Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №380/25105/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/25105/25 пров. № А/857/20708/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Боршовського Т.І., Кушнір В.О.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 березня 2026 року (судді Коморного О.І., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі № 380/25105/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання протиправними дій,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач 1), Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (далі - відповідач 2) в якому просить визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 26.03.2022 по 17.10.2022 із застосуванням для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням заниженої розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року (1762 грн); зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням) та всіх похідних щомісячних додаткових видів грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 26.03.2022 по 17.10.2022 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2022 року (2481 грн), та провести доплату різниці з урахуванням раніше виплачених сум; визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за весь період служби в частині (з 18.10.2022 по 15.05.2024) із застосуванням для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням заниженої розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року (1762 грн); зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням) та всіх похідних щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, премій) ОСОБА_1 за період з 18.10.2022 по 15.05.2024, застосувавши прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня відповідного календарного року (на 2022 рік - 2481 грн, на 2023 рік - 2684 грн, на 2024 рік - 3028 грн), та провести доплату різниці з урахуванням раніше виплачених сум; визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні (у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби) із застосуванням заниженої розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2018 року; зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з перерахованого розміру місячного грошового забезпечення (із застосуванням прожиткового мінімуму на 01.01.2024 - 3028 грн). з урахуванням раніше виплачених сум; визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік; зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік у розмірі місячного грошового забезпечення (виходячи з перерахованого розміру окладів); визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 при нарахуванні ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (загальною кількістю 57 діб) щодо невключення до розрахунку середнього заробітку сум виплаченої додаткової винагороди, передбаченої Постановою КМУ від 28.02.2022 № 168; зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, включивши до розрахунку середнього грошового забезпечення суми виплаченої додаткової винагороди (передбаченої Постановою КМУ № 168) та виходячи з перерахованих розмірів посадових окладів, з урахуванням раніше виплачених сум; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 та Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону України № 2050-Ш “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” за весь час затримки виплати належних сум по день їх фактичного розрахунку; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 та Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону України № 2050-Ш “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” за весь час затримки виплати належних сум по день їх фактичного розрахунку.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 березня 2026 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідачі подали апеляційні скарги, які обґрунтовують тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просять скасувати рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) відсутність відзиву на апеляційні скарги не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 у період дії в Україні правового режиму воєнного стану був призваний за мобілізацією та проходив військову службу в лавах Національної гвардії України.

Відповідно до записів у копії військового квитка серії НОМЕР_3 , яка наявна в матеріалах справи, проходження військової служби позивача відбувалося послідовно у двох військових формуваннях:

У період з 26 березня 2022 року по 17 жовтня 2022 року позивач перебував у списках особового складу та на всіх видах забезпечення (зокрема, грошовому) у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України (відповідач-1). Наказом командира вказаної частини від 17.10.2022 № 239 позивача виключено зі списків у зв`язку з переміщенням до нового місця несення служби.

Починаючи з 18 жовтня 2022 року і до моменту звільнення 15 травня 2024 року, позивач був зарахований до списків особового складу та проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України (відповідач-2).

Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 15.05.2024 року №143 старшого солдата ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за сімейними обставинами та виключено зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення. Пунктом 4 Наказу №143 від 15.05.2024 року командуванням Військової частини НОМЕР_2 щодо фінансового забезпечення ОСОБА_1 визначено наступне: - виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки загальною кількістю 57 календарних днів. З них: за 2022 рік - 22 календарні дні, за 2023 рік - 5 календарних днів, за 2024 рік - 30 календарних днів, - одноразова матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік не виплачувалась”, - виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 4% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний місяць служби за загальний період з 26 березня 2022 року по 15 травня 2024 року (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 № 460).

Не погоджуючись із діями відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, є Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою цієї ж статті передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України кваліфікованим особовим складом.

На виконання зазначених норм Закону Кабінет Міністрів України 30 серпня 2017 року прийняв постанову № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” (далі — Постанова № 704).

