Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №461/3993/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 461/3993/26 пров. № А/857/36499/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді: Носа С.П.,

суддів: Глушка І.В., Ільчишин Н.В.,

за участю секретаря судового засідання Порцін В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу адвоката Янкул Г.І., діючої від імені та в інтересах ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 червня 2026 року у справі № 461/3993/26 за адміністративним позовом адвоката Янкул Г.І., діючої від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба безпеки України, Управління Служби безпеки України у Львівській області про скасування рішення про примусове видворення з України,-

суддя(і) у І інстанції Стрельбицький В.В.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складення повного тексту рішення 17.06.2026,

ВСТАНОВИВ:

03 червня 2026 року позивач - ОСОБА_2 через свого представника Янкул Г.І. звернувся до суду з позовом до відповідача - Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, у якому просив скасувати рішення № 4601100100000750 від 01.04.2026 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 .

В обґрунтування протиправності спірного рішення зазначає, що покликання Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби на ухилення позивача від виїзду й відсутність паспорта громадянина України для перетину кордону, спростовуються тим, що сам паспорт був скасований саме міграційною службою. З приводу відмови позивача від перекладача та захисника, що підтверджується вчиненими позивачем власноруч підписами, позовна заява містить доводи про те, що позивачу не були відомі та не роз`ясненні відповідні правові наслідки, оскільки він вважав, що його особу просто будуть встановлювати, а не видворяти на територію рф, де йому загрожує катування та смерть. Зазначає, що протокол про адміністративне затримання №МЛВ 000129 від 01.04.2026 та протокол про адміністративне правопорушення складені 01 квітня 2026 року о 16 годині 15 хвилин, тобто до того як прибув адвокат для здійснення захисту Хакімова Руслана, що надалі призвело до винесення незаконного рішення про видворення та підписання позивачем усіх документів без роз`яснень наслідків його видворення. Позивачем не заперечується, що він 11 років тому перетнув кордон України з метою проживання на території України. На той момент йому не було відомо закони України про перетин кордону. Позивачем укладено шлюб на території України та у останнього є неповнолітні діти на утриманні. Також, позивачем здійснюється господарська діяльність на території України та ним здійснено вагомий внесок до територіального захисту України проти агресії рф. Позивач займається критикою органів влади рф та фсб. Вказує, що міграційною службою не здійснено жодних дій щодо встановлення та виявлення ризиків для життя позивача та його сім`ї у разі розлучення.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 червня 2026 року позов задоволено частково.

Заборонено Західному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби виконання Рішення № 4601100100000750 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства, російська федерація, ОСОБА_1 , шляхом його видворення чи передачі безпосередньо до російської федерації.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до неналежного з`ясування судом першої інстанції обставини та дослідження доказів з приводу затримання ОСОБА_1 , хронології подій, що мало наслідком ухвалення судового рішення, яким не забезпечено право позивача на захист. Суд першої інстанції не врахував, що залишення оскаржуваного рішення міграційної служби про видворення №4601100100000750 є порушенням права на повагу до приватного і сімейного життя. Суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тому факту, що на момент прийняття оскаржуваного рішення про примусове видворення від 01.04.2026 минули передбачені законом строки притягнення позивача до адміністративної відповідальності. Водночас наголошує на тому, що як наслідок судового розгляду, рішення про видворення №4601100100000750 зберігає юридичну силу та може бути виконане шляхом видворення заявника до третьої країни за межі країн Ради Європи - до країни, яка не ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та є усі підстави вважати, що за таких обставин його може бути передано до рф. Судом, також, проігноровані обставини звернення позивача за наданням притулку.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції – без змін.

Згідно доводів відзиву, за результатами перевірки Єдиного державного реєстру судових рішень, постанови Верховного Суду, зазначені апелянтом у його апеляційній скарзі, не існують. За вказаними номерами справ у реєстрі містяться судові рішення з зовсім іншим предметом розгляду, або ж такі взагалі відсутні. Подання до суду недостовірної інформації, зокрема посилань на неіснуючі постанови та правові позиції Верховного Суду як підстави оскарження, становить порушення принципу добросовісності користування процесуальними правами, закріпленого у статті 45 КАС України, незалежно від способу підготовки цієї інформації. Невірним є твердження апелянта про порушення відповідачем строків, встановлених ст.38 КУпАП, нормою якої врегульовано саме строки притягнення до адміністративної відповідальності шляхом накладення адміністративного стягнення, адже такі не застосовуються до рішення про примусове видворення як до окремого рішення суб`єкта владних повноважень. Відповідач просить врахувати, що вся діяльність позивача на території України здійснювалась на підставі недійсного паспорта громадянина України.

