Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №380/12941/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/12941/25 пров. № А/857/8435/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Запотічний І.І.,

суддя Шинкар Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року (головуючий суддя Костецький Н.В., м.Львів) у справі №380/12941/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

25.06.2025 позивач ( ОСОБА_1 ) звернулася в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (відповідач), в якому просила: визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови у проведенні розрахунку підвищення пенсії та невиплаті підвищення пенсії ОСОБА_1 , як особі, що необгрунтовано зазнала політичних репресій, у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ, із розрахунку 50 відсотків від мінімальної пенсії за віком; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок підвищення пенсії, нарахування та виплату ОСОБА_1 , згідно із пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ, із розрахунку 50 відсотків від мінімальної пенсії за віком, починаючи з 05.05.2018; визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови у проведенні перерахунку стажу роботи ОСОБА_1 , як особі, що необгрунтовано зазнала політичних репресій (заслання), у відповідності до статті 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-ХІІ; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок стажу роботи ОСОБА_1 згідно статті 58 Закону №1788-XII з 05.05.2018 як пільгу по обчисленню стажу роботи до розрахунку пенсії у потрійному розмірі за час відбування покарання у засланні з 08.04.1951 по 02.12.1964 на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного режиму 1917- 1991 років» від 17.04.1991 № 962-ХІІ.

Позов обґрунтовує тим, що позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Львівській області та отримує пенсію за віком, має статус реабілітованої особи. З метою реалізації права на отримання підвищення до пенсії у розмірі 50% мінімальної пенсії, встановленого п. «г» ст. 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення», та зарахування часу виселення на спецпоселення у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення пенсії, позивач звернулася із заявою до відповідача, проте отримала відмову. Вважає протиправними дії відповідача та такими, що порушують її право на належне пенсійне забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови ОСОБА_1 у проведенні перерахунку та виплати підвищення до пенсії як репресованій особі, яку в подальшому було реабілітовано, у розмірі, передбаченому пунктом «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», з розрахунку 50% мінімальної пенсії за віком. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити з 01.06.2025 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 50% мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням раніше виплачених сум. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови ОСОБА_1 у зарахуванні в потрійному розмірі часу перебування у засланні з 08.04.1951 по 02.12.1964 у стаж роботи для призначення пенсії. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок стажу роботи ОСОБА_1 згідно зі статтею 58 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» та статтею 6 Закону України від 17.04.1991 №962-XII «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як пільгу із обчислення стажу роботи до розрахунку пенсії у потрійному розмірі за час перебування у засланні з 08.04.1951 по 02.12.1964. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що оскільки позивач є членом сім`ї репресованого та в подальшому реабілітованого, немає підстав для зарахування періоду перебування позивача на спецпоселенні в потрійному розмірі до страхового стажу. Враховуючи зазначене, вказує, що немає підстав для нарахування та виплати позивачу підвищення до пенсії відповідно до п. «г» ст. 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у розмірі 50% мінімальної пенсії за віком. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмови в задоволенні позову, відтак, у відповідності до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає оскаржуване рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

Позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Львівській області та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV.

Позивач є має право на пільги, передбачені рішеннями Львівської обласної ради та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», що підтверджується посвідченням №102/23-Р від 28.05.2012, виданим Львівською обласною радою.

Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 10.01.1970, після реєстрації шлюбу позивач змінила прізвище із « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_3 ».

Згідно довідки Управління інформаційних технологій Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області від 18.09.2008 №4/4-1084, ОСОБА_4 , 1950 р.н., разом із батьками 08.04.1951 року із села Рудники Миколаївського району Львівської області за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 24.11.1951 року виселені на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по релігійних мотивах, як учасник нелегальної секти «ієговістів», з якого звільнена 02.12.1964 року. На підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вищевказані особи реабілітовані, з поверненням конфіскованого майна або його вартості.

Листом від 22.05.2025, наданим у відповідь на звернення позивача від 08.05.2025, відповідач, зокрема, вказав, що розмір пенсійної виплати станом на 01.05.2025 складає 4473,95 грн., в тому числі 43,52 грн. підвищення як члену сім`ї репресованих, яких у подальшому було реабілітовано. Також повідомив про відсутність підстав для встановлення підвищення до пенсії членам сімей репресованих осіб, яких у подальшому було реабілітовано, в іншому розмірі.

Вважаючи протиправними такі дії відповідача, позивач звернулася до суду першої інстанції з позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

З метою ліквідації наслідків беззаконня, допущених з політичних мотивів до громадян України, поновлення їх прав, встановлення компенсації за незаконні репресії та пільги 17.04.1991 прийнято Закон УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (Закон №962-XII).

Статтею 1 Закону №962-XII (у редакції, чинній на час реабілітації позивача) регламентовано, що реабілітованими слід вважати осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 вказаного Закону.

Реабілітованими визнаються також громадян, засуджені за: антирадянську агітацію і пропаганду за ст. 7 Закону СРСР від 25.12.1958 «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» та ст. 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28.10.1989 «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14.04.1989 «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»; поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за ст. 187-1 Кримінального кодексу України; порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Приписами ст. 3 Закону №962-XII (у редакції, чинній до 05.05.2018) визначено, що реабілітувати всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями.

З наведеного апеляційний суд зазначає, що законодавець до реабілітованих осіб відніс як громадян, які необґрунтовано зазнали політичних репресій, так і примусово переселених осіб.

Законом України від 13.03.2018 №2325-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», який набрав чинності 05.05.2018, змінено назву Закону №962-ХІІ на «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», викладено в новій редакції преамбулу та ст. 1, 3, 6, а також визнано такою, що втратила чинність постанову Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Статтею 12 Закону №962-XII унормовано, що реабілітованими визнаються особи: 1) які до 24.08.1991 були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання; 2) стосовно яких до 24.08.1991 були здійснені репресії у формах, визначених ст. 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів; 3) стосовно яких до 24.08.1991 були здійснені репресії за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення; 4) які до 24.08.1991 були арештовані, перебували під вартою і яким було пред`явлено обвинувачення за статтями законодавчих актів, передбачених пунктами 1-5, за законодавчими актами, передбаченими пунктами 6-14, за діяння, передбачені пунктами 15-22 ст. 3 цього Закону, якщо справи проти таких осіб були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину; 5) стосовно яких до 24.08.1991 за рішенням іншого репресивного органу були здійснені репресії у формах, визначених ст. 2 цього Закону, за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння, за яке законодавством, що діяло до 24.08.1991, було передбачено кримінальну або адміністративну відповідальність, за умови що особа, якій призначено покарання за вчинення або підготовку до вчинення такого діяння, була реабілітована в установленому порядку.

Частиною 1 ст. 4 Закону №962-XII передбачено поновлення реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

У межах спірних правовідносин відповідач не ставить під сумнів право позивача на пільги та компенсації, встановлені Законом №962-ХІІ, однак стверджує, що позивач не належить до категорії репресованих осіб, а є членом сім`ї репресованого, якого було реабілітовано.

З цього приводу апеляційний суд звертає увагу на таке.

Відповідно до приписів ст. 11 Закону №962-XII у цьому законі терміни вживаються у такому значенні: репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім`ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім`єю і були пов`язані спільним побутом.

За змістом ст. 12 Закону №962-XII реабілітованими визнаються особи, зокрема, стосовно яких до 24.08.1991 були здійснені репресії у формах, визначених ст. 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.

Репресіями комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, за визначенням цієї статті, є засоби примусу, що здійснювалися репресивними органами комуністичного тоталітарного режиму у 1917-1991 років, зокрема, позасудовими органами, проти окремих осіб, груп населення, народів з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів у формах, визначених цим Законом.

Статтею 2 Закону №962-XII однією з форм репресії визнано заслання, яким є примусове переміщення особи з місця її проживання з обов`язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення.

Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (порядок №22-1).

Відповідно до пп. 4 п. 2.6 порядку №22-1 для підвищення пенсії згідно з пунктом «г» статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» надаються документи про визнання заявника реабілітованим або членом його сім`ї, якого було примусово переселено.

Пунктом 2.13 порядку №22-1 визначено, що за документ, який засвідчує, що особа визнана реабілітованою, приймається посвідчення реабілітованого. Для реабілітованих осіб, потерпілих від репресій, зазначених в пунктах 5-7 статті 2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», приймаються довідки органів внутрішніх справ, видані на підставі наявних у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на висланих осіб тощо), а за відсутності таких документів - довідки районних комісій з поновлення прав реабілітованих, видані на підставі встановленого факту переселення.

Згідно ст. 6 Закону №962-ХІІ реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Видача цього посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими органами відповідних сільських, селищних, міських рад, у тому числі обраними об`єднаними територіальними громадами.

З матеріалів справи вбачається, що 28.05.2012 Львівською обласною радою видано позивачу посвідчення №102/23-Р, що підтверджує її право на пільги, передбачені рішеннями Львівської обласної ради та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Відповідно до довідки Управління інформаційних технологій Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області від 18.09.2008 №4/4-1084, ОСОБА_4 , 1950 р.н., разом із батьками 08.04.1951 року із села Рудники Миколаївського району Львівської області за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 24.11.1951 року виселені на спецпоселення з конфіскацією майна в Іркутську область, по релігійних мотивах, як учасник нелегальної секти «ієговістів», з якого звільнена 02.12.1964 року. На підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вищевказані особи реабілітовані, з поверненням конфіскованого майна або його вартості.

Тобто позивач разом із сім`єю зазнала репресій у вигляді заслання на спецпоселення в Іркутську область і згодом була реабілітований відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

З огляду на те, що до позивача застосовано одну з форм репресій (заслання) та згодом вона була реабілітована, апеляційний суд констатує, що позивач є репресованою особою, яку у подальшому реабілітовано, а не членом сім`ї такої особи, як вказує апелянт.

Зі змісту листа відповідача від 22.05.2025 №10604-10817/Д-52/8-1300/25 та апеляційної скарги вбачається, що позивач відповідно до постанови №654 отримує підвищення до пенсії у розмірі 43,52 грн. Натомість позивач, обґрунтовуючи розмір підвищення до пенсії, покликається на приписи Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (Закон №1788-XII).

Стосовно застосування нормативно-правового акта для виплати такого підвищення, а саме Закону №1788-XII чи постанови Кабінету Міністрів України від 16.07.2008 №654 «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян» (Постанова №654), то суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії підвищуються на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

Відповідно до п. 6 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (Закон №1058-IV) до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюється їх підвищення згідно з Законом України «Про пенсійне забезпечення». Зазначені надбавки та підвищення встановлюються в розмірах, що фактично виплачувалися на день набрання чинності цим Законом з наступною індексацією відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення. Виплата їх здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Підпунктом 2 п. 4 Постанови №654 передбачено, що з 01.09.2008 репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, підвищення проводиться в розмірі 54,40 грн, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - 43,52 грн.

За правилами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй.

Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України від 15.07.1999 №966-XIV «Про прожитковий мінімум» прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком.

Частиною 4 ст. 28 Закону №1058-IV унормовано, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані та членам їх сімей, яких було примусово переселено, слід керуватися нормами Закону №1788-XII, який має вищу юридичну силу, а не положеннями Постанови №654, зважаючи на те, що пп. 2 п. 4 цієї постанови звужує розмір сум, що підлягають виплаті реабілітованим громадянам, та суперечить наведеним нормам Закону №1788-XII.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права висловлена Верховним Судом у постановах від 10.10.2018 у справі №446/1549/16-а, від 27.11.2018 у справі №446/1515/16-а, від 06.02.2019 у справі №446/1848/16-а, від 04.03.2020 у справі №446/1566/16-а, яку суд, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховує під час вирішення цього спору.

Враховуючи викладене, позивач має право на отримання підвищення до пенсії у розмірі, встановленому п. «г» ст. 77 Закону №1788-XII, з розрахунку 50% мінімальної пенсії за віком, визначеної ст. 28 Закону №1058-IV, а не відповідно до вимог постанови №654.

Стосовно визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у проведенні перерахунку стажу роботи позивача як особі, що необґрунтовано зазнала політичних репресій (заслання) відповідно до ст. 58 Закону №1788-XII та зобов`язанні здійснити перерахунок стажу роботи у потрійному розмірі за час відбування покарання у засланні з 08.04.1951 по 02.12.1964, апеляційний суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 6 Закону №962-XII в редакції з 05.05.2018 визначено, що реабілітованим громадянам відповідно до цього Закону час тримання під вартою, відбування покарання в місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусовому лікуванні зараховується у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення трудових пенсій.

Аналогічна за змістом пільга для реабілітованих осіб унормована ст. 58 Закону №1788-XII, за змістом якої громадянам, необґрунтовано притягнутим до кримінальної відповідальності, репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, час тримання під вартою, час відбування покарання в місцях позбавлення волі та заслання, а також перебування на примусовому лікуванні зараховується до стажу у потрійному розмірі.

Конструкція норм ст. 6 Закону №962-ХІІ та ст. 58 Закону №1788-ХІІ дає змогу виснувати, що до кола осіб, які мають пільгу на зарахування у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення пенсій, відносяться особи, які: утримувались під вартою; відбували покарання в місцях позбавлення волі; перебували у засланні або перебування на примусовому лікуванні.

При тому норми Закону №962-ХІІ та Закону №1788-ХІІ не пов`язують зарахування часу перебування особи у засланні до страхового стажу у потрійному розмірі із фактом досягнення особою працездатного віку та факту перебування такої особи у трудових відносинах.

На підставі наявних у матеріалах справи документів колегія суддів наголошує, що позивач в період з 08.04.1951 по 02.12.1964 перебував на спецпоселенні в Іркутській області.

З урахуванням викладеного, період перебування позивача на спецпоселенні підлягає зарахуванню до стажу її роботи у потрійному розмірі.

Разом з тим колегія суддів наголошує, що передбачена ст. 6 Закону №962-ХІІ пільга є не спеціальним способом обрахування вже набутого особою трудового стажу (як це відбувається при призначенні пенсії на пільгових умовах), а є сатисфакцією, яка виходячи з мети цього Закону, зазначеній у ст. 1, визнана державою справедливою за завдану таким особам внаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років шкоду.

Таким чином, проаналізувавши вищезазначені нормативно-правові акти, колегія суддів апеляційної інстанції вважає вірними висновки суду першої інстанції щодо зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити з 01.06.2025 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 50% мінімальної пенсії за віком відповідно до пункту «г» статті 77 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок стажу роботи ОСОБА_1 згідно зі статтею 58 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» та статтею 6 Закону України від 17.04.1991 №962-XII «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як пільгу із обчислення стажу роботи до розрахунку пенсії у потрійному розмірі за час перебування у засланні з 08.04.1951 по 02.12.1964.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року у справі № 380/12941/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга

судді І. І. Запотічний

Т. І. Шинкар