Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №520/32689/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 р. Справа № 520/32689/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Макаренко Я.М. , Жигилія С.П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державного бюро розслідувань на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2026, головуючий суддя І інстанції: Горшкова О.О., м. Харків, повний текст складено 11.02.26 по справі № 520/32689/25

за позовом ОСОБА_1

до Державного бюро розслідувань

про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державного бюро розслідувань (далі по тексту – ДБР, відповідач), в якому просив суд:

- визнати протиправною відмову Державного бюро розслідувань від 16 червня 2025 року у задоволенні ОСОБА_1 запиту на інформацію від 10 червня 2025 року;

- зобов`язати Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 інформацію за запитом.

В обґрунтування позовних вимог послався на протиправний характер відмови ДБР у наданні ОСОБА_1 запитуваної інформації, яка оформлена листом від 16.06.2025, що порушило право позивача збирати, зберігати та використовувати інформацію, передбачене статтею 34 Конституції України та статтею 5 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII (далі – Закон № 2657-XII).

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2026 по справі №520/32689/25 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289) про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити певні дії – задоволено частково.

Визнано протиправною відмову Державного бюро розслідувань від 16 червня 2025 року у задоволенні ОСОБА_1 запиту на інформацію від 10 червня 2025 року.

Зобов`язано Державне бюро розслідувань повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 10.06.2025 по суті, надавши запитувану в ньому інформацію відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" з урахуванням висновків суду по даній справі, а також того, яка інформація є з обмеженим доступом.

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державного бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати з судового збору у сумі 968 (три тисячі) грн. 96 коп.

Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2026 у справі № 520/32689/25 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДБР про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована твердженнями про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин, неправильне застосування норм матеріального права (статті 6, 15, 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації») та порушення приписів процесуального права (статті 242 КАС України), що є підставою для його скасування.

Наполягав, що відповідач надав повну та чітку інформацію, запитувану позивачем, зокрема, щодо порядку подання до ДБР заяв про вчинення кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, без необхідності адресування їх конкретному структурному підрозділу чи посадовій особі. У свою чергу, висновок суду першої інстанції про формальний характер відповіді та зобов`язання ДБР надати повну, достовірну і конкретну інформацію по суті поставлених запитань фактично покладає на ДБР обов`язок створити для запитувача індивідуальний порядок звернення до структурного підрозділу ДБР та визначити для нього алгоритм подальших дій всупереч механізму, який встановлений внутрішніми нормативно-розпорядчими актами ДБР.

Звернув увагу, що у відповіді ДБР обґрунтовано підстави обмеження інформації не лише її віднесенням до службової згідно з Переліком відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженим наказом Державного бюро розслідувань від 29.06.2021 № 373 (далі – Перелік № 373), а й наведено «трискладовий тест», проходження якого є підставою для відмови у наданні інформації.

Звернув увагу, що у своєму запиті ОСОБА_1 не обґрунтував мету отримання запитуваної інформації. Так, із аналізу запиту ОСОБА_1 не вбачається зацікавленості в отриманні запитуваної інформації з суспільно-значущою метою. Цей висновок підтверджується й тим, що ОСОБА_1 у позовній заяві пояснює необхідність отримання відомостей їх використанням «у власній адвокатській діяльності, а не з метою поширення інформації в суспільстві, проведення «публічної дискусії». Тобто, сам позивач фактично підтверджує, що запитувана інформація не має ознак суспільного інтересу, а її оприлюднення зумовлене виключно його особистими професійними потребами.

