Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №320/44580/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/44580/25 суддя першої інстанції: Дудін С.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 у справі № 320/44580/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - відповідач, апелянт, Головне управління), в якому просив суд визнати протиправними дії відповідача, які полягають в обмеженні пенсії позивача максимальним розміром з 01.03.2025, та зобов`язати відповідача перерахувати і виплатити пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.03.2025 з урахуванням індексації відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 209 від 25.02.2025 «Про індексацію пенсійних і страхових виплат та додаткові заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2025 році» (далі - Постанова № 209), без застосування коефіцієнтів, визначених пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України № 1 від 03.01.2025 «Про визначення порядку виплати пенсій деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану» (далі - Постанова № 1), а також додатково враховуючи індексацію відповідно до постанов Кабінету Міністрів України № 118 від 16.02.2022, № 168 від 24.02.2023 та № 185 від 23.02.2024.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 позов задоволено частково: визнано протиправними дії Головного управління щодо обмеження пенсії позивача максимальним розміром, починаючи з 01.03.2025; відповідача зобов`язано здійснити перерахунок та виплату пенсії позивача з урахуванням індексації згідно з Постановою № 209, без обмеження максимального розміру пенсії та без застосування знижувальних коефіцієнтів, встановлених Постановою № 1, починаючи з 01.03.2025, з урахуванням раніше виплачених сум; у частині вимог про додаткове врахування індексації за постановами Кабінету Міністрів України № 118 від 16.02.2022, № 168 від 24.02.2023 та № 185 від 23.02.2024 відмовлено.

Задовольняючи позов у відповідній частині, суд першої інстанції виходив з того, що обмеження максимального розміру пенсії, призначеної відповідно до Закону № 2262, є протиправним з огляду на Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2016 від 20.12.2016, яким визнано неконституційними положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262, а положеннями статті 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19.11.2024 № 4059-IX (далі - Закон № 4059-IX) та Постанови № 1 фактично запроваджено інше (додаткове) регулювання пенсійних правовідносин, яке не узгоджується зі спеціальним Законом № 2262 та обмежує гарантоване статтею 46 Конституції України право позивача на соціальний захист.

Відмовляючи в частині вимог про додаткове врахування індексації за постановами 2022-2024 років, суд виходив з того, що право позивача на отримання цієї індексації вже захищене рішеннями Київського окружного адміністративного суду від 17.12.2024 у справах № 320/31507/24 та № 320/31508/24, а доказів повторного порушення цього права матеріали справи не містять.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, Головне управління звернулося до Шостого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що у зв`язку зі скасуванням рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі № 826/3858/18 пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» здійснення будь-якого нового перерахунку пенсії позивачу є неможливим.

Крім того, апелянт наполягає на тому, що частиною сьомою статті 43 Закону № 2262 у редакції, чинній до 31.12.2017, а також статтею 2 Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 № 3668-VI (далі - Закон № 3668-VI) було встановлено граничний розмір пенсії, а оскільки Законом України від 06.12.2016 № 1774-VIII це обмеження продовжено до 31.12.2017, Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2016 від 20.12.2016 з огляду на приписи статті 58 Конституції України про неприпустимість зворотної дії законів у часі не змінює порядок нарахування пенсій до дати його ухвалення, що свідчить про правомірність дій Головного управління.

Також апелянт зазначає, що стаття 46 Закону № 4059-IX та Постанова № 1 є чинними, неконституційними не визнавались, ухвалені Кабінетом Міністрів України на виконання вимог статті 46 Закону № 4059-IX у межах наданих йому Конституцією України повноважень з урахуванням об`єктивних викликів, пов`язаних із фінансуванням державного бюджету в умовах воєнного стану, у зв`язку з чим, керуючись частиною другою статті 19 Конституції України, Головне управління було зобов`язане застосувати ці акти під час виплати пенсії позивачу.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління, витребувано матеріали справи з Київського окружного адміністративного суду, встановлено строки дл подання заяв по суті справи.

Позивач відзив на апеляційну скаргу не подав, свою позицію щодо вимог апеляційної скарги не висловив.

Ухвалою апеляційного суду від 10.08.2026 апеляційну скаргу Головного управління призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів зазначає, що на виконання частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України на державу покладено обов`язок забезпечувати соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, а статтею 46 Конституції України гарантовано право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення особи в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частин першої і третьої статті 1-1 Закону № 2262 законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається виключно з цього Закону, Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262, десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність, було запроваджено одночасно двома нормами - частиною сьомою статті 43 Закону № 2262 у редакції Закону № 3668-VI та статтею 2 самого Закону № 3668-VI, які дублювали одна одну та регулювали одні й ті самі правовідносини.

Рішенням Конституційного Суду України № 7-рп/2016 від 20.12.2016 положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262 визнано такими, що не відповідають статті 17 Конституції України, з тих мотивів, що норми-принципи частини п`ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей є пріоритетними і мають безумовний характер, унаслідок чого не можуть бути звужені чи скасовані, зокрема з мотивів економічної доцільності. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини цього Рішення визнані неконституційними положення втратили чинність з дня його ухвалення, тобто з 20.12.2016.

Надалі Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2022 від 12.10.2022 визнано такими, що не відповідають Конституції України, і положення статті 2 Закону № 3668-VI у частині, в якій вони обмежують максимальний розмір пенсії, призначеної (перерахованої) відповідно до Закону № 2262, десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність, - щодо осіб, на яких поширюються гарантії частини п`ятої статті 17 Конституції України, з тих мотивів, що таке обмеження не забезпечує соціальних гарантій високого рівня, притаманних спеціальному правовому статусу військовослужбовців та інших захисників і захисниць України.

Верховний Суд у постановах, ухвалених після набрання чинності цим Рішенням Конституційного Суду України, застосовує наведений висновок до всієї категорії пенсіонерів за Законом № 2262 в цілому, без диференціації за конкретним видом служби (військова служба, служба в органах Національної поліції, Державна кримінально-виконавча служба тощо), оскільки саме Закон № 2262 визначає єдині умови пенсійного забезпечення цієї категорії осіб, а матеріали справи не містять відомостей, які виключали б поширення на позивача зазначеного правового висновку.

Таким чином, станом на час виникнення спірних правовідносин (2025 рік) жодна з двох редакційно тотожних норм, якими раніше встановлювалося обмеження максимального розміру пенсії за Законом № 2262, юридичної сили не мали, оскільки обидві визнано неконституційними Рішеннями Конституційного Суду України № 7-рп/2016 від 20.12.2016 та № 7-р(ІІ)/2022 від 12.10.2022.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (пункти 52, 56) зазначив, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які допускають різне тлумачення прав та обов`язків особи, порушує вимогу якості закону та зобов`язує органи державної влади застосовувати підхід, найбільш сприятливий для особи.

Аналогічний підхід послідовно застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 та у постанові від 13.02.2019 у зразковій справі № 822/524/18, згідно з якими норми законодавства, що допускають неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків особи, завжди трактуються на користь такої особи.

Так, статтею 46 Закону № 4059-IX встановлено, що у 2025 році в період дії воєнного стану пенсії, призначені (перераховані), зокрема, відповідно до Закону № 2262, розмір яких перевищує десять прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, виплачуються із застосуванням до суми перевищення коефіцієнтів у розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

На виконання цієї норми Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 1, пунктом 1 якої встановлено знижувальні коефіцієнти від 0,5 до 0,1 залежно від розміру перевищення пенсії над десятьма прожитковими мінімумами, а пунктом 2 - передбачено незастосування цих коефіцієнтів до пенсій окремих категорій осіб. Згодом було доповнено коло осіб, на яких не поширюється дія пункту 2 Постанови № 1, і вони не стосуються пункту 1 цієї Постанови, яким встановлено сам механізм знижувальних коефіцієнтів, застосування якого до пенсії позивача є предметом спору в цій справі.

Водночас абзацом четвертим підпункту 1 пункту 2 Постанови № 209 передбачено, що з 01.03.2025 підвищення пенсій, призначених відповідно до статей 13, 21 і 36 Закону № 2262, здійснюється із застосуванням коефіцієнта збільшення 1,115, яке враховується під час подальших перерахунків пенсії відповідно до частини четвертої статті 63 Закону № 2262.

Оцінюючи наведене нормативне регулювання, Верховний Суд у постанові від 11.09.2025 у справі № 120/1081/25 дійшов висновку, що застосування при обчисленні (перерахунку) розміру пенсій громадян України з числа осіб, які перебували на військовій службі, та інших осіб, які мають право на пенсію за Законом № 2262, положень статті 46 Закону № 4059-IX та Постанови № 1, якими передбачено виплату таких пенсій із застосуванням коефіцієнтів до суми перевищення десяти прожиткових мінімумів (що фактично призводить до обмеження розміру пенсії), є протиправним та таким, що обмежує гарантоване статтею 46 Конституції України право на належний соціальний захист, оскільки зазначеними положеннями фактично запроваджено інше (додаткове) регулювання пенсійних правовідносин, яке не узгоджується з приписами статті 1-1 Закону № 2262 про вичерпний перелік актів законодавства, на яких ґрунтується пенсійне забезпечення цієї категорії осіб.

Цей правовий висновок послідовно підтверджено Верховним Судом у постанові від 06.11.2025 у справі № 460/2027/25 та у постанові від 20.05.2026 у справі № 320/2229/25, а надалі поширено й на аналогічне регулювання, запроваджене на 2026 рік статтею 30 Закону України від 03.12.2025 № 4695-IX «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2025 № 1778, що свідчить про сталість, системність і незмінність відповідної судової практики Верховного Суду протягом усього періоду дії відповідного правового регулювання.

Щодо обмеження максимального розміру пенсії, Верховний Суд у постановах від 03.10.2018 у справі № 127/4267/17, від 16.10.2018 у справі № 522/16882/17, від 06.11.2018 у справі № 522/3093/17, від 31.01.2019 у справі № 638/6363/17, від 12.03.2019 у справі № 522/3049/17, від 14.05.2019 у справі № 591/2109/17, від 08.08.2019 у справі № 522/3271/17, від 10.10.2019 у справі № 522/22798/17, від 30.10.2020 у справі № 522/16881/17, від 17.05.2021 у справі № 343/870/17, а також у подальшому у постановах від 18.05.2022 у справі № 380/12337/20, від 29.06.2022 у справі № 640/19118/18, від 11.07.2022 у справі № 620/613/21, від 20.07.2022 у справі № 340/2476/21 та від 25.07.2022 у справі № 580/3451/21, послідовно й незмінно виснував, що з 20.12.2016, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2016, застосуванню у правовідносинах з призначення та перерахунку пенсій за Законом № 2262 підлягають норми цього Закону без обмеження максимальним розміром, а колізія, що існувала до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2022 від 12.10.2022, мала вирішуватися на користь особи.

Верховний Суд також звертає увагу, що постановою Пленуму Верховного Суду № 5 від 23.01.2026 ухвалено рішення про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України статті 46 Закону № 4059-IX та Постанови № 1; розгляд цієї справи Великою Палатою Конституційного Суду України триває, і станом на час апеляційного перегляду цієї справи остаточного рішення не ухвалено, а тому за відсутності протилежного висновку органу конституційної юрисдикції застосуванню підлягає наведена вище стала практика Верховного Суду.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в межах установлених обставин справи, колегія суддів зазначає, що посилання апелянта на неможливість здійснення перерахунку пенсії позивача у зв`язку зі скасуванням рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі № 826/3858/18 пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України № 103 від 21.02.2018 не заслуговує на увагу, оскільки предметом спору в цій справі є не перерахунок пенсії в порядку, встановленому Порядком проведення перерахунку пенсій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 № 45, а індексація пенсії відповідно до Постанови № 209 та неправомірне застосування до неї знижувальних коефіцієнтів за Постановою № 1. Скасування іншого підзаконного акта, що регулював інші правовідносини, жодним чином не впливає на обов`язок відповідача провести індексацію пенсії позивача в порядку та розмірі, визначених чинною Постановою № 209.

Так само колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо чинності обмеження максимального розміру пенсії з посиланням на статтю 2 Закону № 3668-VI та Закон України від 06.12.2016 № 1774-VIII, оскільки, як зазначалось, положення статті 2 Закону № 3668-VI, які обмежують максимальний розмір пенсії позивача, самостійно визнані неконституційними Рішенням Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2022 від 12.10.2022, а тому з моменту його ухвалення жодних правових підстав для застосування такого обмеження не існує.

При цьому спірний період (з 01.03.2025) не має відношення до дії обмеження, встановленого до 31.12.2017, на яке посилається апелянт, у зв`язку з чим посилання на статтю 58 Конституції України про неприпустимість зворотної дії законів у часі є нерелевантним предмету спору.

З цих самих мотивів колегія суддів не приймає до уваги й доводи апелянта щодо вимоги про індексацію, які зводяться до посилання на застереження підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 118 від 16.02.2022 про застосування коефіцієнта підвищення пенсії «у межах максимального розміру пенсії, визначеного законом»: оскільки, як установлено під час апеляційного розгляду, жодного чинного законодавчого положення, яким запроваджувався б максимальний розмір пенсії за Законом № 2262, не існує, наведене підзаконне застереження не має самостійного регулятивного змісту і не може бути підставою для обмеження розміру пенсії, нарахованої (проіндексованої) позивачу відповідно до Постанови № 209.

Доводи апелянта про те, що стаття 46 Закону № 4059-IX та Постанова № 1 є чинними та неконституційними не визнавались, а тому є обов`язковими до застосування, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують уваги, оскільки сама лише формальна чинність нормативно-правового акта не є перешкодою для незастосування судом у конкретній справі приписів підзаконного акта, які суперечать закону вищої юридичної сили або безпосередньо Конституції України. Відповідний обов`язок суду прямо передбачений частиною третьою статті 7 КАС України та статтею 8 Конституції України про пряму дію конституційних норм.

Ураховуючи встановлений Верховним Судом у справі № 120/1081/25 та підтверджений подальшою судовою практикою правовий висновок про те, що застосування коефіцієнтів зменшення, передбачених статтею 46 Закону № 4059-IX та Постановою № 1, до пенсій, призначених за Законом № 2262, суперечить статті 1-1 цього Закону та обмежує гарантоване статтею 46 Конституції України право на соціальний захист, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність дій відповідача, який застосував зазначені знижувальні коефіцієнти до пенсії позивача.

Наведені апелянтом мотиви щодо бюджетних обмежень та об`єктивних викликів воєнного часу, хоча й заслуговують на розуміння з огляду на складну економічну ситуацію в державі, самі по собі не можуть бути самостійною підставою для обмеження гарантованого Конституцією України права позивача на соціальний захист, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України зобов`язання держави щодо соціального захисту осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України, мають безумовний характер і не можуть звужуватися з мотивів економічної доцільності.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав їм належну юридичну оцінку та ухвалив рішення з правильним застосуванням норм матеріального права, яке відповідає вимогам законності й обґрунтованості, встановленим статтею 242 КАС України, а також узгоджується зі сталою практикою Верховного Суду.

Передбачені статтею 317 КАС України підстави для скасування чи зміни оскаржуваного рішення відсутні, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції та фактично зводяться до незгоди з ними, у зв`язку з чим апеляційна скарга Головного управління підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 242, 308, 315, 316, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 у справі № 320/44580/25 - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 у справі № 320/44580/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 328- 329 КАС України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова