Рішення від 26 серпня 2026 р. у справі №366/229/26 — Іванківський районний суд Київської області

Справа № 366/229/26

Провадження № 2/366/714/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.08.2026 селище Іванків

Іванківський районний суд Київської області у складі головуючого судді Мовчана В.В., за участю секретаря судового засідання Іванової І.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до Ліквідаційної комісії Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Іванківська селищна рада Вишгородського району

про визнання права власності на будинок за набувальною давністю

Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивачка) звернулася до Іванківського районного суду Київської області з позовом до Ліквідаційної комісії Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський» (далі – відповідач) про визнання права власності на будинок за набувальною давністю.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання за позивачкою права власності за набувальною давністю на будинок по АДРЕСА_1 .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею визначено суддю Мовчана В.В.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 12.02.2026 позовну заяву залишено без руху та надано позивачці строк для усунення недоліків.

04.03.2026 від представника позивачки до суду надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 11.03.2026 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 23.04.2026.

23.04.2026 розгляд справи було відкладено на 25.05.2026.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 25.05.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 18.06.2026.

18.06.2026 розгляд справи було відкладено на 08.07.2026.

08.07.2026 у судовому засіданні було допитано свідків та оголошено перерву у справі до 20.08.2026.

20.08.2026 у судовому засіданні у справі було оголошено перерву до 27.08.2026.

У судове засідання з`явилися позивачка та її представник.

Від представника відповідача до суду надійшло клопотання про розгляд справи без його участі. У вирішенні справи представник відповідача поклався на розсуд суду.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, надіслав до суду клопотання про розгляд справи без його участі.

Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України до суду може звернутися кожна особа за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За вимогами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелює можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін шляхом збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка всього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладаються законом на сторони. Суд лише оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

З наданих доказів встановлено такі факти та обставини.

Як убачається зі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21947403 від 20.02.2009, за Сільськогосподарським виробничим кооперативом «Прибірський» зареєстровано право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області» 14.01.2009 на житловий будинок по АДРЕСА_1 було виготовлено технічний паспорт (інвентарний № 245, реєстровий № 24).

ОСОБА_1 проживає без реєстрації з 1996 року по теперішній час у АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою старости Іванківської селищної ради від 13.01.2026 № 05.

Відповідно до довідки старости Іванківської селищної ради від 21.11.2025 № 249 ОСОБА_2 , співмешканець ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав без реєстрації на день смерті за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_2 утримує будинок у АДРЕСА_1 , доглядає за територією, здійснює поточні ремонти, що вбачається з довідки старости Іванківської селищної ради № 251 від 21.11.2025.

Як убачається з довідки, виданої головою ліквідаційної комісії 24.11.2025 ОСОБА_1 , протоколи загальних зборів за 2009 рік, у яких містилося рішення про надання її співмешканцю ОСОБА_2 будинку по АДРЕСА_1 для приватизації, не збереглися.

19.02.2026 ОСОБА_1 звернулася до Ліквідаційної комісії Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський» із заявою про передачу житлового будинку по АДРЕСА_1 у власність.

Як убачається з відповіді Ліквідаційної комісії Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський» від 23.02.2026, підстав для задоволення заяви про передачу житлового будинку по АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_1 не вбачається у зв`язку з відсутністю правового механізму передачі нерухомого майна (майна кооперативу) у приватну власність.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Зі змісту статей 21, 22, 41, 47 Конституції України вбачається, що кожен має право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу, зокрема, придбати житло у власність у порядку, визначеному законом. Конституційні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, гарантуються державою і не можуть бути скасовані.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном.

Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин та з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси йдеться про добросовісне, але неправомірне, у тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності – добросовісність заволодіння майном.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Вказані правові висновки також викладені у постановах Верховного Суду від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 та від 23 грудня 2025 року у справі № 535/885/23.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первісних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ; воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їхній поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі № 756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Верховний Суд у постанові від 16 липня 2025 року у справі № 643/13004/23 зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 зазначила про те, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як убачається з наданих до суду документів, ОСОБА_1 24.11.2025 зверталася до Ліквідаційної комісії СГВК «Прибірський», на що отримала відповідь про те, що протоколи загальних зборів за 2009 рік, у яких містилося рішення про надання її співмешканцю ОСОБА_2 будинку по АДРЕСА_1 для приватизації, не збереглися, що підтверджує обізнаність позивачки про власника житлового будинку по АДРЕСА_1 , а також про юридичний факт надання цього житлового приміщення її співмешканцю та надання дозволу йому на приватизацію.

