Рішення від 25 серпня 2026 р. у справі №420/42785/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/42785/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 в якому позивач (з урахуванням заяви про збільшення та уточнення позовних вимог) просить суд:

визнати неправомірними з часу винесення та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 № 163 від 08.06.2025р. , наказ командира військової частини НОМЕР_1 № 1507 від 08.06.2025р., наказ командира військової частини НОМЕР_1 № 2266 від 19.09.2024р. про призначення службового розслідування, наказ командира військової частини НОМЕР_1 № 2337 від 22.09.2024р. «Про результати службового за фактом самовільного залишення частини солдатом ОСОБА_2 »;

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення - окладу за останньою займаною посадою, військовим званням, надбавки за вислугу років та додаткової винагороди у розмірі 20 100 грн. за період перебування у розпорядженні командира у зв`язку з тривалим лікуванням наслідків тяжкого поранення (травмою), пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» в період з 23.02.2025 року по 16.12.2025 року включно;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суми грошового забезпечення - оклад за останньою займаною посадою, військовим званням, надбавку за вислугу років та додаткову винагороду у розмірі 20 100 грн. за період перебування у розпорядженні командира у зв`язку з тривалим лікуванням наслідків тяжкого поранення (травмою), пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» - в період з 23.02.2025 року по 16.12.2025 року включно;

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та додаткової винагороди у збільшеному до 100 000 грн. на місяць розмірі за періоди стаціонарного лікування у зв`язку з пораненням (травмою), пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» -з 17.12.2025 року по 28.01.2026 року включно;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суми грошового забезпечення та додаткової винагороди у збільшеному до 100 000 грн. на місяць розмірі за періоди стаціонарного лікування у зв`язку з пораненням (травмою), пов`язаною із захистом Батьківщини, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» -з 17.12.2025 року по 28.01.2026 року включно;

визнати протиправними діями направлення Військовою частиною НОМЕР_1 - листа № 1369 на адресу командування в/ч НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) із внесеним записом - «Чи відомий Вам факт перебування солдата ОСОБА_3 в статусі СЗЧ з 04.05.2025 року ?» та листа № 1370 - на адресу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 із внесеним до нього записом - «надати підтверджуючі документи стосовно звернень і направлень на вищевказаного військовослужбовця, який самовільно залишив місце дислокації Військової частини НОМЕР_1 »;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 спростувати як неправдиву інформацію, поширену у листі № 1369 на адресу командування в/ч НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) із внесеним записом - «Чи відомий Вам факт перебування солдата ОСОБА_3 в статусі СЗЧ з 04.05.2025 року ?» та у листі № 1370 - на адресу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 із внесеним до нього записом - «надати підтверджуючі документи стосовно звернень і направлень на вищевказаного військовослужбовця, який самовільно залишив місце дислокації Військової частини НОМЕР_1 »;

стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 25 тис. грн. моральної шкоди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги з урахуванням поданих відповідей на відзив, позивач посилається на те, що 04.05.2025 року за результатами огляду ВЛК його визнано непридатним до подальшого проходження військової служби, про що було відомо його безпосередньому командиру, однак відповідного наказу про прибуття до пункту постійної дислокації військової частини позивач не отримував. На думку позивача, відповідач не довів наявності нормативного обов`язку позивача переривати лікування та прибувати до військової частини за таких обставин.

Позивач вказує на неповноту та необ`єктивність службового розслідування, зокрема неврахування рапорту безпосереднього командира від 07.06.2025 року та наказу № 162 від 07.06.2025 року, яким вибуття позивача до шпиталю у зв`язку з лікуванням було визнано таким, що мало місце під час відпустки за станом здоров`я. Вважає, що подальші накази та висновки службового розслідування суперечать зазначеному наказу, який не був скасований.

У відповіді на відзив позивач додатково зазначив, що відповідач не навів конкретних положень законодавства, які б зобов`язували його після висновку ВЛК про непридатність перервати лікування та прибути до військової частини. Посилається також на положення Інструкції № 280, які, на його думку, визначають порядок дій військовослужбовця після проходження ВЛК та підтверджують відсутність підстав для кваліфікації його дій як самовільного залишення військової частини.

Крім того, позивач зазначає, що відповідач не надав належних заперечень щодо його перебування з 13.09.2024 року у розпорядженні командира у зв`язку з тривалим лікуванням наслідків поранення, а тому вважає, що мав право на належне грошове забезпечення та додаткову винагороду відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 168, у тому числі на збільшену додаткову винагороду за періоди стаціонарного лікування з 17.12.2025 року по 28.01.2026 року.

Також позивач вважає протиправними дії відповідача щодо направлення листів № 1369 та № 1370 до військової частини НОМЕР_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки, на його думку, у них поширено недостовірну інформацію про нібито самовільне залишення ним місця дислокації військової частини. У зв`язку з цим просить зобов`язати відповідача спростувати зазначену інформацію та стягнути 25 000 грн моральної шкоди.

У відповіді на відзив позивач також заперечив проти залучення військової частини НОМЕР_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 до участі у справі як третіх осіб, зазначивши, що спірні правовідносини не стосуються їхніх прав та обов`язків і не можуть вплинути на них у майбутньому. Вважає відповідне клопотання відповідача необґрунтованим та таким, що спрямоване на затягування розгляду справи.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається, зокрема, на положення постанови Кабінету Міністрів України № 168, Інструкції № 280, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, а також статей 23, 1167 Цивільного кодексу України.

За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

ідповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та вважає їх безпідставними й необґрунтованими. У поданих відзиві та запереченнях на відповідь на відзив Військова частина НОМЕР_1 зазначає, що за результатами службового розслідування встановлено факт самовільного залишення позивачем місця служби, яке, на думку відповідача, виразилося у неповерненні позивача до місця дислокації військової частини після проходження військово-лікарської комісії 04.05.2025. Зазначає, що після проходження ВЛК позивач до розташування підрозділу не повернувся, місце його перебування було невідоме, а на телефонні дзвінки він повідомляв про очікування проходження відповідних медичних процедур, не надаючи підтверджуючих документів.

Відповідач вказує, що за результатами службового розслідування наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 22.09.2025 №2337 позивачу було оголошено дисциплінарне стягнення у вигляді суворої догани, а відповідним посадовим особам військової частини доручено не здійснювати виплату позивачу додаткових винагород у зв`язку із самовільним залишенням військової частини та позбавлено його премії у зв`язку з невиходом на службу без поважних причин.

На обґрунтування правомірності своїх дій відповідач посилається на положення статті 407 Кримінального кодексу України, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а також Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260. Зазначає, що військовослужбовець зобов`язаний неухильно виконувати накази командирів, своєчасно прибути до місця служби та повідомляти командування про причини неможливості виконання покладених на нього обов`язків.

Відповідач також заперечує доводи позивача щодо неповноти та упередженості службового розслідування, зазначаючи, що висновок службового розслідування є службовим документом та доказовим джерелом, на підставі якого командир приймає відповідне рішення. При цьому наголошує, що матеріали службового розслідування були направлені до відповідних органів для надання оцінки та прийняття рішення згідно із законодавством.

