Рішення від 17 серпня 2026 р. у справі №344/762/26 — Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/762/26

Провадження № 2/344/2893/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ЗАОЧНЕ

18 серпня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої судді Пастернак І.А.

секретаря Устинської Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської федерації в особі представницького органу Міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Белей Оксана Богданівна звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до Російської федерації в особі представницького органу Міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, мотивуючи тим, що позивач є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 та її зареєстроване місце проживання з 21.11.2023 за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта та витягом з реєстру територіальної громади.

До переїзду у м. Суми позивач проживала разом із донькою ОСОБА_2 у місті Ізюм Харківської області, що підтверджується відповідною відміткою на 11-й сторінці паспорта. У подальшому м. Ізюм опинилося у депресивній зоні, у зв`язку з чим банк, у якому працювала на керівній посаді, було ліквідовано.

З огляду на необхідність забезпечення належних умов проживання та майбутнього доньки, позивач була вимушена змінити місце проживання, шукати нову роботу та житло. У зв`язку з цим 07 травня 2019 року позивач знялася з реєстрації за попереднім місцем проживання та вже з 13 червня 2019 року фактично почала проживати за адресою: АДРЕСА_2 .

10 листопада 2023 року позивач набула право власності на житлову нерухомість чотирикімнатну квартиру загальною площею 75,76 кв. м, житловою площею 47,0 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У зазначеній квартирі позивач постійно проживала разом зі свою донькою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , а також рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 15.03.2013 у справі № 623/495/13-ц, яким підтверджується зміна шлюбного прізвища з « ОСОБА_3 » на дошлюбне « ОСОБА_4 ».

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія рф внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

Відомим також є той факт, що після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 24 лютого 2022 року, яке стало загальновідомим фактом широкомасштабної збройної агресії, бойові дії невпинно поширювалися на різні регіони нашої держави.

Зокрема, місто Суми Сумської області (Сумська МТГ, код UA59080270010036634) також опинилося у зоні бойових дій. Це офіційно зафіксовано наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Документ містить перелік населених пунктів, які класифікуються як ті, де можливі активні бойові дії або які вже були об`єктом агресії і туди включено Суми як територію можливих бойових дій.

Ухвалення і періодичне оновлення цього переліку базується на безпековій ситуації, оцінці Міністерства оборони та даних військової адміністрації. Він має пряме значення для визначення права громадян на державну підтримку, соціальні виплати, компенсації та інші державні гарантії, що випливають із перебування на територіях бойових дій.

06.03.2024 місто Суми було внесено до цього переліку територій, на яких ведуться або велися бойові дії, як такі, що підпадають під категорію території можливих бойових дій, що означає реальну загрозу життю цивільного населення через відсутність повної безпеки навіть у межах міста.

Фактичні бойові дії та напад російських військ на Сумську область підтверджують не лише адміністративні документи, але й численні повідомлення міжнародних і українських інформаційних агентств.

З початком збройної агресії ситуація в місті загострювалась, були постійні обстріли міста з різних сторін з боку рф. Почали гинути люди, задля збереження життя, позивач з неповнолітньою донькою були вимушені ночувати у бомбосховищах, перебували у постійному стресі.

За посиланням https://www.ukrainer.net/opir-sum/ розміщено 30.06.2022 статтю «Як Суми чинили опір окупантам?», де з поміж іншого вказано, що вранці 24 лютого, коли почали з`являтися повідомлення про вибухи в Харкові, Києві, Одесі, Краматорську, Маріуполі, Миколаєві, Херсоні й Бердянську, у Сумах було тихо; війну видавали величезні черги до банкоматів і на заправках, українська військова техніка на дорогах. З початку доби відбувалися атаки на прикордонні підрозділи, наряди та пункти пропуску із застосуванням артилерії, важкої техніки та стрілецької зброї в різних областях України, зокрема й у Сумській. Близько 10 години ранку російська військова техніка порушила державний кордон у межах області.

Удень почали з`являтися повідомлення про пересування вулицями Сум ворожої техніки. Уже ввечері відбувся перший бій поблизу кадетського корпусу (Державний ліцей-інтернат посиленою військово-фізичною підготовкою), внаслідок приміщенні сталася пожежа.

25 лютого в Сумах військові РФ заблокували більшість в`їздів і виїздів. На околицях міста окупанти стали таборами в лісосмугах, Суми були частково оточені. Теоретично виїхати можна було лише з вулиці Роменської (напрямок на Київ), але цією трасою рухалася ворожа техніка.

Наступного дня через потрапляння російського снаряда в місті зайнялося кілька приватних будинків. 27 лютого окупанти обстріляли цивільне авто з дорослими та дітьми померла жінка.

1 березня голова Сумської ОДА Дмитро Живицький офіційно звернувся до керівництва ЗСУ та лідерів країн світу по допомогу в боротьбі з військовими РФ на території регіону. А вже 2 березня українські військові відтіснили частину окупантів і вийшли на лінію державного кордону в Сумській області.

Уночі 7 березня російські військові скинули бомби на приватний сектор міста загинуло 22 людини. 8 березня українська влада відкрила «зелений коридор» із Сум - у перший день виїхало приблизно 6 тисяч людей. Загалом гуманітарними коридорами евакуювалося орієнтовно 100 тисяч мешканців області. 21 березня внаслідок російського обстрілу в Сумах стався витік аміаку на заводі «Сумихімпром», внаслідок чого у зоні ризику опинилися всі в радіусі 2,5 кілометра.

З початку квітня ЗСУ та Сили територіальної оборони витісняли окупантів із міста та околиць, проводили зачистку знаходили, відстрілювали та відганяли росіян. 8 квітня українські військові повністю звільнили Сумську область від військ РФ.

Проте загроза російської агресії для Сумщини залишилась: обстріли громад Сумщини з території рф тривають і досі. Внаслідок обстрілів неодноразово було пошкоджено приватні будинки місцевих жителів та нежитлові споруди, мешканці прикордоння систематично отримують поранення та, на жаль, гинуть від російської зброї, яку війська рф застосовують, здійснюючи обстріли української території через кордон.

Ситуація з безпекою у місті Суми суттєво загострилася на початку 2025 року. Зокрема, у ніч на 25 лютого 2025 року російська федерація здійснила чергову атаку безпілотними літальними апаратами по житловому сектору м. Суми, внаслідок чого були постраждалі особи та значні руйнування житлової інфраструктури, що негативно вплинуло психологічний стан позивача та її доньки.

Зазначені обставини підтверджуються публікацією у відкритих джерелах інформації, зокрема y статті, за посиланням: розміщеній https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20250225-unochi-rf-dronamy-atakuvala-sumy-ye-postrazhdali- ta-poshkodzhennya/, де зазначено, що внаслідок атаки було пошкоджено житлові будинки, у тому числі вибито 148 вікон у багатоповерхових будинках.

У зв`язку з реальною загрозою життю позивача та життю і здоров`ю її неповнолітньої доньки, позивач була вимушена залишити місце постійного проживання та вжити заходів для переміщення на більш безпечну територію України.

Факт її переміщення та статус внутрішньо переміщеної особи підтверджується довідкою від 03.03.2025 № 2615-7002206831 про взяття її на облік як ВПО, із зазначенням фактичного місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

Вказана довідка підтверджує вимушений характер її виїзду з території, де існує реальна загроза життю та здоров`ю цивільного населення внаслідок бойових дій.

З метою забезпечення житлових умов для себе та дитини, 15.10.2025 позивачем було укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до якого вона вступила у строкове платне користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_5 , строком з 15.10.2025 по 15.10.2026, з щомісячною орендною платою у розмірі 10 000,00 грн, що підтверджується копією договору оренди житла.

Фактично переміщення на підконтрольну Україні територію в результаті збройної агресії рф спричинило об`єктивну необхідність позивачу заново облаштовувати звичний для неї спосіб життя, і спричинена російською федерацією моральна шкода виявилась у погіршенні здоров`я, емоційного, психологічного та матеріального стану та продовжує завдавати чималих моральних страждань.

Слід зважати, що постраждалими внаслідок збройної агресії російської федерації є всі особи, які на момент початку такої агресії або у період з 24 лютого 2022 року по теперішній час особисто перебували на території України, а також ті, чиї рідні та близькі перебували або перебувають на цій території, у тому числі особи, які були вимушено переміщені, або ті, які мають у власності майно, що постраждало внаслідок бойових дій чи опинилося на тимчасово окупованій території, а також особи, які зазнали фізичних ушкоджень, погіршення стану здоров`я, втратили близьких.

