Рішення від 26 серпня 2026 р. у справі №520/18404/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

27 серпня 2026 року справа № 520/18404/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Григоров Д.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (в письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Департамент реєстрації Харківської міської ради (майдан Павлівський, буд. 4,м. Харків,61003, код ЄДРПОУ40214227) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила :

- визнати протиправною та скасувати відмову Департаменту реєстрації Харківської міської ради, викладену в листі від 24.06.2026 № 3460/0/50-26, а також визнати протиправною пов`язану з цією відмовою бездіяльність Департаменту реєстрації Харківської міської ради, яка полягає у невнесенні до Реєстру територіальної громади достовірних та актуальних відомостей щодо країни ОСОБА_1 вибуття на постійне проживання, попри наявність передбаченого законом обов`язку;

- зобов`язати Департамент реєстрації Харківської Міської Ради внести до Реєстру територіальної громади достовірні та актуальні відомості щодо країни вибуття ОСОБА_1 на постійне проживання відповідно до рішення Генерального Консульства України в Кракові від 03.06.2026 року, а саме: «Країна вибуття на постійне проживання - Республіка Польща».

В обгрунтування позовних вимог зазначалося, що 10.06.2026 р. позивачка звернулася до Департаменту реєстрації Харківської Міської Ради з заявою про внесення до Реєстру територіальної громади інформації про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання у зв`язку з оформленням документів на постійне проживання за кордоном, згідно пункту 1 статті 16 Закону України №1871-IX, та надання оновленого витягу з відповідного реєстру з зазначенням «Країна вибуття на постійне проживання - Республіка Польща». 24.06.2026 р. позивачка отримала лист відповідача № 3460/0/50-26 від 24.06.2026р., в якому, як зазначає позивачка, відповідачем було неправомірно змінено предмет звернення та фактично надано відповідь не по суті заявлених вимог, оскільки надана відповідачем відповідь не містить вирішення питання по суті заявлених вимог щодо внесення до Реєстру територіальної громади відомостей про країну вибуття на постійне проживання згідно п.1 ст.16 Закону України №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Не погоджуючись з наведеним, позивачка звернулася до суду в цій справі.

Ухвалою суду від 06.07.2026р. відкрито спрощене провадження у справі без виклику сторін.

Відповідач позов не визнав, надав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого просив в задоволенні позовних вимог відмовити.

При цьому зазначалося, що 29.05.2024р. надійшла заява власника житла ОСОБА_2 про зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 . За результатом розгляду заяви та доданих документів органом реєстрації 29.05.2024р. відповідно до вимог чинного законодавства було прийняте рішення про зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за вказаною адресою на підставі поданої заяви власника житла.

Відповідач указував, що оскільки позивачку було знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 на підставі ст. 18 Закону України №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» - за заявою власника житла ще 29.05.2024, таке зняття не передбачало заповнення відомостей про країну вибуття особи, яку знімають з реєстрації місця проживання.

Позивачка надала до суду відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої наполягала на задоволенні позовних вимог та указувала не те, що у чинному законодавстві відсутні підзаконні норми та механізми, які б регулювали внесення даних про країну вибуття у разі, коли особу вже було знято з реєстрації. Також законодавство не містить вимоги щодо повторної реєстрації місця проживання та подальшого зняття з реєстрації у зв`язку із залишенням на постійне проживання за кордоном. Це створює правову невизначеність у спірних правовідносинах та призводить до покладення на позивача обов`язку вчиняти дії, не передбачені законом. У такому разі має бути безпосередньо застосована стаття 16 Закону № 1871-IX.