Також Управлінням Служби безпеки України у Львівській області та Службою безпеки України подано до суду відзиви на апеляційну скаргу, у яких заперечили щодо її доводів та просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Дані відзиви містять аналогічні за змістом доводи про подання позивачем до суду апеляційної інстанції нових доказів без зазначення причин неможливості їх подання до суду першої інстанції. Крім того, вказують, що судами у справі № 461/2365/26 про затримання ОСОБА_1 з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, терміном на шість місяців, встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 перебуває в Україні у статусі нелегального мігранта. ОСОБА_1 перетнув державний кордон України в 2015 році поза межами пункту пропуску. В подальшому, проживав без документів, які б надавали йому право законного перебування на території України на визначений строк. ОСОБА_2 не звертався до компетентних органів України із заявами про надання дозволу на імміграцію, визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту у встановлений законом строк, а також не вчиняв інших дій, спрямованих на легалізацію свого перебування на території України.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача та його представника, представників відповідача та третіх осіб, проаналізувавши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзивів на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Судом першої інстанції достовірно встановлено та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, що згідно з рішенням ЗМУ ДМС №4601100100000750 від 01.04.2026 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства, виявлено громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для з`ясування правового статусу іноземця проведено перевірку особи та опитування останнього. Зі слів іноземця, востаннє прибув в Україну в 2015 році поза пунктом пропуску в Харківській області. З того часу територію України не покидав. Згідно інформації, яка міститься в інтегрованій міжвідомчій інформаційно-телекомунікаційній системі щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», інформація стосовно вказаної особи відсутня. За обліками ЄІАС УМП інформація про зазначеного іноземця відсутня. Паспортний документ, що посвідчує особу та дає право на виїзд з України відсутній. Встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на території України незаконно, не має правових підстав для подальшого перебування в Україні. Відтак, вирішено примусово видворити з України громадянина російської федерації ОСОБА_1 .

Згідно протоколу про адміністративне затримання від 01.04.2026 № МЛВ 000129, громадянин російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку ч. 2 ст. 263 КУпАП був доставлений 01.04.2026 о 16:15 год. у службове приміщення ЗМУ ДМС, за адресою м. Львів, вул. Руданського, 3, у зв`язку з вчиненням правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 203 КУпАП, для забезпечення своєчасного розгляду справи, встановлення особи порушника та вирішення питання про поміщення особи до ПТПІ.

Як це убачається з матеріалів спрви, громадянину ОСОБА_3 роз`яснено його права та обов`язки, передбачені ст.ст. 55, 56, 59, 63 Конституції України та статтею 268 КУпАП, а також право отримання безоплатної вторинної правової допомоги відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу», що підтверджується особистими підписами позивача у зазначеному протоколі.

За змістом протоколу про адміністративне затримання позивач ознайомлений зрозумілою мовою, перекладача не потребував, скарги та зауваження у останнього були відсутні, що підтверджується особистим підписом позивача.

Як вбачається із копії доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги на ім`я адвоката Сиворіга В.О., таке видано о 16:40 год 01.04.2026, підписи якого також містяться у протоколі про адміністративне затримання від 01.04.2026 №МЛВ 000129.

Згідно протоколу про адміністративне правопорушення від 01.04.2026 ПР МЛВ 003465 позивачем вчинено адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.203 КупАП, а саме проживання на території України без документів на право проживання (перебування) в Україні. У вказаному протоколі особистим підписом позивач підтвердив, що йому роз`яснено зміст ст. 63 Конституції України та ст. 268 КУпАП.

У графі пояснення особи, щодо якої складено протокол зазначено:

«Я, гр. російської федерації ОСОБА_2 , розумію, що порушив адміністративне законодавство, перекладача не потребую, українську мову розумію, свою провину визнаю, зміст протоколу мені зрозумілий».

