Постанова від 05 травня 2026 р. у справі №757/59495/24-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 757/59495/24-ц

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/5893/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 травня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Ящуку Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва (суддя Хайнацький Є.С.) від 17 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут економічних реформ» про стягнення заборгованості по заробітній платі та моральної шкоди,

установив:

у грудні 2024 року позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення з відповідача компенсації втрати частини заробітної плати за період затримки розрахунку з серпня 2001 року по грудень 2024 року у розмірі 334 500грн та моральної шкоди у розмірі 1 000 000грн.

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що у провадженні Печерського районного суду м. Києва знаходилась цивільна справа № 757/10634/15-ц за її позовом до ТОВ «Інститут економічних реформ» про стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. У червні 2002 року вона звернулась до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ТОВ «Редакційна Рада» та ін. з вимогою стягнути заробітну плату, втрачений заробіток за період вимушеного прогулу, компенсацію за невикористану відпустку та відшкодування завданої моральної шкоди. Заочним рішенням від 12.06.2008 року у справі № 2-524-1/08 суд постановив: стягнути з ТОВ «Редакційна Рада» на її користь 3 000грн заробітної плати за серпень-вересень 2001 року, 46 500грн - втраченого заробітку за період вимушеного прогулу, 1 500грн компенсації за невикористану відпустку, 10 000грн моральної шкоди, загалом 61 000грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10.09.2008 року зазначене рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Позивачка посилалася на те, що з 2008 року ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві неодноразово відкривав виконавче провадження по справі № 2-254-1/08 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва на підставі заочного рішення Печерського районного суду м. Києва від 12.06.2008 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10.09.2008 року, ухвали Печерського районного суду м. Києва від 29.05.2009 року, ухвали Печерського районного суду м. Києва від 10.06.2010 року про стягнення з ТОВ «Інститут економічних реформ» на її користь 61 000грн. Ухвалою від 06.09.2011 року Апеляційний суд м. Києва замінив боржника у виконавчому провадженні з ТОВ «Редакційна Рада» на ТОВ «Інститут економічних реформ», поклавши відповідальність за затримку виплати заробітної плати на правонаступника видавця газети

«Вечірні Вісті».

Також позивачка зазначала, що у березні 2015 року звернулася до суду з позовом до ТОВ «Інститут економічних реформ» про стягнення заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, завданої невиконанням судового рішення. Рішенням від 25.08.2016 року у справі № 757/10634/15-ц Апеляційний суд м. Києва частково задовольнив позов, постановивши стягнути з ТОВ «Інститут економічних реформ» на її користь заробітну плату у розмірі 105 000грн та компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000грн. На підставі виконавчого листа від 14.09.2016 року № 757/10634/15-ц було відкрито ВП № НОМЕР_1. 11.02.2020 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/10634/15-ц частково задоволено її скаргу на бездіяльність Департаменту ДВС МЮУ. Визнано неправомірною бездіяльність начальника та старшого державного виконавця Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) щодо невжиття заходів по зверненню стягнення на кошти боржника у виконавчому провадженні ВП НОМЕР_1. Зобов`язано державного виконавця Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) Валевського О.О., в порядку ч. 4 ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження», у ВП № НОМЕР_1 щодо виконання виконавчого листа у справі № 757/10634/15-ц про стягнення з ТОВ «Інститут економічних реформ» на її користь 115 000грн звернути стягнення на кошти боржника, які були стягнуті Департаментом ДВС МЮУ за рішенням № 61561/08 Європейського суду з прав людини в сумі 123 472,19грн у ВП № НОМЕР_2. Зазначену ухвалу суду виконано. Постановою Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) від 14.06.2024 року підтверджується, що з ТОВ «Інститут економічних реформ» стягнуто на її користь 115 000грн, з яких 105 000грн складає заробітна плата.

