Постанова від 27 серпня 2026 р. у справі №440/3407/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: І.Г. Ясиновський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2026 р. Справа № 440/3407/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Мінаєвої К.В.,

Суддів: Фоміної Л.О. , Ральченка І.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.05.2026, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/3407/26

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Хмельницькій області) , в якому просив суд:

визнати протиправним та скасувати Рішення Головного управління Пенсійного Фонду України в Хмельницької області від 10 лютого 2026 року №164850013529, про відмову з зарахуванні страхового стажу за періоди навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983 та трудової діяльності з 27.09.1990 по 01.06.1994;

зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Хмельницькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983 та трудової діяльності з 27.09.1990 по 01.06.1994;

зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Хмельницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.02.2026 року, про призначення пенсії за віком з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що пенсійний орган протиправно відмовив йому у призначенні пенсії, посилаючись на відсутність необхідного страхового стажу для призначення пенсії, оскільки не було зараховано до страхового стажу період навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983 з підстав відсутності номеру та дати видачі диплому, а також період роботи з 27.09.1990 по 01.06.1994, оскільки при звільнені з роботи відсутня підстава запису.

ІІ. Зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницької області від 10 лютого 2026 року №1648500135293.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.02.2026 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1064,96 грн (одна тисяча шістдесят чотири гривні дев`яносто шість копійок) та на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень).

Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що виявлений відповідачем недолік оформлення трудової книжки, а саме відсутній номер та дата видачі диплому, а також відсутність підстав звільнення при звільненні з роботи датоване 01.06.1994, не може вважатися достатньою підставою неврахування її відомостей при обчисленні стажу роботи, оскільки внесення записів до відомостей про особу до трудової книжки не здійснювалось позивачем.

Крім того, суд встановив, що оскільки законодавець одночасно, як наділив органи системи ПФУ правом на перевірку відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, так і обтяжив обов`язком витребування недостатніх відомостей і документів, тому у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих особою документів, відповідач наділений правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності, однак доказів того, що відповідач таким правом скористався надано не було, що свідчить про те, що в даному випадку відповідачем не доведено правомірність оскаржуваного рішення, ухваленого з підстав недосягнення пенсійного віку передбаченого ст. 26 Закону №1058-IV, та допущена бездіяльність щодо розгляду поданої заяви на предмет призначення пенсії за віком.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 10.02.2026 № 164850013529 та вважав за можливе зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.02.2026 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача зарахувати до стажу наведені вище періоди, суд першої інстанції дійшов висновку, що така задоволенню не підлягає, оскільки є передчасною та буде наслідком втручання у дискреційні повноваження органу пенсійного фонду.

ІІІ. Підстави апеляційного оскарження та їх обґрунтування.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.05.2026, винести постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову в повному обсязі.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що згідно пункту 4.11 Інструкції № 162, у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Крім того, п. 3 Порядку № 637 передбачено, що коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості про видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудової договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи

Зобов`язуючи головне управління повторно розглянути заяву суд не взяв до уваги, що відсутні підстави для зарахування до страхового стажу позивача періоду навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983, оскільки відсутній номер та дата видачі диплому, періоду роботи з 27.09.1990 по 01.06.1994, оскільки при звільнені з роботи відсутня підстава запису. Жодних інших документів, підтверджуючих вищезазначені періоди роботи, передбачені Порядком №637 позивачем при зверненні за призначенням пенсії не надано.

Згідно поданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу страховий стаж позивача становить 22 років 10 місяців 26 днів (при необхідних 33), що недостатньо для призначення пенсії за віком.

Щодо стягнення судом першої інстанції за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління судових витрат на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень), звертає увагу, що наявними матеріалами справи не підтверджено обставини надання позивачу адвокатом правової допомоги саме за даною справою. Крім того, при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн. судом має бути враховано п. 4 ч. 5 ст. 134 КАС України, а саме відсутність впливу вирішення даної справи на репутацію позивача та відсутність публічного інтересу до даної справи. Більше того, позовна заява по даній категорії справ є типовою і не потребує складних правових досліджень.

Вважає висновок суду першої інстанції помилковим та необґрунтованим.

ІV. Провадження в суді апеляційної інстанції та виклад позиції інших учасників справи.

Позивач не скористався правом надання відзиву на апеляційну скаргу, що відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції .

Учасники справи повідомлені про перегляд рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 судом апеляційної інстанції належним чином шляхом направлення ним копій ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в електронній формі до електронного кабінету учасників справи.

Згідно зі статтею 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розглядає справу без повідомлення учасників справи (у порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. З урахуванням вимог частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Враховуючи оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених вимог, апеляційним судом не надається оцінка рішенню суду в частині відмови.

Розгляд апеляційної скарги здійснюється з урахуванням перебування головуючого судді Мінаєвої К.В. у період з 27.07.2026 по 21.08.2026 у щорічній відпустці відповідно до наказу Другого апеляційного адміністративного суду від 07.07.2026 №2.2-06/268.

V. Обставини, встановлені судом.

Судовим розглядом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 03.02.2026 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV /а.с. 37-38/.

Заява розглянута за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області № 164850013529 від 10.02.2026 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв`язку із відсутністю необхідного страхового стажу /зв.а.с. 7/.

Необхідний страховий стаж, визначений статтею 26 Закону № 1058-IV становить 32 роки.

До страхового стажу позивача не зараховано період навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983, оскільки відсутній номер та дата видачі диплому, період роботи з 27.09.1990 по 01.06.1994, оскільки при звільнені з роботи відсутня підстава запису.

Згідно поданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу страховий стаж позивача становить 22 років 10 місяців 26 днів, що недостатньо для призначення пенсії за віком.

Вважаючи вказане рішення протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

VІ. Позиція суду апеляційної інстанції.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України визначено, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Відповідно до частини першої, другої статті 5 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-ІV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.

Статтею 26 Закону № 1058-ІV, яка визначає умови призначення пенсії за віком, передбачено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення відповідного віку та за наявності відповідного страхового стажу.

Статтею 24 Закону № 1058-ІV визначено, що страховий стаж, необхідний для призначення пенсії, обчислюється відповідно до вимог цього Закону за даними, які містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку на підставі документів (записів трудової книжки) та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003передбачено, зокрема, що право на призначення пенсії за віком у період з 01.01.2025 по 31.12.2025 мають особи після досягнення 60 років та за наявності страхового стажу не менше 32 роки.

До набрання чинності Законом № 1058-ІV питання пенсійного забезпечення, в тому числі й порядок обчислення стажу для призначення пенсій, регулювалися Законом України від 05.11.1991 № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-XII).

Відповідно до частини першої статті 56 Закону № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв, навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.

Як встановлено судом, позивач по досягненню пенсійного віку звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком та отримав рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області № 164850013529 від 10.02.2026 про відмову у такому призначенні з огляду на відсутність необхідного страхового стажу 32 роки.

З рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №164850013529 від 10.02.2026 судом встановлено, що до страхового стажу позивача не враховано період навчання з 01.09.1980 по 03.04.1983, оскільки відсутній номер та дата видачі диплому; період роботи з 27.09.1990 по 01.06.1994, оскільки при звільнені з роботи відсутня підстава запису.

Щодо незарахування до страхового стажу позивача вказаних періодів, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

12.08.1993 постановою Кабінету Міністрів України № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок № 637), пунктами 1 та 3 якого передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

За відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються додаткові докази, зазначені у пункті 3 Порядку № 637.

Колегія суддів зазначає, що на момент внесення спірних записів до трудової книжки позивача діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.1974 № 162 (далі – Інструкція № 162), відповідно до пункту 1.1 якої трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників і службовців.

Трудові книжки ведуться на всіх робітників і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій, які працювали понад 5 днів, в тому числі на сезонних і тимчасових працівників, а також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Заповнення трудових книжок та вкладишів до них здійснюється мовою союзної, автономної республіки, автономної області, автономного округу, на території яких розташовано дане підприємство, установа, організація, та офіційною мовою СРСР (пункт 2.1. Інструкції № 162).

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 162, заповнення трудової книжки вперше провадиться адміністрацією підприємства у присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийняття на роботу.

У трудову книжку вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім`я по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про роботу: прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: нагородження орденами і медалями, присвоєння почесних звань; заохочення за успіхи в роботі, що застосовуються трудовим колективом, а також нагородження і заохочення, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку і статутами про дисципліну; інші заохочення відповідно до чинного законодавства; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв`язку з цим винагороди. Стягнення до трудової книжки не заносяться.

Згідно з пунктом 2.3. Інструкції № 162, всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільнені - в день звільнення та повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження)

За пунктом 2.5 Інструкції № 162 у разі виявлення неправильного чи неточного запису відомостей про роботу, переведення на іншу постійну роботу, про нагородження та заохочення та інші виправлення здійснюються адміністрацією того підприємства, де був внесений відповідний запис. Адміністрація за новим місцем роботи зобов`язана надати працівнику в цьому необхідну допомогу.

Аналогічні за змістом положення містить також Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджена наказом Міністерством праці України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за № 110.

Аналіз вказаних норм свідчить, що законодавством визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку. Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб, насамперед керівником підприємства, установи, організації в порядку, строк та спосіб, передбачений відповідним законодавством. Самостійне внесення працівником відомостей щодо своєї трудової діяльності, а також внесення виправлень у разі неправильного або неточного запису не передбачено.

Отже, обов`язок щодо внесення достовірних та правильних записів до трудової книжки працівника покладається саме на власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.

Також слід зазначити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.08.2019 по справі №654/890/17 (провадження №К/9901/22832/18).

Під час дослідження трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 06.04.1983 встановлено, що:

запис № 1 - 01.09.1980 - 23.04.1983 навчання в ГПТУ №18 м. Комсомольська Полтавської області;

запис №11 - 27.09.1990 Докучаєвське АТП 11479 прийнятий водієм 3 кл (Пр.19/к від 26.09.1990);

запис №12 - 01.06.1993 присвоєно водія 2 кл (Пр. 82к 28.05.1983);

запис №13 - 01.06.1994 звільнений за ст 38 КЗпП (за власним бажанням).

При цьому всі записи в трудовій книжці зроблені послідовно, виконані достатньою мірою розбірливо для однозначного розуміння змісту написаного та виключення інших варіантів розуміння.

Дослідивши зміст трудової книжки колегія суддів вказує, що 27.09.1990 позивача прийнято на роботу водієм Докучаєвського АТП 11479, 01.06.1994 звільнено за власним бажанням.

Крім того, після запису №13 від 01.06.1994 про звільнення міститься печатка підприємства Докучаєвське АТП 11479.

Щодо запису № 1 з 01.09.1980 - 23.04.1983 навчання в ГПТУ №18 м. Комсомольська Полтавської області, колегія суддів вказує, що дійсно запис не містить номеру та дати видачі диплому.

Водночас доводи пенсійного органу відносно того, що запис про навчання не містить номеру та дати видачі диплому, а запис про звільненя не містить підстави звільнення є підставами для незарахування періоду навчання з 01.09.1980 по 23.04.1983 та роботи з 27.09.1990 по 01.06.1994 згідно із трудовою книжкою серії НОМЕР_2 від 07.04.1986 колегія суддів відхиляє та вважає, що позивач не може і не повинен нести відповідальність за заповнення трудової книжки, оскільки відповідні записи у трудову книжку вносилися відповідальним працівником підприємства, де працював позивач.

Така позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21.02.2018 (справа №687/975/17), відповідно до яких на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача її конституційного права на соціальний захист.

Здійснення записів у трудовій книжці роботодавцем покладено на роботодавця, а не на працівника, тому відповідальність за неналежне оформлення трудової книжки не може бути покладена на позивача та призводити до позбавлення його права на врахування періодів роботи, який враховується для призначення пенсії.

У розрізі цієї справи та за умови підтвердження трудового стажу, як громадянин України, позивач наділений правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних підстав.

Водночас, колегія суддів зауважує, що на підставі пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року, в редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1 (надалі - Порядок № 22-1) при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж. 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Згідно норм пункту 4.7 Порядку № 22-1 право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Крім того, відповідачу слід врахувати, що у випадку якщо поданих позивачем документів про призначення пенсії було не достатньо, то орган пенсійного фонду мав усі правові підстави для того, щоб самостійно витребувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, провести перевірку, зустрічну перевірку для з`ясування спірних обставини, запропонувати позивачу надати інформації щодо двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.

Колегія суддів наголошує, що реалізовуючи обов`язок держави щодо забезпечення реалізації права особи на соціальний захист, територіальний орган пенсійного фонду, в межах наданих йому повноважень та відповідно до чинного законодавства, повинен сприяти такій особі у реалізації права на призначення їй пенсії, зокрема, шляхом перевірки правильності оформлення заяви, відповідності викладених у ній відомостей, змісту і належності оформлення, а у випадку їх невідповідності - роз`яснити такій особі її права, а також надати строк для усунення виявлених недоліків. Також у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих позивачем документів, відповідач наділений правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності, а також зобов`язаний письмово повідомляти заявника про надання додаткових документів.

Проте відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про дії спрямовані на проведення перевірки відповідності змісту трудової книжки, а саме первинним документам, які підтверджують періоди та характер виконуваної роботи підприємства, на якому працював позивач та періоду навчання, для призначення пенсії.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про визнання протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницької області від 10 лютого 2026 року №1648500135293.

Обираючи належний спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах, суд апеляційної інстанції враховує наступне.

За змістом частини четвертої статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Адміністративний суд надає оцінку рішенню суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, виключно з огляду на зміст такого рішення.

Суд враховує, що обчислення стажу відноситься до компетенції органів Пенсійного фонду, і суд не може перебирати на себе таку функцію та здійснювати розрахунок страхового стажу особи та визначати його достатність для призначення пенсії.

У постанові від 26.09.2023 у справі № 420/5833/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зауважив, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує останнього вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Натомість, застосування такого способу захисту прав, свобод та інтересів позивача як зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, є правильним тоді, коли останній розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив у його задоволенні.

Тобто, у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом владних повноважень на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт владних повноважень дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати його прийняти рішення з урахуванням оцінки суду.

За приписами частини другої статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи викладене, задля ефективного захисту прав і свобод позивачки колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.02.2026 про призначення пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.

Щодо стягнення судом першої інстанції витрат на правничу допомогу у розмірі 3000 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 132 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За частиною третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною дев`ятою статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 у справі № 280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, які входять до предмета доказування у справі, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.

При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

Зокрема, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

На підтвердження розміру судових витрат на правничу допомогу позивачем було надано суду, зокрема: витяг з договору про надання правничої допомоги б/н від 25.12.2025, детальний опис робіт до договору, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 25.12.2025.

За умовами договору про надання правничої допомоги від 25.12.2025, укладеним між Адвокатським бюро "Руслана Павелка" та ОСОБА_1 , клієнт уповноважує адвоката щодо надання професійної правничої допомоги для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів клієнта в суді першої інстанції у цивільній справі у адміністративній справі до Головного управління Пенсійного фонду України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до пункту 3.4 вказаного договору розмір гонорару встановлено у фіксованій грошовій сумі, яка узгоджена за домовленістю сторін становить 6000 грн, виходячи з орієнтовно розрахунку 50 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на день оплати 3028*0,5=1514 грн. за 1 годину роботи адвоката.

Вказана оплата правничих послуг підтверджується наданою квитанцію до прибуткового касового ордеру від 25.12.2025, копія якої наявна у матеріалах справи.

Відповідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на зміст частини четвертої статті 134 КАС України, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», у той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару у такому випадку.

Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат, зокрема, посилаючись на складність справи, ціну позову, обсяг матеріалів у справі, кількість підготовлених процесуальних документів, кількість засідань, тривалість розгляду справи судом тощо.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2024 у справі №227/2301/21 щодо розподілу судових витрат дійшла наступних висновків: «….. 12.33. У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц (провадження № 61-11792св21) зазначено, що в разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку з розглядом конкретної справи.».

Колегія суддів зазначає, що позивач в якості доказу в підтвердження понесення витрат на правову допомогу надав детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних Адвокатським бюро "Руслана Павелко" від 24.03.2026, в якому зазначено, що 25.12.2025 проведено попередню консультацію щодо роз`яснення норм адміністративного судочинства ті іншого законодавства, втому числі ЗУ "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" щодо визнання протиправними дій, та зобов`язання вчинити певні дії (01 година 00 хвилин) - 1514 грн; підготовка та подання через підсистему «Електронний суд» позовної заяви про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, та зобов`язання вчини ти певні дії. (03 години 00 хвилин ) - 4542 грн. Всього 6065 грн. Сплачено 6000 грн.

Колегія суддів звертає увагу, що позов у справі, яка розглядається, подано 24.03.2026 року через систему "Електронний суд" представником позивача - Павелком Русланом Сергійовичем, що свідчить про пов`язаність договору про надання правничої допомоги б/н від 25.12.2025 року саме з розглядом даної справи, а відповідно й сплаченого позивачем гонорару із цією справою.

Посилання апелянта на те, що наявними матеріалами справи не підтверджено обставини надання позивачу адвокатом правової допомоги саме за даною справою спростовуються зазначеними обставинами.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).

У цій постанові (№922/1964/21) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Крім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Отже, надані позивачем докази в підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для їх відшкодування в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18 та від 31.07.2020 у справі № 301/2534/16-ц.

Згідно з частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у додатковій постанові у справі №755/9215/15-ц від 19.02.2020 саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Таким чином, суд не може на власний розсуд зменшувати розмір витрат на оплату правничої допомоги, який підлягає відшкодуванню.

Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 09.03.2021 по справі № 200/10535/19-а, від 05.08.2020 у справі № 640/15803/19, від 09.05.2023 у справі № 340/9009/21, від 08.11.2023 у справі № 160/17970/21, від 16.05.2024 у справі № 320/4539/21, Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 9901/459/21.

З матеріалів справи встановлено, що відповідач у відзиві на позовну заяву жодним чином не заперечував проти стягнення витрат на правничу допомогу.

Колегія суддів також бере до уваги позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 25.07.2023 у справі № 340/4492/22, відповідно до якої наявність/відсутність з боку іншої сторони заперечень проти відшкодування витрат на професійну правничу допомогу має значення виключно для вирішення питання про співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на правову допомогу як це передбачено частиною сьомою статті 134 КАС України, однак, не впливає на обов`язок суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу застосовувати вимоги частин першої-четвертої статті 134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.

Отже, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що цей спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо. Навпаки, з питання розгляду подібних справ судами України напрацьовано сталу судову практику, а написання позовної заяви, яка здебільшого містить цитовані норми законодавчих актів, не вимагало значного обсягу юридичної і технічної роботи, не потребувало тривалого часу та надмірних зусиль адвоката. Крім того обсяг наданих разом з позовною заявою доказів є незначним та не свідчить про вжиття дій щодо їх збирання саме адвокатом. Також справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників, судові засідання не проводились, адвокат не відвідував суд для з`ясування обставин справи, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подавав клопотань та інших процесуальних документів.

При цьому, матеріали справи не містять відомостей щодо часу, фактично затраченого на виконання виконаних адвокатом робіт. При наданні оцінки обґрунтованості заявленого до відшкодування розміру витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів враховує, що фактично результатом представництва інтересів позивача у суді першої інстанції стало складання адвокатом позовної заяви, яка є незначною за обсягом, а тому її складання не потребувало витрат великої кількості часу та зусиль адвоката. Надання ж попередньої консультації позивачу не може бути визнано окремою послугою, оскільки входить до послуги із складання позовної заяви.

Колегія суддів додатково звертає увагу, що відповідачем розмір витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції не заперечувався.

Таким чином, надаючи оцінку співмірності заявленої до відшкодування суми понесених витрат на правничу допомогу критеріям, встановленим частиною п`ятою статті 134 КАС України, враховуючи відсутність клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, колегія суддів зазначає, що виходячи зі складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг позивачу та зміст цих послуг зі складення позовної заяви, беручи до уваги суть спірних правовідносин та складність цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що співмірною сумою до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є 3000 грн.

Колегія суддів вказує, що оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині задоволених позовних вимог, тому апеляційний суд не переглядає рішення в частині відмови.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

В аспекті оцінки інших аргументів учасників справи колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, однак його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, пункт 29; рішення від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 23; рішення від 28.01.2011 (остаточне) у справі «Трофимчук проти України», заява № 4241/03, пункт 54; рішення від 21.01.1999 у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, але орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення від 01.07.2003 у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36).

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Частиною першою статті 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.05.2026 по справі № 440/3407/26 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач К.В. Мінаєва

Судді Л.О. Фоміна І.М. Ральченко