Інші заяви по суті справи у визначені строки не надходили.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що рішенням, затвердженим генеральним консулом України в Кракові 03.06.2026р. вирішено оформити документи для залишення на постійне проживання за кордоном в Республіці Польща громадянці України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Листом Генерального консульства України в Кракові від 03.06.2026р. № 61317/36-531/1-64089-ВН позивачці було роз`яснено, крім іншого, нормативними актами, які регулюють питання зареєстрованого/задекларованого місця проживання громадян України є Закон України №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (в редакції від 15.11.2024р.). Правила реєстрації місця проживання та Порядку передачі органам реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру затверджені Постановою КМУ № 207 від 02.03.2016р. та Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений постановою КМУ від 07.02.2022р. № 265. Також було зазначено, що для зняття з реєстрації у зв`язку з виїздом на постійне проживання, відповідно до частини п`ятої Порядку декларування у разі звернення до органу реєстрації (у т.ч. через центр надання адміністративних послуг) разом з заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особа подає (крім іншого): 5). Рішення про оформлення для виїзду за кордон на постійне проживання, прийняте ЗДУ (закордонною дипломатичною установою) у разі зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи у зв`язку з оформленням їй документів для виїзду за кордон на постійне проживання/залишення на постійне проживання за кордоном.

Також у зазначеному листі було наголошено, що Витяг з реєстру територіальної громади, що містить відомості про зняття з реєстрації, наприклад, на підставі заяви особи, рішення суду або за заявою власника житла нерівнозначний зняттю з реєстрації для виїзду на постійне проживання за кордон. Також звернуто увагу, що громадяни України, відповідно до п.4 Правил зобов`язані протягом 30 календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання та зареєструвати своє місце проживання.

Судом вбачається з наданої копії Витягу з реєстру територіальної громади № 2026/009494236 від 09.06.2026р., що позивачка ОСОБА_1 29.05.2024р. знята з реєстрації на території України за адресою: АДРЕСА_2 . Ця обставина сторонами у справі визнається. Також сторонами не заперечується, що зняття позивачки з реєстрації в 2024 році відбулось на підставі заяви власника житла ОСОБА_2 . Ці обставини також підтверджено наданими до суду доказами, та, зокрема, копією заяви власника житла ОСОБА_2 від 29.05.2024р.

Таким чином, процедура зняття ОСОБА_1 з реєстрації на території міста Харкова була завершена в 2024 році.

10.06.2026р. позивачка звернулася до відповідача та просила внести до Реєстру територіальної громади інформацію про зняття позивачки із задекларованого/зареєстрованого місця проживання, оскільки вона оформлює документи на постійне місце проживання за кордоном – в Республіці Польща та надати «оновлений» Витяг з зазначеного реєстру, де указати – «країна вибуття на постійне проживання – Республіка Польща».

Тобто фактично позивачка просила не про вчинення реєстраційної дії щодо зняття її з реєстрації, а про внесення змін до Реєстру територіальної громади, посилаючись на пункт 1 ст. 16 Закону України №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» .

Листом від 24.06.2026р. № 3460/0/50-26 відповідач повідомив, що в 2024 році вже було прийнято рішення про зняття позивачки з реєстрації проживання за адресою: АДРЕСА_2 , а заповнення відомостей «вибуття на постійне проживання до: назва країни» передбачено лише формою заяви про зняття із задекларованого / зареєстрованого місця проживання (перебування), яка подається особисто (або представником).

З зазначеного листа вбачається, що відповідач фактично відмовив у вчиненні дій з внесення відомостей до Реєстру, як про це просила позивачка.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні врегульовано Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі - Закон), який також встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг.

Частиною 2 статті 4 Закону визначено, що порядок декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання, скасування декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), форми декларацій (заяв), що подаються для декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого та зареєстрованого місця проживання (перебування), а також порядок ведення реєстру територіальної громади, надання та передачі інформації з та до такого реєстру визначаються Кабінетом Міністрів України.

На виконання вищезазначеної норми Постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) (далі – Порядок № 265).

Статтею 18 Закону визначені підстави зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється:

1) за заявою про зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування), поданою у паперовій формі такою особою, її законним представником або представником;

2) за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них.