Щодо доводів позивача про відсутність належного наказу, яким би визначався обов`язок його прибуття до військової частини після проходження ВЛК, відповідач зазначає, що порядок віддання та виконання наказів визначений статтями 35– 38 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, а законні накази командирів є обов`язковими для виконання підлеглими. При цьому відповідач посилається також на наказ Головнокомандувача Збройних Сил України від 31.01.2024 №40 щодо порядку видачі наказів, зазначаючи, що наказами по стройовій частині регламентуються, зокрема, питання перебування військовослужбовців на лікуванні, повернення на службу після лікування, звільнення від виконання службових обов`язків за станом здоров`я та виходу на службу після хвороби.

Відповідач звертає увагу, що відповідно до наданих військовою частиною НОМЕР_2 медичних документів відсутні документи, які, на його думку, підтверджували б правомірність відсутності позивача на службі після 08.05.2025. Зазначає, що станом на момент подання заперечень позивач до місця дислокації військової частини НОМЕР_1 або батальйону резерву не повернувся.

Крім того, відповідач заперечує проти доводів позивача щодо протиправності ненарахування та невиплати йому грошового забезпечення, посилаючись на положення наказу Міністерства оборони України №260 та вважаючи відсутність позивача на службі без поважних причин підставою для невиплати відповідних складових грошового забезпечення та додаткових винагород.

Також відповідач заперечує проти заявленої позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 25 000 грн, зазначаючи про відсутність належного обґрунтування її розміру, доказів заподіяння моральних чи фізичних страждань, причинного зв`язку між діями відповідача та заявленою шкодою. Посилається на положення статті 56 Конституції України, статей 23, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України та статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, наголошуючи, що відшкодування шкоди в адміністративному судочинстві є похідним способом захисту та можливе за умови встановлення протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та наявності заподіяної ними шкоди.

Відповідач також вважає необґрунтованими доводи позивача щодо неналежного проведення службового розслідування та направлення відповідних матеріалів до органів Військової служби правопорядку, посилаючись на вимоги наказу Міністерства оборони України від 29.11.2018 №604 щодо обов`язку командирів військових частин доповідати про події та порушення військової дисципліни відповідним органам.

Окрім цього, відповідач порушує питання про залучення до участі у справі як співвідповідачів (третіх осіб) військової частини НОМЕР_2 та ІНФОРМАЦІЯ_4 , мотивуючи це необхідністю всебічного з`ясування обставин справи.

З огляду на викладене відповідач просить, суд врахувати наведені ним доводи, відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі та залучити до участі у справі військову частину НОМЕР_2 і ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Ухвалою суду від 25 лютого 2026 року прийнято до провадження заяву позивача про уточнення позовних вимог.

Ухвалою суду від 25 лютого 2026 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача про призначення судово-психологічної експертизи.

Ухвалою суду від 26 серпня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 про залучення співвідповідачів у справі

Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, відзиви на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступне: ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді стрільця-помічника гранатометника 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти.

04 травня 2025 року ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію у 20 Регіональній військово-лікарській комісії у місті Дніпрі.

07 червня 2025 року лейтенантом Назаром Селепиною подано рапорт, зареєстрований у військовій частині НОМЕР_1 за вхідним №2376.

Цього ж дня командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №162, відповідно до якого солдата ОСОБА_1 визначено таким, що вибув до шпиталю у зв`язку з лікуванням (без прибуття у підрозділ) під час відпустки за станом здоров`я з 26 лютого 2025 року, із зняттям з котлового забезпечення зі сніданку 27 лютого 2025 року. Підставою для видання зазначеного наказу визначено рапорт лейтенанта Назара Селепини, зареєстрований за вхідним №2376 від 07 червня 2025 року.

08 червня 2025 року лейтенантом Назаром Селепиною подано рапорт, зареєстрований у військовій частині НОМЕР_1 за вхідним №2383.

Цього ж дня командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №163, відповідно до якого солдата ОСОБА_1 визначено таким, що підлягає зняттю з усіх видів забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням частини з 04 травня 2025 року. Підставами для видання зазначеного наказу визначено рапорт лейтенанта Назара Селепини, зареєстрований за вхідним №2383 від 08 червня 2025 року, та рапорт капітана ОСОБА_4 від 08 червня 2025 року №1833.

19 вересня 2025 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №2266 про призначення службового розслідування за фактом самовільного залишення військової частини солдатом ОСОБА_1 .

За результатами службового розслідування складено акт службового розслідування, у якому викладено обставини проходження ОСОБА_1 військово-лікарської комісії 04 травня 2025 року та його неповернення до місця служби після її проходження.

22 вересня 2025 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №2337 «Про результати службового за фактом самовільного залишення частини солдатом ОСОБА_2 ».

Згідно із зазначеним наказом за результатами службового розслідування встановлено факт самовільного залишення ОСОБА_1 місця проходження військової служби, що полягало у неповерненні до місця служби після проходження військово-лікарської комісії 04 травня 2025 року. Вказаним наказом ОСОБА_1 оголошено дисциплінарне стягнення у вигляді суворої догани.

Крім того, наказом №2337 начальнику фінансово-економічної служби – головному бухгалтеру військової частини НОМЕР_1 доручено не виплачувати позивачу відповідні додаткові винагороди у зв`язку із самовільним залишенням військової частини та позбавити його премії у зв`язку з невиходом на службу без поважних причин.

У подальшому військовою частиною НОМЕР_1 направлено лист №1370 на адресу ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо надання документів стосовно звернень і направлень щодо ОСОБА_1 із зазначенням про самовільне залишення ним місця дислокації військової частини НОМЕР_1 .

Також військовою частиною НОМЕР_1 направлено лист №1369 на адресу військової частини НОМЕР_2 щодо надання інформації та документів стосовно проходження ОСОБА_1 лікування та військово-лікарської комісії, у тому числі із зазначенням питання щодо перебування позивача у статусі самовільного залишення військової частини з 04 травня 2025 року.

З матеріалів справи також вбачається, що позивач вважає протиправними накази військової частини НОМЕР_1 №163 від 08 червня 2025 року, №1507 від 08 червня 2025 року, №2266 від 19 вересня 2025 року та №2337 від 22 вересня 2025 року, дії щодо направлення листів №1369 та №1370, а також невиплату йому грошового забезпечення та додаткових винагород за заявлені у позові періоди.

Саме у зв`язку із зазначеними рішеннями, діями та бездіяльністю військової частини НОМЕР_1 позивач звернувся до суду з цим позовом, у якому, зокрема, просить визнати відповідні рішення та дії протиправними, скасувати оскаржувані накази, зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату грошового забезпечення і додаткових винагород, спростувати поширену інформацію та відшкодувати моральну шкоду.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).

Статтею 1 Закону №2232-ХІІ встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Частиною 1 ст. 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Відповідно до частин 2, 3 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини визначені Статутом Збройних Сил України, затвердженого Законом України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24.03.1999 №548-XIV.

Відповідно до статті 11 Статуту Збройних Сил України, необхідність виконання завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, а також завдань, визначених міжнародними зобов`язаннями України покладає на військовослужбовців такі обов`язки: свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок; бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим; беззастережно виконувати накази командирів (начальників) і захищати їх у бою, як святиню оберігати Бойовий Прапор своєї частини; постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, знати та виконувати свої обов`язки та додержуватися вимог статутів Збройних Сил України; знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно; дорожити бойовою славою Збройних Сил України та своєї військової частини, честю і гідністю військовослужбовця Збройних Сил України; поважати бойові та військові традиції, допомагати іншим військовослужбовцям, що перебувають у небезпеці, стримувати їх від вчинення протиправних дій, поважати честь і гідність кожної людини; бути пильним, суворо зберігати державну таємницю; вести бойові дії ініціативно, наполегливо, до повного виконання поставленого завдання; виявляти повагу до командирів (начальників) і старших за військовим званням, сприяти їм у підтриманні порядку і дисципліни; додержуватися правил військового вітання, ввічливості й поведінки військовослужбовців, завжди бути одягненим за формою, чисто й охайно.

