Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №200/9409/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року справа №200/9409/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Гаврищук Т.Г., суддів Пивовар І.В., Сіваченка І.В., розглянув у письмовому провадженні апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу Державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській, Харківській областях на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 лютого 2026 р. у справі № 200/9409/25 (головуючий І інстанції Зеленов А.С.) за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу Державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській, Харківській областях про скасування постанови про накладення штрафу,-

УСТАНОВИВ:

Позивач звернулась до суду з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу Державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській, Харківській областях (далі - відповідач) в якому просила:

- визнати протиправною та скасувати постанову Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті серії ОПШ №085045 від 07.10.2025 про застосування адміністративно-господарського штрафу до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору та професійної правничої допомоги у повному обсязі.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року позов задоволено.

Визнано протиправною та скасовано постанову Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті від 07.10.2025 № 085045.

Стягнено за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 здійснені нею документально підтверджені судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) грн. 96 (дев`яносто шість) коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000 (три тисячі) грн. 00 коп.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування доводів зазначає, що поясненнями позивача з підтверджуючими доказами, що він у спірних відносинах не був автомобільним перевізником, повинні були повідомленні відповідачу до моменту винесення спірної постанови.

Примірник договору оренди був відсутній у водія (або ним не пред`явлено).

Наданий позивачем до суду копія договору оренди не є достатнім, належним та допустимим доказом того, що вказаний транспортний засіб наданий позивачем в оренду дійсно перебував в оренді на момент перевезення пасажирів та здійснення перевірки посадовими особами Укртрансбезпеки і позивач не був автомобільним перевізником під час перевезення пасажирів у зазначену дату.

Крім того, позивач надає до суду поліс №230110954 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за яким страхувальником є ТОВ «Автобусні лінії України» (ідентифікаційний код 31864305). Відповідно до інформації, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, директором вказаної юридичної особи є ОСОБА_1 – позивач у цій справі.

Таким чином, доводи позивача про те, що належний йому автомобіль перебував в оренді на час вчинення порушення не підтверджені належними та допустимими доказами, а наявні у справі письмові докази підтверджують той факт, що позивач, як власник транспортного засобу, так і суб`єкт господарювання, що надає послуги з перевезень вантажів, в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт» є перевізником, отже несе встановлену законом відповідальність за порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт.

Відповідно до ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції заслухав доповідь судді-доповідача, вивчив доводи апеляційної скарги, перевірив їх за матеріалами справи і дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Позивач – Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 .

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач зареєстрована, як фізична особа-підприємець (РНОКПП 3254801782), основний вид економічної діяльності: «49.31 Пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення».

Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 власником транспортного засобу марки «MERCEDES-BENZ SPRINTER 319 CDI», реєстраційний номер НОМЕР_3 , є ОСОБА_1 .

01.05.2025 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «БАСТРАНС» укладено договір оренди транспортного засобу №10/05-25, відповідно до пункту 1.1 якого транспортний засіб марки «MERCEDES-BENZ SPRINTER 319 CDI», реєстраційний номер НОМЕР_3 , передано Товариству з обмеженою відповідальністю «БАСТРАНС» у тимчасове користування. Згідно з пунктом 6.1 цього договору строк дії договору вказано з 01.05.2025 по 05.05.2028.

08.05.2025 Територіальний сервісний центр №2348 видав тимчасовий реєстраційний талон серії ХХР №115124 про належність вказаного транспортного засобу Товариству з обмеженою відповідальністю «БАСТРАНС».

Відповідно до направлення на перевірку Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті №ОНР 002322 від 04.09.2025 співробітниками відповідача проводилась рейдова перевірка транспортних засобів на адміністративній території Донецької, Луганської, Харківської областях, та міста Харків, з 08.09.2025 по 14.09.2025.

09.09.2025 о 7 год. 50 хв. за адресою: пр-т Героїв Харкова, 299А, м.Харків (автостанція 6) відповідно до направлення на рейдову перевірку №ОНР 002322 від 04.09.2025 здійснено перевірку транспортного засобу «MERCEDES-BENZ SPRINTER 319 CDI», реєстраційний номер НОМЕР_3 , водієм якого був ОСОБА_2 , власник - товариство з обмеженою відповідальністю «Бастранс», ОСОБА_1 .

За результатами проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом складено акт від 09.09.2025 №ОАР063676, відповідно до якого за результатами проведеної перевірки виявлено порушення статей 34, 39 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме: здійснення посадки та висадки пасажирів на маршрутах з регулярним перевезенням; відсутність витягу з дозволу на маршрут «Харків-Київ» (зі слів водія); відсутність схеми маршруту. Водій, ОСОБА_2 , водійські права пред`явив, копію отримав, що підтверджено підписом останнього.

Повідомленням від 17.09.2025 №82188/40/24-25 фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 викликано для розгляду справи про порушення Закону України «Про автомобільний транспорт» на 07.10.2025, яке направлено позивачу на електронну пошту та отримано останнім, що не є спірним питанням у справі.

07.10.2025 Управлінням державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті прийнято постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №085045, відповідно до якої на позивача на підставі абзацу 3 частини першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» накладено штраф у розмірі 17000,00 грн.

Копію зазначеної постанови разом із супровідним листом направлено позивачу на електронну пошту та отримано останнім, що не є спірним питанням у справі.

При вирішенні справи суд виходить з наступного.

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05 квітня 2001 року №2344-III (далі - Закон № 2344-III).

Відповідно до частини дванадцятої статті 6 Закону № 2344-III державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.

Процедура проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт визначена Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року № 1567 (далі - Порядок №1567).

Відповідно до пункту 4 Порядку № 1567 рейдові перевірки (перевірки на дорозі) на автомобільному транспорті проводяться посадовими особами Укртрансбезпеки та її територіальних органів (далі - посадові особи) у форменому одязі, які мають відповідне службове посвідчення, направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) згідно з додатком 1-1, сигнальний диск (жезл) та індивідуальну печатку.

Пунктом 13 Порядку № 1567 передбачено, що графік проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) складається та затверджується керівником або заступником керівника Укртрансбезпеки або її територіального органу з урахуванням стану аварійності, періоду, що пройшов від попередньої перевірки, забезпечення належного рівня транспортного обслуговування в окремих регіонах, інформації про діяльність осіб, що незаконно надають послуги з перевезень, перевірки дотримання умов перевезень, визначених дозволом (договором) на перевезення, та інших обставин.

За приписами пункту 14 Порядку № 1567 рейдовою перевіркою (перевіркою на дорозі) є перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об`єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.

За змістом пункту 15 Порядку № 1567 під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) перевіряється виключно наявність визначених статтями 39 і 48 Закону № 2344-III документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом (абзац 2).

Згідно з пунктом 21 Порядку № 1567 у разі виявлення в ході рейдової перевірки (перевірки на дорозі) транспортного засобу порушення законодавства про автомобільний транспорт посадовою особою (особами), що провела перевірку, складається акт за формою згідно з додатком 3.

Про результати перевірки транспортного засобу (відсутність порушення або зазначення номера складеного акта) посадова особа робить запис у дорожньому листі (за наявності такого) із зазначенням дати, часу, місця перевірки, свого прізвища, місця роботи і посади, номера службового посвідчення та ставить свій підпис, а у разі проведення перевірки виконання Європейської угоди ставить відповідний відбиток печатки на реєстраційному листку режиму праці та відпочинку водіїв (у разі наявності).

Пунктом 22 Порядку № 1567 передбачено, що у разі відмови водія від підписання акта рейдової перевірки (перевірки на дорозі) транспортного засобу посадова особа (особи), що провела перевірку, вносить про це запис.

Відповідно до приписів статті 39 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.

Документи для регулярних пасажирських перевезень:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи їх дозвіл, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України;

для пасажира - квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка чи довідка, на підставі якої надається пільга), а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - електронний квиток та документи для пільгового проїзду.

Документи для регулярних спеціальних пасажирських перевезень:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником транспортних послуг, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, схема маршруту, розклад руху, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для нерегулярних пасажирських перевезень:

для автомобільного перевізника - ліцензія, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі:

для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі:

для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для автомобільного самозайнятого перевізника:

ліцензія, посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, сервісна книжка, медична довідка.

Документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення:

для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи на перевезення пасажирів автобусами для власних потреб:

для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника, інші документи, передбачені законодавством України;

для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на автобус, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для водія юридичної особи на перевезення пасажирів легковими автомобілями для власних потреб - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.

Документи для фізичної особи на перевезення пасажирів легковими автомобілями для власних потреб - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 60 Закону № 2344-III за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону, - штраф у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Позивач заперечувала правомірність оскаржуваної постанови, вказуючи, що вона не є автомобільним перевізником у розумінні Закону №2344-III, а відтак не може бути притягнута до відповідальність за порушення зазначеного законодавства.

Позивач не заперечувала, що транспортний засіб зареєстрований на неї, однак на момент перевірки він перебував у користуванні ТОВ «БАСТРАНС», що підтверджується тимчасовим реєстраційним посвідченням, яке було надано водієм при перевірці.

Приписами статті 1 Закону № 2344-III передбачено, що:

- автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами;

- водій - це особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка;

- послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - це перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Як вбачається з матеріалів справи, акт проведення перевірки від 09.09.2025 №ОАР063676 містить фактичні відомості про те, що автомобільним перевізником є товариство з обмеженою відповідальністю «БАСТРАНС», фактичним власником – фізична особа-підприємець ОСОБА_1 .

Водночас у спірній постанові про застосування адміністративно-господарського штрафу відповідач визначив автомобільним перевізником фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 .

Верховний Суд у постанові від 19.10.2023 у справі № 640/27759/21 вказав, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити із того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема, інформацію про автомобільного перевізника.

Стосовно тверджень відповідача про те, що поліс №230110954 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів оформлений на ТОВ «Автобусні лінії України», директором є Соболь Ірина Григорівна, суд зазначає, що вказаний документ оформлений часом раніше, ніж тимчасовий реєстраційний талон серії ХХР №115124 від 08.05.2025.

У постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі № 240/22448/20 Верховний Суд зауважував на тому, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена статтею 60 Закону № 2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників транспортного засобу. При цьому автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися).

У постанові від 21.12.2023 у справі № 280/2150/23 Верховний Суд зазначив, що на основі самих лише реєстраційних документів на транспортний засіб не визначити суб`єкта, який має нести відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Ці вихідні дані орган контролю отримує на місці перевірки, тоді як постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу виноситься за результатами розгляду справи в територіальному органі Укртрансбезпеки і саме під час її розгляду і має бути встановлений суб`єкт (особа порушника), який, у розумінні частини першої статті 60 Закону № 2344-III, має нести відповідальність за порушення вимог цього Закону.

Отже, положення статті 60 Закону № 2344-III не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що транспортний засіб марки MERSEDES-BENZ SPRINTER 519 CDI державний номерний знак НОМЕР_3 використовувався позивачем у його господарської діяльності, тобто позивач в розумінні вимог Закону України «Про автомобільний транспорт» не є перевізником, а отже не є суб`єктом відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт в межах спірних правовідносин, як наслідок підстави для застосування до позивача адміністративно господарського штрафу, передбаченого ст. 60 Закону України "Про автомобільний транспорт" відсутні.

Суд, згідно з ч.1 ст. 90 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З огляду на викладені судом висновки, відповідач не довів правомірності оскаржуваної постанови, що є підставою для задоволення позову.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу, представником позивача заявлено клопотання про стягнення судових витрат в апеляційній інстанції.

На підтвердження понесених витрат надано до суду:

- додаткову угоду №2 від 02.03.2026 до договору №2/8 від 08.11.2025, перелік та вартість послуг за договором;

- акт №22 від 13.05.2026 надання послуг до договору №2/8 від 08.11.2025 про надання професійної правничої допомоги, з таким переліком послуг: складання відзиву на апеляційну скаргу на рішення Донецького окружного адміністративного суду – 3000 грн, підготовка документів до подачі через Електронний суд, у т.ч.: роздрукування примірників позовної заяви з додатками для сторін та сканування письмових доказів для додавання до позовної заяви, завіряння копій документів – 500 грн, усього – 3500 грн.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 КАС України).

У розумінні умов частин п`ятої – сьомої статті 134 КАС України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

Водночас у частині дев`ятій статті 139 КАС України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини п`ятої статті 134 КАС України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною дев`ятою статті 139 КАС України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2024 року в справі № 686/5757/23.

В ній Велика Палата Верховного Суду врахувала, що ОСОБА_1 не подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, доводів щодо неспівмірності витрат не заявляв.

В цій справі правнича допомога, надана ОСОБА_2 в суді касаційної інстанції, полягала виключно в підготовці відзиву на касаційну скаргу. Гонорар адвоката становить 5000,00 грн.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Врахувавши конкретні обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що зазначені адвокатом витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію розумності їхнього розміру з огляду на підготовку лише одного процесуального документа - відзиву на касаційну скаргу, зміст якого частково дублює зміст відзивів на позовну заяву та апеляційну скаргу, за підготовку яких суди першої та апеляційної інстанцій стягнули з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відповідне відшкодування, а тому заявлений відповідачем розмір судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, підлягає зменшенню до 3 000,00 грн.

Подібні фактичні обставини наявні і в нинішній справі.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм суд дійшов до висновку про те, що витрати сторони на правничу допомогу мають бути фактично понесеними (здійсненими) та підтвердженими відповідними належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Суд відмічає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 за № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 за № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

За практикою Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі Баришевський проти України, від 10.12.2009 у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12.10.2006 у справі Двойних проти України, від 30.03.2004 у справі Меріт проти України заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У справі/West Alliance Limited проти України Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі Боттацці проти Італії (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд – у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Застосовуючи норми права, викладені вище в цій постанові, апеляційний суд вважає, що заявлені витрати на правову допомогу, пов`язані з розглядом справи в апеляційній інстанції, з врахуванням характеру та складності справи і виконаної роботи та з огляду на принципи розумності та співмірності, підлягають частковому відшкодуванню в розмірі 1000 грн.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду.

За приписами пункту 1 частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції під час розгляду та ухвалення рішення, їм була надана відповідна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанцій норм матеріального права, у апеляційній скарзі не наведено.

У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Оскільки судом першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги правильно встановлені обставини справи, судове рішення є обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Апеляційний суд дійшов висновку про те, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, а тому відхиляє апеляційну скаргу і залишає судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу Державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській, Харківській областях на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 лютого 2026 р. у справі № 200/9409/25 - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 05 лютого 2026 р. у справі № 200/9409/25 - залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу Державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській, Харківській областях (ЄДРПОУ 39816845) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судові витрати на правову (правничу) допомогу в апеляційній інстанції у розмірі 1000,00 (одна тисяча) гривень, 00 коп.

Повне судове рішення складено 27 серпня 2026 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т.Г. Гаврищук

Судді І.В. Пивовар

І.В. Сіваченко