Пунктом 4 Постанови № 704 (у первинній редакції, що діяла на момент її прийняття) імперативно передбачалося, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Тобто, первинна норма містила динамічний показник: розмір окладів мав автоматично збільшуватися щороку синхронно з підвищенням прожиткового мінімуму в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Пунктом 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 (далі - Постанова № 103) до пункту 4 Постанови № 704 були внесені зміни. Ними розрахункову величину було штучно “заморожено” встановлено, що розміри окладів визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом виключно на 1 січня 2018 року (1762 гривні).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 20.10.2022, визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови № 704.

Указаною постановою скасовані зміни, у тому числі до пункту 4 Постанови № 704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.07.2018), згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Відповідно частини 2 статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Верховний Суд, зокрема, у постановах від 15.06.2023 у справі № 380/13603/21, від 30.04.2025 у справі № 620/9741/24 та інших виснував, що оскільки зміни, внесені Постановою № 103, зокрема, до пункту 4 Постанови № 704, визнані у судовому порядку нечинними, то з 29.01.2020 діє редакція пункту 4 Постанови № 704, яка діяла до зазначених змін і в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується розрахункова величина «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року», а не «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018».

При цьому суд зауважує, що Законами України “Про Державний бюджет України” на 2022, 2023 та 2024 роки розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня відповідного року було встановлено у розмірах 2481 грн, 2684 грн та 3028 грн.

Щодо доводів Військової частини НОМЕР_2 щодо правомірності застосування фіксованої величини 1762 грн після 20 травня 2023 року з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 “Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін... та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704” (якою Уряд знову прописав фіксовану суму 1762 грн) колегія суддів вважає необґрунтованими з урахуванням наступного.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з частинами першою-третьою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України. У разі невідповідності правового акта Конституції України або закону України, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом, який щороку затверджується Верховною Радою України виключно у законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

При вирішенні цього спору суд враховує актуальний правовий висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24.

У вказаній постанові Верховний Суд відступив від попередньої практики та сформував правовий висновок: положення пункту 4 Постанови № 704 (в редакції Постанови № 481) незаконно замінюють державний соціальний стандарт (прожитковий мінімум поточного року) на сталу величину 1762 грн. Це прямо суперечить нормативно-правовому акту вищої юридичної сили - Закону України про Державний бюджет на відповідний рік.

Верховний Суд підкреслив, що з огляду на визначені в статті 7 КАС України засади пріоритетності законів над підзаконними актами, суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів Уряду, які суперечать законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи були вони чинними на момент виникнення спірних відносин. Уряд не наділений повноваженнями шляхом видання постанов штучно занижувати державні соціальні гарантії військовослужбовців, ігноруючи показники, затверджені Парламентом.

Таким чином, у спірних правовідносинах пункт 4 Постанови № 704 підлягає застосуванню виключно у його первинній (законній) редакції - із використанням для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного (поточного) року.

При цьому, суд додатково звертає увагу, що встановлене пунктом 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини жодним чином не впливає на ці правовідносини. Такою розрахунковою величиною за Постановою № 704 є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, а не мінімальна заробітна плата.

Окрему увагу суд звертає на процесуальну поведінку суб`єктів владних повноважень у даній справі. З метою встановлення точних сум недоплат та перевірки алгоритму нарахувань, суд першої інстанції ухвалою від 04.02.2026 витребував у Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 деталізовані довідки-розрахунки та особові картки грошового забезпечення позивача (зокрема, шляхом їх отримання з Центрального архівного відділу НГУ). Відповідачі не надали витребуваних доказів і не повідомили суд про поважні причини неможливості їх подання.

