Постанова від 11 червня 2024 р. у справі №752/19948/16-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 752/19948/16-ц

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/6666/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Ящуку Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 2 листопада 2023 року (суддя Колдіна О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Сенс Банк» про визнання правочинів недійсними,

установив:

у листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив визнати недійсними договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №40.29-34/245 від 14 червня 2007 року та іпотечний договір №013/307-1 від 14 червня 2007 року, укладені між ним та АТ «Укрсоцбанк».

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 14 червня 2007 року він уклав із АКБ СР «Укрсоцбанк» договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №40.29-34/245, відповідно до умов якого відповідач зобов`язався надати йому грошові кошти у тимчасове користування в межах максимального ліміту до 130 900 доларів США зі сплатою 12,85% річних.

Позивач посилався на те, що зазначений договір не відповідає вимогам закону, оскільки він суперечить вимогам законодавства України, що регулює правовідносини із споживачами, так як банк не передбачив у договорі орієнтовну сукупну вартість кредиту, виражену в простій зрозумілій формі в національній валюті, договір містить положення про право банку підвищувати відсотки, дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що ставить його, як споживача, в тяжке, несправедливе становище у даних договірних зобов`язаннях.

Також позивач вважав, що банк незаконно стягнув з нього комісію за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку, та ввів його в оману щодо умов договору в частині розміру процентної ставки за кредитом, та розміру фактичного подорожання кредиту в кінці періоду кредитування, що не відповідає фактично встановленим у договорі розмірам. Договір містить дискримінаційні та несправедливі умови, що призводить до суттєвого дисбалансу інтересів сторін договору.

Позивач зазначав, що банк взагалі не мав права на видачу йому, як резиденту України, кредиту в іноземній валюті без індивідуальної ліцензії НБУ, а сам договір не відповідає його внутрішній волі, оскільки він не розраховував на падіння курсу національної валюти.

Позивач також вважав, що його було введено в оману, оскільки під час укладення

кредитного договору банком не було дотримано вимоги статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умов кредитування та сукупної вартості кредиту.

Також позивач посилався на порушення прав неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , 2003 року народження, при укладенні договору іпотеки, оскільки дитина з народження проживає у квартирі, а договір іпотеки був укладений без наданням згоди органом опіки та піклування.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 2 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції всіх обставини справи та порушення норм процесуального права.

Позивач зазначає, що суд першої інстанції в порушення вимог процесуального законодавства не залучив до участі у справі Службу у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, не дослідив докази щодо фактичного проживання неповнолітньої ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотечного договору, оскільки важливим фактом є не формальне дотримання інституту прописки, а фактичне проживання дитини та забезпечення її прав на житло.

Позивач посилається на те, що у лютому 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що власником квартири став АТ «Альфа банк» на підставі дублікату іпотечного договору, виданого 11 липня 2019 року. Отже відповідач вчинив дії, які порушили права неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , яка проживає у квартирі, не дивлячись на те, що між ним та банком тривають судові спори.

Позивач зазначає, що листом від 4 березня 2020 року служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації повідомила, що дозвіл стосовно перереєстрації та подальшого продажу квартири банку не видавався, а тому, відповідно до частини 1 статті 224 ЦК України, такий правочин є нікчемним.

Позивач посилається на те, що звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог та визнання недійсним дублікату іпотечного договору від 11 липня 2019 року, укладеного з АТ «Укрсоцбанк», оскільки такий договір був укладений без дозволу органу опіки і піклування, внаслідок чого порушені права неповнолітньої дитини.

Крім цього позивач зазначає, що висновок суд першої інстанції, що дитина не була зареєстрована у зазначеній квартирі на момент укладення оспорюваного іпотечного договору, суперечить фактичним обставинам справи та показанням свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 щодо фактичного проживання дитини у квартирі.

Також позивач посилається на те, що судом не було надано оцінки його клопотанню та не було досліджено російське походження засновників відповідача, так як згідно постанови Кабінету Міністрів України № 187 від 3 березня 2022 року в Україні заборонено виконання угод, стороною яких є російська федерація або особи, пов`язані з державою-агресором.