З посиланням на висновок Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 01.12.2022 у справі № 580/2869/22 вказував, що право на доступ до інформації, встановлене статтею 34 Конституції України не є абсолютним та може бути обмежене у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану. ДБР виконує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України (пункт 3 частини 1 статті 5 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»), у той час як запитувана ОСОБА_1 сукупність відомостей, зокрема щодо прізвища, імені, по батькові та спеціального звання, у своїй взаємозв`язку дозволяє ідентифікувати конкретну посадову особу, встановити її належність до правоохоронного органу - ДБР, маніпулювати відповідними відомостями, які є інформацією з обмеженим доступом - конфіденційною інформацією, з боку третіх недоброчесних осіб з метою опосередкованого (через коло рідних та близьких осіб; за допомогою засобів масової інформації тощо) та/або безпосереднього впливу на осіб рядового та начальницького складу ДБР, та схилення їх до прийняття тих чи інших рішень з неналежним дотриманням/ недотриманням/ порушенням вимог законодавства на користь таких недоброчесних осіб, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР, підвищення рівня дезорганізації діяльності ДБР, зростання ризиків виникнення тиску (впливу) на осіб, причетних до виконання завдань слідства та оперативно-розшукової діяльності, зростання ризиків поширення хабарництва, корупції та її проявів у лавах ДБР тощо. Як наслідок, надання вищевказаних відомостей у реальному часі відкриє необмеженому колу осіб інформацію про проходження служби конкретними працівниками ДБР (призначення, переведення, звільнення тощо), що у свою чергу, матиме прямий причинно-наслідковий зв`язок із зазначеною вище потенційно-конкретною істотною шкодою. Отже, обмеження доступу до інформації про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР як державного правоохоронного органу, який, зокрема, здійснює заходи з підготовки та забезпечення оборони України, є обґрунтованим, таким, що відповідає інтересам національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку, і спрямованим на запобігання негативним наслідкам для цих інтересів. Водночас обмеження доступу до службової інформації, яка не становить суспільного інтересу, є виправданим і не може розцінюватися як порушення права особи на доступ до інформації.

Позивач, у надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти викладених у ній доводів, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вважав, що відповідачем жодним чином не спростовано існування нагальної потреби у виділенні розслідування катувань, як окремого напрямку діяльності ДБР, що власне і підтверджується створенням такого підрозділу в структурі центрального апарату ДБР.

Так само, на переконання позивача, не мають жодного відношення до даної справи посилання відповідача на Закон України «Про звернення громадян», адже ОСОБА_1 звернувся до БДР не із зверненням громадян (пропозиції, заяви, скарги), а із запитом на публічну інформацію, правове регулювання якого здійснюється Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI (далі – Закон № 2939-VI). Відповідно, обов`язки суб`єктів владних повноважень, юридичних осіб незалежно від форм власності, об`єднань громадян, медіа, їх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв чи скарг, які встановлені статтею 19 Закону України «Про звернення громадян», є абсолютно відмінними від обов`язків розпорядників інформації за статтею 14 Закону № 2939-VI.

Оскільки підрозділ, що здійснює досудове розслідування, не є таким, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, то інформація, яку просив надати позивач у запиті, не стосувалась належності до підрозділів внутрішнього контролю чи підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Відповідачем надано до суду апеляційної інстанції додаткові пояснення від 28.04.2026, в яких просив врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 02.04.2026 у справі № 240/12897/25, від 25.06.2019 у справі № 9901/925/18, від 30.09.2021 у справі № 9901/391/20, за якими розпорядник публічної інформації має обов`язок надати ту публічну інформацію, якою він володіє і яка певним чином задокументована / відображена на матеріальних носіях. Вжиття заходів для того, щоб створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації. Тому розпорядник не може нести тягар відповідальності за ненадання запитувачу інформації, якої нема в його володінні.

З огляду на статус ДБР – державний правоохоронний орган, застосування до діяльності ДБР положень Порядку оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 04.01.2002 № 3, на який посилається ОСОБА_1 , та який охоплює сферу діяльності органів виконавчої влади, є щонайменше безпідставним.

Переконував, що прізвище, ім`я, по батькові та спеціальне звання керівника структурного підрозділу ДБР не є предметом суспільного інтересу, оскільки не є інформацією, яка свідчить про загрозу державному суверенітету чи територіальній цілісності України, забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків, свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що 02.05.2025 ОСОБА_1 за допомогою екранної форми, розташованої на веб-сторінці за адресою https://dbr.gov.ua/public-info на офіційному веб-сайті Державного бюро розслідувань, звернувся із запитом на інформацію щодо спеціалізованого підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань, яка була відсутня на веб-сайті ДБР - https://dbr.gov.ua.

08 травня 2025 року від Державного бюро розслідувань надійшла відповідь на запит позивача, відповідно до якої на підставі п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» ОСОБА_1 відмовлено у наданні запитуваної інформації у зв`язку із тим, що вона відповідно до Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управляннях ДБР, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373, відноситься до інформації з обмеженим доступом.