У вказаному протоколі міститься особисті підписи позивача та адвоката ОСОБА_4 .

Позивачем у тексті вказаних протоколів не зазначено про наявність скарг, заяв чи клопотань, в тому числі і щодо відсутності при їх складанні адвоката.

Вказані протоколи складені у відповідності до Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення Державною міграційною службою України, затвердженої наказом МВС України 28.08.2013 № 825.

Надалі, рішенням Галицького районного суду м. Львові від 02.04.2026 у справі №461/2365/26, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08.06.2026, вирішено затримати громадянина російської федерації ОСОБА_1 з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, терміном на шість місяців, з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, колегія суддів виходить із наступного.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведені норми означають, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI).

Визначення нелегального мігранта міститься у статті 1 Закону № 3773-VI та означає іноземця або особу без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в України, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

При цьому, в силу частини першої статті 3 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною третьою статті 9 Закону № 3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Частиною першою статті 30 Закону № 3773-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Рішення про примусове видворення не приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, підстави для примусового видворення яких виявлені в пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон під час їх виїзду з України.

Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в`їзд в Україну строком на п`ять років. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в`їзду в Україну, який особа мала до цього.

Рішення про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом (ч.2 ст. 30 Закону №3773-VI).

Приписами частини п`ятої статті 30 Закону № 3773-VI обумовлено, що рішення про примусове видворення іноземця або особи без громадянства виконується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, крім рішень, прийнятих органами охорони державного кордону, що виконуються такими органами. Контроль за правильністю і своєчасністю виконання рішення про примусове видворення здійснює орган, який прийняв таке рішення. З метою контролю за виконанням іноземцем або особою без громадянства рішення про примусове видворення службові особи органу охорони державного кордону або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, здійснюють супровід такого іноземця або особи без громадянства.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, службова особа якого супроводжувала іноземця та особу без громадянства, яку примусово видворено за рішенням органу Служби безпеки України, інформує такий орган про виконання рішення про примусове видворення.

Водночас статтею 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

- де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

- де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

- де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

- де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Відповідно до положень п. п. 1, 2, 3 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 360 від 20.08.2014, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. Основними завданнями ДМС є: 1) реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів; 2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

За змістом пп. 9-1 п. 4 Положення про Державну міграційну службу України, ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну, про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства з України, рішення про поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, про реадмісію, про заборону в`їзду іноземцям та особам без громадянства в Україну, здійснює заходи, пов`язані з примусовим поверненням/видворенням іноземців та осіб без громадянства з України.

Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 21 травня 2012 року за № 806/21119 (далі - Інструкція).

У цій Інструкції терміни "примусове повернення" та "примусове видворення" означають систему адміністративно-правових заходів, спрямованих на примушування іноземців, які незаконно перебувають в Україні, покинути територію України всупереч їх волі і бажанню (п.2 розділу І Інструкції).

Дія цієї Інструкції поширюється на посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, органів охорони державного кордону, органів СБУ та іноземців, які підлягають примусовому поверненню чи примусовому видворенню у випадках, передбачених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (п.3 розділу І Інструкції).

Згідно з п. 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.

Відповідно до пункту 5 розділу I вказаної Інструкції підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

В силу приписів п.8 відповідно до статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" забороняється примусово повертати і примусово видворяти іноземців до країн, де:

-їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або через політичні переконання;

-їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

-їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту, або систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

-їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Тобто, законодавець фактично закріпив у національному міграційному законодавстві принцип «non-refoulement», який у частині заборони катування прямо кореспондується із статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» положення Конвенції та практика ЄСПЛ є джерелом права при розгляді справ судами України.

Принцип невислання є фундаментальною нормою права біженців, прав людини та міжнародного захисту, що вказує на заборону державі передавати людину в країну, де їй загрожує реальна небезпека переслідування, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Це правило є застосовним до депортації, видворення, екстрадиції, відмови у в`їзді на кордоні, передачі між державами та інших заходів, фактичним результатом яких є направлення людини у небезпечне для неї місце.