До моменту вимушеного переселення позивач була повноцінним членом суспільства, мала стабільне житло, налагоджений побут, соціальні зв`язки та можливість вести звичне повноцінне життя. У 2023 році придбала квартиру, яка стала її єдиним житлом, постійним місцем проживання та центром особистих, побутових і соціальних зв`язків.

Унаслідок збройної агресії російської федерації проти України та активних бойових дій і загрози їх розширення на території Сумської області, позивач була вимушена залишити своє місце постійного проживання та набути статусу внутрішньо переміщеної особи.

Таким чином, вона тривалий час позбавлена можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю квартирою, у якій залишилося її особисте майно, побутова техніка, меблі, цінні речі та інші елементи побуту, що формували її життєвий простір.

Наслідком вимушеного переселення стало не лише фактичне позбавлення житла, а й суттєві психологічні, емоційні та матеріальні втрати, які негативно вплинули на моральний добробут та загальну якість життя.

Позивач змушена облаштовувати побут заново, адаптуватися до нового середовища та витрачати значну частину власних заощаджень на оренду житла, що істотно погіршило фінансовий стан і спричинило додаткове психологічне навантаження.

Завдана моральна шкода проявилася, зокрема, у: погіршенні емоційного та психологічного стану, пов`язаного з втратою житла та звичного життєвого укладу; тривалому стресі та почутті небезпеки за власне життя і життя дитини; вимушеній зміні місця проживання та соціального середовища, що спричинило труднощі з адаптацією; обмеженні реалізації конституційного права на житло, безпечне середовище та вільне користування приватною власністю.

Наявність довідки внутрішньо переміщеної особи, а також документів, що підтверджують набуття права власності на квартиру, вимушене залишення місця проживання та фактичне позбавлення можливості користування майном, є належними та допустимими доказами існування причинно-наслідкового зв`язку між збройною агресією держави-агресора та завданою позивачу моральною шкодою.

Враховуючи масштаб заподіяних втрат, тривалість негативного впливу, характер пережитих страждань, а також керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності, вважає обґрунтованим визначення розміру компенсації моральної шкоди у сумі 5 000 000 грн., що еквівалентно 99 364 Євро 06 центам за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026, яка є справедливою сатисфакцією за перенесені нею моральні та психологічні страждання (а.с.1-14).

Представник позивача позов підтримала просила задоволити, не заперечувала щодо заочного розгляду справи.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

З урахуванням положень ст. 280 ЦПК України суд ухвалив провести заочний розгляд справи.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини у справі, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, ґрунтуючись на засадах справедливості, виваженості та законності, суд приходить до наступного висновку.

Згідно паспорту громадянина України серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася у м. Ізюм Харківська область, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 від 13.06.2019 року (а.с.18-19).

Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади починаючи з 21.11.2023 року позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.21).

Довідкою від 03.03.2025 року №2615-7002206831 про взяття на облік внутнішньо переміщеної особи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_6 (а.с.22).

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (а.с.23).

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 15.03.2013 року у справі №623/495/13-ц шлюб зареєстрований 25.06.2004 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Ізюмського міськрайонного управління юстиції Харківської області, актовий запис №91 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірвано. Після розірвання шлюбу залишено позивачці прізвище – ОСОБА_4 (а.с.24).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав №353969600 від 10.11.2023 року квартира за адресою: АДРЕСА_3 належить на правлі власності ОСОБА_1 (а.с.25).

Відповідно до договору оренди нерухомого майна від 15.10.2025 року позивач орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , строк дії договору до 15.10.2026 (а.с.27).

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року N 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб"затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року " Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а саме: 20 лютого 2014 року.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як слідує зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: в т.ч. у випадках, встановлених законом.

Згідно пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Також, у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

У даній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість», що зазначена у ст. 23 ЦК України, які є оціночними поняттями, та суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди (вказана позиція викладена у Постанові ВС КАС України №750/750/6330/17 від 27 листопада 2019 року).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Також, Європейський суд з прав людини в пункті 37 рішення у справі «Недайборщ проти Російської Федерації» зазначив, що заявнику не може бути пред`явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.

Суб`єктом завдання Позивачу моральної шкоди у позові зазначено російську федерацію, до якої в особі її посольства в Україні пред`явлено даний цивільний позов.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Згідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на життя передбачене Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу ІІ Конституції України.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01 серпня 1975р., договори укладені між Україною та росією, в т.ч. про українсько-російський державний кордон, російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст.2 Статуту ООН.

При вирішенні вимог Позивача суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Відповідно до вимог «Правила суду компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п.п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

Обґрунтовуючи завдану відповідачем моральну шкоду в сумі 5 000 000 грн. (еквівалент 99 364 євро 06 центів), Позивачем доведено, що вона була вимушена залишити своє місце постійного проживання та набути статусу внутрішньо переміщеної особи. Таким чином, вона тривалий час позбавлена можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю квартирою, у якій залишилося її особисте майно, побутова техніка, меблі, цінні речі та інші елементи побуту, що формували її життєвий простір. Наслідком вимушеного переселення стало не лише фактичне позбавлення житла, а й суттєві психологічні, емоційні та матеріальні втрати, які негативно вплинули на моральний добробут та загальну якість життя. Позивач змушена облаштовувати побут заново, адаптуватися до нового середовища та витрачати значну частину власних заощаджень на оренду житла, що істотно погіршило фінансовий стан і спричинило додаткове психологічне навантаження.

Завдана моральна шкода проявилася, зокрема, у: погіршенні емоційного та психологічного стану, пов`язаного з втратою житла та звичного життєвого укладу; тривалому стресі та почутті небезпеки за власне життя і життя дитини; вимушеній зміні місця проживання та соціального середовища, що спричинило труднощі з адаптацією; обмеженні реалізації конституційного права на житло, безпечне середовище та вільне користування приватною власністю.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Суд звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, та який наступними указами Президента України неодноразово продовжувався, та триває станом на момент постановлення судового рішення по даній справі.

2 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що рф має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Згідно наказу Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28.02.2025 року «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» з 06 березня 2024 року м. Суми відноситься до території можливих бойових дій.

Отже, враховуючи характер та обсяг завданих Позивачу моральних страждань, істотне порушення її конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, Суд вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну Позивачу моральну шкоду у розмірі 5 000 000 грн., що є еквівалентом 99 364,06 Євро.

При цьому, Суд, вирішуючи питання судового імунітету іноземної держави (рф) в рамках даного судового провадження, застосовує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21 ) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728451), в якій Верховним Судом зазначено наступне:

«Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії рф вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

російська федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія рф проти України є серйозним порушенням рф своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок збройної агресії рф на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Додатково Верховний Суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто Верховний Суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.

Суд касаційної інстанції також звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому не одноразово продовжувався.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Верховний Суд виходить із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21)».

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що в рамках розгляду даної цивільної справи позивачем доведено факт завдання їм моральної шкоди винними (умисними) незаконними діями рф, пов`язаними з її збройною агресією щодо України, причинний звязок між такими діями та завданою шкодою, а також обгрунтовано заявлений до відшкодування розмір відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 000 грн., який Суд вважає справедливим для відновлення порушеного особистого немайнового права Позивача.

З огляду на зазначене, суд приходить висновку, що позивачем доведено обставини на які вона посилалася як на підставу позовних вимог, а тому вимоги позивача є обґрунтованими.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог в рівних частках.

Згідно пункту 21 ч.1 ст. 5 від сплати судового збору під час розгляду звільняються заявники - у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв`язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, втрати документів, необхідних для отримання компенсації за пошкоджені та знищені об`єкти нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно;

Згідно пункту 22 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

З урахуванням задоволення позову, враховуючи те, що позивача звільнено від сплати судового збору, з відповідача на користь держави Україна підлягає стягненню судовий збір в сумі 16 640 грн. за позовну вимоги майнового характеру.

На підставі викладеного ст. ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої 17 липня 1997 року, Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, ст. ст. 23, 1167, 1168 ЦК України та керуючись ст. ст. 259, 263-265, 268, 273, 280-283, 289 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Російської федерації в особі представницького органу Міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України- задоволити.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , адреса реєстрації ВПО: АДРЕСА_5 грошові кошти у розмірі 5 000 000 грн., що за офіційним курсом Національного банку України станом на день звернення до суду з позовом еквівалентно 99 364 євро 06 центів у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Стягнути з держави Російська Федерація на користь держави Україна судовий збір у розмірі 16 640 грн. за позовну вимогу майнового характеру.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Довідка: повний текст рішення виготовлено 27.08.2026 року.

Суддя Пастернак І.А.