10.06.2025 ОСОБА_1 повторно звернувся до ДБР із запитом, в якому просив надати інформацію щодо спеціалізованого підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань, зокрема:

(1) контактну інформацію: телефон, адресу електронної пошти;

(2) прізвище, ім`я, по-батькові та спеціальне звання керівника начальника зазначеного слідчого підрозділу;

(3) порядок подачі заяв про катування та інші форми поганого поводження, вчинених співробітниками правоохоронних органів до зазначеного слідчого підрозділу, маючи на увазі особливу вразливість потерпілих від злочинів катувань, які залишаються під контролем осіб, які причетні до вчинення цих злочинів.

Запит обґрунтовано тим, що запитувана інформація не входить до Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управляннях ДБР, затвердженого наказом ДБР від 29.06.2021 № 373, а відтак, не відноситься до службової та, відповідно, має бути надана за запитом.

Державне бюро розслідувань листом від 16.06.2025 № 848ПІ/10-13-06-750/25 надало відповідь ОСОБА_1 , в якій поінформувало, що звернутись до центрального апарату ДБР можна: за допомогою поштового зв`язку на адресу: вул. Симона Петлюри, 15, м. Київ, 01032 або вул. Панаса Мирного, 28, м. Київ, 01011; на офіційну адресу електронної пошти: info@dbr.gov.ua; шляхом заповнення електронної форми на офіційному веб-сайті за посиланням: www.dbr.gov.ua/contact-forms; через спеціальну скриньку для кореспонденції за адресою: вул. Симона Петлюри, 15, м. Київ; на спеціальну телефонну лінію за номером: НОМЕР_2 . Поряд із тим, надаючи відповідь у частині пункту 2 запиту позивача (щодо прізвища, імені, по батькові та спеціального звання керівника структурного підрозділу ДБР), ДБР зазначило, що окреслені відомості становлять в ДБР службову інформацію відповідно до пунктів 1.2, 1.8 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР (зі змінами) та підпадають під критерії обмеження.

Посилаючись на неналежний розгляд відповідачем його звернення по суті, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання протиправною відмови Державного бюро розслідувань від 16 червня 2025 року у задоволенні запита ОСОБА_1 на інформацію від 10 червня 2025 року, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості, оскільки відповідачем фактично не розглянуто у повному обсязі запит ОСОБА_1 від 10 червня 2025 року, а відповідь надана без повної, достовірної та конкретної інформації по суті поставлених питань.

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції вважав за необхідне зобов`язати Державне бюро розслідувань повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 10.06.2025 по суті, надавши запитувану в ньому інформацію відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" з урахуванням висновків суду по даній справі, а також того, яка інформація є з обмеженим доступом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Статтею 34 Конституції України встановлено право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації врегульовано Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII (далі по тексту – Закон № 2657-XII).

Згідно з положеннями статті 5 Закону № 2657-XII, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2657-XII, право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Положеннями статті 20 Закону № 2657-XII визначено, що інформація за порядком доступу поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом № 2939-VI, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон № 2939-VI.

Відповідно до статті 1 цього Закону, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Отже, визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовим зафіксованим на певному носії продуктом, отриманим або створеним виключно суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїй обов`язків та володіти яким у подальшому може будь-який розпорядник публічної інформації, навіть якщо він не є суб`єктом владних повноважень.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію (пункт 2 частини першої статті 5 Закону № 2939-VI).

Положеннями частини 1 статті 4 Закону № 2939-VI встановлено, що доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах:

1) прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень;

2) вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, доступ до публічної інформації відповідно до Закону № 2939-VI є відкритим, крім обмежень, встановлених законом.

Порядок оформлення запитів на інформацію визначено статтею 19 Закону, відповідно до якої запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Статтею 12 Закону № 2939-VI визначено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:

1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання;

2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків;

4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них;

5) юридичні особи публічного права, державні/комунальні підприємства або державні/комунальні організації, що мають на меті одержання прибутку, господарські товариства, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, - щодо інформації про структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага їх керівника, заступника керівника, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради.

На розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, юридичних осіб публічного права з числа розпорядників інформації, визначених у пункті 5 частини першої цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині надання відповідної інформації за запитами.

Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

Аналізуючи наведені норми, колегія суддів дійшла висновку, що публічна інформація, крім встановлених законом випадків, є відкритою, а доступ до неї може забезпечуватися шляхом надання розпорядником інформації, до яких належать і органи місцевого самоврядування, у встановлені законом строки інформації за відповідними запитами, зокрема, фізичних осіб.

В будь-якому з наведених випадків розпорядник інформації (належний чи неналежний) має обов`язок надати відповідь на запит чи повідомити запитувача у строк, передбачений Законом № 2939-VI, а запитувач інформації має право на отримання такої відповіді чи повідомлення.

Колегією суддів встановлено, що у спірних правовідносинах, позивач, звернувшись до ДБР із запитом від 10.06.2025, просив надати відомості щодо структурного підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань, зокрема : контактну інформацію такого підрозділу (номер телефону, адресу електронної пошти); прізвище, ім`я, по батькові та спеціальне звання керівника; інформацію про порядок подання заяв до зазначеного підрозділу.

Відмовляючи позивачу у наданні доступу до публічної інформації, відповідач, посилаючись на пункт 2 частини 1 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», вважав, що запитувана інформація є з обмеженим доступом.

Так, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

На виконання приписів частини другої статті 6 Закону № 2939-VI обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Приписами частини п`ятої статті 6 Закону № 2939-VI встановлено, що не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до статті 31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов`язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України "Про державну таємницю"), володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно (крім випадків, передбачених частиною другою статті 23 Закону України "Про основи національного спротиву"). Не може бути також обмежено доступ до інформації про наявність у фізичних осіб податкового боргу. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5 цього Закону.

На виконання частини восьмою статті 6 Закону № 2939-VI обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Згідно з частиною другою статті 21 Закону № 2657-XII конфіденційною є інформація про фізичну особу, інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, а також інформація, визнана такою на підставі закону. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, якщо інше не встановлено законом.

Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами (частина третя статті 21 Закону № 2657-XII).

Положеннями статті 7, 8, та 9 Закону № 2939-VI визначено, яка саме публічна інформація може бути конфіденційною, таємною або службовою.

Необхідно враховувати, що вказане положення частини першої статті 7 Закону № 2939-VI не передбачає можливості для суб`єктів владних повноважень відносити інформацію до конфіденційної. Такі суб`єкти можуть обмежувати доступ до інформації лише шляхом віднесення її до службової або таємної відповідно до закону.

Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначено Законом України «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року № 794-VIII (далі – Закон № 794-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 794-VIII державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 3 Закону № 794-VIII державне бюро розслідувань організовується і діє на засадах відкритості та прозорості діяльності Державного бюро розслідувань для суспільства та демократичного цивільного контролю, підзвітності і підконтрольності визначеним законом державним органам. Державне бюро розслідувань діє гласно тією мірою, що не порушує права і свободи людини і громадянина, не суперечить вимогам кримінального процесуального законодавства та законодавства про державну таємницю.

Відповідно до статей 6, 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та вимог Інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженої наказом Державного бюро розслідувань від 20.08.2020 № 435, керуючись пунктом 8 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», наказом Державного бюро розслідувань від 29.06.2021 № 373 затверджено Перелік відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань (далі – Перелік № 435).

Пунктами 1.2 та 1.8 Переліку № 435 до службової інформації віднесено, зокрема, відомості про персональні переліки, посади та персональні дані осіб рядового і начальницького складу; належність до підрозділів внутрішнього контролю, підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, домашні адреси; відомості про штат, штатну чисельність підрозділу органу ДБР, укомплектованість органу (підрозділу) ДБР, у тому числі за окремими категоріями працівників, штатний розпис (документ загалом), структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань (документ загалом), перелік індексів керівництва та структурних підрозділів центрального апарату Державного бюро розслідувань (документ загалом).

У свою чергу, згідно із статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних», персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Відповідно до положень частин 1-3 статті 5 Закону України «Про захист персональних даних» об`єктами захисту є персональні дані.

Персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень.

Персональні дані, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, оформленій за формою, визначеною відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", не належать до інформації з обмеженим доступом, крім відомостей, визначених Законом України "Про запобігання корупції".

Отже, відомості, а саме: прізвище, ім`я, по батькові (ПІБ) керівника спеціалізованого підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань належать до відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань.

Втім, присвоєння певному документу грифу «для службового користування» та включення відповідного виду інформації до переліку відомостей, що становлять службову інформацію, саме по собі не є підставою для відмови у задоволенні запиту на інформацію та наданні запитуваної інформації, оскільки така підстава не передбачена частиною 1 статті 22 Закону № № 2939-VI.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другої статі 6 Закону № 2939-VI.

Ці вимоги називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. За умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації (постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації»).

Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».

Колегія суддів звертає увагу на те, що положення частини другої статті 6 Закону №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 цього Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою лише у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 18.07.2019 у справі № 554/11837/14-а, від 05.06.2024 у справі №300/481/23.

Так, відповідно до частини другої статті 6 Закону № 2939-VI обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України від 12.05.2015 №389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі - Закон №389-VIII), Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який продовжувався відповідними Указами Президента України та діє на теперішній час.

Згідно з частинами першою та другою статті 20 Закону № 389-VIII правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.

Приписами статті 64 Конституції України закріплено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Згідно зі статтею 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Таким чином, в Указі Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022 зазначено, зокрема, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Зокрема, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтею 34 Конституції України.

У свою чергу, від розпорядника завжди потрібно отримувати роз`яснення причин відмови. Розпорядник інформації не позбавляється, навіть в умовах воєнного стану, обов`язку обґрунтування правомірності обмеження в доступі до публічної інформації. Водночас, такий висновок має бути мотивованим та відображати реальний причинно-наслідковий зв`язок, між розголошенням інформації та істотною шкодою, яка може бути завданою.

Верховний Суд у постанові від 17.02.2020 у справі № 826/8891/16 звернув увагу на те, що тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

За таких умов, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено у суді апеляційної інстанції, відповідачем було роз`яснено позивачу порядок звернення до центрального апарату ДБР із зазначенням адреси поштового зв`язку, електронної пошти та контактного телефону (пункти 1 та 3 звернення ОСОБА_1 від 10.06.2025).

Разом з цим, колегія суддів зауважує, що позивач у запиті від 10.06.2025 просив надати йому контактну інформацію та роз`яснити порядок подачі заяв саме по спеціалізованому підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань, а не центрального апарату ДБР, що було здійснено відповідачем.

Колегія суддів зауважує, що формальна відповідь без зазначення конкретних відомостей не відповідає критеріям точності, достовірності та повноти.

Обґрунтовуючи неможливість надання позивачу запитуваної інформації щодо пункту 2 запиту позивача (прізвище, ім`я, по батькові та спеціальне звання керівника структурного підрозділу ДБР), ДБР вказало на службовий характер такої зазначивши, що :

- обмеження доступу до таких відомостей, які є інформацією з обмеженим доступом відповідає захищеним інтересам конкретних фізичних осіб – працівників ДБР щодо захисту їхньої службової репутації, а також щодо захисту їх особистого і сімейного життя. При цьому, беручи до уваги статус ДБР як правоохоронного органу, специфіку завдань, які вирішує ДБР, особливий характер служби в ДБР, умови правового захисту працівників ДБР, обмеження доступу до таких відомостей відповідає правомірному інтересу держави Україна в особі працівників ДБР щодо запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням;

- надання запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозу їхньому життю та здоров`ю у зв`язку з високою ймовірністю вчинення стосовно них кримінальних правопорушень у випадку загрози тимчасової окупації. Про високий рівень існування такої загрози свідчить велика кількість кримінальних правопорушень, вчинених російськими військовослужбовцями, зафіксованих уповноваженими органами за період дії воєнного стану. Також ймовірність завдання істотної шкоди захищеним інтересам полягає у можливості маніпулювання відповідними відомостями з боку третіх недоброчесних осіб з метою опосередкованого та/або безпосереднього впливу на працівників ДБР для схилення їх до прийняття тих чи інших рішень, що може призвести до створення передумов для спроб та намагань використати в інтересах певних сил діяльність ДБР. Зважаючи на специфіку завдань, які вирішує ДБР, вказана шкода є істотною, а ймовірність її настання внаслідок

Разом з цим, колегія суддів зауважує, що відповідач у своїй відповіді жодним чином не конкретизував, яким саме інтересам національної безпеки загрожує розголошення ПІБ керівника спеціалізованого підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань та не навів доказів існування реальних ризиків, конкретних загроз та обставин, що свідчать про істотну шкоду, а також не пояснив, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

Конституційний Суд рішенням № 2-рп/2012 від 20.01.2012 встановив, що перебування особи на посаді, пов`язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів – суб`єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.