У праві біженців цей принцип пов`язаний з Конвенцією про статус біженців 1951 року. Стаття 33(1) встановлює: «Договірні Держави жодним чином не будуть висилати або повертати («refouler») біженців на кордон країни, де їхньому життю або свободі загрожує небезпека» на підставах, передбачених Конвенцією. Ця формулювання залишається одним з найбільш значущих виражень цього правила.

Принцип невидворення не обмежується особами, офіційно визнаними біженцями. На практиці органи влади повинні оцінити, чи може людина зазнати серйозної шкоди ще до ухвалення остаточного рішення про надання статусу біженця, додаткового захисту, депортації чи екстрадиції. Відповідно до європейських стандартів захисту прав людини, зокрема практики застосування статті 3 Європейської конвенції з прав людини, виворення заборонено, якщо існують серйозні підстави вважати, що особі загрожує реальна небезпека катувань чи нелюдського або принижуючого гідність поводження.

Статтями 2, 3, 8 та 9 Конвенції гарантовано право на життя, заборону катувань та нелюдського поводження, право на повагу до приватного і сімейного життя, а також право на свободу думки, совісті та релігії.

Крім того, положеннями Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може зазнавати безпідставного затримання, арешту чи вигнання, а будь-яке втручання держави у права особи повинно бути законним, необхідним та пропорційним.

Стаття 13 Конвенції гарантує кожному право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі у разі порушення його прав і свобод.

У свою чергу, такі підстави, наявність яких виключає можливість в тому числі примусового видворення іноземця або особа без громадянства до країн, у розумінні ч.1 ст. 31 Закону має бути доведена та підтверджена належним чином.

Слід зауважити, що оскарження рішень про примусове повернення або примусове видворення зупиняє їх дію, якщо іноземець оскаржив це рішення у встановленому законом порядку до суду - у межах строків, визначених частинами другою-четвертою статті 288 Кодексу адміністративного судочинства України, незалежно від того, чи суд у порядку забезпечення адміністративного позову відповідною ухвалою зупинив дію рішення суб`єкта владних повноважень або його окремих положень, що оскаржуються.

Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення суб`єкта владних повноважень щодо відповідності визначеним ч.2 ст.2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне.

Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статті 90 КАС України. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (частина друга статті 73 КАС України).

Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Так, згідно доводів відповідача, порушений позивачем законодавчо установлений порядок перебування на території України та порушення міграційного законодавства є достатньою підставою для застосування заходів у вигляді примусового видворення та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення.

Водночас, судами у справі № 461/2365/26 встановлено, що старшим слідчим Управління ГУ НП в АР Крим та м. Севастополі листом від 18.05.2026 №1669-2026 поінформовано про те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні встановлено, що 15.06.2016 громадянин російської федерації ОСОБА_5 звертався до Олександрійського МВ УДМС України в Кіровоградській області із заявою про видачу паспорта громадянина України та надав підроблений паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 на персональні дані « ОСОБА_1 », виданий 27.07.2006 Бахчисарайським РВ ГУМВС України в АР Крим.

Листом Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 25.05.2026 № 5/2-1071 надано інформацію на підставі дозволу слідчого ГУНП в АР Крим та м. Севастополі № 1752-2026 від 22.05.2026 для використання в судовій справі № 461/2365/26 копії судової портретної експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження №12025010000000115 від 16.06.2025, по фотозображеннях ОСОБА_1 / ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Листом Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України від 03.06.2026 № 833972026 щодо перевірки ОСОБА_1 , повідомлено, що під час перевірки фотозображення, долученого до запиту, за обліками Генерального секретаріату Інтерполу встановлено його збіг із фотозображенням особи на ім`я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, наведені дані правоохоронних органів, результати портретної експертизи та перевірка за обліками Інтерполу вказують на те, що позивач є громадянином російської федерації ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Так, громадянин російської федерації ОСОБА_2 перебуває в Україні у статусі нелегального мігранта.

ОСОБА_2 перетнув державний кордон України в 2015 році поза межами пункту пропуску. В подальшому, проживав без документів, які б надавали йому право законного перебування на території України на визначений строк. Наведені обставини відповідач також підтвердив в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції у справі № 461/2365/26.

