Зазначає, що суд не дотримався принципу диспозитивності та вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки позивачка просила витребувати весь житловий будинок та земельні ділянки, а не їх 1/2 частину. Вважає, що для витребування вказаної нерухомості позивачка спочатку повинна була звернутися до суду з позовом про поділ майна подружжя. Суд першої інстанції безпідставно здійснив поділ майна подружжя, хоча такі вимоги не заявлялись.

У постанові Великої Палата Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 та постанові Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі №757/32440/15-ц вказано, що на підставі ст.388 ЦК України можна витребувати лише індивідуально визначене майно чи майно, яке виділено у натурі.

Сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конвенцією та Конституцією України (постанова Верховного Суду від 22 грудня 2025 року у справі №569/16033/24).

Звертає увагу на те, що судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що власником спірного майна є малолітня дитина, для якого житловий будинок, частку якого витребувано судом, є єдиним місцем проживання. Більше того, витребування частки без реального виділу в натурі створює передумови для подальших конфліктів та потенційного примусового виселення дитини або обмеження її доступу до частин будинку (кухні, санвузлів).

Крім того, ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Авдєєнко В.В., подала апеляційну скаргу на додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду від 15 квітня 2026 року, посилаючись на те, що нею оскаржено рішення по суті спору в апеляційному порядку, тому на її думку, у разі задоволення апеляційної скарги на судове рішення по суті спору у суду апеляційної інстанції будуть наявні підстави для ухвалення нового рішення щодо розподілу судових витрат та стягнення їх з відповідача в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Авдєєнко В.В., зазначає, що оскільки в акті передачі майна ОСОБА_10 від ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» від 12 грудня 2024 року не вказано, що таке майно передається їй у власність та не вказано правову підставу для передачі спірного майна (договір, рішення загальних зборів учасників, вимога закону, судове рішення тощо), то у державного реєстратора не було правових підстав для реєстрації права власності за ОСОБА_10 .

Відзив обґрунтовано тим, що ОСОБА_10 та ОСОБА_4 , який на час складення вказаного акту був директором ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж», є батьками відповідача ОСОБА_3 , що викликає сумнів про необізнаність ОСОБА_10 щодо відсутності у неї будь-якої правової підстави для реєстрації за собою права власності на спірне майно.

Зазначає, що у апеляційній скарзі законний представник скаржника вважає незаконним судове рішення з огляду на ту обставину, що судом не було залучено до участі у справі як третіх осіб ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж», оскільки рішення впливає на їх права та інтереси. Разом з тим ним не наведено доводів, які саме права та інтереси вказаних осіб порушено судовим рішенням.

Наголошує, що частка майна позивачки у спірному майні не визначена, а спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя (ст.60 СК України). Припускається, що такі частки є рівними, однак подружжя, а також суд можуть відступити від принципу рівності часток в процесі поділу майна (ст.70 СК України).

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що внаслідок витребування у малолітньої дитини спірного майна буде порушено її право на житло, то вважає їх необгрунтованими, оскільки у відповідності до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Так як батьки відповідача мають зареєстроване місце проживання, відмінне від його місця проживання, то він має проживати разом з одним із своїх батьків, а не відокремлено.

Звертає увагу на те, що законодавство, на яке посилається законний представник скаржника, визначає порядок захисту дітей при вчиненні правочинів щодо майна дітей, а не щодо розгляду судових спорів про витребування майна з чужого незаконного володіння особи.

Вважає, що відповідач не набув право власності на спірне майно, оскільки таке майно вибуло з володіння позивачки протиправно і всупереч її волевиявленню.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник — адвокат Авдєєнко В.В. підтримали вимоги своїх апеляційних скарг з мотивів, викладених у них, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_3 заперечили.

Законний представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечив, його апеляційну скаргу просив задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено наступні обставини.

ОСОБА_1 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 вересня 2001 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 червня 2025 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 грудня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Костецьким Ю.Г., ОСОБА_8 прийняв у власність земельну ділянку площею 0.0155 га, цільове призначення – для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, кадастровий номер 6110100000:02:016:0031, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно пункту 9.6 договору, на купівлю об`єкта продажу нотаріусу надано заяву про згоду дружини покупця ОСОБА_1 , засвідчену приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Костецьким Ю.Г. 18 грудня 2015 року за реєстровим номером 5870.

З декларації про готовність до експлуатації об`єкта вбачається, що на вказаній земельній ділянці побудовано будинок садибного типу.

17 січня 2019 року за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на житловий будинок.

Відповідно до договору дарування житлового будинку від 31 січня 2023 року, який посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Вовк Т.В., ОСОБА_8 передав безоплатно у власність ОСОБА_9 житловий будинок АДРЕСА_1 .

На підставі заяви ОСОБА_8 від 06 лютого 2023 року та технічної документації щодо поділу земельної ділянки, земельну ділянку площею 0.0155 га, цільове призначення – для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, кадастровий номер 6110100000:02:016:0031, було поділено на земельні ділянки із кадастровим номером 6110100000:02:016:0049 загальною площею 0.0019 га та земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0048 загальною площею 0.0136 га.