Беручи до уваги викладене, у ОСОБА_2 було законне право користування спірним нерухомим майном на підставі певного юридичного титулу, про що відомо і позивачці, що відповідно до вищезазначених положень закону виключає застосування набувальної давності у спірних правовідносинах.

Суд зазначає, що сам по собі факт користування будинком, його утримання, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не може бути підставою для виникнення права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18).

Оцінюючи встановлені у справі обставини у їх сукупності, суд доходить висновку про відсутність передбачених статтею 344 ЦК України необхідних та взаємопов`язаних умов для набуття позивачкою права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю.

Як убачається з матеріалів справи, право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 зареєстровано за Сільськогосподарським виробничим кооперативом «Прибірський», що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21947403 від 20.02.2009.

Таким чином, спірний будинок не є майном, власник якого невідомий, не є безхазяйним майном, та відсутні докази того, що власник відмовився від права власності на нього.

Більше того, із наданих позивачкою доказів убачається, що вона не могла не знати про належність спірного будинку іншій особі.

Так, позивачка проживає у спірному будинку з 1996 року. Водночас із довідки голови ліквідаційної комісії СГВК «Прибірський» від 24.11.2025 убачається, що протоколи загальних зборів за 2009 рік, у яких містилося рішення про надання співмешканцю позивачки ОСОБА_2 будинку по АДРЕСА_1 для приватизації, не збереглися.

Як убачається з тексту позовної заяви, за життя ОСОБА_2 звертався до СГВК «Прибірський» із заявою про оформлення права власності (приватизацію) на спірний будинок, однак не встиг завершити процедуру у зв`язку зі смертю.

Зазначено також, що спірний житловий будинок був наданий ОСОБА_2 , який працював у СГВК «Прибірський».

При цьому, сама позивачка зверталася до ліквідаційної комісії СГВК «Прибірський» з питання передачі спірного будинку у її власність, тобто була обізнана як про існування іншого власника майна, так і про відсутність у неї оформленого права власності на спірний будинок.

Зазначена обставина має істотне значення для вирішення спору, оскільки добросовісність заволодіння майном у розумінні статті 344 ЦК України повинна існувати саме в момент заволодіння майном та передбачає, що особа не знала і не повинна була знати про відсутність у неї правових підстав для набуття права власності.

Отже, для застосування інституту набувальної давності недостатньо встановити лише тривалість проживання особи у нерухомому майні, відкритість такого проживання чи здійснення особою витрат на утримання майна. Необхідно встановити, що особа саме добросовісно заволоділа чужим майном, тобто за обставин, за яких вона не знала і не повинна була знати про відсутність у неї правових підстав для набуття права власності.

Такий правовий підхід послідовно застосовується Верховним Судом.

У постанові Рівненського апеляційного суду від 25 червня 2026 року у справі № 572/1273/24 зроблено висновок, що сам по собі факт тривалого неоформлення прав на майно або тривале користування ним не свідчить про відсутність власника такого майна та не перетворює його на об`єкт, яким інша особа може добросовісно заволодіти. Суд зазначив, що відкритість і безперервність користування не є достатніми підставами для набуття права власності за правилами статті 344 ЦК України за відсутності добросовісного заволодіння.

Отже, саме по собі володіння майном протягом тривалого часу не є достатньою підставою для застосування статті 344 ЦК України. Набувальна давність є особливим первісним способом набуття права власності, застосування якого можливе лише за наявності всієї сукупності визначених законом умов.

Судом установлено, що позивачка проживала у спірному будинку не як особа, яка помилково вважала себе його власником, а як особа, якій було відомо про належність будинку СГВК «Прибірський» та про надання цього будинку у користування її співмешканцю ОСОБА_2 .

Таким чином, характер володіння позивачки спірним будинком не свідчить про первісне добросовісне заволодіння чужим майном у розумінні статті 344 ЦК України.

Навпаки, встановлені судом обставини свідчать про те, що позивачка знала про відсутність у неї права власності на будинок, оскільки у 2026 році звернулася до власника майна – ліквідаційної комісії СГВК «Прибірський» – саме із заявою про передачу будинку їй у власність. Отже, сама поведінка позивачки після виникнення спору підтверджує усвідомлення нею того, що право власності на будинок їй не належить.

Не змінює цього висновку і та обставина, що позивачка після смерті ОСОБА_2 продовжує проживати у будинку, утримує його, здійснює догляд за територією та проводить поточні ремонти.

Такі дії свідчать про фактичне користування та утримання майна, однак самі по собі не є юридичними фактами, з якими закон пов`язує виникнення права власності за набувальною давністю.

Інститут набувальної давності не може використовуватися для перетворення тривалого користування чужим майном на право власності без встановлення первісної добросовісності заволодіння ним. Інше тлумачення фактично означало б можливість набуття права власності лише внаслідок тривалого користування майном, що не відповідає змісту статті 344 ЦК України.

При цьому смерть ОСОБА_2 також не змінює правової природи володіння позивачки. Сам факт смерті особи, яка користувалася спірним будинком, не припиняє права власності СГВК «Прибірський» на цей будинок та не створює для позивачки самостійної правової підстави для набуття права власності на нього за набувальною давністю.

Так само відсутність у ліквідаційної комісії протоколів загальних зборів за 2009 рік не свідчить про припинення права власності СГВК «Прибірський» на спірний будинок та не підтверджує виникнення права власності у позивачки.

Навпаки, наявні у справі правовстановлюючі документи підтверджують зареєстроване право власності СГВК «Прибірський», а відсутність архівних документів щодо рішення про надання будинку для приватизації не є доказом відмови власника від права власності та не може сама по собі породжувати право власності іншої особи.

Суд також бере до уваги, що за змістом статей 12, 76, 77, 81 ЦПК України саме на позивачку покладено обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Натомість позивачкою не надано належних та допустимих доказів того, що саме в момент заволодіння спірним будинком вона добросовісно вважала себе особою, яка має достатні правові підстави для набуття його у власність, а також не доведено безтитульності її володіння протягом усього заявленого періоду.

Навпаки, сукупність досліджених судом доказів свідчить про обізнаність позивачки щодо належності спірного будинку іншій особі та щодо правової природи користування цим майном.

Відсутність хоча б однієї з передбачених частиною першою статті 344 ЦК України умов є достатньою для відмови у визнанні права власності за набувальною давністю, оскільки набуття права власності у такий спосіб можливе лише за наявності всіх установлених законом умов у сукупності. Саме такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду, згідно з якою відсутність добросовісності заволодіння виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю незалежно від тривалості, відкритості та безперервності подальшого володіння.

При цьому суд звертає увагу, що встановлення факту проживання позивачки у спірному будинку з 1996 року саме по собі не є достатнім для задоволення позову. Закон пов`язує виникнення права власності не з фактом проживання або користування нерухомістю протягом десяти років, а з добросовісним заволодінням чужим майном та подальшим відкритим, безперервним і безтитульним володінням ним протягом установленого законом строку.

Отже, тривалість користування спірним будинком у цій справі не усуває відсутності добросовісності заволодіння ним.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці виходить із того, що судове рішення має містити належне обґрунтування, проте це не означає обов`язку суду відповідати на кожен аргумент сторони окремо. Судом надано оцінку всім істотним для вирішення спору обставинам та доказам, а наведені сторонами доводи оцінено у сукупності з іншими матеріалами справи.

Таким чином, оцінивши надані докази відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, суд доходить висновку, що позивачкою не доведено наявності передбачених статтею 344 ЦК України юридичних фактів, необхідних для набуття права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за набувальною давністю задоволенню не підлягають.

Водночас суд зазначає, що відмова у задоволенні позову з підстав недоведеності умов набувальної давності не позбавляє позивачку можливості реалізувати інші передбачені законом способи захисту її прав та інтересів, якщо для цього існуватимуть відповідні правові та фактичні підстави. Однак у межах заявленого позову та з огляду на встановлені судом обставини правові підстави для визнання за позивачкою права власності на спірний будинок за набувальною давністю відсутні.

Суд критично оцінює подану відповідачем заяву про визнання позову, з огляду на таке.

СГВК «Прибірський» є власником спірного житлового будинку та як власник у силу положень цивільного законодавства вправі розпоряджатися належним йому майном. Законодавство, яке регулювало реформування колективних форм господарювання та розподіл майна сільськогосподарських підприємств, не виключало можливості передачі окремих об`єктів нерухомого майна громадянам, зокрема в рахунок належних їм майнових паїв. Однак така передача передбачала визначену законом та внутрішніми рішеннями підприємства процедуру, індивідуалізацію конкретного майна та належне документальне оформлення переходу права власності.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України набуття права власності за набувальною давністю можливе у випадку добросовісного заволодіння особою чужим майном та подальшого відкритого, безперервного володіння ним протягом встановленого законом строку. Отже, одним із визначальних елементів такого способу набуття права власності є саме володіння чужим майном, за якого особа добросовісно не знала і не могла знати про відсутність у неї права власності на відповідний об`єкт.

У даному випадку спірний житловий будинок не є безхазяйним майном, майном, власник якого невідомий, або майном, від якого власник відмовився. Навпаки, матеріалами справи встановлено, що власником спірного майна є СГВК «Прибірський». За таких обставин позивачка не може розглядатися як особа, яка добросовісно заволоділа майном, власник якого невідомий або відсутній, оскільки право власності на спірний будинок належить конкретній юридичній особі.

Судова практика у спорах щодо нерухомого майна, яке перебувало у власності СГВК, також виходить із необхідності встановлення конкретної правової підстави набуття громадянином права власності на відповідний об`єкт. Зокрема, у судових справах щодо майна СГВК правовими підставами для державної реєстрації права власності на нерухоме майно виступали рішення та протоколи відповідних органів СГВК, свідоцтво про право на майновий пай, акт приймання-передачі конкретного об`єкта нерухомості та інші документи, які у своїй сукупності підтверджували фактичну передачу майна у власність відповідної особи.

Отже, саме по собі волевиявлення СГВК «Прибірський», викладене у заяві про визнання позову, не може ототожнюватися з передачею спірного житлового будинку у власність позивачки. Таке визнання не містить усіх необхідних ознак правочину щодо відчуження нерухомого майна.

Більше того, відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України суд у разі визнання відповідачем позову ухвалює рішення про його задоволення лише за наявності законних підстав. Визнання позову не має для суду безумовного характеру та не звільняє його від обов`язку перевірити наявність передбачених матеріальним законом підстав для задоволення позовних вимог. Саме такий підхід підтверджено Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 155/360/25, у якій наголошено, що суд не вправі покласти в основу рішення лише факт визнання позову відповідачем без встановлення законних підстав для його задоволення.

Суд не ототожнює можливість передачі майна сільськогосподарського виробничого кооперативу громадянам із фактом такої передачі у конкретній справі. Можливість розпорядження власником належним йому майном не означає, що право власності на конкретний об`єкт автоматично перейшло до особи, яка ним користувалася, без відповідного рішення, правочину чи іншого правовстановлюючого документа.

З огляду на викладене, заява СГВК «Прибірський» про визнання позову не усуває необхідності встановлення судом передбачених законом підстав для набуття права власності за набувальною давністю, а встановлені у справі обставини не дають підстав для висновку про виникнення у позивачки права власності на спірний житловий будинок у порядку статті 344 ЦК України.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 259, 264, 265, 268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

1.У задоволенні позову ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Іванківська селищна рада Вишгородського району про визнання права власності на будинок за набувальною давністю – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України № НОМЕР_3 від 09.02.2021, адреса: АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Ліквідаційна комісія Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прибірський» (ідентифікаційний код 26007200114001, адреса: вул. Шевченка, 1, с. Прибірськ, Вишгородського району, Київської області).

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Іванківська селищна рада Вишгородського району (адреса: вул. І.Проскури, 7, с-ще Іванків, Вишгородського району, Київської області).

Повний текст рішення складено 27.08.2026.

Суддя Віталій МОВЧАН