Позивач вважає, що суд не встановив обставини, які мають значення для справи. зокрема, порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні кредитного договору.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, шляхом направлення судових повісток-повідомлень до їх електронних кабінетів (с.с.223,224 т.2), у судове засідання не з`явились, клопотань про відкладення судового засідання не подавали, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела розгляд апеляційної скарги за відсутності учасників справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 14 червня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є відповідач, та ОСОБА_1 (позичальник) був укладений договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №40.29-34/245 (далі – Кредитний договір), відповідно до умов якого кредитор зобов`язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (с.с.5-7 т.1).

Також, 14 червня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» (іпотекодержатель), правонаступником якого є відповідач, та ОСОБА_1 (іпотекодавець) був укладений іпотечний договір №013/307-1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С., зареєстрований в реєстрі за номером 2851 (далі – Іпотечний договір), відповідно до умов якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за Кредитним договором наступне нерухоме майно: трикімнатну квартиру номер АДРЕСА_2 (с.с.194-195 т.1).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 16 січня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А., на підставі дублікату іпотечного договору № 2867, виданого 11 липня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченком І.С. та повідомлення АТ «Укрсоцбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки № 2277 від 12 вересня 2019 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» (с.с.197-198 т.1).

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи №11818629 від 27 лютого 2020 року, виданої відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є донькою позивача (с.с.199 т.1), зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 25 березня 2010 року (с.с.200 т.1).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що оспорювані позивачем правочини є несправедливими у розумінні положень Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки при підписанні зазначених договорів, позивач ознайомився та погодився з їх умовами, отримав кредитні кошти та витратив їх, вчиняв дії щодо часткового виконання своїх зобов`язань, при цьому не відмовився від вказаних договорів.

Також, суд першої інстанції виходив з того, що неповнолітня дитина позивача на момент укладення Іпотечного договору у вказаній квартирі зареєстрована не була, тоді як позивач був одноособовим власником цієї квартири.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що дійсність договору іпотеки була предметом судового розгляду у справі № 761/42927/16 за позовом дружини позивача ОСОБА_6 , і рішенням суду від 14 червня 2017 року у задоволенні позову було відмовлено.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним Кредитного договору

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного

судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без

включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Обґрунтовуючи свої доводи про недійсність Кредитного договору, позивач посилався на невідповідність його змісту положенням Закону України «Про захист прав споживачів» в частині ненадання йому повної інформації про умови кредитування та наявні валютні ризики.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин, договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі

споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначній спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

У постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15 Верховний Суд України наголосив, що Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

У Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15- рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Судом встановлено, що кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; у договорі кредиту міститься повна інформація стосовно умов кредитування, порядок погашення кредитної заборгованості і сплати процентів.

Умовами статті 1 договору сторони погодили розмір кредиту та процентів за користування кредитними коштами.

У пункті 1.1.3. договору визначений графік погашення кредиту та сплати процентів.

У статті 2 кредитного договору сторони визначили порядок надання кредиту та сплати процентів.

Також оспорюваний договір містить статтю 4, у якій визначена відповідальність сторін, у тому числі і кредитора, за невиконання умов договору.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 сформульовано висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Встановивши, що спірний кредитний договір містить інформацію щодо умов кредитування, підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і

відповідало їх внутрішній волі, позивач на час укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов, не відкликав своєї згоди на укладення кредитного договору, за додатковою інформацією щодо умов кредитування, а також з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору до кредитора не звертався, частково виконував умови договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору.

Підпис позивача про ознайомлення з умовами кредитування свідчить про повне дотримання банком Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, та спростовує твердження позивача про порушення його прав як споживача з боку банку.

Апеляційний суд звертає увагу, що у пунктах кредитного договору зазначена сума кредиту, розмір процентної ставки, розмір щомісячного платежу, строк та порядок повернення грошових коштів.

Доводи позивача про порушення відповідачем при укладенні кредитного договору ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та не зазначення у договорі детального розпису порядку сплати процентів, колегія суддів вважає безпідставним, так як у пункті 1.1.3 кредитного договору зазначено, що погашення траншів кредиту буде здійснюватися у визначеному порядку до 10 числа кожного місяця, починаючи з січня 2008 року. При цьому у пункті договору наведений графік платежів та їх розмір.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Відповідно до абзацу 2 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі ненадання інформації, яка зазначена у частині 2 даної норми, банк несе відповідальність, яка встановлена ст.ст. 15 та 23 цього закону, тобто споживач має право на відшкодування завданих даними діями збитків, однак закон не передбачає можливості визнання недійсним у даному випадку кредитного договору.

Доводи позивача, що банк незаконно стягнув з нього комісію за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку, та ввів його в оману щодо умов договору в частині розміру процентної ставки за кредитом, та розміру фактичного подорожання кредиту в кінці періоду кредитування, що не відповідає фактично встановленим у договорі розмірам, належними доказами не підтверджені, так як позивач обмежився наданням суду тільки копії кредитного договору, у якому зазначених позивачем обставин не викладено.

Апеляційний суд зазначає, що у разі неправомірного стягнення з позивача комісії при укладенні договору та відкриття позичкового рахунку, позивач не позбавлений

можливості заявити вимоги про перерахунок заборгованості за кредитним договором.

Посилання позивача на те, що договір містить дискримінаційні та несправедливі умови, що призводить до суттєвого дисбалансу інтересів сторін договору, не свого підтвердження під час судового розгляду.

Кредитний договір передбачає лише ті види відповідальності позичальника за його невиконання, які передбачені ЦК України. Враховуючи особливості кредитного договору, встановлені ним види відповідальності позичальника за невиконання договору є адекватними і такими, що покликані забезпечити добровільне гарантоване повернення позичальником отриманих грошових коштів і спонукати останнього до їх повернення у встановлені договором строки.

При цьому, при укладанні кредитного договору позичальник знав про вищезазначені договірні умови і свідомо погоджувався з ними, про що свідчить підпис на договорі без будь-яких зауважень чи застережень щодо його умов. Позивач також погодився з його умовами та не заперечував проти надання кредиту в іноземній валюті - доларах США, сплати процентів та інших платежів в іноземній валюті.

Вказаний договір не містить дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позивачу, а види відповідальності позичальника покликані забезпечити своєчасне виконання позивачем кредитних зобов`язань, а отже не є непропорційно великою сумою компенсації в контексті положень законодавства про захист прав споживачів.

Кредитний договір укладено на принципах добросовісної конкуренції, адже позивач самостійно та добровільно обрав Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» для укладення з ним кредитного договору.

Посилання позивача на те, що банк взагалі не мав права на видачу йому, як резиденту України, кредиту в іноземній валюті без індивідуальної ліцензії НБУ, колегія суддів вважає безпідставними.

На час укладення оспорюваного кредитного договору, нормативним актом, який регулював правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, був, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет КМУ).

Відповідно до статті 5 вказаного Декрету КМУ, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту другого статті 5 Декрету КМУ.

За змістом статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору) операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик визначались як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується.

Порядок надання дозволу Національного банку України на банківські операції та генеральних ліцензій встановлювався також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що на час укладення оспорюваного кредитного договору від 14 червня 2007 року, банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до вимог підпункту "в" пункту четвертого статті 5 Декрету КМУ індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, які законодавством не встановлені.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ була наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Тобто надання кредитів у іноземній валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії не суперечило вимогам законодавства України, чинного на час укладення оспорюваного кредитного договору.

До заперечень на позовну заяву представник ПАТ «Укрсоцбанк» надав банківську ліцензію та дозвіл на право здійснювати банківські операції з валютними цінностями, у тому числі й з розміщенням іноземної валюти на валютному ринку України у вигляді надання кредитів фізичним особам в іноземній валюті.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

При цьому, вищезазначені нормативні акти не передбачають необхідності отримання індивідуальної ліцензії фізичними особами, які отримують кредит в іноземній валюті.

Доводи позивача, що оспорюваний договір не відповідає його внутрішній волі, оскільки він не розраховував на падіння курсу національної валюти, апеляційний суд вважає необґрунтованими, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору можливі зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг у 1996 році національної валюти - гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті. Зокрема при уведенні гривні у 1996 році її курс становив близько 1,7грн за 1 долар США, а на момент отримання кредиту - близько 5,05грн за 1 долар США, тобто курс зріс утричі.

Судом встановлено, що позичальник з такими умовами договору погодився та підписав його за власним бажанням та на власний ризик, підписав кожен аркуш.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним Кредитного договору, оскільки укладаючи договір, позивач діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, а також отримав кредитні кошти і протягом певного часу виконував умови кредитного договору.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним Іпотечного договору

Заявляючи вимоги про визнання недійсним Іпотечного договору, позивач посилався на те, що спірний правочин був укладений без дозволу органу опіки та піклування, хоча у квартирі проживала малолітня дитина, що суперечить її інтересам.

Також позивач посилався на те, що у лютому 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що власником квартири став АТ «Альфа банк» на підставі дублікату іпотечного договору, виданого 11 липня 2019 року. Отже, відповідач вчинив дії, які порушили права неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , яка проживає у квартирі, не дивлячись на те, що між ним та банком тривають судові спори, а служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації повідомила, що дозвіл стосовно перереєстрації та подальшого продажу квартири банку не видавався, а тому, відповідно до частини 1 статті 224 ЦК України, такий правочин є нікчемним.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства», тут і далі у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки, батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного

договору;

3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Такий правовий висновок був зроблений Верховним Судом України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц та у справі 6-1024цс16, який підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, саме позивач повинен був надати суду докази у підтвердження своїх тверджень, що квартира, яка є предметом договором іпотеки, була постійним місцем проживання малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час укладення спірного договору іпотеки та існує фактичне порушення прав малолітньої укладенням цього договору.

Разом з цим, суду першої інстанції не було надано доказів, що малолітня ОСОБА_7 проживала постійно у квартирі на момент укладення договору іпотеки.

У пункті 1.6 Іпотечного договору позивач гарантував, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб.

Відповідно до частини другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку

(квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Позивачем не надано суду доказів, що він повідомляв приватного нотаріуса при укладенні іпотечного договору, що має малолітню дитину, яка проживає у квартирі, яка передається в іпотеку.

Позивачем суду була надана копія довідки про реєстрацію місця проживання особи, згідно якої ОСОБА_7 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 25 березня 2010 року (с.с.200 т.1).

Будь-яких інших належних та допустимих доказів у підтвердження своїх посилань позивачем суду надано не було.

Також позивачем не було надано доказів порушення прав малолітньої дитини укладенням оспорюваного Іпотечного договору.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про відсутність належних та достатніх доказів у підтвердження доводів позивача, що малолітня ОСОБА_7 постійно проживала у квартирі, яка є предметом спірного договору іпотеки та відповідачем були порушені її права та інтереси.

Також безпідставним апеляційний суд вважає посилання позивача на положення статті 224 ЦК України.

За правилом частини першої статті 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що нікчемним є правочин у разі його вчинення без дозволу органу опіки та піклування у визначених законом випадках, зокрема за статтею 71 ЦК України, відповідно до якої опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов`язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до статей 58, 59 ЦК України опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Згідно з частиною першою статті 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-232цс16 та постанові Верховного суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права не залученням до участі у справі службу у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в

місті Києві державної адміністрації, апеляційний суд вважає необґрунтованими, оскільки позивач є законним представником своєї малолітньої дочки, а відтак представляє її інтереси у суді.

Апеляційний суд вважає безпідставними твердження у апеляційній скарзі про те, що судом не було надано оцінки клопотанню позивача та не було досліджено російське походження засновників відповідача, так як згідно постанови Кабінету Міністрів України № 187 від 3 березня 2022 року в Україні заборонено виконання угод, стороною яких є російська федерація або особи, пов`язані з державою-агресором, оскільки на час укладення оспорюваного Іпотечного договору зазначена постанова КМУ не існувала.

Крім того, правонаступником АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк», яке 1 грудня 2022 року змінило найменування на АТ «Сенс Банк». При цьому, АТ «Сенс Банк» як юридична особа було створене та зареєстроване відповідно до законодавства України. Після позбавлення громадян російської федерації права голосу в АТ «Сенс Банк» Національний банк України та Кабінет Міністрів України розпочали процес націоналізації АТ «Сенс Банк» та вже станом на 21 липня 2023 року власником АТ «Сенс Банк» є держава Україна, про що свідчить постанова Кабінету Міністрів України «Про участь держави у виведенні системно важливого банку з ринку» від 21 липня 2023 року № 739.

Доводи позивача про неправомірне звернення стягнення на предмет іпотеки та реєстрацію права власності на квартиру за АТ «Альфа-Банк», не можуть бути підставою для визнання недійсним Іпотечного договору.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 201/8412/18.

Враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним Іпотечного договору, також не підлягає визнанню недійсним і дублікат цього договору.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлені обставини справи, оцінені надані докази, правильно застосовані норми матеріального права та не були порушені норми процесуального права, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 2 листопада 2023 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук