Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №685/861/25 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 685/861/25

Провадження № 22-ц/820/1876/26

Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: П`єнти І.В. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Талалай О.І.,

секретар судового засідання Демчук В.М.

за участю прокурора Продана Ю.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Теофіпольської селищної ради Хмельницького району Хмельницької області, Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання батьківства та позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником ОСОБА_3 , на рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26 травня 2026 року (суддя Самойлович А.П.).

Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд

в с т а н о в и в:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Теофіпольської селищної ради Хмельницького району Хмельницької області, Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради, Пересипський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про визнання батьківства та позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позову зазначав, що проживав спільно без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 з вересня 2017 року. Під час спільного проживання у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 , якого відповідачка зареєструвала самостійно, запис про батька був зроблений зі слів матері на підставі ст. 135 СК України. Майже відразу ж після народження дитини спільне проживання з відповідачкою було припинене, але позивач не припиняв спілкуватися з сином та допомагати йому матеріально.

Після початку на території Херсонської області активних бойових дій позивач переїхав до м. Одеса, а відповідачка з сином переїхали в селище Теофіполь Хмельницької області, проте позивач продовжив спілкування з дитиною, цікавився його життям, успіхами, станом здоров`я, умовами харчування, систематично надавав матеріальну допомогу, а також намагався по можливості навідувати дитину особисто.

Вказував, що з часом помітив, що відповідачка зловживає алкогольними напоями, що негативно впливає на її здатність належним чином піклуватися про дитину, а також ознаки неналежного ставлення до сина, що викликало у позивача серйозні побоювання за його фізичний та емоційний стан, тому позивач змушений був за згодою відповідачки забрати дитину до себе для забезпечення нормальних умов життя, його розвитку та виховання, влаштувати до школи.

Зазначав, що у нього ніколи не було сумнівів, що ОСОБА_4 є його рідним сином, тому через неналежне виконання батьківських обов`язків відповідачкою та зловживання нею алкогольними напоями, у 2023 році забрав сина проживати разом з ним у м. Одесу та повністю його утримує. При цьому, з часу проживання дитини у м. Одеса разом з позивачем, відповідачка, як мати, не цікавиться дитиною, участі в його вихованні та утриманні не приймає.

Зауважував, що між ним та сином повністю довірливі та дружні стосунки, дитина називає його батьком, але зважаючи на той факт, що позивач не записаний у свідоцтві про народження дитини як батько, він не може в повній мірі реалізувати свої батьківські права спрямовані на захист найкращих інтересів дитини.

Враховуючи викладене вище, просив суд визнати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; зобов`язати Пересипський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) внести зміни до актового запису про народження ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зазначивши батьком дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, змінити прізвище дитини з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 » та по-батькові з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 »; позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26 травня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано громадянина України ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_5 в селі Димовка Новоодеського району Миколаївської області, батьком громадянина України ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт Білозерка Білозерського району Херсонської області.

Внесено зміни до актового запису про народження громадянина України ОСОБА_5 № 192, складеного 03 жовтня 2018 року Білозерським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Херсонській області, а саме:

- зазначено батьком дитини громадянина України ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_5 в селі Димовка Новоодеського району Миколаївської області;

- змінено по батькові дитини з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 ».

Відмовлено ОСОБА_1 у зміні прізвища дитини.

Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність зміни ставлення до виховання сина ОСОБА_5 і покласти на орган опіки та піклування за місцем проживання дитини контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків стосовно дитини.

Відмовлено ОСОБА_1 в стягненні судових витрат з ОСОБА_2 .

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_10 батьківських прав, ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Ільїчова С.Д., подав апеляційну скаргу, в якій просить його в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. При цьому, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що виховання відповідачкою інших двох малолітніх дітей та її статус внутрішньо переміщеної особи виправдовують повну відсутність її участі у житті сина ОСОБА_4 . Наявність інших дітей чи складні життєві обставини можуть бути вибачаючими обставинами для тимчасової неможливості матеріально утримувати дитину, але не можуть виправдовувати абсолютне та тривале (роками) відсторонення від сина.

Вважає, що суд першої інстанції не врахував, що відповідачка не вчиняла жодних спроб хоча б дистанційного спілкування з дитиною (телефонні дзвінки, відеозв`язок тощо), що повністю спростовує висновок суду про "відсутність умислу". Відтак, на думку скаржника, має місце свідома та тривала пасивна поведінка матері.

Звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував, що малолітній ОСОБА_4 з 2023 року безперервно проживає виключно з позивачем. Таким чином, у найважливіший період формування психіки, свідомості та базових прив`язаностей дитини матір повністю була відсутня в його житті.

На думку скаржника, висновки суду про те, що проживання сторін у різних частинах країни та створення позивачем нової сім`ї створюють об`єктивні труднощі для відповідачки, є безпідставними, з огляду на те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про чинення позивачем чи членами його родини перешкод відповідачці у спілкуванні з дитиною чи її вихованні. У справі немає жодних звернень відповідачки до органів опіки та піклування, заяв до поліції, письмових повідомлень чи ініційованих нею судових позовів з приводу усунення перешкод у спілкуванні з сином.

Звертає увагу апеляційного суду на те, що спеціалістом органу опіки та піклування було проведено телефонну бесіду з відповідачкою, в ході якої остання підтвердила, що їй відомо про проживання сина разом із біологічним батьком протягом останніх двох років, та заперечила проти позбавлення її батьківських прав. Вказані обставини, на думку позивача, беззаперечно свідчать про те, що відповідачці було достеменно відомо про розгляд цієї справи в суді. Маючи повну процесуальну можливість та будучи обізнаною про характер позовних вимог, відповідачка не вважала необхідним спростувати доводи позову, чи підтвердити намір брати участь у житті дитини. За таких умов, висновок суду першої інстанції про «об`єктивну неможливість» матері спілкуватися з сином є таким, що суперечить матеріалам справи.

Зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою сукупність вагомих обставин, на які прямо вказав ОСОБА_4 , зокрема, систематичне вживання матір`ю алкоголю, відсутність їжі та залишення чотирирічної дитини разом із дворічною сестрою самих без нагляду, що становило пряму загрозу їхньому життю. Лише той факт, що відповідачка висловила в телефонній розмові з спеціалістом органу опіки та піклування заперечення проти позбавлення її батьківських прав не свідчить про її інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.

Наголошує на тому, що суд першої інстанції при розгляді справи проігнорував інтереси дитини, фактично ухваливши рішення на користь відповідачки та необґрунтовано дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав. Суд фактично досліджував питання поведінки відповідачки, однак належним чином не встановив, яким чином така поведінка впливає на права, інтереси та розвиток дитини.

Також, звертає увагу на те, що в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції вирішив питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, проте, як свідчить зміст поданого позивачем позову, останній не заявляв вимогу щодо їх стягнення з відповідачки.

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

В судовому засіданні прокурор Продан Ю.В. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про день, місце і час слухання справи повідомлені належним чином.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в частині задоволення заявлених вимог не оскаржується, а тому апеляційним судом, відповідно до ст. 367 ЦПК України, не переглядається.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).

Суд першої інстанції правильно встановив та виходив з того, що згідно з довідкою від 01.04.2022 № 6815-5000652776, ОСОБА_2 , місце проживання якої зареєстроване в с. Посад-Покровське Херсонського району Херсонської області, взята на облік внутрішньо переміщеної особи з фактичним місцем проживання по АДРЕСА_1 ( т.1 а.с. 46).

Відповідно до довідки Служба у справах дітей Виконавчого комітету Теофіпольської селищної ради Хмельницького району Хмельницької області від 21 жовтня 2025 року № 205, ОСОБА_2 за адресою по АДРЕСА_1 на даний час не проживає, за свідченнями сусідів, вона залишила місце проживання близько двох місяців тому, нове місце перебування її не відоме (т.1 а.с. 111).

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає разом з батьком ОСОБА_1 , є учнем 1-Б класу Одеського ліцею № 71, що підтверджується довідкою даного навчального закладу від 09.09.2025 (т. 1 а.с.23).

Згідно з висновком Органу опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , відносно малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради вважає доцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього ОСОБА_5 (т.1 а.с.186-188).

Дані обставини підтверджуються матеріалами справи.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем виключних підстав, з якими закон пов`язує можливість позбавлення особи батьківських прав, при тому, що це є крайнім заходом впливу, оскільки позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку одного з батьків в кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в його діях.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи і вимогам закону.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі – Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої-четвертої статті 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України, батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав, передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Виходячи з тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України, суд має підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Разом з тим, зазначені чинники, повинні мати систематичний та постійних характер, як кожен, так і в сукупності, можна розцінити як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Вказаний захід впливу підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

Звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин.

Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (ст. 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на від 03 грудня 1986 року).

Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо.

Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

З огляду на викладене, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про позбавлення її батьківських прав.

При цьому, суд першої інстанції, надаючи оцінку висновку органу опіки та піклування, правильно виходив з того, що такий висновок органу опіки та піклування є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини, з урахуванням того, що він не містить достатнього обґрунтування доведеності тривалої винної поведінки матері та доцільності позбавлення відповідачки батьківських прав. Висновок не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідачку як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків.

Не заслуговують на увагу аргументи апеляційної скарги про те, що відповідачка жодним чином не намагається брати участь у спілкуванні та вихованні спільного сина, оскільки судом не встановлено винної поведінки відповідачки, а ті наявні життєві та об`єктивні обставини безпосередньо впливають на можливість матері брати участь у житті дитини.

Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що, відповідно до статті 81 ЦПК України, доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання нею батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення її батьківських прав, покладено на позивача.

Всупереч наведеним положенням ЦПК України, позивач ні до суду першої інстанції, ні до апеляційного суду не надав належних та допустимих доказів в підтвердження наявності підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо сина ОСОБА_4 .

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (постанови від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі №760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі №638/16622/17, від 23 грудня 2020 року у справі №522/21914/14).

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків (постанова Верховного Суду від 03 липня 2024 року у справі №553/3035/22).

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що судом при ухваленні рішення попереджено відповідачку про необхідність змінити ставлення до виховання сина та покладено на орган опіки та піклування за місцем проживання дитини контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків стосовно дитини, що є фактично виходом за межі позовних вимог. Оскільки при відмові в позові про позбавлення батьківських прав можливість попередження відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини та покладення на орган опіки та піклування за місцем проживання дитини контроль за виконанням відповідачем батьківських обов`язків стосовно дитини узгоджується з роз`ясненнями п. 18 роз`яснень Пленуму ВСУ №3 від 30.03.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав».

Інші доводи апеляційної скарги також не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду в частині відмови в позові і впливали на їх законність, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди скаржника з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Рішення суду в оскаржуваній частині ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, колегія суддів вважає за доцільне зазначити наступне.

Відмовляючи ОСОБА_1 у стягненні з відповідача судових витрат, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ухилявся від оформлення свого батьківства щодо дитини, тому саме він має нести всі судові витрати по справі, незважаючи на часткове задоволення позову.

Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розподіл судових витрат є імперативною нормою для суду. Суд зобов`язаний здійснити належний розподіл як за заявою учасника, так і з власної ініціативи, забезпечуючи захист майнових інтересів позивача та державного бюджету. Крім того, розподіл судових витрат не є самостійною позовною вимогою. Що не було враховано судом першої інстанції.

При подачі позову ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 1937,92 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 07.09.2025. За результатом розгляду справи позовні вимоги задоволено частково, що становить 50 % від розміру задоволених позовних вимог. Тому, з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог з відповідачки підлягають стягненню на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 968,96 грн (1937,92*50%).

З огляду на викладене вище, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи за позовними вимогами про визнання батьківства слід скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про стягнення з відповідачки на користь позивача судового збору в розмірі 968,96 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 376, 382, 384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26 травня 2026 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав залишити без змін.

Рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 26 травня 2026 року в частині вирішення питання про розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи за позовними вимогами про визнання батьківства скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 968 грн 96 коп судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 28 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач І.В. П`єнта

Судді: Р.С. Гринчук

О.І. Талалай