За приписами частини 9 статті 80 КАС України, у разі неподання суб`єктом владних повноважень витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

З урахуванням того, що суд ухвалою від 04.02.2026 витребовував у Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 деталізовані довідки-розрахунки та особові картки грошового забезпечення, які не надані, як не наведені відповідні доводи і в апеляційних скаргах, суд визнає повністю доведеними обставини, на які посилається позивач, що в період служби позивача з 26.03.2022 по 17.10.2022 у ВЧ НОМЕР_1 та з 18.10.2022 по 15.05.2024 у ВЧ НОМЕР_2 обидва відповідачі застосовували для розрахунку його посадового окладу та окладу за військовим званням занижену розрахункову величину - 1762 грн (прожитковий мінімум 2018 року), замість належних 2481 грн (у 2022 році), 2684 грн (у 2023 році) та 3028 грн (у 2024 році), що призвело до автоматичного і системного заниження всіх похідних щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок за вислугу років, надбавок за особливості проходження служби, премій тощо), які обчислюються у відсоткових відношеннях від окладу. Більше того, це порушення безпосередньо вплинуло на суттєве заниження розміру одноразової грошової допомоги при звільненні позивача, оскільки її базою розрахунку є місячне грошове забезпечення, яке було штучно зменшено.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що дії Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 щодо застосування заниженої розрахункової величини (1762 грн) при нарахуванні грошового забезпечення та допомоги при звільненні є протиправними, а позивач має право на здійснення відповідних перерахунків (із застосуванням прожиткового мінімуму на 1 січня відповідного календарного року) та доплату недоотриманих сум за весь період служби.

Суд наголошує, що перерахунок у бік збільшення базових складових (посадового окладу та окладу за військовим званням) об`єктивно та автоматично зумовлює необхідність перерахунку всіх інших виплат, розмір яких обчислюється у відсотковому співвідношенні від них або базою для розрахунку яких є місячне грошове забезпечення. Відтак, перерахунку та відповідній доплаті підлягають усі без винятку похідні щомісячні та одноразові додаткові види грошового забезпечення. До таких виплат, зокрема, належать: надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, щомісячна премія, допомога на оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, індексація грошового забезпечення, грошова компенсація за невикористані дні відпустки, а також одноразова грошова допомога при звільненні. Усі зазначені суми мають бути нараховані виходячи з оновленої бази та виплачені позивачу з урахуванням раніше виплачених коштів.

Щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, у пункті 4 наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 15.05.2024 № 143 (про виключення позивача зі списків особового складу) відповідач-2 письмово зафіксував: “Одноразова матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік не виплачувалась”.

Військова частина НОМЕР_2 посилається на те, що така виплата не є обов`язковою, надається за рішенням командира в межах затвердженого фонду грошового забезпечення, а її невиплата зумовлена виключно “відсутністю коштів”, однак загальні засади соціального захисту військовослужбовців визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” № 2011-XII.

Стаття 9 цього Закону закріплює, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

Спеціальним підзаконним актом, який деталізує порядок виплат для військовослужбовців Національної гвардії України, є Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затверджена наказом МВС України від 15.03.2018 № 200 (далі - Інструкція № 200).

Відповідно до положень Інструкції №200, військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.

Суд погоджується з тим, що командир військової частини наділений певними дискреційними повноваженнями щодо визначення конкретного розміру цієї допомоги (в межах від 0 до 100% місячного грошового забезпечення), виходячи з наявного фонду та оцінки служби військовослужбовця.

Однак, згідно зі статтею 2 КАС України та сталою судовою практикою, дискреційні повноваження не є абсолютними і не можуть використовуватися для свавільного позбавлення особи її законних прав. Повна відмова у виплаті передбаченої законодавством щорічної соціальної гарантії військовослужбовцю, який виконував свої обов`язки в умовах воєнного стану (без наявності дисциплінарних стягнень чи інших передбачених законом обмежувальних підстав), є проявом свавілля та порушенням принципу пропорційності.

Більше того, посилання відповідача-2 на “відсутність коштів” чи “обмеженість фонду” як на підставу для невиплати соціальної допомоги прямо суперечить фундаментальним принципам верховенства права.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб не може виправдовуватися відсутністю коштів. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання соціальних виплат, бере на себе зобов`язання забезпечити їх фінансування.