Позивачка посилалася на те, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12.06.2008 року у справі № 2-524-1/08 встановлено, що її заробітна плата становила 1 500грн на місяць; заробітна плата не виплачувалась з серпня 2001 року. Станом на грудень 2024 року порушення терміну виплати заробітної плати, визначеного у ст. 116 К3пП, складає 293 місяці. Спір про розмір середнього щомісячного доходу відсутній. Таким чином, станом на грудень 2024 року загальний розмір заборгованості із заробітної плати за період серпень 2001 - грудень 2024 року становить 469 261грн. За винятком 105 000грн (кошти, які було стягнуто з відповідача на її користь за ВП № НОМЕР_1), розмір компенсації за затримку виплати заробітної плати дорівнює 334 500грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачка зазначала, що невиплата заробітної плати поставила її та її родину в скрутне матеріальне становище. З метою захисту свого законного права користуватися результатами своєї праці, їй довелося понад двадцять років вживати надзвичайних зусиль для протидії протиправним діям відповідача із саботування ним рішень судів про виплату їй заборгованості із заробітної плати. Внаслідок неможливості користуватися належним їй майном, були істотно порушені її невід`ємні, невідчужувані права, ті права, які випливають з самої людської природи кожного індивіда.

Також позивачка посилалася на те, що протиправна поведінка відповідача призвела до стійкого розладу її здоров`я, оскільки починаючи з 2002 року, з моменту подання позову до Печерського районного суду м. Києва за захистом своїх трудових прав, вона перебуває під постійним впливом зазначених стресогенних факторів, що призвело до хронічних серцево-судинних захворювань з високим ступенем ризику, вплинуло на її психічне та фізичне здоров`я, що підтверджується випискою з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, виданої КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Шевченківського району м. Києва, тому еквівалентом завданої їй моральної шкоди та справедливим розміром належної їй компенсації за майже 25 років поневірянь по судових та правоохоронних інстанціях за захистом своїх порушених прав, за витрачання часу на те, щоб відповідач виконав вимоги закону - нею визначено 1000000грн.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 вересня 2025 року у

позові відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не оцінив наявні в матеріалах справи докази.

Позивачка зазначає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що позов не підлягає задоволенню, оскільки даних про виконання рішення суду в матеріалах справи немає, так як він спростовується матеріалами справи.

Позивачка посилається на те, що після отримання рішення суду вона звернулася до Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві та отримала відповідь з наданням постанови від 17 жовтня 2011 року про відкриття ВП 29241626 та постанови від 4 жовтня 2016 року про закінчення цього виконавчого провадження, що на думку позивачки, підтверджує, що виконавче провадження було закінчене.

Позивачка вважає, що рішення суду за виконавчим листом № 2-524-1/08, виданним 19 серпня 2010 року на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року - виконано.

Позивачка посилається на те, що встановивши, що за період з серпня 2001 року по грудень 2024 року загальний розмір заборгованості ТОВ «Інститут економічних реформ» із заробітної плати становить на момент подання заяви 334 500грн, а спір про середній розмір заробітної плати відсутній, суд не спростував факт невиплати належної їй суми при звільненні, а також розмір цієї суми, що відповідно передбачає виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з дня звільнення по день фактичного розрахунку.

Позивачка вважає, що докази на підтвердження її позовних вимог є достатніми та цілком відповідають вимогам ч. 1 ст. 76 ЦПК України, проте, суд не дослідив обставини справи, не перевірив їх доказами, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з принципів розумності, виваженості та справедливості.

Позивачка зазначає, що суд не послався на будь-яке положення національного законодавства, яке могло б бути підставою для невиплати їй заробітної плати за відповідний період, не розглянув та не прокоментував позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди, завданої тривалою (протягом 20 років) невиплатою заробітної плати.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленою про день, час та місце апеляційного розгляду, шляхом направлення судової повістки-повідомлення до її електронного кабінету у системі «Електронний суд» (с.с.123), у судове засідання не з`явилася, клопотання про його відкладення не подала, причини неявки не повідомила.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут економічних реформ" про день, час та місце апеляційного розгляду повідомлялося шляхом направлення судової повістки-повідомлення на поштову адресу, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (с.с.124), оскільки товариство не має зареєстрованого електронного кабінету у системі «Електронний суд».

Судова повістка-повідомлення повернулася до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші, що адресат відсутній за вказаною адресою (с.с.125-126).

Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Частиною 7 статті 128 ЦПК України передбачено, що у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що

зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Матеріали справи не містять іншої адреси місця знаходження відповідача, тому відповідно до вищезазначених норм процесуального права Товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут економічних реформ" вважається належним чином повідомленим про апеляційний розгляд, свого представника у судове засідання не направило.

Враховуючи вищевикладене, відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність сторін та їх представників.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 7 частини 3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Перелік справ, які може бути розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, наведено у статті 274 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, що визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин.