Особливості внесення інформації про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи до реєстру територіальної громади врегульовано статтею 16 Закону України №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», яка передбачає, що за повідомленням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин, орган реєстрації вносить до реєстру територіальної громади інформацію про зняття такої особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання у зв`язку з оформленням документів на постійне проживання за кордоном у порядку, встановленому актами Кабінету Міністрів України.

Тобто, зазначена інформація вноситься до Реєстру за повідомленням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин, проте не громадянина і не консульської установи.

Суд звертає увагу, що позивачка в позовній заяві так само посилається на зазначену норму статті 16 Закону України №1871-IX, проте, здійснюючи своє тлумачення цієї норми, вважає, що поданої нею заяви було достатньо для внесення відповідних змін до Реєстру.

При цьому позовна заява не містить посилань на те, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин відмовив у внесенні повідомлення про внесення змін до Реєстру стосовно позивачки, чим утруднив їй реалізацію її законних прав. Матеріалами справи таких відомостей також не встановлено.

Суд цілком погоджується з доводами позивачки ОСОБА_1 про необхідність застосування у спірних правовідносинах норм частини 1 статті 16 Закону України №1871-IX, яка пов`язує обов`язок органу реєстрації із внесення змін до Реєстру саме на підставі повідомлення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин. Вказана норма є досить чіткою та зрозумілою, у зв`язку з чим суд відхиляє доводи позивачки про неоднозначне (множинне) трактування вказаної норми Закону України № 1871-ІХ. Небажання центрального органу у сфері зовнішніх відносин виконати свій обов`язок або невірне тлумачення ним вимог законодавства не є предметом розгляду цієї справи та не створює для інших суб`єктів владних повноважень діяти всупереч вимог Закону.

Згідно з позицією Верховного Суду, сформованою у постанові від 19 серпня 2022 року у справі № 160/4933/20, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися принципу публічного права, тобто діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (приймати рішення), не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, за наведеною вище нормою Закону, сама лише наявність рішення консульської установи України про оформлення документів для залишення на постійне проживання за кордоном, що мало місце в цій справі, не є підставою для внесення інформації в Реєстр.

Що стосується посилань позивачки на «сформовану судову практику» щодо застосування статті 16 Закону України № 1871-ІХ, то суд ставиться до них критично. Суд звертає увагу, що в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України, при вирішенні справи враховуються висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не у рішеннях судів першої інстанції.

Крім того, слід зазначити, що наведене позивачкою рішення суду першої інстанції у справі № 300/871/24, яке не переглядалося в апеляційному порядку, було ухвалено за правовідносинами, які виникли у лютому 2024 року, після чого, в жовтні 2024 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про адміністративну процедуру" до статті 16, частини першої Закону України № 1871-ІХ було внесено відповідні зміни, а саме: слова "За заявою особи орган реєстрації" замінено словами "За повідомленням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері зовнішніх зносин, орган реєстрації", а слова "у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон або залишенням на постійне місце" - словами "у зв`язку з оформленням документів на постійне".

Таким чином, як обгрунтування позовної заяви в цілому, так і посилання позивачки на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду зокрема, грунтувалися на нечинній на час звернення позивачки з заявою (10.06.2026р.) редакції частини 1 статті 16 Закону України № 1871-ІХ, внаслідок чого вони є очевидно помилковими.

Таким чином, відповідач цілком обгрунтовано відмовив у задоволенні поданої позивачкою заяви від 10.06.2026р., про що її повідомив, а доводи позовної заяви про неухвалення рішення по суті вимог за заявою позивачки від 10.06.2026р. спростовані за наслідками розгляду справи, адже відповідач склав та надіслав ОСОБА_1 лист від 24.06.2026р. № 3460/0/50-26, за змістом якого вбачається відмова у задоволенні її заяви за відсутності на це правових підстав.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Беручи до уваги викладене, зважаючи на те, що відповідачами в повній мірі доведено законність та обгрунтованість ухваленого рішення, суд доходить висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку. Інші доводи висновків суду не спростовують.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.В. Григоров