Ця позиція повністю узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема, у своєму рішенні у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) ЄСПЛ сформулював обов`язковий для вітчизняних судів висновок: органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань, встановлених чинним законодавством. Реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних нормативно-правових актах, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Суд також зауважує, що право на отримання вказаної матеріальної допомоги виникло у позивача за фактом проходження ним військової служби протягом 2023 року. Те, що командування військової частини з організаційних чи фінансових причин не здійснило цю виплату протягом календарного року, не призводить до анулювання (втрати) позивачем права на неї.

Відповідно до абзацу 1 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (яке субсидіарно застосовується до військовослужбовців НГУ), особа не може бути виключена зі списків особового складу до проведення з нею всіх необхідних розрахунків. Звільнення з військової служби передбачає імперативний обов`язок держави в особі військової частини здійснити повний і остаточний розрахунок, виплативши всі суми, на які військовослужбовець набув право за час служби.

Таким чином, оскільки позивач проходив службу у 2023 році і право на матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань ним реалізовано не було виключно через протиправну бездіяльність командування, Військова частина НОМЕР_2 була зобов`язана нарахувати та виплатити ці кошти під час проведення остаточного розрахунку при його звільненні у травні 2024 року.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік є протиправною, а позовна вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити таку допомогу (виходячи з належного, перерахованого розміру місячного грошового забезпечення) підлягає задоволенню.

Щодо протиправності дій Військової частини НОМЕР_2 при обчисленні та виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судом та підтверджується пунктом 4 наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 15.05.2024 року № 143, під час звільнення з військової служби позивачу нараховано та виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки загальною кількістю 57 діб (за 2022, 2023 та 2024 роки).

Позивач стверджує, що при розрахунку його середньоденного грошового забезпечення для виплати вказаної компенсації відповідач-2 протиправно звузив базу нарахування. А саме: до складу сукупного доходу за розрахунковий період (останні 12 місяців перед звільненням) не було включено щомісячну додаткову винагороду у розмірі 30 000 грн (або пропорційно до 100000 грн), виплата якої на період дії воєнного стану передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану”.

Як уже зазначалося вище, з метою перевірки правильності проведених нарахувань суд ухвалою від 04.02.2026 року витребував у Військової частини НОМЕР_2 деталізований розрахунок виплаченої позивачу компенсації за вказані 57 діб відпустки з вимогою окремо зазначити, чи включалася до цього розрахунку додаткова винагорода. Відповідач-2 ухвалу суду проігнорував, витребуваних доказів не надав та доводів позивача жодним чином не спростував.

З огляду на вказану процесуальну поведінку суб`єкта владних повноважень, суд, застосовуючи імперативні положення частини 9 статті 80 КАС України, визнає повністю доведеним той факт, що Військова частина НОМЕР_2 при обчисленні грошової компенсації за невикористані відпустки не включила до розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 суми отриманої ним додаткової винагороди за постановою КМУ № 168.

Надаючи правову оцінку таким діям відповідача-2, суд враховує наступне.

Механізм обчислення середнього заробітку для виплати компенсації за невикористані відпустки регламентовано Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзацу 1 пункту 3 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку (зокрема, виплат одноразового характеру).

Щодо включення винагороди в 30-100 000 гривень до складу грошового забезпечення, з якого провадиться розрахунок грошової компенсації за дні невикористаної основної та додаткової відпустки військовослужбовцю Верховний Суд у постанові від 20.08.2024 у справі №420/693/23 (адміністративне провадження № К/990/36339/23) констатував, що, делегуючи Кабінету Міністрів України право визначати розміри грошового забезпечення, а Міністерству внутрішніх справ України установлювати порядок його виплати, законодавець установив певну ієрархію щодо визначення переліку складових грошового забезпечення, що враховуються при обчисленні окремих видів одноразових виплат для військовослужбовців Державної прикордонної служби України. Тому саме положення Інструкції №558 унормували приписи Закону № 2011-ХІІ, установивши пряму норму щодо виключення винагороди із категорії cкладових грошового забезпечення, з суми яких обчислюється розмір допомоги на оздоровлення.