Відділом оформлення документів управління з питань паспортизації, реєстрації та еміграції Управління проведено службову перевірку щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , виданого 09.07.2018 органом видачі 4612 на ім`я ОСОБА_1 . За результатами службової перевірки складено висновок № 53/2026 від 03.03.2026, відповідно до якого паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , згідно із підпунктом 8 пункту 89 «Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 152, визнано недійсним та таким, що підлягає вилученню та знищенню у встановленому законом порядку.

Отже, згідно висновків суду, викладених у судових рішеннях у справі №461/2365/26 відповідач ( ОСОБА_2 ) не має жодного чинного документа, який би посвідчував його особу та підтверджував законність його перебування на території України. Усі паспортні документи, оформлені на ім`я позивача визнані недійсними, як оформлені з порушенням вимог законодавства та підлягають вилученню і знищенню. При цьому, ОСОБА_3 було відомо про прийняті територіальними органами ДМС рішення про визнання недійними паспортних документів, оформлених на його ім`я.

При цьому, суд апеляційної інстанції (по справі № 461/2365/26) не заперечив активну волонтерську діяльність відповідача, його участь у підтримці обороноздатності України в умовах збройної агресії російської федерації, а також розроблення та передачу інноваційних технічних рішень, зокрема наземних роботизованих комплексів (НРК) для потреб Сил оборони України, наявність стійких соціальних зв`язків на території України, шлюб з громадянкою України, наявність трьох неповнолітніх дітей громадян України та здійснення підприємницької діяльності.

Відповідно до ч.4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Повертаючись до обставин розглядуваного спору, слід зазначити, що суд першої інстанції слушно вказав на те, що на національному рівні Україна визнала факти збройної агресії російської федерації, розпочатої 20 лютого 2014 року, і тимчасової окупації своїх територій, у тому числі окремих районів Луганської області, у преамбулі та статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Заяві Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява № 337-VIII), преамбулі та статті 1 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені вище обставини не звільняють іноземців та осіб без громадянства від обов`язку дотримуватися вимог міграційного законодавства держави України та не можуть бути підставою для визнання законним їх перебування на території України за відсутності правових підстав і належним чином оформлених документів. Крім того, здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Також, суд першої інстанції, покликаючись на абз.2 ч.8 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відповідно до якого іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині двадцятій або двадцять четвертій статті 4 цього Закону, не можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, яка вчинила акт збройної агресії проти України, або в країну, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Про територіальну цілісність України" від 27 березня 2014 року № 68/262, зазначив, що позивач під категорію осіб зазначених у частині двадцятій або двадцять четвертій статті 4 цього Закону не підпадає.

Водночас, суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що 26 травня 2026 року Європейським судом з прав людини було розглянуто заяву представника ОСОБА_1 про застосування тимчасових заходів у відповідності до Правила 39 Регламенту Європейського суду та вирішено зааборонити Уряду України видворення заявника ОСОБА_1 до подальних повідомлень Європейського суду. Рішення Європейського суду є обов`язковим до виконання.

Європейський суд окремо звернув увагу Уряду України, що невиконання вказівок, наданих на підставі Правила 39 Регламенту Європейського суду, може призвести до констатації Європейським судом порушення ст. 34 Конвенції (як це мало місце у справі «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини», заяви №46827/99 та № 46951/99).

В розвиток аналізу спірних правовідносин суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач не спростовує обставин перетину кондону України 11 років тому з метою проживання на території України та зазначає, що на той час він не був обізнаний із законодавством України, відповідно до норм якого такий перетин кордону був незаконним. Воночас вказав, що здійснює діяльність на території України, результатом якої є вагомий внесок у територіальний захист України проти агресії рф, критикує органи влади рф та фсб, а зв`язок з українськими військовими об`єктивно вказує про обґрунтованість побоювання в переслідуванні.

Наданими на розгляд суду письмовими поясненнями Управління служби безпеки України у Львівській області та Служби безпеки України, які наявні у матеріалах справи, підтверджуються доводи позивача щодо наявності у нього об`єктивних побоювань у зв`язку із реалізацією прийнятого відповідачем спірного рішення попри встановлену Європейським судом заборону.

Так, третіми особами вказано на те, що ОСОБА_1 насправді є ОСОБА_5 , який причетний до фінансування терористичної діяльності міжнародної терористичної організації «ісламська держава», зокрема, терористичного акту, що відбувся 01.01.2017 у нічному клубі «Рейна» (Стамбул, Туреччина), де загинуло 39 осіб та 69 осіб отримали поранення, з 10.12.2021 перебуває у міжнародному розшуку, оголошеному рф, в 2015 році незаконно прибув на територію України, протиправно заволодів підробленими паспортними документами, не вжив жодних заходів, спрямованих на легалізацію (узаконення) свого перебування на території України, не довів обставини відсутності законодавчо визначених передумов чи порушення відповідачем процедури застосування до нього примусового видворення, а відтак, не спростував законності і обґрунтованості винесеного щодо нього рішення. Вказане свідчить про наявність і достатність повноважень Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби на винесення рішення від 01.04.2026 №4601100100000750 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вчинення відповідачем відносно позивача дій виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а відтак, безпідставність та необґрунтованість переданого позивачем на вирішення адміністративного суду спору у цій справі.

Листом Сектору міжнародного поліцейського співробітництва ГУПН у Львівській області №10208/1/4601-26 від 03.06.2026 повідомлено ЗМУ ДМС у відповідь на запит №4601.9.1-8698/46.1-26 щодо перебування в обліках Генерального Секретаріату МОКП Інтерпол громадянина рф ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 . Станом на 03.06.2026, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває в обліках Генерального Секретаріату МОКП Інтерпол під «червоним» оповіщенням з метою арешту. Дата внесення в обліки: 10.12.2021 року. Країна ініціатор розшуку - російська федерація. Тип злочину: фінансування тероризму. Додатково поінформовано, що громадянин рф ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 03.06.2026 в обліках Генерального Секретаріату МОКП Інтерпол не значиться.

Слід зазначити, що рішення ДМС України про примусове видворення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

При прийнятті рішення судом апеляційної інстанції враховано, що у рішеннях ЄСПЛ у справі «Салах Шеех проти Нідерландів (Salah Sheekh v. The Netherlands)», 1948/04, 11 січня 2007 року, п. 135-137, «Хасанов і Рахманов проти Росії» (Khasanov and Rakhmanov v. Russia) [ВП], 2022, § 93) зазначено «...Перш за все, Суд, як і раніше, заявляє, що Держави-учасниці мають право, згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права і з урахуванням їх договірних зобов`язань, включаючи Конвенцію, контролювати в`їзд, проживання та висилку іноземців. Право на політичний притулок не міститься ні в Конвенції, ні в протоколах до неї. Проте, при здійсненні свого права висилати таких іноземців, Держави-учасниці повинні враховувати статтю 3 Конвенції, яка закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства і в абсолютних виразах забороняє тортури або нелюдське чи принижуюче гідність поводження або покарання, незалежно від проводження жертви, яким би небажаним чи небезпечним воно не було. Висилка іноземця може призвести до проблеми відповідно до цього положення, і, отже, відповідальності держави, що висилає, відповідно до Конвенції, де описані серйозні аргументи, які дають підстави вважати, що даній особі, у разі висилки, загрожуватиме реальна небезпека стати в приймаючій країні жертвою поводження, яке суперечить статті 3. За таких обставин стаття 3 передбачає зобов`язання не висилати особу до такої країни. Встановлення відповідальності держави, що висилає, відповідно до статті 3, неминуче вимагає оцінки умов в приймаючій країні у співставленні з критеріями статті 3 Конвенції (див. «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» [GC], №№ 46827/99 і 46951/99, ЄСПЛ 2005-I, § 67). При визначенні того, чи було надано достатньо доказів, що заявник зазнає реальної небезпеки, у разі видворення, стати жертвою поводження, забороненого статтею 3, Суд при розгляді питання повинен спиратися на всі матеріали, подані йому, або, при необхідності, матеріали, отримані за власною ініціативою, зокрема, коли заявник або третя сторона в розумінні статті 36 Конвенції надає вмотивовані аргументи, які змушують засумніватися в точності інформації, на яку посилається країна-відповідач. Відносно матеріалів, отриманих за власною ініціативою, Суд вважає, що, враховуючи абсолютний характер захисту, що надається статтею 3, він повинен бути задоволений тим, що оцінка, проведена владними органами Держави-учасниці, є адекватною і достатньою підтверджується вітчизняними матеріалами, а також матеріалами, що надійшли з інших надійних і об`єктивних джерел, таких як, наприклад, інших Держав-учасниць або не учасниць, установ Організації Об`єднаних Націй та авторитетних неурядових організацій. Виконуючи завдання щодо нагляду відповідно до статті 19 Конвенції, було б занадто вузьким підходом відповідно до статті 3 у випадках, що стосуються іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, якби Суд, як міжнародний суд з прав людини, враховував тільки матеріали, надані внутрішніми органами Держави-учасниці, не порівнюючи їх з матеріалами з інших надійних і об`єктивних джерел. Це також дає підстави вважати, що для оцінки можливого ризику поводження, що суперечить статті 3, стосовно іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, необхідно проводити комплексну оцінку, починаючи з поточного моменту, оскільки ситуація в країні призначення може з часом змінитися. Так-як в подібних випадках природа відповідальності Держав-учасниць відповідно до статті 3 полягає в можливості наразити особу на ризик жорстокого поводження, існування ризику слід оцінювати, перш за все, з урахуванням тих фактів, які були відомі або повинні були бути відомі Державі-учасниці на момент видворення («Вілвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom від 30 жовтня 1991 року § 107)».

Згідно рішення ЄСПЛ у справі «Венкадаяласарма проти Нідерландів (Venkadajalasarma v. The Netherlands)», 58510/00, 17 лютого 2004 р., п. 67, Суд повинен оцінити, чи існує в даний час і в нинішній ситуації реальний ризик для заявника стати жертвою поводження, зазначеного у Статті 3, якщо він буде повернутий до країни свого походження.

Так, матеріали адміністративної справи містять належні та допустимі докази на підтвердження обставин, настання яких передбачає застосування положень частини 1 статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а також такі свідчать на користь висновку, що позивач може підпадати під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Колегія суддів зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування встановлених спірним рішенням суб`єкта владних повноважень заходів в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Відповідно до п.30 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Так, видворення іноземця державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції.

Отже, при вирішенні питання про примусове видворення особи суб`єкт владних повноважень повинен керуватися вимогами ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, відповідно до якої жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Закон №3477-IV вимагає застосування Конвенції та практики ЄСПЛ і впровадження європейських стандартів у адміністративну практику.

Наведене свідчить, що при прийнятті органом ДМС рішення про примусове видворення особи до країни походження, обов`язковим є здійснення оцінки ризиків такого.

Враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25.11.2024 (справа №160/1521/23), суд апеляційної інстанції наголошує, що навіть у випадку коли особа не зверталась за захистом, це не позбавляє органи ДМС обов`язку проводити оцінку ризиків для такої особи при прийнятті рішення про її примусове видворення, які повинні також обов`язково проводитися у рамках процедури примусового видворення, що передбачає встановлення актуальної інформації про країну походження, з врахуванням вимірювання безпечності перебування особи у такій країні, наявності потенційної загрози її життю та здоров`ю.

Суд апеляційної інстанції наголошує, що стаття 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона катування) сформульована в абсолютних термінах, тому вона не допускає жодних винятків чи обмежень, на відміну від інших статей, де застосовується принцип домірності (пропорційності). Принцип домірності (пропорційності) передбачає баланс між правами особи та суспільним інтересом. У межах статті 3 такий баланс не застосовується - право на захист від жорстокого поводження є абсолютним.

Встановлені судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду судового рішення обставини свідчать, що позивач вчиняє активні дії, спрямовані на забезпечення обороноздатності нашої держави, і у разі його примусового видворення можуть виникнути обставини, що загрожуватимуть його здоров`ю і навіть життю.

Натомість, ухвалюючи рішення про примусове видворення, відповідач не вчинив жодних дій з метою перевірки обставин загрози життю ОСОБА_1 , зокрема, не здійснив перевірку відомостей, що наявні в мережі Інтернет, не направив запити до міжнародних організацій тощо, формально підійшов до оцінки критеріїв, за яких особу не може бути видворено, без їх належної перевірки, що призвело до ухвалення передчасного рішення про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 .

Крім того, у судовому засіданні на запитання колегії суддів представник відповідача не надав пояснень з приводу того, як видворення за межі території України (до третьої країни) може убезпечити позивача від поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

Отже доводи відповідача щодо порушеного позивачем законодавчо установленого порядку перебування на території України та порушення міграційного законодавства є достатньою підставою для застосування заходів у вигляді примусового видворення у спірних правовідносинах, необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення, є необгрунтованими в площині вимог ст. 3 Конвенції та принципів, виписаних у рішеннях ЄСПЛ.

З матеріалів справи також убачається, що від позивача до ДМС надходили звернення у сфері міжнародного захисту про визнання його біженцем, або особою яка потебує додаткового захисту:

-звернення від 24.04.2026, за результатами опрацювання якого листом ДМС від 17.06.2026 №8.5-6752/2-26 проінформовано ОСОБА_9 ;

-звернення від 05.06.2026, за результатами опрацювання якого листом ДМС від 07.07.2026 №8.5-7570/2-26 проінформовано ОСОБА_9 ;

-звернення від 22.06.2026, яке наразі опрацьовується, а також здійснюються додаткові перевірочні заходи у зв`язку із застосуванням до вказаної особи статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року у вигляді обмеження у прийняття документів під час дії на території України правового режиму воєнного стану у зв`язку з військовою агресією російської федерації, до якої Україна приєдналась на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10.01.2002 №2942-ІІІ.

Таким чином, наведені вище обставини свідчать про бажання іноземця щодо співпраці з відповідними органами ДМС для вирішення питання його легалізації на території України.

Окрім того суд апеляційної інстанції вважає за необхідне наголосити, що слушними є доводи позивача-апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, щодо законності застосувння судом першої інстанції приписів ст. 9 КАС України в частині виходу за межі позовних вимог без задоволення заявленого позову.

Так, зміст частини другої статті 9 КАС України [право суду вийти за межі позовних вимог] вказує, що суд може реалізувати зазначене право за результатом розгляду справи та за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає суду право (не обов`язок) вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.

Аналізуючи наведені вище норми КАС України, суд апеляційної інстанції зазначає, що вихід за межі - це спосіб гарантування особі не ілюзорний, а реальний захист від протиправних актів, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, навіть якщо позивач такі прямо не оскаржував, проте, у відповідності, до визначених позивачем підстав позову.

Отже, реалізація судом приписів частини другої статті 9, у взаємозв`язку з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України, можлива за умови задоволення позову та враховуючи обставину обрання позивачем способу захисту, який є недостатнім для повного та ефективного відновлення його порушених прав. Суд виходить за межі позовних вимог лише шляхом доповнення додатковим способом захисту, який є логічним завершенням спірних правовідносин і безпосередньо пов`язаний з предметом спору.

Так, вимога про встановлення зобов`язання Західному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби заборони виконання рішення № 4601100100000750 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 до російської федерації позивачем до суду не заявлялась.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції констатує, що, вийшовши за межі позовних вимог, одночасно відмовивши в задоволенні позову по суті спору, суд першої інстанцій фактично змінив предмет позову.

Суд апеляційної інстанції погоджується з аргументами апелянта, що така зміна суті позовних вимог трансформувала і зміст порушеного суб`єктивного права, за захистом якого позивач звернувся до суду з указаним позовом.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи учасників справи, оскільки, оцінюючи наведені учасниками справи доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи учасників справи були перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.

Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст.139 КАС України.

Керуючись статтями 139, 195, 242, 308, 311, 315, 317, 322, 325, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу адвоката Янкул Г.І., діючої від імені та в інтересах ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 червня 2026 року у справі №461/3993/26 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги адвоката Янкул Г.І., діючої від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про скасування рішення про примусове видворення з України – задовольнити.

Скасувати рішення Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби № 4601100100000750 від 01 квітня 2026 року про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дати складання повного тексту постанови.

Головуючий суддя С. П. Нос

судді І. В. Глушко

Н. В. Ільчишин

Повне судове рішення складено 27.08.26