Як видно із акту приймання-передачі нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ «Тернопіль оренда продаж» від 06 серпня 2024 року, який був підписаний ОСОБА_9 та директором ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» Островським Святославом Васильовичем, справжність підписів яких посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Дяченко В.Є., ОСОБА_9 передав, а ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» прийняло житловий будинок АДРЕСА_1 (т.1 а.с.156).

13 серпня 2024 року за ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав (т.1 а.с.159).

Із акту приймання-передачі нерухомого майна від 12 грудня 2024 року ТОВ «Тернопіль Оренда Продаж» в особі його директора Островського Святослава Васильовича передало, а ОСОБА_10 прийняла:

- житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 188.8 кв.м.;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0049 загальною площею 0.0019 га;

- земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0048 загальною площею 0.0136 га, які розташовані за тією ж адресою (т.1 а.с.160).

За ОСОБА_10 зареєстровано право власності на житловий будинок та вказані земельні ділянки.

Відповідно до договору дарування від 31 січня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Строгуш О.М., ОСОБА_10 безоплатно передала у власність сина ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 188.8 м кв. та земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0048, загальною площею 0.0136 га по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.46-47).

Крім того, відповідно до договору дарування від 31 січня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Строгуш О.М., ОСОБА_10 безоплатно передала у власність сина ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 6110100000:02:016:0049, площею 0.0019 га по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.68-69).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_4 та ОСОБА_10 (т.1 а.с.56).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи апеляційний суд виходить з наступного.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Тобто право спільної власності – це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення викладені у частині третій статті 368 ЦК України.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц.

Враховуючи вимоги ст.60 СК України, ст.368 ЦК України та обставини справи суд першої інстанції вірно встановив, що спірна квартира придбана подружжям під час шлюбу, є їх спільною власністю і кожному з них належить по частині даного майна.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні норми містить частина друга статті 372 ЦК України.

За вимогами частин першої-третьої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Згідно із вимогами частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику.

Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього.

Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати:

1) з яких саме правовідносин сторін виник спір;

2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором;

3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача;

4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, провадження № 12-80гс20).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії) (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19, провадження № 12-84гс20).

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Отже, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Такі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 16.08.2023 р. у справі №161/2552/21.

Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 покликалася на те, що укладення договорів щодо житлового будинку та земельних ділянок по АДРЕСА_1 відбулося без згоди позивачки та є незаконним, оскільки спірне майно належало їй та ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності подружжя.

Суд першої інстанції встановивши, що спірне майно набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_8 в період шлюбу, прийшов до вірного переконання про те, що воно є спільною сумісною власністю подружжя та їх частки є рівними, тобто по 1/2 частини, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо необхідності витребування спірного майна в цілому є необґрунтованими, оскільки її колишній чоловік ОСОБА_8 , будучи власником належної йому 1/2 частки вказаного майна, реалізував своє право на розпорядження нею на власний розсуд.

Не заслуговують на увагу твердження скаржника ОСОБА_3 , від імені якого діє законний представник ОСОБА_4 , про те, що можна витребувати лише індивідуально визначене майно чи майно, яке виділено у натурі, так як правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18, на яку він посилається в своїй апеляційній скарзі є нерелевантною. У постанові від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладеного в постанові від 21 серпня 2018 року у справі №757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Також безпідставними є доводи скаржника про те, що судовим рішенням порушуються права малолітньої дитини як власника спірного майна, оскільки житловий будинок є єдиним місцем її проживання. Такі не беруться судом апеляційної інстанції до уваги, так як витребування судом лише 1/2 частки спірного майна, а не майна в цілому, саме по собі не свідчить про порушення прав чи законних інтересів малолітньої дитини.

Інші доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.

У відповідності до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з вимогами статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частиною другою статті 89 ЦПК України визначено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи позов частково, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам.

Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.

Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.

Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Колегія суддів звертає увагу на те, що в апеляційній скарзі на додаткове рішення суду ОСОБА_1 просить його скасувати в разі задоволення її апеляційної скарги на судове рішення, ухвалене по суті спору, тобто пов`язує вимогу про скасування додаткового рішення виключно з результатом перегляду основного рішення, вважаючи додаткове рішення похідним від нього.

Згідно із статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення є законними та обґрунтованими, тому відсутні підстави для їх скасування з мотивів, викладених в апеляційних скаргах.

Щодо судових витрат.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду справи, результат вирішення справи залишився незмінним, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , від імені якого діє законний представник ОСОБА_7 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 березня 2026 року, а також додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 квітня 2026 року - залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 березня 2026 року та додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 квітня 2026 року - залишити без змін.

Судові витрати, понесені сторонами у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції залишити в межах, ними понесених.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення - 24 серпня 2026 року.

Головуючий Костів О.З.

Судді: Хома М.В.

Храпак Н.М.