Згідно з пунктом 5 частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача заробітну плату з серпня 2001 року по грудень 2024 року у розмірі 334 500грн та моральну шкоду у розмірі 1 000 000грн, а всього 1 334 500грн.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на час звернення до суду з цим позовом та на час відкриття провадження у справі становив 3 028грн, отже, двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 757 000грн.

Таким чином, ціна позову у справі, що переглядається, перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ухвалою судді Печерського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року

відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Проте, враховуючи ціну позову, яка перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ця справа не могла бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, що не врахував суд першої інстанції, таке порушення процесуального закону є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачкою не було надано жодного документа у підтвердження своїх позовних вимог, крім копії постанови державного виконавця від 14 червня 2024 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 по виконанню виконавчого листа № 757/10634/15, виданого Печерським районним судом міста Києва від 14 вересня 2016 року про стягнення з ТОВ «Інститут економічних реформ» на користь ОСОБА_1 115 000грн, та копію виписки із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого від 1 жовтня 2024 року, у якій наведений перелік хвороб ОСОБА_1 .

Частина 1 статті 2 ЦПК України передбачає, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» зазначено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Порядок ведення Реєстру затверджується Вищою радою правосуддя.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З наведеного убачається, що суд апеляційної інстанції не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими.

Такий висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 24 жовтня 2024 року у справі № 752/8103/13-ц.

Враховуючи не надання позивачкою жодного судового рішення, на які вона посилалася у позовній заяві та у апеляційній скарзі, для встановлення обставин справи, колегія суддів дослідила судові рішення, наявні у Єдиному державному реєстрі судових рішень, які пов`язані із правовідносинами сторін у даній справі.

Згідно даних з Єдиного державного реєстру судових рішень у реєстрі наявна ухвала Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2010 року в справі № 2-524-1/08 про заміну сторони виконавчого провадження - боржника у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Редакційна Рада" про стягнення заробітної плати, а саме з ТОВ "Редакційна Рада" на ТОВ "Інститут економічних реформ".

Із описової частини зазначеної ухвали суду встановлено, що заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року, яке ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 вересня 2008 року залишено без змін, визнано недійсним в трудові книжці ОСОБА_1 запис № 26 та зобов`язано ТОВ «Редакційна Рада» виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за серпень-вересень 2001 року в сумі 3 000грн, 46 500грн втраченого заробітку за період вимушеного прогулу з 1 серпня 2001 року по 30 квітня 2004 року, компенсацію за невикористану відпустку за 2001 рік в сумі 1 500грн, моральну шкоду в сумі 10 000грн.

Також в ухвалі зазначено, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 травня 2009 року було змінено спосіб і порядок виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року в частині зобов`язання ТОВ «Редакційна Рада» виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за серпень-вересень 2001 року в сумі 3 000грн, 46 500грн втраченого заробітку за період вимушеного прогулу з 1 серпня 2001 року по 30 квітня 2004 року, компенсацію за невикористану відпустку за 2001 рік в сумі 1 500грн, моральну шкоду в сумі 10 000грн та викладено в такій редакції: стягнути з ТОВ "Редакційна Рада" на користь ОСОБА_1 3 000грн заробітної плати за серпень-вересень 2001 року, 46 500грн втраченого заробітку за період вимушеного прогулу з 1 серпня 2001 року по 30 квітня 2004 року, компенсацію за невикористану відпустку в сумі 1500грн, моральну шкоду 10 000грн.

Також у Єдиному державному реєстрі судових рішень наявна ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2012 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року у справі за заявою ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада», директора товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада» ОСОБА_3., третя особа: ОСОБА_2 про стягнення заробітної плати.

У описовій частині цієї ухвали зазначено, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2010 року скасовано та постановлено по справі ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада», директора товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада» ОСОБА_3., третя особа: ОСОБА_2 про стягнення заробітної плати відмовлено.

Також, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року в справі № 757/10634/15-ц відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ТОВ «Редакційна Рада», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ТОВ "Інститут економічних реформ" про стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року скасовано та ухвалено

нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Інститут економічних реформ" на користь ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі 105 000грн та компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000грн.