У свою чергу, інформація про керівництво спеціалізованого підрозділу центрального апарату ДБР з розслідування катувань стосується безпосередньо забезпечення прав людини, ефективності розслідування та громадського контролю, а отже, відповідно до статті 29 Закону «Про інформацію» така інформація є суспільно необхідною.

Суд також зазначає, що інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, як правило, повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб призвести до необхідності їхнього поширення відповідно до Конвенції. Така необхідність може існувати, коли, іnter alіa, поширення інформації забезпечує прозорість у порядку ведення державних справ та у питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і таким чином, дозволяє широкій громадськості брати участь у державному управлінні (mutatіs mutandіs рішення ЄСПЛ у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (пункт 84)).

Визначення того, що може становити предмет суспільного інтересу, буде залежати від обставин кожної справи. Суспільний інтерес виникає щодо питань, які впливають на громадськість настільки, що вона може на законних підставах цікавитися ними, які привертають її увагу або які значно стосуються її, особливо якщо такі питання впливають на добробут громадян чи життя громади. Це також стосується питань, здатних призвести до значних суперечок щодо важливих соціальних викликів або проблем, про які громадськість бажатиме отримати інформацію. Суспільний інтерес не може зводитися до прагнення громадськості отримати інформацію про приватне життя інших людей.

Отже, інформація про ПІБ посадовця, яка стосується виконання ним публічних функцій, не є автоматично конфіденційною, сам факт того, що це персональні дані, не дає підстав обмежувати доступ без додаткових обґрунтувань.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що запитувана позивачем інформація про ПІБ керівника структурного підрозділу ДБР є публічною, пов`язана з виконанням службових повноважень, становить суспільний інтерес та не підпадає під обмеження доступу відповідно до статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а відмова у її наданні є протиправною та такою, що порушує право позивача на доступ до публічної інформації.

Крім того, колегія суддів зазначає, що надана відповідачем інформація носить формальний характер та не містить відомостей щодо структурного підрозділу, стосовно якого було подано запит.

Замість надання запитуваних контактних даних відповідного підрозділу, відповідач обмежився загальними роз`ясненнями та посиланнями на нормативні акти, що фактично унеможливлює реалізацію права на доступ до інформації. У відповідь на запит щодо порядку подання заяв до відповідного структурного підрозділу відповідач не надав чіткого алгоритму дій, контактів або процедурної інформації, необхідної для реалізації права заявника.

Така відповідь не може вважатися належним виконанням обов`язку з надання публічної інформації, оскільки не містить змістовного реагування на поставлені у запиті питання.

Обов`язок суб`єкта владних повноважень полягає не у формальному реагуванні на запит, а у наданні повної, достовірної та конкретної інформації по суті поставлених питань, що не мало місця у спірних правовідносинах.

За таких обставин, враховуючи, що відповідачем фактично не розглянуто належним чином запит ОСОБА_1 від 10 червня 2025 року, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відмова Державного бюро розслідувань від 16 червня 2025 року у задоволенні запиту на інформацію від 10 червня 2025 року є протиправною.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п`ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі "Кечко проти України" (рішення від 08.11.2005) в межах свободи дій держави визначати які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнійший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із обраним судом першої інстанції способом захисту порушеного права позивача шляхом зобов`язання Державного бюро розслідувань повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 10.06.2025 по суті, надавши запитувану в ньому інформацію відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" з урахуванням висновків суду по даній справі, а також того, яка інформація є з обмеженим доступом.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керуєтьсяст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами, у зв`язку з чим підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст.241, ст. ст. 242, 243, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2026 по справі № 520/32689/25 в частині задоволення позову - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Т.С. Перцова

Судді Я.М. Макаренко С.П. Жигилій