Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №487/2374/24 — Миколаївський апеляційний суд

25.08.26

22-ц/812/1926/26

Провадження №22-ц/812/1926/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

25 серпня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Коростієнко Н.С.,

за участю: позивача ОСОБА_1 , представника відповідача – Вірченко І.П.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №487/2374/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення, яке ухвалив Центральний районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Гуденко Ольги Андріївни у приміщенні цього суду 03 липня 2026 року, дата складання повного судового рішення не зазначена, за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» про визнання договору недійсним та нарахування коштів неправомірним,

у с т а н о в и в :

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» (далі – ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ») про визнання договору недійсним та нарахування коштів неправомірним.

Позов мотивовано тим, що 15 грудня 2023 року представник ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» повідомив його, що відомості на нежитлове приміщення, площею 12.0 м?, власником якого він є, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , було знайдено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Миколаївська ТЕЦ на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України 22 листопада 2018 року № 315 (у редакції наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28 грудня 2021 р. № 358 з внесеними змінами) буде нараховувати кошти за опалення місць загального користування. Однак зазначене приміщення не є у єдиній системі опалення будинку, не під`єднано і не було до системи опалення будинку, що підтверджено технічним паспортом на приміщення від 2008 року, відсутністю будь-яких договорів та розрахунків на зазначене приміщення з ПрАТ «Миколаївською ТЕЦ» до 2021 року та актом комісії ПрАТ «Миколаївською ТЕЦ», яка здійснила огляд зазначеного приміщення 25 січня 2024 року.

Тому позивач вважає, що договір з ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» про надання послуг з постачання теплової енергії не укладався та не є дійсним.

Також позивач, зазначає, що внутрішньобудинкові системи не відносяться до місцевої (розподільчої) теплової мережі, тому постачальник теплової енергії не здійснює постачання теплової енергії власникам жилих/нежилих приміщень, обладнання яких приєднані до відповідних внутрішньобудинкових систем. Отже, навіть після нарахування йому коштів за опалення місць загального користування він не набув статусу споживача, а наказом №315 чітко визначено, що розподіл обсягу спожитих комунальних послуг здійснюється тільки між споживачами, статусу якого він не набув. Також ОСОБА_1 вказує, що у місцях загального користування та допоміжних приміщеннях будинку АДРЕСА_2 відсутні будь-які прилади обігріву (батареї, радіатори, регістри), а лише на сходових клітинах розташований стояк, а у підвалі проходять транзитні труби, які не є опалювальним приладом, а лише засобом для транспортування теплової енергії до споживачів, та відповідальність за утеплення яких для унеможливлювання втрат теплової енергії покладається лише на споживачів теплової енергії згідно з Законом №2189.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати договір №6314 від 01 листопада 2021 року між ним та відповідачем не дійсним (неукладеним), а нарахування коштів за спожиту теплову енергію і абонплату у сумі 1613 грн 01 коп. неправомірними.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача просить в позові відмовити, посилаючись на те, що відповідач є виконавцем послуги з постачання теплової енергії, надання яких здійснюється виключно на договірних засадах. З позивачем був укладений індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії № 6314 від 01 листопада 2022 року, який є публічним договором приєднання, як з власником нежитлового приміщення, яке знаходиться в житловому будинку по АДРЕСА_1 . Вказане нежитлове приміщення загальною площею 12,0 м.2 знаходиться в системі житлового будинку і належить відповідачу на праві власності з 2019 року. У вищевказаному багатоквартирному будинку встановлено загальнобудинковий прилад обліку, відповідно його показників проводяться розподіл спожитої теплової енергії та нараховуються кошти для оплати відповідно до Методики: за обсяг теплової енергії, витраченої на загальнобудинкові потреби та абонентське обслуговування.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 липня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довів як підстави недійсності індивідуального договору №6314 про надання послуги з постачання теплової енергії, який є публічним договором, відповідає Типовому індивідуальному договору та укладення якого є обов`язком споживача, так і відсутність у нього обов`язку сплачувати за теплову енергію, яка складається з оплати загальнобудинкових потреб та абонплати. ОСОБА_1 як власник нежитлового приміщення №6, яке є невід`ємною частиною багатоквартирного будинку по АДРЕСА_3 , зобов`язаний брати участь в утриманні спільного майна у багатоквартирному будинку та сплачувати теплову енергію, витрачену на загальнобудинкові потреби опалення будинку. Зокрема, позивач не довів неправомірність нарахування коштів за спожиту теплову енергію та абонплату у сумі 1613 грн 01 коп., оскільки таке нарахування здійснене ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» відповідно до вимог законодавства на підставі показників вузла комерційного обліку, відповідно до встановлених тарифів та згідно з приписами Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 22 листопада 2018 року №315 (із змінами та доповненнями), зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 28 грудня 2018 за №1502/32954.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким визнати договір №6314 між ним та ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» недійсним, а нарахування коштів за спожиту теплову енергію і абонплату у сумі 1613 грн 01 коп. - неправомірними, стягнути з відповідача судові витрати у розмірі 3208 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач вважає, що надав докази того, що станом на 01 жовтня 2021 року на офіційному вебсайті ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» (надалі — ТЕЦ) не було опубліковано чинний публічний договір приєднання зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2021 року № 1022, а був опублікований договір зі змінами від 21 серпня 2019 року, який вже втратив чинність. Проте, суд проігнорував вказаний факт, не зазначив його в рішенні та не досліджував. Судом також не взяв до уваги, що згідно з чинним законодавством станом на 01 листопада 2021 року визначено, що розподіл обсягів спожитих у будівлі/будинку комунальних послуг здійснюється лише між споживачами цих послуг або між власниками приміщень, які було від`єднано від системи центрального опалення чи у яких встановлене індивідуальне опалення, іншого не визначено (закони №2189, №2119, наказ №315). У них зазначено, що тільки житлова послуга розподіляється між усіма співвласниками будинку, а комунальні послуги розподіляються лише між споживачами. Наказом Мінрегіону України від 22 листопада 2018 року № 315 (зі змінами в редакції від 29.03.2022 року), визначено термін опалення місць загального користування та допоміжних приміщень — це загальнобудинкові потреби на опалення. Позивач вважає, що він не є споживачем зазначених комунальних послуг, спірне нежитлове приміщення, власником якого він є, ніколи не відключалося від системи опалення будинку та не було підключене до неї, а також у ньому ніколи не встановлювалося індивідуальне опалення. На думку ОСОБА_1 , ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» не має відношення до внутрішньобудинкових систем (мереж) та спільного майна багатоквартирного будинку, обслуговування яких покладається на управляючу компанію (ОСББ). Кошти на утримання внутрішньобудинкових систем (житлову послугу) сплачуються також лише управляючій компанії, а не ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ», яка повинна нараховувати кошти тільки за надані послуги з постачання теплової енергії, які є комунальними послугами, а не житловими. ОСОБА_1 вважає, що посилання у рішенні суду на постанову від 06 листопада 2018 року у справі N9904/7024/17, у якій Велика Палата Верховного Суду вказала, що якщо відповідне устаткування житлових/нежитлових приміщень, що належать власникам таких приміщень, приєднане до внутрішньобудинкових систем, то власники таких приміщень є споживачами послуг та суб`єктами у сфері житлово-комунальних послуг, є недоречним. У судовому засіданні 16 червня 2026 р. відповідач повідомив, що нарахування розпочалися лише з 01 листопада 2022 р., тільки через рік з моменту укладення договору від 01 листопада 2021 р., тому що до законодавства було внесено зміни, які дозволили нараховувати позивачу плату за опалення місць загального користування та допоміжних приміщень, а саме 28 грудня 2021 р. було додано п. 12 до розділу IV наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України № 315, у якому зазначено, що обсяг теплової енергії, витраченої на загальнобудинкові потреби опалення будівлі/будинку, розподіляється між усіма власниками (співвласниками) приміщень будівлі/будинку (включаючи приміщення з індивідуальним опаленням та окремі приміщення з транзитними мережами опалення) пропорційно до загальних/опалювальних площ/об`ємів їх житлових/нежитлових приміщень. Тим самим відповідач підтвердив, що станом на 01 жовтня 2021 р., під час укладання договору, не було підстав для нарахування позивачу за загальнобудинкові потреби опалення будівлі/будинку, а значить, і не було підстав укладати з ним договір, що не було зазначено у судовому рішенні. Відповідач не надав доказів, що спірне приміщення забезпечується тепловою енергією за допомогою внутрішньобудинкової системи теплопостачання та, у якому забезпечується нормативна температура повітря. Суду не було надано доказів, що дане приміщення є опалюваним (забезпечується тепловою енергією за допомогою внутрішньобудинкової системи теплопостачання та у якому забезпечується нормативна температура повітря), а тільки в такому випадку, на думку позивача, він може отримувати зазначену комунальну послугу для власних потреб. На думку позивача, жодних підстав для нарахування за минулий період, за цілий рік у відповідача не було.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду – без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість ухваленого рішення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення загальною площею 12,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться у житловому багатоповерховому будинку на підставі договору купівлі-продажу №2675 від 07 грудня 2019 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №191984866 від 07 грудня 2019 року (том 1, а.с. 17).

Згідно технічного паспорту на це приміщення від 03 квітня 2008 року воно є частиною першого поверху літер А-1 і складається з приміщень № 167-1 - коридор загальною площею 4,2 кв.м та №167-2 - основне приміщення загальною площею 7,8 кв.м (том 1, а.с. 18-23).

Приватне акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроцентраль» є суб`єктом господарської діяльності з постачання теплової енергії споживачам міста Миколаєва.

Згідно акту №10 від 25 січня 2024 року (том 1, а.с. 173), складеного представниками ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» під час обстеження нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_4 :

- нежитлові приміщення використовуються під магазин швейної фурнітури «Anita»;

- опалювальні прилади, підключені до централізованої системи опалення житлового будинку у нежитлових приміщеннях (наявні/відсутні), відсутні;

- вертикальні / горизонтальні транзитні теплові мережі централізованої системи опалення у нежитловому приміщенні (наявні/відсутні) відсутні;

- наявність/відсутність індивідуальної системи опалення, її вид відсутня.

Як вбачається з додаткової інформації, зазначеної в акті, вхід/вихід до нежитлових приміщень, що мають окремо виділену адресу: АДРЕСА_4 , в яких розміщується магазин, здійснюється із зовнішньої сторони багатоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_3 , зі сторони проспекту Центральний. До даних нежитлових приміщень магазину веде сумісний тамбур з двома нежитловими приміщеннями, власники яких мають договори із ПрАТ «МТЕЦ». Через тамбур проходить вертикальна не заізольована транзитна теплова мережа централізованої системи опалення житлового багатоквартирного будинку, яка на момент обстеження, на дотик гаряча.

Матеріалами справи також підтверджується і таке не спростоване позивачем, що нежитлове приміщення, власником якого є позивач, розташоване на першому поверсі та в межах капітальних стін житлового будинку по АДРЕСА_3 та згідно із технічними характеристик теплових мереж всього багатоквартирного будинку знаходиться в системі теплоспоживання житлового будинку, який обладнано єдиним вузлом обліку теплової енергії.

Як вбачається з акту про допуск в експлуатацію та опломбування вузла комерційного обліку від 11 жовтня 2022 року, складеного представниками ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ», приміщення житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 (квартири 1-160) та нежитлові приміщення під ними обладнано окремим вузлом облік теплоспоживання(том 1, а.с. 174).

Відповідач здійснював постачання теплової енергії до будинку АДРЕСА_2 в період з 01 листопада 2020 року по 31 грудня 2023 року, що підтверджується відомостями споживання теплової енергії, в яких зафіксоване помісячне споживання теплової енергії цим будинком, які підписані директором управляючої компанії (том 1, а.с. 166-172).

Згідно відповіді генерального директора ТОВ «Центральний 1» на запити ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» щодо надання інформації про технічні характеристики житлового фонду з метою виконання вимог статті 17 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та застосування Методики ТОВ «Центральний 1» не володіє запитуваною інформацією (том 1, а.с.178-180).

Між ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» та ОСОБА_1 01 листопада 2021 року був укладений індивідуальний договір № 6314, який є публічним договором приєднання, відповідно до якого виконавець зобов`язаний надати споживачу послугу з постачання теплової енергії для потреб опалення або на індивідуальний тепловий пункт для потреб опалення та приготування гарячої води індивідуальному споживачу, а споживач має обов`язок здійснити оплату наданої послуги щомісяця за ціною/тарифом, встановленим відповідно до законодавства, а також вносити плату за абонентське обслуговування (том 1, а.с. 52).

Також ОСОБА_1 відповідач виставив рахунок № 6314 про сплату за період з 01 листопада 2022 року по 31 жовтня 2023 року за теплоспоживання об`єкт по АДРЕСА_4 1129 грн. 04 коп. (том 1, а.с. 16)

У відповіді від 21 лютого 2024 року №У-10-01/44/е відповідач повідомив ОСОБА_1 , що станом на 01 лютого 2024 року борг за обсяг теплової енергії, витрачений на загальнобудинкові потреби за вказаною вище адресою, становить 1613,01 грн. та надав роз`яснення щодо розрахунків заборгованості (том 1, а.с. 14).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частини 1 статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою в статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладаються законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

З долучених до справи доказів вбачається, що ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» нарахувало позивачу як власнику нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 за постачання теплової енергії на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень за опалювальні сезонів 2022-2024 років 1613 грн. 01 коп., тоді як позивач заперечує дійсність договору між ним та відповідачем та правомірність проведеного нарахування.

Між сторонами у справі, яка переглядається, виникли правовідносини з приводу постачання теплової енергії до місць загального використання багатоквартирного будинку, які регулюються законами України «Про теплопостачання», «Про житлово-комунальні послуги», «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», Правилами надання послуги з постачання теплової енергії і типових договорів про надання послуги з постачання теплової енергії, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 21 серпня 2019 року № 830 (далі - Правила), Методикою розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2018 року № 315 (у редакції наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28 грудня 2021 року № 358, далі - Методика), якою встановлено порядок розподілу між споживачами спожитих у будівлі/будинку послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання (далі - комунальні послуги), обсяг споживання яких визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку або розрахунково у разі його (їх) відсутності, тимчасового виходу з ладу або втрати, та послуги з централізованого водовідведення, обсяг споживання якої визначається відповідно до обсягу споживання інших комунальних послуг.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Тлумачення частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов`язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта.

Відповідно до частини першої статті 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Тлумачення як положень частини першої статті 714, так і інших норм глави 54 ЦК дозволяє стверджувати, що по своїй суті договір, на підставі якого відбувається постачання теплової енергії споживачу, є видом договору купівлі-продажу. Такий же висновок можливо зробити й при тлумаченні норм, закріплених в Законі України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу).

У тексті Закону України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) неодноразово вживається словосполучення «договір купівлі-продажу» (зокрема: стаття 1, частина четверта статті 19, частина перша статті 25, пункти 6, 7, 8 частини першої статті 31).

Загальні положення про плату за комунальні послуги та строки їх внесення передбачені статтями 67, 68 Житлового кодексу України, якими визначено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги. Квартирна плата та плата за комунальні послуги в будинках державного і громадського житлового фонду вносяться щомісяця в строки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті. 6 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг. Виконавцями комунальних послуг є: послуг з постачання теплової енергії - теплопостачальна організація.

Згідно статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний, в тому числі оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами;

Відповідно до статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки невизначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Положеннями частини першої статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до частини 2 статті 7, частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору та оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Таким чином, незважаючи на укладення чи не укладення споживачем договору на теплопостачання місць загального користування, за умови отримання ним відповідних послуг, він несе обов`язок щодо оплати отриманої теплової енергії.

Відповідно до пункту 24 Правил розподіл між споживачами обсягу спожитої у будівлі послуги здійснюється з урахуванням показань вузлів розподільного обліку/приладів-розподілювачів теплової енергії, а у разі їх відсутності - пропорційно опалюваній площі (об`єму) приміщення споживача відповідно до Методики розподілу.

Визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку (а у випадках, передбачених частиною другою статті 9 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», - за розрахунковим або середнім обсягом споживання) обсяг спожитої у будівлі теплової енергії включає обсяги теплової енергії на опалення житлових та нежитлових приміщень, які є самостійними об`єктами нерухомого майна, опалення місць загального користування, гаряче водопостачання (у разі ведення обліку теплової енергії у гарячій воді), забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання (за наявності циркуляції) та розподіляється між споживачами в порядку, визначеному статтею 10 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання».

Обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень будівлі, а також на забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання, розподіляється також на споживачів, приміщення яких обладнані індивідуальними системами опалення та/або гарячого водопостачання або відокремлені (відключені) від системи (мережі) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води.

Згідно пункту 14 Правил відокремлення (відключення) від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води не звільняє власників квартир та нежитлових приміщень від обов`язку відшкодування витрат за обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень та на функціонування внутрішньобудинкових систем опалення будівлі/будинку. Такий обсяг теплової енергії розраховується та розподіляється між всіма споживачами відповідно до Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Мінрегіону від 22 листопада 2018 р. № 315.

Відповідно до пунктів 36, 37, 38 Правил споживач здійснює оплату спожитої послуги щомісяця в порядку та строки, визначені договором. Споживач не звільняється від оплати послуги, отриманої ним до укладення відповідного договору. Споживач не звільняється від оплати послуги за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (на іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб. Споживач не звільняється від оплати послуги у частині відшкодування витрат за частину обсягу теплової енергії на задоволення загальнобудинкових потреб на опалення, який складається з обсягу теплової енергії на опалення місць загального користування і допоміжних приміщень будинку та обсягу теплової енергії на забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання (за наявності циркуляції), у разі відключення (відокремлення) його квартири або нежитлового приміщення від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання).

Частиною 1 статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що за рішенням співвласників багатоквартирного будинку, прийнятим відповідно до закону, з виконавцем відповідної комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) укладається договір про надання комунальних послуг, а саме: 1) індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем, що укладається кожним співвласником багатоквартирного будинку самостійно, за умови що співвласники прийняли рішення про вибір відповідної моделі організації договірних відносин та дійшли згоди з виконавцем комунальної послуги щодо розміру плати за обслуговування внутрішньобудинкових систем багатоквартирного будинку; 2) колективний договір, що укладається від імені та за рахунок усіх співвласників багатоквартирного будинку управителем або іншою уповноваженою співвласниками особою; 3) договір про надання комунальних послуг з колективним споживачем, що укладається з об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку або іншою юридичною особою, яка об`єднує всіх співвласників такого будинку та в їхніх інтересах укладає відповідний договір.

Співвласники багатоквартирного будинку (об`єднання співвласників багатоквартирного будинку) самостійно обирають одну з моделей організації договірних відносин, визначених цією частиною, за кожним видом комунальних послуг (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії).

В силу частини 1 статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку.

Згідно частини 5 статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі якщо співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали з виконавцем комунальної послуги відповідний договір (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії), з ними укладається індивідуальний договір про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання.

Такі договори вважаються укладеними, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця послуги співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування тексту договору у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг.

У разі укладення публічних договорів приєднання про надання комунальних послуг виконавці комунальних послуг розміщують вимоги до якості відповідних послуг згідно із законодавством та іншу необхідну інформацію для кожного багатоквартирного будинку окремо на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на власному веб-сайті. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування таких вимог у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг.

У разі прийняття співвласниками багатоквартирного будинку рішення про обрання моделі організації договірних відносин з виконавцем комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) відповідно до частини першої статті 14 цього Закону та повідомлення виконавців комунальних послуг про прийняте рішення за два місяці до запланованої дати укладення договору:

такий виконавець зобов`язаний укласти договори про надання комунальних послуг відповідно до вимог цієї статті згідно з обраною співвласниками моделлю організації договірних відносин;

раніше укладений із таким виконавцем договір про надання комунальної послуги достроково припиняється з дати набрання чинності новим договором, укладеним із співвласниками, але припинення (втрата чинності) дії раніше укладеного договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань за цим договором та від відповідальності за порушення його умов.

Якщо за 30 днів до закінчення строку дії договору співвласники багатоквартирного будинку не повідомили виконавця відповідної комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) про прийняття рішення про вибір моделі організації договірних відносин, визначеної в частині першій статті 14 цього Закону, публічний індивідуальний договір про надання комунальної послуги, укладений з таким виконавцем, вважається продовженим на наступний однорічний строк.

Плата виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання, складається з: плати за послугу, що розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів на відповідну комунальну послугу та обсягу спожитих комунальних послуг, визначеного відповідно до законодавства; плати за абонентське обслуговування, яка не може перевищувати граничний розмір, визначений Кабінетом Міністрів України.

Тобто за відсутності волевиявлення співвласників багатоквартирних будинків щодо прийняття рішення про модель організації договірних відносин з виконавцями комунальних послуг ініціатива щодо його укладення надається безпосередньо виконавцям таких послуг, що мало місце у цій справі.

Доказів іншого сторони не надали.

Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2021 року у справі № 908/3233/20, від 14 грудня 2023 року у справі № 908/2078/22 та від 09 квітня 2024 року у справі № 908/710/23.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПУ України).

Відповідно до пункту 3 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договори про надання комунальних послуг, у тому числі із співвласниками багатоквартирних будинків, які не прийняли рішення про модель організації договірних відносин з виконавцями комунальних послуг, мають бути укладені виконавцями відповідних комунальних послуг протягом двох місяців з дня набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України про затвердження типових публічних договорів приєднання про надання комунальних послуг.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року №830 було затверджено Правила надання послуги з постачання теплової енергії та типові договори про послуг з постачання теплової енергії, які набули чинності з 04 вересня 2019 року (далі - Правил №830), та типовий договір з індивідуальним споживачем про надання послуги з постачання теплової енергії. Відповідно до Правил № 803 вони регулюють відносини між суб`єктом господарювання, що провадить господарську діяльність з постачання теплової енергії (далі - виконавець), та індивідуальним і колективним споживачем (далі - споживач), який отримує або має намір отримати послугу з постачання теплової енергії (далі - послуга), та визначають вимоги до якості послуги, одиниці вимірювання обсягу спожитої споживачем теплової енергії, порядок оплати. Надання послуги здійснюється виключно на договірних засадах. Послуга надається споживачеві згідно з умовами договору, що укладається відповідно до типових договорів про надання послуги відповідно до статті 14 Закону (пункт 13).

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2021 року №1022 був затверджений типовий індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем.

Згідно із Правилами №830 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2021 року №1022:

- індивідуальний договір вважається укладеним із споживачем, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем.

- індивідуальний договір з власником індивідуальних (садибних) житлових будинків вважається укладеним, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця такий власник не вчинив дій щодо відключення (відмови) від комунальної послуги (фактичне виконання робіт із відключення будинку).

Фактом приєднання споживача до умов індивідуального договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які свідчать про його бажання укласти договір, зокрема надання виконавцю підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка за надані послуги, факт отримання послуги.

У разі зміни права власності або користування приміщенням у багатоквартирному будинку, з попереднім власником (користувачем) якого було укладено індивідуальний договір, договір з новим власником (користувачем) вважається укладеним із дня такої зміни.

Споживачі у багатоквартирному будинку, які отримують послугу за іншою моделлю договірних відносин, у разі прийняття рішення про припинення такого договору можуть приєднатися до індивідуального договору про надання послуги з постачання теплової енергії, вчинивши дії, що засвідчують їх бажання укласти такий договір, відповідно до абзацу шостого цього пункту.

У своєму позові ОСОБА_1 просить визнати недійсним договір №6314 про надання послуги з постачання теплової енергії те неправомірним нарахування оплати за постачання теплової енергії для опалення місць загального користування у будинку АДРЕСА_2 , оскільки не вважає себе споживачем таких послуг, посилаючись на те, що приміщення, власником якого він є ніколи не було під`єднано до системи опалення будинку, а в самому будинку у місцях загального користування відсутні опалювальні прилади.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог.

Щодо визнання індивідуального договору №6314 про надання послуги з постачання теплової енергії недійсним.

Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17.

Позивач вказуючи на недійсність оспорюваного договору крім іншого посилався на відсутність його волевиявлення на укладення цього правочину.

Згідно положень частини 1, 3 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 208 Цивільного кодексу України правочин між фізичною та юридичною особами належить вчиняти в письмовій формі, за виключення випадків, передбачених частиною 1 статті 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, як передбачено частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України.

Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642-643 Цивільного кодексу України.

Принцип свободи договору, як один із загальних засад цивільного законодавства, декларується в статті 3 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, розкриваючи зміст засади свободи договору у статтях 6, 627 Цивільний кодекс України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладення договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

При цьому, закріпивши принцип свободи договору, Цивільний кодекс разом з тим, визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно абзацу 2 частини 3 статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Так, як вже було зазначено, надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах, однак договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону.

Тобто, при укладенні договору про надання житлово-комунальних послуг свобода договору обмежується чинним законодавством, що регулює відносини, які виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг. Умови типового договору, що набули юридично обов`язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов`язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до частин 1-4 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернення. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії є публічним договором приєднання, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, та який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Суд першої інстанції, встановивши, що співвласники квартира та приміщень, розташованих у багатоквартирному жилому будинку по АДРЕСА_3 до 31 жовтня 2021 року (протягом 30 днів після опублікування на офіційному веб-сайті відповідача у справі: http://ntec.vk.ua/ індивідуального договору на послугу з постачання теплової енергії, що є публічним договором приєднання для усіх власників/співвласників житлових та нежитлових приміщень, які розміщені у будівлях, підключених до мереж централізованого опалення) не визначилися з моделлю договірних відносин, дійшов правильного висновку, що з 01 листопада 2021 року для усіх співвласників діє індивідуальний договір про надання послуг з постачання теплової енергії, а відтак нарахування за надані послуги з постачання теплової енергії проводиться відповідно до: Закону України «Про житлового-комунальні послуги», Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», Правил надання послуги з постачання теплової енергії, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 830, Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2018 року №315.

Щодо аргументу позивача про недоведеність, як він вважає, відповідачем опублікування станом на 01 жовтня 2021 року на офіційному вебсайті ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» публічного договору приєднання зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2021 року № 1022, то дата опублікування публічного договору відповідачем впливає на дату укладання індивідуального договору про надання послуг з постачання теплової енергії № 6314, але не на його дійсність.

Відтак, судом встановлено, що між сторонами укладено індивідуальний договір про надання послуг з постачання теплової енергії № 6314, який є публічним договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статей 633, 640, 641, та 642 Цивільного кодексу України, який встановлює порядок та умови надання послуг з постачання теплової енергії для потреб опалення на невизначений строк, а позивач не довів наявність передбачених законом підстав для визнання його недійсності.

Законом України «Про житлово комунальні послуги» зокрема, передбачено, що споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору; оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (частина третя пункт 1 та 5 статті 20).

Такі положення Закону України «Про житлово комунальні послуги» свідчать про обов`язковість договору щодо житлово-комунальних послуг для споживача та неможливість споживача відмовитись від укладання договору (за виключенням у випадках встановлених законом та у порядку встановленому законом), зокрема і договору про постачання теплової енергії. За таких обставин, прийняття оферти виконавця послуг може бути у вигляді мовчання.

Такий правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 646/834/17.

Тобто укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов`язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає Типовому індивідуальному договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам частини третьої статті 6, статей 627, 630 ЦК України, (аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 10.10.2012 № 6-110цс12).

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який вважав безпідставними посилання позивача на те, що він не є споживачем послуг, які надає відповідач, оскільки нежитлове приміщення, власником якого він є, не під`єднано до централізованої системи теплопостачання будинку і в цьому приміщенні відсутні жодні комунікації, труби, стояки, а також відхиляє аналогічні аргументи апеляційної скарги.

За приписами статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач житлово-комунальних послуг - індивідуальний або колективний споживач; індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

Відповідно до частини 2 статті 382 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

Тобто положення ст.322 ЦК України встановлюють презумпцію обов`язку власника приміщення, розташованого у будинку, нести усі витрати, пов`язані з утриманням належного йому майна, у тому числі з оплати комунальних та інших наданих йому послуг, поза залежністю від того, чи користується він ними безпосередньо чи ні. До таких витрат належать витрати, пов`язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов`язок власника є похідним від належних йому, як абсолютному володарю, правомочностей володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов`язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.

Згідно з частиною 2 статті 382 ЦК України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Аналогічна норма міститься у частині 2 статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (надалі - Закон №417), згідно з якою власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Частиною 1 статті 5 Закону №417 встановлено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 12 Закону №417 витрати на управління багатоквартирним будинком включають витрати на оплату комунальних послуг стосовно спільного майна багатоквартирного будинку.

Верховний Суд у постанові від 27 березня 2023 року по справі №920/1343/21 висловив правову позицію, згідно з якою те, що нежитлове приміщення не належить до категорії допоміжних приміщень (не призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців), є ізольованим, а інші мешканці багатоквартирного будинку не є його співвласниками, не виключає наявність у відповідача статусу співвласника багатоквартирного будинку, що породжує виникнення відповідних прав та обов`язків стосовно утримання спільного майна.

У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі №311/3489/18 міститься висновок про те, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Внутрішньобудинкові мережі централізованого опалення належать до інженерного (технічного) обладнання житлового будинку та є його невід`ємною частиною. Власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками усіх допоміжних приміщень будинку та його технічного обладнання і зобов`язанні брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку та прибудинкових територій відповідно до своєї частки у майні будинку. Відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення мешканців від такої участі.

При цьому, незважаючи на укладення чи не укладення споживачем договору на теплопостачання місць загального користування, за умови отримання ним відповідних послуг, він несе обов`язок щодо оплати отриманої теплової енергії, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові 22 грудня 2020 року у справі №311/3489/18.

Суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що буквальне тлумачення позивачем словосполучення «відключення від мереж централізованого опалення» - не впливає на правильність висновків суду, адже з тлумачення змісту вищенаведених нормативних актів вбачається, що будь-яка відсутність теплопостачання в індивідуально визначених приміщеннях, належних споживачам/власникам - не впливає на їх обов`язок приймати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку та прибудинкових територій відповідно до своєї частки у майні будинку, а не лише у випадку «відключення від попередньо наявного».

Позивач є власником нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку по АДРЕСА_3 , а отже, відповідно до наведених положень законів є співвласником багатоквартирного будинку. Як співвласник багатоквартирного будинку він зобов`язаний пропорційно до його частки забезпечувати належне утримання та належний санітарний, протипожежний і технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку; своєчасно сплачувати за спожиті житлово-комунальні послуги (стаття 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Відповідно до частина 3 стаття 8 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», обсяг зобов`язань та відповідальності кожного співвласника за договором про надання комунальної послуги визначається відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Отже, у відповідача, як власника нежитлових приміщень у вказаному будинку існують права та обов`язки щодо утримання спільного майна у багатоквартирному будинку та щодо оплати за теплову енергію, витрачену на загальнобудинкові потреби опалення будинку.

Суд першої інстанції також правильно взяв до уваги, що згідно акту №10 від 25 січня 2024 року, складеного представниками ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» під час обстеження нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_4 , через тамбур, де розташовано вказане приміщення, проходить вертикальна не ізольована транзитна теплова мережа централізованої системи опалення житлового багатоквартирного будинку. Вказане відповідачем не спростовано.

За такого, враховуючи вищевказане, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 , як власник нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку, є споживачем послуг, наданих відповідачем щодо постачання теплової енергії до місць загального користування у житловому будинку та повинен брати участь у витратах на утримання будинку пропорційно займаній площі приміщення, а доводи апеляційної скарги про невизнання таких обставин ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень закону.

Зокрема, хибним є посилання ОСОБА_1 на те, що послуги, щодо оплати яких виник цей спір, є комунальними послугами, а не житловими, суперечить положенням пункту 5 статті 1 та статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Щодо заперечення заявником правомірності нарахування оплати за теплопостачання для опалення місць загального користування будинком через відключення належної йому квартири від системи централізованого опалення, то таке суперечить положенням пункту 14 Правил, до того ж колегія суддів звертає увагу, що предметом позову є витрати позивача на постачання теплової енергії не до приміщення, власником якого є позивач, а для опалення місць загального користування будинку, а об`єктом теплопостачання є багатоквартирний будинок в цілому, в який надходить теплова енергія з метою опалення усіх приміщень будинку: і житлових, і нежитлових. Тепло поширюється всередині будинку від усіх елементів системи опалення, від кожної її ділянки, і поширюється по всіх приміщеннях, незалежно від наявності або відсутності в конкретному приміщенні окремих елементів системи опалення. Теплоносій на вказаний будинок подається у повному обсязі для забезпечення нормативної температури внутрішнього повітря як в житлових, так і в нежитлових приміщеннях будинку. Відсутність окремих елементів системи опалення в приміщенні не свідчить про те, що теплова енергія не споживається. Вказані приміщення не підпадають під термін неопалюване приміщення.

Також правомірним є нарахування відповідачем заборгованості за минулий час, оскільки доведено споживання наданих послуг.

За такого з урахуванням викладених фактичних обставин справи та правових норм суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» як виконавець послуги з теплопостачання до багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 має право на отримання оплати за обсяги теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень та на функціонування внутрішньобудинкових систем опалення будівлі/будинку.

Враховуючи, що при ухваленні рішення суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи та правильно застосував норми матеріального і процесуального права, внаслідок чого прийняв законне та обґрунтоване рішення щодо стягнення заборгованості за надані позивачем послуги, відповідно до статті 375 ЦПК України відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційним судом рішення суду не скасовано і не змінено, розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

_____________________________________

Повна постанова складена 28 серпня 2026 року