14 вересня 2016 року видано виконавчий лист № 757/10634/15-ц, який пред`явлено ОСОБА_1 до примусового виконання і на підставі якого Печерським ВДВС відкрито ВП № НОМЕР_1.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11 лютого 2020 року в справі № 757/10634/15-ц, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, частково задоволено скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Департаменту ДВС Міністерства юстиції України. Визнано неправомірною бездіяльність начальника та старшого державного виконавця Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) щодо невжиття заходів по зверненню стягнення на кошти боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Зобов`язано державного виконавця Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) Валевського О.О., у порядку ч. 4 ст. 53 Закону України "Про виконавче провадження", у ВП № НОМЕР_1 щодо виконання виконавчого листа у справі № 757/10634/15-ц про стягнення з ТОВ "Інститут економічних реформ" на користь ОСОБА_1 115 000грн, звернути стягнення на кошти боржника, які були стягнуті Департаментом ДВС МЮУ за рішенням Європейського суду з прав людини в сумі 123 472,19грн у ВП НОМЕР_2.

Постановою Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮУ (м. Київ) від 14 червня 2024 року закінчено виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 757/10634/15. У даній постанові зазначено, що з ТОВ "Інститут економічних реформ" стягнуто на користь ОСОБА_1 115 000грн, з яких 105 000грн заробітної плати.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

З описової частини судових рішень у справі № 757/10634/15 встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Редакційна Рада», де працювала на посаді літературного редактора редакції газети «Вечірні вісті».

В ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2010 року (справа № 2/524-1/08), зазначено, що судом встановлено, що з 1998 року по 2001 рік ОСОБА_1 працювала на посаді літературного редактора газети "Вечірні Вісті".

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року на її користь з ТОВ «Редакційна Рада» стягнута заробітна плата за серпень-вересень 2001 року, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 серпня 2001 року по 30 квітня 2004 року, компенсація за невикористану відпустку та моральна шкода.

Часткового задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 у справі № 757/10634/15, Апеляційний суд міста Києва керувався положеннями статті 117 КЗпП України.

Статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній станом на час звільнення позивачки) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивачки) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів вважає встановленим, що предметом спору у даній справі є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачки.

При цьому, апеляційний суд враховує, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року з ТОВ «Редакційна рада» на користь ОСОБА_1 була стягнута заробітна плата за серпень-вересень 2001 року та втрачений заробіток з 1 серпня 2001 року по 30 квітня 2004 року, а рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року стягнутий середній заробіток за 70 місяців (як зазначено у мотивувальній частині рішення), що спростовує доводи позивачки, що їй не виплачувалася заробітна плата з серпня 2001 року.

Також апеляційний суд враховує, що позивачка не надала докази у підтвердження перебування у трудових відносинах з відповідачем, фактично заявляючи вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на тривале невиконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року та Апеляційного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року.

Разом з цим, матеріали справи не містять доказів виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року та покладення на відповідача обов`язку виконання цього рішення суду, а позивачка не посилалася на перебування відповідного виконавчого листа на виконанні.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року в справі № 757/10634/15-ц встановлено, що постановою головного державного виконавця ДВС Печерського РУЮ у м. Києві Диких О. від 24.06.2016 відновлено виконавче провадження за виконавчим листом № 2-524-1/08, виданим 19 серпня 2010 року на виконання рішення Печерського суду міста Києва від 12 червня 2008 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги у справі № 757/10634/15-ц, апеляційний суд виходив з того, що боржника у виконавчому провадженні - ТОВ "Редакційна Рада" замінено ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року на ТОВ "Інститут економічних реформ", якого ОСОБА_1 зазначила у позовній заяві в якості відповідача та яке є видавником газети "Вечірні Вісті", тому відповідальність за затримку виплати позивачці заробітної плати має бути покладено саме на ТОВ "Інститут економічних реформ".

Про вказані обставини позивачка зазначає і у позовній заяві, стверджуючи, що ухвалою від 6 вересня 2011 року Апеляційний суд міста Києва замінив боржника у виконавчому провадженні з ТОВ «Редакційна Рада» на ТОВ «Інститут економічних реформ», поклавши відповідальність за затримку виплати заробітної плати на правонаступника видавця газети «Вечірні Вісті».

Проте, позивачка зазначену ухвалу Апеляційного суду міста Києва до матеріалів справи не додала.

Разом з цим, як вже зазначалося вище, у Єдиному державному реєстрі судових рішень наявна ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2012 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року у справі за заявою ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада», директора товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада» ОСОБА_3., третя особа: ОСОБА_2 про стягнення заробітної плати, у описовій частині якої зазначено, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2010 року скасовано та постановлено по справі ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада», директора товариства з обмеженою відповідальністю «Редакційна Рада» ОСОБА_3.,

третя особа: ОСОБА_2 про стягнення заробітної плати відмовлено.