Таким чином, ураховуючи те, що додаткова винагорода, запроваджена постановою КМУ №168 є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, що виплачувався позивачу, починаючи з травня 2022 року і до дня його звільнення, Верховний Суд дійшов висновку, що указана винагорода входить до складу грошового забезпечення позивача (як розрахункової величини), з якого обчислюється розмір компенсацій як за основну так і невикористану додаткову відпустки.

Суд зазначає, що неврахування відповідачем щомісячної додаткової винагороди при обчисленні середньоденного заробітку позивача призвело до штучного та безпідставного заниження вартості одного дня відпустки у декілька разів. Такі дії суб`єкта владних повноважень нівелюють саму суть гарантії збереження середнього заробітку за час відпустки та грубо порушують право власності позивача на належні йому грошові кошти, гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи викладене, дії Військової частини НОМЕР_2 щодо невключення до розрахунку середнього заробітку сум додаткової винагороди є протиправними, а з метою ефективного відновлення порушеного майнового права позивача, слід зобов`язати відповідача-2 здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 грошової компенсації за 57 діб невикористаних днів щорічної основної відпустки. При цьому такий перерахунок має бути здійснений не лише з обов`язковим включенням до сукупного доходу додаткової винагороди за постановою КМУ № 168, але й виходячи з належних (перерахованих згідно з цим судовим рішенням) розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, із врахуванням уже виплачених сум.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, суд зазначає наступне.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” (далі - Закон № 2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).

За статтею 1 Закону № 2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян та інші (стаття 2 Закону № 2050).

Відповідно до статті 3 вказаного Закону сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

При вирішенні цієї вимоги суд враховує актуальну правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29 травня 2025 року у справі № 640/12053/21 (адміністративне провадження № К/990/38312/23), яка стосувалася аналогічних правовідносин. У зазначеній постанові Верховний Суд, аналізуючи положення статей 1-3 Закону № 2050, дійшов висновку, що використане у статті 3 формулювання “нарахованого, але не виплаченого грошового доходу” означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Верховний Суд наголосив, що наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність виплату компенсації втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.

Зміст і правова природа спірних правовідносин дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Доводи про те, що позовна вимога про стягнення компенсації є передчасною, оскільки основна сума боргу (недоплачене грошове забезпечення) ще не нарахована та не виплачена, є помилковими та суперечать висновкам Верховного Суду. У випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину належних доходів, така особа має право на компенсацію втрати доходів за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Відкладення вирішення питання про стягнення компенсації до моменту фактичного виконання відповідачем рішення суду (тобто до моменту фактичної виплати боргу) змусить позивача повторно звертатися до суду з новим позовом, що є неефективним способом захисту порушеного права та суперечить завданню адміністративного судочинства, визначеному статтею 2 КАС України, щодо справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення спору.

Крім того, суд враховує висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20 (на яку є посилання у постанові від 29.05.2025 у справі № 640/12053/21), згідно з яким невиплата компенсації у місяць виплати заборгованості сама по собі свідчить про відмову її виплатити та не потребує окремого досудового звернення з цього приводу.

Відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, компенсуються таким особам у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок № 44), грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення, а тому на думку суду зобов`язання відповідачів здійснити виплату донарахованих сум грошового забезпечення повинно обов`язково супроводжуватися одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, утриманих з цих виплат, відповідно до вимог Порядку № 44.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно проаналізовано вимоги позивача та задоволені такі, а доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У контексті оцінки доводів апеляційних скарг апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах “Проніна проти України” (пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України – залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 березня 2026 року у справі №380/25105/25 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя Н. В. Ільчишин

судді Т. І. Боршовський

В. О. Кушнір