Згідно зі статтею 14 Статуту Збройних Сил України із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Відповідно до статті 16 Статуту Збройних Сил України кожний військовослужбовець зобов`язаний виконувати службові обов`язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов`язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.

Сутність військової дисципліни, обов`язки військовослужбовців щодо її додержання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подання і розгляду заяв, пропозицій та скарг визначає Дисциплінарний статут Збройних Сил України, який затверджений Законом України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» від 24.03.1999 №551-XIV (далі - Дисциплінарний статут).

За приписами статей 1, 2 Дисциплінарного статуту, військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України. Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні військовослужбовцями свого військового обов`язку, відповідальності за захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, на їх вірності Військовій присязі.

Відповідно до статті 5 Дисциплінарного статуту за стан військової дисципліни у з`єднанні, військовій частині (підрозділі), закладі та установі відповідає командир. Інтереси захисту Вітчизни зобов`язують командира постійно підтримувати військову дисципліну, вимагати її додержання від підлеглих, не залишати поза увагою жодного дисциплінарного правопорушення. Стосовно кожного випадку правопорушення командир зобов`язаний прийняти рішення щодо необхідності притягнення винного до відповідальності залежно від обставин скоєння правопорушення, ступеня вини, попередньої поведінки порушника та розміру завданих державі та іншим особам збитків, а також з урахуванням бойового імунітету, визначеного Законом України «Про оборону України».

Згідно зі статтею 45 Дисциплінарного статуту, у разі невиконання (неналежного виконання) військовослужбовцем своїх службових обов`язків порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку командир повинен нагадати йому про обов`язки служби, а за необхідності - накласти дисциплінарне стягнення. За вчинення адміністративних правопорушень військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність за цим Статутом, за винятком випадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення. За вчинення правопорушень, пов`язаних із корупцією, військовослужбовці несуть відповідальність згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. У разі вчинення кримінального правопорушення військовослужбовець притягається до кримінальної відповідальності. Командири, які у разі виявлення ознак кримінального правопорушення не повідомили про це орган досудового розслідування, несуть відповідальність згідно із законом.

Відповідно до статті 48 Дисциплінарного статуту, на військовослужбовців можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: а) зауваження; б) догана; в) сувора догана; г) позбавлення чергового звільнення з розташування військової частини чи з корабля на берег (стосовно військовослужбовців строкової військової служби та курсантів вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти); ґ) попередження про неповну службову відповідність (крім осіб рядового складу строкової військової служби); д) пониження в посаді; е) пониження у військовому званні на один ступінь (стосовно осіб сержантського (старшинського) та офіцерського складу); є) пониження у військовому званні з переведенням на нижчу посаду (стосовно військовослужбовців сержантського (старшинського) складу); ж) звільнення з військової служби через службову невідповідність (крім осіб, які проходять строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, а також військовозобов`язаних під час проходження навчальних (перевірочних) і спеціальних зборів та резервістів під час проходження підготовки та зборів).

Статтею 84 Дисциплінарного статуту передбачено, що прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування. Воно проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини.

Відповідно до статті 85 Дисциплінарного статуту службове розслідування призначається письмовим наказом командира (начальника), який прийняв рішення притягти військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності. Воно може бути проведено особисто командиром (начальником), доручено військовослужбовцю офіцерського складу, а в разі вчинення правопорушення військовослужбовцем рядового, сержантського (старшинського) складу - також військовослужбовцю сержантського (старшинського) складу. Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення командиром (начальником). У необхідних випадках цей термін може бути продовжено командиром (начальником), який призначив службове розслідування, або старшим командиром (начальником), але не більш як на один місяць. Якщо під час службового розслідування буде з`ясовано, що правопорушення військовослужбовця містить ознаки кримінального правопорушення, командир військової частини письмово повідомляє про це орган досудового розслідування.

А згідно з статтями 86-87 Дисциплінарного статуту, якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир, який призначив службове розслідування, приймає рішення про притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності та визначає вид дисциплінарного стягнення. Дисциплінарне стягнення має бути накладене не пізніше ніж за 10 діб від дня, коли командирові (начальникові) стало відомо про правопорушення, а у разі провадження службового розслідування - протягом місяця від дня його закінчення, не враховуючи часу перебування військовослужбовця на лікуванні або у відпустці. Під час накладення дисциплінарного стягнення командир не має права принижувати гідність підлеглого.

Відповідно до статті 97 Дисциплінарного статуту про накладені дисциплінарні стягнення військовослужбовцям може бути оголошено особисто, у письмовому наказі (розпорядженні), на нараді чи перед строєм військовослужбовців, які мають військові звання (обіймають посади) не нижче за військове звання (посаду) військовослужбовця, який вчинив правопорушення.

Отже, у разі невиконання (неналежного виконання) військовослужбовцем своїх службових обов`язків, командир повинен нагадати йому про обов`язки служби, а за необхідності - накласти дисциплінарне стягнення за видами, встановленими статтею 48 Дисциплінарного статуту. При цьому, прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування, яке має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення командиром (начальником) і дисциплінарне стягнення має бути накладене не пізніше ніж за 10 діб від дня, коли командирові (начальникові) стало відомо про правопорушення.

Таким чином, підставою для притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності є неналежне виконання ним службових обов`язків, порушення військової дисципліни. Для притягнення військовослужбовця до такої відповідальності необхідно, щоб був зафіксований сам факт порушення, вину військовослужбовця доведено, встановлено ступінь його вини та з`ясовано причини і умови, що сприяли вчиненню ним правопорушення.

Наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 №608, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13.12.2017 за №1503/31371, затверджено Порядок проведення службового розслідування у Збройних Силах України (далі - Порядок №608).

Згідно з абзацом 4 пункту 2 розділу I Порядку №608, службове розслідування - це комплекс заходів, які проводяться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, а також встановлення ступеня вини особи (осіб), чиї дії або бездіяльність стали причиною вчинення правопорушення.

Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку №608 службове розслідування може проводитися і в інших випадках з метою уточнення причин та умов, що сприяли правопорушенню, та встановлення ступеня вини посадових (службових) осіб. За рішенням відповідного командира (начальника) службове розслідування може призначатися за письмовим рапортом (доповідною або пояснювальною запискою) військовослужбовця з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.

Пунктом 3 розділу ІІ Порядку №608 визначено, що службове розслідування проводиться для встановлення: неправомірних дій військовослужбовця, яким вчинено правопорушення; причинного зв`язку між правопорушенням, з приводу якого було призначено службове розслідування, та виконанням військовослужбовцем обов`язків військової служби; вини військовослужбовця; порушень нормативно-правових актів, інших актів законодавства; причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення; у разі виявлення факту заподіяння матеріальної шкоди - причин виникнення шкоди, її розміру та винних осіб.

Пунктами 1, 3 розділу ІІІ Порядку №608 установлено, що рішення про призначення службового розслідування приймається командиром (начальником), який має право видавати письмові накази та накладати на підлеглого дисциплінарне стягнення. Службове розслідування призначається письмовим наказом командира (начальника), у якому зазначаються підстава, обґрунтування або мета призначення службового розслідування, особа, стосовно якої воно проводиться, строк проведення службового розслідування, а також визначаються посадова (службова) особа, якій доручено його проведення, або голова та члени комісії з проведення службового розслідування (далі - особи, які проводять службове розслідування).

Згідно з пунктами 8, 9 розділу ІІІ Порядку №608 особи, які проводять службове розслідування, відповідають за всебічність, повноту, своєчасність та об`єктивність його проведення, додержання законодавства України, а також за нерозголошення інформації, яка стосується службового розслідування. Посадові (службові) особи Збройних Сил зобов`язані надавати письмові пояснення по суті предмета службового розслідування та поставлених їм питань, а за попередньою згодою керівника - документи чи матеріали відповідно до своїх службових обов`язків.

Відповідно до пункту 1 розділу ІV Порядку №608 особи, які проводять службове розслідування, зобов`язані:

дотримуватися вимог законодавства України, вживати всіх передбачених законодавством заходів для всебічного, повного, своєчасного і об`єктивного розслідування обставин вчиненого правопорушення;

виявляти (з`ясовувати) обставини, які підтверджують або спростовують інформацію щодо скоєння правопорушення, а також встановлювати обставини, які пом`якшують або обтяжують відповідальність правопорушника;

розглядати заяви і клопотання військовослужбовця, правопорушення якого підлягає службовому розслідуванню, що були подані під час проведення службового розслідування та стосуються його проведення.

Згідно з пунктом 2 розділу ІV Порядку №608 особи, які проводять службове розслідування, мають право:

запрошувати до місця проведення службового розслідування військовослужбовців, стосовно яких проводиться службове розслідування, інших військовослужбовців, цивільних осіб (за їх згодою), які були присутні під час вчинення правопорушення або яким відомі обставини, що стосуються правопорушення (далі - учасники службового розслідування);

отримувати письмові пояснення (заповнені від руки або надруковані);

з дозволу командира (начальника) військовослужбовця, який скоїв правопорушення, отримувати необхідні документи, які стосуються службового розслідування;

за погодженням з особами, які опитуються, фіксувати їх пояснення технічними засобами з подальшим оформленням їх у письмовому вигляді;

ознайомлюватися з необхідними документами, за потреби - знімати з них (отримувати) копії та долучати до матеріалів службового розслідування;

отримувати інформацію, пов`язану із службовим розслідуванням, від юридичних і фізичних осіб з дотриманням вимог законодавства на підставі запиту посадової (службової) особи, яка призначила службове розслідування, чи інших уповноважених осіб відповідно до вимог законодавства України;

проводити огляд місцевості, приміщення, предметів та документів, що стосуються службового розслідування, за результатами якого складати акт огляду.

Пунктом 1 розділу VІ Порядку №608 визначено, що за результатами розгляду акта та матеріалів службового розслідування, якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир (начальник) приймає рішення про притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності, визначає вид дисциплінарного стягнення та призначає особу, якій доручає підготувати проект відповідного наказу.

Верховний Суд в постанові від 19.02.2020 по справі №813/1021/17 зазначив, що підставою притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності є неналежне виконання ним службових обов`язків, порушення військової дисципліни. Для притягнення військовослужбовця до такої відповідальності необхідно, щоб був зафіксований сам факт порушення, вину військовослужбовця повністю доведено, встановлено ступінь його вини та з`ясовано причини і умови, що сприяли вчиненню ним правопорушення.

Суд зазначає, що за своєю суттю самовільне залишення військовослужбовцем місця служби або військової частини, а також нез`явлення військовослужбовця вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез`явлення з відрядження, відпустки або лікування є порушенням військової дисципліни.

При цьому, самовільним залишенням частини або місця служби вважається таке, що вчинене без дозволу начальника (командира), який згідно з законодавством уповноважений такий дозвіл надати. Нез`явлення військовослужбовця вчасно на службу це його нез`явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі.

Поважними причинами затримки військовослужбовця може бути визнана, наприклад, хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо чи інші надзвичайні події та обставини, які підтверджені відповідними документами.

Не вважається самовільним залишення військової частини за наявності дозволу командира, залишення для виконання наказу командира, відрядження, прямування до нового розташування військової частини, лікування, переміщення/ротація, відпустка, навчання тощо.

Водночас, в будь-якому випадку вищезазначені підстави мають бути підтверджені належним чином оформленими документами та встановлюються шляхом всебічного, повного, своєчасного і об`єктивного розслідування обставин вчиненого правопорушення.

Як вбачається з матеріалів службового розслідування, підставою для його призначення став рапорт тимчасово виконуючого обов`язки командира НОМЕР_3 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 старшого лейтенанта ОСОБА_5 від 14.09.2025 № 40375 за фактом самовільного залишення військової частини колишнім стрільцем - помічником гранатометника 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти військової частини НОМЕР_4 військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.09.2025 № 2266 призначено службове розслідування з метою встановлення обставин відсутності військовослужбовця за місцем проходження військової служби, причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення, а також ступеня його вини.

Під час проведення службового розслідування встановлено, що солдат ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді стрільця - помічника гранатометника 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти військової частини НОМЕР_4 військової частини НОМЕР_1 . Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 16.07.2024 № 205 солдата ОСОБА_1 було призначено на вказану посаду та зараховано до списків особового складу військової частини.

Матеріалами службового розслідування також підтверджується, що 06.09.2024 солдат ОСОБА_1 вибув до шпиталю на лікування у зв`язку з пораненням, а з 13.09.2024 був увільнений від займаної посади та зарахований у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 як військовослужбовець, який перебував на тривалому лікуванні у зв`язку з отриманим пораненням або хворобою.

Надалі, 04.05.2025 солдат ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію у « 20 Регіональній ВЛК» у місті Дніпрі, що підтверджується протоколом засідання військово-лікарської комісії № 2025-0504-0828-5224 від 04.05.2025. Згідно з матеріалами службового розслідування, після проходження ВЛК військовослужбовець до місця розташування підрозділу не повернувся.

Водночас самим службовим розслідуванням встановлено, що причину своєї відсутності солдат ОСОБА_1 пояснював очікуванням оформлення результатів медико-соціальної експертизи, однак підтверджуючих документів командуванню не надав. При цьому матеріали службового розслідування не містять належного з`ясування питання щодо того, який саме висновок військово-лікарської комісії був отриманий солдатом ОСОБА_1 04.05.2025, коли саме йому було повідомлено про результати медичного огляду, а також які подальші дії він повинен був вчинити після проходження ВЛК.

Разом із тим, суд звертає увагу на обставини, які передували призначенню службового розслідування та безпосередньо стосуються визначення моменту, з якого військова частина вважала солдата ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину.

Так, із матеріалів службового розслідування вбачається, що лейтенантом ОСОБА_6 07.06.2025 було подано відповідний рапорт, зареєстрований у військовій частині за вхідним № 2376, за результатами якого командиром військової частини НОМЕР_1 було видано наказ № 162.

При цьому саме вказаний рапорт та наказ № 162 мають істотне значення для встановлення фактичних обставин справи, оскільки стосуються періоду, який передував проведенню службового розслідування, та фактично є документами, на підставі яких командування приймало відповідні управлінські рішення щодо статусу солдата ОСОБА_1 , його відсутності та проходження ним військової служби.

Однак службове розслідування не містить належного аналізу змісту зазначеного рапорту лейтенанта ОСОБА_7 від 07.06.2025 № 2376, не наведено висновків щодо встановлених у ньому обставин, не зазначено, які саме відомості, викладені у рапорті, були визнані достовірними, а які - відхилені, та з яких причин. Також службовим розслідуванням не надано оцінки наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 162, виданого на підставі зазначеного рапорту, та не встановлено, яке юридичне значення цей наказ мав для визначення статусу солдата ОСОБА_1 і його відсутності за місцем проходження військової служби.

Більше того, службове розслідування містить посилання на рапорт лейтенанта Назара Селепини від 08.06.2025 № 2383 як на одну з підстав для видання наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 № 163, відповідно до якого солдата ОСОБА_1 було знято з усіх видів забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням військової частини з 04.05.2025. Водночас належного зіставлення змісту зазначених документів із рапортом від 07.06.2025 № 2376 та наказом № 162 службове розслідування не містить.

Таким чином, матеріали службового розслідування не дають можливості встановити, які саме обставини були встановлені командуванням безпосередньо 07-08 червня 2025 року, на підставі яких документів було визначено дату 04.05.2025 як дату самовільного залишення військової частини, а також чи були при прийнятті відповідних рішень враховані обставини проходження солдатом ОСОБА_1 військово-лікарської комісії 04.05.2025 та повідомлена ним причина неприбуття до місця служби.

Суд також враховує, що у службовому розслідуванні фактично відтворено одну й ту саму інформацію, що після проходження ВЛК 04.05.2025 солдат ОСОБА_1 до місця розташування підрозділу не повернувся, а причину своєї відсутності пояснював очікуванням МСЕК. Водночас жодної перевірки достовірності такого пояснення, з`ясування фактичного місця перебування військовослужбовця у відповідний період, встановлення обставин його звернення до медичних установ чи можливості документального підтвердження зазначених ним обставин службове розслідування не містить.

Сам факт відсутності військовослужбовця після проходження ВЛК, без встановлення всіх обставин такої відсутності, не може автоматично свідчити про наявність у його діях складу дисциплінарного правопорушення. Для вирішення питання про дисциплінарну відповідальність необхідним є встановлення не лише факту неприбуття військовослужбовця до місця служби, а й конкретних обставин, причин його відсутності, наявності або відсутності поважних причин, ставлення військовослужбовця до своїх обов`язків та його вини у вчиненні відповідного правопорушення.

При цьому службовим розслідуванням встановлено, що солдат ОСОБА_1 на телефонні дзвінки відповідав та пояснював причину своєї відсутності очікуванням результатів МСЕК. Отже, твердження про те, що місце його перебування було невідомим, саме по собі не може розглядатися як достатній доказ повного ухилення військовослужбовця від контакту з командуванням або умисного приховування свого місця перебування.

Крім того з матеріалів службового розслідування вбачається, що лише 15.09.2025 особою, яка проводила службове розслідування, було здійснено декілька спроб телефонного зв`язку із солдатом ОСОБА_1 , однак відповіді на дзвінки отримано не було. Таким чином, наведені у службовому розслідуванні відомості про неможливість зв`язку із військовослужбовцем стосуються вже періоду проведення службового розслідування та не підтверджують відсутності зв`язку з ним у травні-червні 2025 року.

Суд звертає увагу, що службове розслідування фактично виходить із того, що солдат ОСОБА_1 самовільно залишив військову частину саме 04.05.2025. Водночас матеріали, на які посилається відповідач, свідчать, що саме цього дня військовослужбовець проходив військово-лікарську комісію. Отже, для висновку про самовільне залишення військової частини саме з 04.05.2025 необхідним було встановити, де саме до проходження ВЛК перебував військовослужбовець, на яких підставах він був направлений до ВЛК, коли саме повинен був повернутися до військової частини після проходження медичного огляду та чи був він належним чином поінформований про такий обов`язок.

Натомість таких обставин службовим розслідуванням у повному обсязі не встановлено.

Окремо суд враховує, що висновки службового розслідування містять посилання на можливе вчинення солдатом ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України. Водночас формулювання, що військовослужбовець «ймовірно вчинив» кримінальне правопорушення, саме по собі не є встановленням вини особи у вчиненні кримінального правопорушення та не може автоматично підтверджувати наявність дисциплінарного проступку без належного встановлення його фактичних обставин.

Суд, також звертає увагу на зміст висновку службового розслідування щодо вини солдата ОСОБА_1 . У ньому вина фактично визначена через загальні характеристики особи, зокрема «особисту недисциплінованість», «безвідповідальність», «низький рівень усвідомлювання громадянського обов`язку», «слабкість» та «нездатність» належним чином виконувати вимоги законодавства і Військової присяги. Разом із тим такі загальні оціночні судження самі по собі не встановлюють конкретної форми вини військовослужбовця та не замінюють необхідності встановлення його конкретних умисних чи необережних дій, причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та наслідками, а також обставин, за яких військовослужбовець не прибув до місця служби.

Оцінюючи висновки службового розслідування, суд виходить із того, що відповідно до статей 83-86 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України службове розслідування має проводитися з метою повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин правопорушення, встановлення вини військовослужбовця, причин та умов, що сприяли його вчиненню, а також інших обставин, що мають значення для прийняття рішення про притягнення особи до дисциплінарної відповідальності.

Однак у цьому випадку матеріали службового розслідування не свідчать про повне та всебічне з`ясування таких обставин. Зокрема, у ньому не надано належної оцінки рапорту лейтенанта Назара Селепини від 07.06.2025 № 2376, не встановлено його змісту та значення для вирішення питання щодо відсутності солдата ОСОБА_1 , не наведено мотивів його врахування або неврахування, а також не досліджено належним чином наказ № 162, виданий на підставі цього рапорту.

Не встановлено також, яким чином зазначені документи співвідносяться з наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 № 163, яким солдата ОСОБА_1 було знято з усіх видів забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням військової частини, та з висновком службового розслідування про те, що самовільне залишення військової частини мало місце саме 04.05.2025.

За таких обставин, суд доходить висновку, що службове розслідування не забезпечило належного встановлення усіх істотних обставин, які мають значення для вирішення питання про наявність у діях солдата ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, а його висновки щодо вини військовослужбовця ґрунтуються переважно на констатації факту неприбуття до місця служби без належного дослідження причин такого неприбуття та без належної оцінки документів, складених командуванням до призначення службового розслідування.

Отже, висновок службового розслідування, що солдат ОСОБА_1 самовільно залишив військову частину з 04.05.2025 та допустив винне порушення вимог статей 11, 16, 49, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та статті 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, не може вважатися достатньо обґрунтованим, оскільки зроблений без повного та об`єктивного встановлення обставин, що передували його відсутності, та без належної оцінки всіх документів, що мали значення для прийняття відповідного рішення.

Відтак і прийняте за результатами такого службового розслідування рішення про притягнення солдата ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосування до нього дисциплінарного стягнення у виді суворої догани не може вважатися таким, що ґрунтується на належним чином встановлених фактичних обставинах та достатніх доказах його вини.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що наказ командира військової частини НОМЕР_1 №2337 від 22.09.2025 в частині притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та оголошення йому суворої догани прийнято за відсутності належно встановлених обставин, які б беззаперечно підтверджували вчинення позивачем дисциплінарного проступку та його вину у такому порушенні.

Відповідно, зазначений наказ у цій частині не відповідає критеріям обґрунтованості, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо наказу командира військової частини НОМЕР_1 №2266 від 19.09.2025 про призначення службового розслідування, суд зазначає таке: саме по собі призначення службового розслідування не є рішенням про притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності та не встановлює його вини. Вказаним наказом лише розпочато процедуру з`ясування обставин, які стали підставою для проведення службового розслідування.

Водночас позивач оскаржує зазначений наказ як такий, що, на його думку, прийнятий без належних підстав. Проте з матеріалів справи вбачається, що підставою для його прийняття був рапорт тимчасово виконуючого обов`язки командира 3 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 від 14.09.2025 №40375, у якому порушено питання щодо обставин відсутності ОСОБА_1 за місцем проходження військової служби.

За таких обставин у командира військової частини були наявні формальні підстави для призначення службового розслідування з метою встановлення причин та обставин відсутності військовослужбовця, а також ступеня його вини.

Отже, саме по собі призначення службового розслідування наказом №2266 від 19.09.2025 не свідчить про порушення прав позивача, а недоліки, допущені під час проведення такого службового розслідування, стосуються вже його результатів та правомірності прийнятого за ними наказу №2337.

З огляду на це, суд не вбачає самостійних підстав для скасування наказу №2266 від 19.09.2025, оскільки його прийняття було спрямоване на з`ясування обставин, які мали значення для вирішення питання про можливе дисциплінарне правопорушення.

Щодо наказу командира військової частини НОМЕР_1 №163 від 08.06.2025, суд зазначає, що відповідно до його змісту позивача визначено таким, що підлягає зняттю з усіх видів забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням військової частини з 04.05.2025.

Як встановлено судом, зазначений наказ прийнято на підставі рапорту лейтенанта ОСОБА_7 від 08.06.2025 №2383 та рапорту капітана ОСОБА_4 від 08.06.2025 №1833. Водночас напередодні, 07.06.2025, на підставі рапорту того самого безпосереднього командира — лейтенанта ОСОБА_7 від 07.06.2025 №2376 — командиром військової частини НОМЕР_1 було видано наказ №162, яким ОСОБА_1 визначено таким, що вибув до шпиталю у зв`язку з лікуванням під час відпустки за станом здоров`я.

Таким чином, наказ №163 фактично змінив правову оцінку командуванням обставин перебування позивача поза місцем дислокації військової частини, однак матеріали справи не містять належного обґрунтування причин такої зміни та не дають можливості встановити, які саме нові обставини були встановлені командуванням 08.06.2025 порівняно з обставинами, встановленими напередодні при виданні наказу №162.

Більше того, визначення у наказі №163 датою самовільного залишення військової частини саме 04.05.2025 потребувало встановлення конкретного моменту виникнення у позивача обов`язку повернутися до місця служби, факту доведення такого обов`язку до його відома та відсутності поважних причин для неприбуття. Проте таких обставин у наказі №163 не наведено, а матеріали справи не містять доказів їх належного встановлення на момент його прийняття.

За таких обставин, суд доходить висновку, що наказ №163 від 08.06.2025 в частині визначення ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025, прийнято без достатнього фактичного обґрунтування та без належного встановлення обставин, які є необхідними для такого висновку.

Відтак зазначений наказ не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Щодо позовних вимог у частині визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №1507 суд зазначає таке: як убачається з матеріалів справи, позивач також оскаржує наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №1507 «Про призначення службового розслідування за фактом самовільного залишення військової частини солдатом ОСОБА_2 ».

Разом із тим копія зазначеного наказу №1507 у матеріалах справи відсутня.

При цьому посилання на існування такого наказу міститься лише у рапорті, відповідно до якого наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №1507 нібито було призначено службове розслідування за фактом самовільного залишення військової частини солдатом ОСОБА_2 та визначено особу, якій доручено його проведення. Водночас сам рапорт не є доказом змісту наказу, його прийняття та фактичного виконання, оскільки містить лише твердження про наявність відповідного наказу.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України службове розслідування призначається письмовим наказом командира (начальника), який прийняв рішення притягти військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності. Воно може бути проведено особисто командиром (начальником), доручено військовослужбовцю офіцерського складу, а в разі вчинення правопорушення військовослужбовцем рядового, сержантського (старшинського) складу - також військовослужбовцю сержантського (старшинського) складу.

Отже, саме наказ про призначення службового розслідування є первинним документом, яким визначаються підстава, предмет такого розслідування та особа, на яку покладається проведення.

Однак у цьому випадк, суд позбавлений можливості перевірити зміст наказу №1507, зокрема встановити, які саме обставини були покладені командуванням в основу рішення про призначення службового розслідування, який предмет такого розслідування був визначений, кому саме та в якому порядку доручалося його проведення, а також які строки проведення були встановлені.

Більше того, матеріали справи не містять належних та достатніх доказів того, що службове розслідування, призначене саме наказом №1507 від 08.06.2025, фактично було проведено.

Зокрема, відсутні матеріали службового розслідування, які б дозволяли встановити, що рапорт від 08.06.2025 №25851 був реалізований саме шляхом проведення службового розслідування на виконання наказу №1507, а визначений у цьому рапорті офіцер групи планування штабу НОМЕР_3 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 старший лейтенант ОСОБА_8 фактично здійснював таке розслідування та склав за його результатами відповідний документ.

Навпаки, з матеріалів справи вбачається, що службове розслідування, результати якого стали підставою для прийняття оскаржуваного наказу №2337 від 22.09.2025, призначене іншим наказом — наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.09.2025 №2266, на підставі рапорту тимчасово виконуючого обов`язки командира НОМЕР_3 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 старшого лейтенанта ОСОБА_5 від 14.09.2025 №40375.

Таким чином, матеріали справи не дають підстав ототожнювати службове розслідування, про призначення якого йдеться у рапорті від 08.06.2025 №25851, із службовим розслідуванням, проведеним у вересні 2025 року та оформленим відповідним актом.

Більше того, сам зміст акта службового розслідування, наданого відповідачем, прямо містить посилання на наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 19.09.2025 №2266 як на правову підставу проведення цього службового розслідування, а не на наказ №1507 від 08.06.2025.

За таких обставин, суд не має достатніх підстав вважати, що наказ №1507 від 08.06.2025 був фактично реалізований шляхом проведення службового розслідування, результати якого в подальшому були покладені в основу прийняття оскаржуваного наказу №2337 від 22.09.2025.

Водночас відсутність у матеріалах справи самого наказу №1507 та доказів його фактичного виконання не дає можливості суду встановити його зміст, правові наслідки та безпосередній вплив на права, свободи чи законні інтереси позивача.

При цьому, суд враховує, що предметом адміністративного судочинства є, зокрема, перевірка правомірності рішень суб`єкта владних повноважень за встановленими законом критеріями, а обов`язок доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності в адміністративній справі покладається на відповідача.

За відсутності самого наказу №1507 та доказів його реалізації, суд не може перевірити його відповідність вимогам законодавства, а також встановити, які саме юридичні наслідки цей наказ породив для позивача.

Разом із тим сама лише відсутність у матеріалах справи копії наказу №1507 не є достатньою підставою для висновку про його протиправність. З огляду, що матеріали справи не підтверджують фактичної реалізації зазначеного наказу не свідчать, що саме на його підставі було проведено службове розслідування, результати якого спричинили виникнення для позивача спірних правових наслідків, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

При цьому встановлені судом недоліки та неповнота службового розслідування, проведеного у вересні 2025 року, а також правомірність наказу №2337 від 22.09.2025 підлягають оцінці окремо та не можуть бути автоматично поширені на наказ №1507 від 08.06.2025.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №1507 слід відмовити, оскільки матеріали справи не містять достатніх доказів того, що зазначений наказ був реалізований, породив для позивача самостійні юридичні наслідки або що саме на його підставі було проведено службове розслідування, результати якого стали підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати грошового забезпечення та додаткової винагороди, суд зазначає що підставою для невиплати позивачу грошового забезпечення та додаткової винагороди за спірні періоди фактично стало визначення його таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025, а також відповідне відображення зазначених відомостей у документах військової частини.

Разом із тим, як установлено судом вище, наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №163 в частині визначення ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025, прийнято без належного встановлення обставин, необхідних для такого висновку, а наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 22.09.2025 №2337 у частині притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та оголошення суворої догани також визнано судом протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Відтак саме по собі посилання відповідача на перебування позивача у статусі СЗЧ як на підставу для невиплати йому грошового забезпечення не може бути визнано достатнім, оскільки такий статус у спірний період ґрунтувався на обставинах, які належним чином не були встановлені та підтверджені.

Відповідно до пункту 9 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, грошове забезпечення військовослужбовцям виплачується за весь період проходження військової служби, у тому числі за період перебування на лікуванні та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою або травмою.

Таким чином, встановлення права позивача на отримання грошового забезпечення за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 безпосередньо залежить від фактичного проходження ним військової служби, перебування у розпорядженні командира, а також документально підтверджених періодів лікування та інших обставин, які відповідно до законодавства є підставою для збереження за військовослужбовцем грошового забезпечення.

Як вбачається з матеріалів справи, у зазначений період позивач перебував на лікуванні у зв`язку з пораненням (травмою), пов`язаним із захистом Батьківщини, а тому невиплата йому грошового забезпечення лише з мотивів його нібито самовільного залишення військової частини не може вважатися правомірною за відсутності належних та достатніх доказів такого правопорушення.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не надано доказів проведення належного розрахунку належного позивачу грошового забезпечення за спірний період з урахуванням фактичних обставин проходження ним військової служби, періодів лікування та перебування у розпорядженні командира.

За таких обставин, суд доходить висновку про протиправність бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 належного грошового забезпечення за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно.

Разом із тим, суд зазначає, що спосіб захисту порушеного права у цій частині має відповідати характеру встановленого порушення. Оскільки для визначення конкретного розміру належних позивачу виплат необхідним є здійснення відповідачем відповідного розрахунку з урахуванням усіх складових грошового забезпечення, періодів лікування, перебування у розпорядженні та інших обставин, суд вважає належним способом захисту зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 здійснити відповідне нарахування та виплату позивачу належних сум грошового забезпечення.

Щодо додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, суд зазначає, що пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 передбачено виплату в період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил України додаткової винагороди, розмір якої залежить, зокрема, від характеру виконуваних завдань та обставин проходження військової служби.

Судом встановлено, що позбавлення позивача відповідних виплат за спірні періоди безпосередньо пов`язане з визначенням його таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025.

Водночас, належних доказів самовільного залишення позивачем військової частини саме з 04.05.2025 відповідачем не надано, а висновки службового розслідування у цій частині визнані судом недостатньо обґрунтованими.

Отже, саме по собі посилання на перебування позивача у статусі СЗЧ не може бути правомірною підставою для невиплати йому додаткової винагороди, якщо такий статус ґрунтується на обставинах, які не знайшли належного підтвердження.

Разом із тим, суд зауважує, що право на додаткову винагороду у відповідному розмірі не може визначатися виключно фактом скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Для її нарахування необхідно встановити передбачені постановою №168 та відповідними нормативними актами умови її виплати за кожний конкретний період.

Тому, суд вважає за необхідне зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити розрахунок додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, належної ОСОБА_1 за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні, та виплатити позивачу визначену за результатами такого розрахунку суму.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати додаткової винагороди у збільшеному до 100 000 грн на місяць розмірі та зобов`язання здійснити її нарахування і виплату за період з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно, суд зазначає, що відповідно до медичних документів, наданих військовою частиною НОМЕР_2 листом від 29.01.2026 за вх. №2190, позивач у спірний період перебував на стаціонарному лікуванні.

Так, згідно з випискою №5442 із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, позивач перебував на стаціонарному лікуванні у відділенні медичної реабілітації Дніпропетровського обласного госпіталю ветеранів війни з 17.12.2025 по 29.12.2025.

При цьому у медичній документації зазначено діагноз, пов`язаний із наслідками мінно-вибухової травми, зокрема вогнепального уламкового перелому правої плечової кістки, а також посттравматичної нейропатії правого променевого нерва. У розділі анамнезу захворювання зазначено, що поранення позивач отримав у вересні 2024 року.

Крім того, відповідно до наданих військовою частиною НОМЕР_2 медичних документів позивач після 29.12.2025 продовжив стаціонарне лікування у КНП «ДОГВВ» м. Дніпро з 29.12.2025 по 12.01.2026, після чого був скерований до КП «ДОКЛ ім. І.І. Мечникова» м. Дніпро, де перебував на стаціонарному лікуванні з 12.01.2026 по 28.01.2026 включно. Зазначені обставини відповідачем не заперечуються.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується безперервне перебування позивача на стаціонарному лікуванні у період з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно, при цьому характер встановлених медичною документацією ушкоджень свідчить про лікування наслідків отриманого позивачем поранення.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 військовослужбовцям, які, зокрема, перебувають на стаціонарному лікуванні у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, виплачується додаткова винагорода в розмірі до 100 000 грн в розрахунку на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні.

Судом установлено, що відповідач не здійснив належного нарахування та виплати позивачу зазначеної додаткової винагороди за період його стаціонарного лікування, при цьому невиплату пов`язував із визначенням позивача таким, що самовільно залишив військову частину.

Водночас, як установлено судом при розгляді вимог щодо наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №163, висновок про самовільне залишення позивачем військової частини з 04.05.2025 належними та достатніми доказами не підтверджений. Відтак зазначена обставина не може бути правовою підставою для невиплати позивачу додаткової винагороди за період документально підтвердженого стаціонарного лікування.

За таких обставин, суд робить висновок про протиправність бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за період його стаціонарного лікування з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно.

Враховуючи встановлений судом факт перебування позивача на стаціонарному лікуванні у зазначений період, характер отриманого ним поранення та відсутність заперечень відповідача щодо відповідних періодів лікування, суд вважає за необхідне зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, у розмірі 100 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу його перебування на стаціонарному лікуванні за період з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно.

Щодо позовних вимог про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо направлення листів №1369 та №1370 та зобов`язання відповідача спростувати зазначену в них інформацію, суд зазначає, що листом №1369 Військова частина НОМЕР_1 звернулася до командування військової частини НОМЕР_2 з питанням щодо наявності у ОСОБА_1 статусу СЗЧ з 04.05.2025, а листом №1370 — до ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо надання документів стосовно звернень і направлень на позивача, при цьому у листі зазначено про його самовільне залишення місця дислокації військової частини.

Водночас, суд враховує, що зазначені листи за своїм змістом є документами службового листування між суб`єктами владних повноважень, направленими з метою з`ясування та уточнення обставин проходження позивачем військової служби, його перебування поза місцем дислокації військової частини та отримання відповідної інформації від інших органів та військових частин. Самі по собі такі листи не є рішеннями про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, не встановлюють для нього юридичного обов`язку, не припиняють та не обмежують його прав чи свобод і не породжують самостійних юридичних наслідків.

При цьому обставини, викладені у зазначених листах щодо самовільного залишення позивачем місця проходження військової служби з 04.05.2025, були сформульовані відповідачем виходячи з наявних у нього на той момент документів та прийнятих командуванням управлінських рішень, зокрема наказу від 08.06.2025 №163. Надання судом іншої оцінки достатності доказів для встановлення факту самовільного залишення військової частини не свідчить саме по собі, що направлення відповідних службових листів є окремою протиправною дією, яка підлягає скасуванню в порядку адміністративного судочинства.

Суд, також бере до уваги, що лист №1369 містить не категоричне встановлення факту, а запит до командування військової частини НОМЕР_2 щодо того, чи відомий останньому факт перебування ОСОБА_1 у статусі СЗЧ з 04.05.2025. У свою чергу, лист №1370 спрямований на отримання документів та інформації щодо звернень і направлень стосовно позивача. Отже, зазначені документи за своїм змістом спрямовані, зокрема, на отримання та перевірку інформації, а не на остаточне встановлення юридичного факту вчинення позивачем дисциплінарного чи кримінального правопорушення.

Крім того, позивачем не доведено, що направлення зазначених листів само по собі спричинило для нього самостійні негативні правові наслідки, які не можуть бути усунуті шляхом оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності відповідача, що безпосередньо породжують такі наслідки. Фактично наведені у листах відомості були використані відповідачем у межах службової взаємодії з іншими суб`єктами владних повноважень.

Щодо вимоги про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 спростувати інформацію, викладену у листах №1369 та №1370, суд зазначає, що такий спосіб захисту також не відповідає характеру спірних правовідносин. Скасування або спростування змісту службового листування не є способом поновлення порушеного права, якщо самим направленням такого листа не встановлено для позивача будь-яких юридичних наслідків.

При цьому, встановлені судом у цій справі обставини щодо недостатності доказів самовільного залишення позивачем військової частини з 04.05.2025 враховані судом під час оцінки правомірності інших оскаржуваних рішень відповідача, зокрема наказів, пов`язаних із притягненням позивача до дисциплінарної відповідальності та визначенням його таким, що самовільно залишив військову частину. Однак зазначені висновки самі по собі не зумовлюють необхідності визнання протиправними дій щодо направлення службових листів та покладення на відповідача обов`язку спростовувати їх зміст.

Таким чином, позивачем не доведено, що направлення Військовою частиною НОМЕР_1 листів №1369 та №1370 становило самостійну протиправну дію суб`єкта владних повноважень, якою порушено його права, свободи чи законні інтереси, а заявлений спосіб їх захисту є належним та ефективним у спірних правовідносинах.

За таких обставин, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо направлення листів №1369 та №1370, а також про зобов`язання відповідача спростувати інформацію, викладену у зазначених листах. У задоволенні цих позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди в розмірі 25 000,00 грн суд зазначає, що статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини першої статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Частиною третьою цієї статті передбачено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, при цьому враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, для вирішення питання про відшкодування моральної шкоди суду необхідно встановити факт її заподіяння, протиправність поведінки заподіювача, причинний зв`язок між такою поведінкою та заподіяною шкодою, а також визначити розмір відшкодування з урахуванням характеру та глибини страждань, обставин справи, вимог розумності і справедливості.

Як установлено судом, Військовою частиною НОМЕР_1 допущено протиправність окремих рішень та бездіяльності, зокрема наказу №163 від 08.06.2025 в частині визначення ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025, наказу №2337 від 22.09.2025 в частині притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а також бездіяльності щодо належного нарахування та виплати йому грошового забезпечення і додаткової винагороди.

Суд враховує доводи позивача про те, що внаслідок таких рішень та бездіяльності він був змушений докладати додаткових зусиль для захисту своїх прав, у тому числі спростовувати обставини щодо самовільного залишення ним військової частини. Крім того, встановлено факт направлення відповідачем службових листів №1369 та №1370, у яких містилися відомості щодо перебування позивача у статусі СЗЧ та самовільного залишення ним місця дислокації військової частини.

Хоча суд не встановив самостійної протиправності дій щодо направлення зазначених листів, наведені в них відомості були сформовані з урахуванням обставин, які надалі судом визнано недостатньо підтвердженими, а тому суд бере їх до уваги в сукупності з іншими встановленими у справі обставинами при оцінці моральних наслідків протиправної поведінки відповідача.

З огляду на характер установлених порушень, їх тривалість, необхідність звернення позивача до суду для захисту своїх прав, невизначеність щодо належного йому грошового забезпечення, а також негативні переживання, пов`язані з необхідністю спростування відомостей про нібито самовільне залишення військової частини, суд доходить висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди.

Разом із тим суд не вбачає підстав для стягнення моральної шкоди у заявленому позивачем розмірі 25 000,00 грн. Позивачем не надано доказів, які б давали можливість установити таку глибину моральних страждань, яка відповідала б заявленому розміру відшкодування, а також не доведено настання інших істотних негативних наслідків немайнового характеру саме у зазначеному ним обсязі.

Визначаючи розмір відшкодування, суд бере до уваги характер і тривалість допущених відповідачем порушень, їх наслідки для позивача, обсяг необхідних для захисту своїх прав дій, характер душевних переживань, яких він зазнав, а також вимоги розумності, виваженості та справедливості.

З урахуванням наведеного суд вважає, що належним та співмірним розміром відшкодування моральної шкоди у цій справі є 5 000,00 грн, що відповідає характеру встановлених судом порушень та фактичним обставинам справи.

Отже, позовна вимога про відшкодування моральної шкоди підлягає частковому задоволенню, а саме стягненню з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн моральної шкоди. У решті вимоги про стягнення 20 000,00 грн моральної шкоди слід відмовити.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В силу приписів ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

На переконання суду, позивач довів обставини, на яких ґрунтуються вимоги, натомість відповідачем не доведено правомірність винесення оскаржуваних наказів.

За результатами розгляду справи суд встановив факт порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а тому вбачає правові підстав для часткового задоволення заявленого адміністративного позову.

Підстави для присудження судових витрат у відповідності до ст. 139 КАС України відсутні з огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору в силу Закону.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2025 №163 в частині визначення ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину з 04.05.2025.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 22.09.2025 №2337 в частині притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та оголошення йому суворої догани.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 належного грошового забезпечення за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 належного грошового забезпечення за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно, з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та інших складових грошового забезпечення, право на які виникло у позивача відповідно до законодавства, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за період з 23.02.2025 по 16.12.2025 включно, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за період стаціонарного лікування з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, у розмірі 100 000 грн у розрахунку на місяць пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні за період з 17.12.2025 по 28.01.2026 включно.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн 00 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Беручи до уваги інтенсивність роботи та об`єктивні умови її здійснення, зокрема перебої електропостачання тривалість повітряних тривог та підвищеного навантаження, знаходження судді у відпустці, текст рішення складено та підписано суддею 26.08.2026 року.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.К. Василяка