Колегія суддів наголошує, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Частини 1 - 3 статті 13 ЦК України визначають, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Верховний Суд виснує про те, що вказана норма права має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки кожен зобов`язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших людей.

Отже, повідомляючи суду, що ухвалою від 6 вересня 2011 року Апеляційний суд міста Києва замінив боржника у виконавчому провадженні з ТОВ «Редакційна Рада» на ТОВ «Інститут економічних реформ», поклавши відповідальність за затримку виплати заробітної плати на правонаступника видавця газети «Вечірні Вісті», позивачка діяла недобросовісно, повідомивши суду неправдиву інформацію.

Сукупний аналіз наведених обставин, зокрема встановлених фактичних обставин у вище зазначених судових рішеннях, вказує на те, що між ОСОБА_1 та ТОВ "Інститут економічних реформ" не існувало трудових правовідносин, оскільки на момент звільнення позивачки з роботи вона перебувала у трудових відносинах з ТОВ "Редакційна Рада".

При цьому, після ухвалення рішення суду про стягнення з ТОВ "Редакційна Рада" на користь ОСОБА_1 заробітної плати, судовим рішенням, яке набрало законної сили, відмовлено ОСОБА_1 у заміні боржника ТОВ "Редакційна Рада" на ТОВ "Інститут економічних реформ".

Також матеріали справи не містять доказів, що ТОВ "Інститут економічних реформ" є правонаступником всіх прав та обов'язків ТОВ "Редакційна Рада".

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що під час судового розгляду позивачкою не було доведено, а судом не встановлено, що ТОВ "Інститут економічних реформ", як правонаступник ТОВ "Редакційна Рада", має обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , який передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню, як безпідставні та недоведені належними доказами.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року за виконавчим листом № 2-524-1/08, виданим 19 серпня 2010 року, виконано відповідачем, у підтвердження чого до апеляційної скарги додані копії постанови від 17 жовтня 2011 року про відкриття ВП № 29241626 та постанови від 4 жовтня 2016 року про закінчення цього виконавчого провадження, є безпідставними.

Зі змісту вказаних постанов вбачається, що виконавчий лист № 2-524-1/08 був виданий Печерським районним судом міста Києва 19 серпня 2010 року відповідно до ухвали Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2010 року про заміну боржника у виконавчому провадженні з ТОВ «Редакційна Рада» на ТОВ «Інститут економічних реформ».

Проте, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 6 вересня 2011 року зазначена ухвала була скасована і ОСОБА_1 було відмовлено у замінні боржника у

виконавчому провадженні.

Крім того, з постанови про закінчення виконавчого провадження № 29241626 від 4 жовтня 2016 року встановлено, що підставою для закінчення виконавчого провадження зазначено скасування заочного рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року та ухвалення по справі нового судового рішення, хоча матеріали справи та Єдиний державний реєстр судових рішень не містять інформації про скасування рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року, на виконання якого був виданий виконавчий лист № 2-524-1/08.

Отже, доводи ОСОБА_1 , що саме відповідачем виконано рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2008 року, є безпідставними та недоведеними належними доказами.

Заявляючи вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачка посилалася на те, що протиправна поведінка відповідача призвела до стійкого розладу її здоров`я, оскільки починаючи з 2002 року, з моменту подання позову до Печерського районного суду м. Києва за захистом своїх трудових прав, вона перебуває під постійним впливом зазначених стресогенних факторів, що призвело до хронічних серцево-судинних захворювань з високим ступенем ризику, вплинуло на її психічне та фізичне здоров`я, що підтверджується випискою з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, виданої КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Шевченківського району м. Києва, тому еквівалентом завданої їй моральної шкоди та справедливим розміром належної їй компенсації за майже 25 років поневірянь по судових та правоохоронних інстанціях за захистом своїх порушених прав, за витрачання часу на те, щоб відповідач виконав вимоги закону - нею визначено 1 000 000грн.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Обов`язок по відшкодуванню такої шкоди покладається на роботодавця, незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (постанова Верховного Суду від 26 листопада 2021 року у справі № 127/937/17).

Враховуючи, що під час судового розгляду позивачкою не було доведено порушення її трудових прав саме відповідачем, колегія суддів не встановила правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки моральної шкоди, тому ці позовні вимоги задоволенню також не підлягають.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 вересня 2025 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут економічних реформ» про стягнення заборгованості по заробітній платі та моральної шкоди відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук