Постанова від 27 серпня 2026 р. у справі №128/5371/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 128/5371/25

Провадження № 22-ц/801/1948/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Васильєва Т. Ю.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2026 рокуСправа № 128/5371/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Войтка Ю. Б.,

суддів Міхасішина І. В., Стадника І. М.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 16 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Васильєвої Т. Ю. за правилами спрощеного позовного провадження в місті Вінниця,

у цивільній справі № 128/5371/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановив:

Короткий зміст вимог

У грудні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» (далі – ТОВ «Коллект Центр») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов обґрунтовано тим, що 18 червня 2019 року між Акціонерним товариством «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 95421401000 (26206966247108), за умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 25 000 грн зі строком повернення до 10 липня 2021 року включно та зі сплатою 55 % річних за користування кредитними коштами.

АТ «Укрсиббанк» свої зобов`язання за договором виконало належним чином, надавши відповідачу кредитні кошти у повному обсязі. Водночас відповідач, всупереч умовам кредитного договору, взяті на себе зобов`язання належним чином не виконав, у визначені договором строки кредитні кошти та проценти за користування ними не повернув, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Позивач зазначив, що право вимоги за вказаним кредитним договором неодноразово відступалося. Так, 31 березня 2021 року між АТ «Укрсиббанк» та ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» було укладено договір відступлення права вимоги № 202, за яким до останнього перейшли права вимоги, зокрема за договором № 95421401000 (26206966247108). Надалі, 01 квітня 2021 року, на підставі договору відступлення права вимоги № 04/01/04/2021/1 ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» передало відповідні права вимоги ТОВ «Вердикт Капітал». У подальшому, 10 січня 2023 року, за договором відступлення права вимоги № 10-01/2023 ТОВ «Вердикт Капітал» відступило право вимоги за цим кредитним договором ТОВ «Коллект Центр».

Таким чином, позивач набув статусу нового кредитора та права вимоги до відповідача за договором № 95421401000 (26206966247108).

Станом на дату звернення до суду, відповідно до наданого розрахунку, загальний розмір заборгованості за кредитним договором становить 59 671,94 грн, з яких: 44 335,56 грн – заборгованість за основною сумою боргу (тілом кредиту), 15 336,38 грн – заборгованість за нарахованими процентами, визначена на дату відступлення права вимоги.

Посилаючись на наведені обставини, ТОВ «Коллект Центр» просило стягнути з відповідача зазначену заборгованість та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 16 червня 2026 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Коллект Центр» заборгованість за договором № 95421401000 від 18.06.2019 в розмірі 59 671, 94 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Коллект Центр» судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 422, 40 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 5 000, 00 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що між АТ «Укрсиббанк» та відповідачем було укладено кредитний договір № 95421401000 від 18.06.2019, за умовами якого останній отримав кредитні кошти та зобов`язався повернути їх зі сплатою процентів у строки, визначені договором.

Відповідно до статей 526, 629, 1049, 1054 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути кредит та сплатити проценти.

Суд установив, що право вимоги за кредитним договором у порядку, передбаченому статтями 512, 514, 1077, 1078 ЦК України, перейшло до ТОВ «Коллект Центр», яке набуло статусу нового кредитора у спірному зобов`язанні.

Дослідивши надані докази, суд дійшов висновку, що відповідач отримав кредитні кошти, належним чином зобов`язання не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість, розмір якої підтверджується розрахунком позивача та іншими письмовими доказами і відповідачем не спростований.

При цьому суд врахував правові висновки Верховного Суду щодо застосування стандарту доказування «переваги більш вагомих доказів», а також практику Європейського суду з прав людини щодо застосування у цивільних справах стандарту «балансу вірогідностей».

Надаючи оцінку запереченням відповідача щодо безпідставності нарахування процентів у зв`язку з проходженням військової служби, суд виходив із положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Суд установив, що відповідач був призваний на військову службу 05.03.2022, тоді як проценти, заявлені до стягнення, нараховані за період з 18.09.2019 по 16.06.2021, тобто до набуття ним статусу військовослужбовця. Крім того, проценти були нараховані в межах погодженого сторонами строку кредитування до 10.07.2021. За таких обставин підстав для звільнення відповідача від їх сплати суд не встановив.

З огляду на викладене суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд, керуючись статтями 133, 137, 141 ЦПК України, стягнув з відповідача судовий збір у розмірі 2 422,40 грн. Водночас, врахувавши характер і складність спору, його малозначність, обсяг виконаних адвокатом робіт та критерій співмірності витрат, передбачений статтею 137 ЦПК України, суд дійшов висновку про завищеність заявлених витрат на професійну правничу допомогу та визначив розумним їх розмір у сумі 5 000 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У червні 2026 року відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на неповно з`ясовані обставини справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Стадник І. М.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 26 червня 2026 року вказану апеляційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк для надання документу, що підтверджує сплату судового збору або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 липня 2026 року, після усунення недоліків відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 13 липня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 13 липня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Коллект Центр» про розгляд справи з повідомленням (викликом) учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно оцінив надані докази та дійшов передчасного висновку про задоволення позову.

Апелянт вважає, що позивач не довів належним чином набуття права вимоги за кредитним договором, оскільки матеріали справи не містять належних доказів виконання сторонами договорів факторингу та договору відступлення права вимоги, зокрема доказів повної оплати вартості прав вимоги, з якою відповідні договори пов`язують перехід права вимоги до нового кредитора. У зв`язку з цим посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 910/16109/14 та від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16.

Також зазначає, що позивач не довів факту укладення ним кредитного договору та отримання кредитних коштів. На його думку, у матеріалах справи відсутні належні первинні документи, які б підтверджували видачу кредиту, рух грошових коштів, використання кредитного ліміту та розмір заборгованості. Подані позивачем договори факторингу, реєстри боржників, акти приймання-передачі та внутрішні розрахунки не можуть підтверджувати наявність і розмір заборгованості без відповідних банківських документів.

Апелянт звертає увагу, що сам позивач звертався до суду з клопотанням про витребування доказів у первісного кредитора, що, на його переконання, свідчить про подання позову без належної доказової бази. При цьому, набуваючи право вимоги, новий кредитор мав отримати від первісного кредитора всі документи, необхідні для підтвердження своїх вимог, а тому не може перекладати обов`язок їх витребування на суд.

Крім того, апелянт вважає недоведеним розрахунок заборгованості. Зазначає, що позивач не надав детального розрахунку нарахування процентів та основного боргу із зазначенням усіх операцій за рахунком, руху кредитних коштів, здійснених платежів та порядку їх зарахування. На його думку, зазначення у реєстрах боржників лише кінцевої суми боргу без підтвердження первинними документами не дає можливості перевірити правильність її визначення. Також звертає увагу на те, що сума основного боргу, зазначена у реєстрі боржників, перевищує встановлений кредитний ліміт.

Щодо стягнення процентів апелянт зазначає, що заявлені до стягнення вимоги не підтверджені належними доказами та не містять обґрунтованого розрахунку. Крім того, вважає, що умови кредитного договору щодо окремих платежів, зокрема комісії за управління кредитом, суперечать законодавству про захист прав споживачів та є несправедливими. На підтвердження цих доводів посилається на положення Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про банки і банківську діяльність», рішення Конституційного Суду України та практику Верховного Суду.

Окремо апелянт зазначає, що є військовослужбовцем, проходить військову службу за мобілізацією, у зв`язку з чим вважає, що відповідно до частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» проценти за користування кредитом не підлягають нарахуванню. На підтвердження цього до матеріалів справи долучено копію військового квитка та довідку військової частини. На обґрунтування своєї позиції посилається також на постанови Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 522/12270/15-ц та від 11 грудня 2019 року у справі № 521/7927/16-ц.

З огляду на викладене апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Коллект Центр» відмовити повністю.

Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому заперечив аргументи, викладені в апеляційній скарзі, а також вказав, що суд дійшов до правильного висновку про задоволення позову, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване, а апеляційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що 18 червня 2019 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір-анкету про відкриття та комплексне розрахунково-касове обслуговування банківського рахунку фізичної особи та умови кредитування (з Правилами) № 95421401000, відповідно до якого відповідачу встановлено ліміт овердрафту (кредитний ліміт) у розмірі 25 000 грн строком до 10 липня 2021 року зі сплатою 55 % річних за користування кредитними коштами. Підписавши договір, відповідач підтвердив ознайомлення з Правилами, тарифами банку та паспортом споживчого кредиту, який містив інформацію про основні умови кредитування, зокрема суму кредиту, строк його повернення, процентну ставку, орієнтовну загальну вартість кредиту та порядок його погашення.

Також судом досліджено анкету-заяву позичальника, яка містить персональні дані відповідача та відомості, необхідні для отримання кредиту.

31 березня 2021 року між АТ «Укрсиббанк» та ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» укладено договір факторингу № 202, на виконання якого первісний кредитор відступив новому кредитору права вимоги за кредитними договорами, у тому числі за кредитним договором відповідача. Передачу права вимоги підтверджують платіжне доручення про оплату вартості портфеля, акт приймання-передачі прав вимоги та витяг із реєстру боржників, відповідно до якого заборгованість відповідача станом на дату відступлення становила 57 027,83 грн.

01 квітня 2021 року ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» за договором факторингу № 04/01/04/2021/1 відступило право вимоги за спірним кредитним договором ТОВ «Вердикт Капітал», що підтверджується договором факторингу, актом приймання-передачі реєстру боржників, платіжним дорученням та витягом із реєстру боржників, у якому зазначено відповідача.

10 січня 2023 року між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «Коллект Центр» укладено договір № 10-01/2023 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, на виконання якого право вимоги за кредитним договором відповідача перейшло до ТОВ «Коллект Центр». Цей факт підтверджується договором, актом приймання-передачі реєстру боржників та витягом із реєстру боржників, згідно з яким заборгованість ОСОБА_1 становила 59 671,94 грн, з яких 44 335,56 грн – основний борг та 15 336,38 грн – проценти.

Відповідно до розрахунку заборгованості станом на 10 березня 2023 року загальний розмір заборгованості за кредитним договором становив 59 671,94 грн, у тому числі: 44 335,56 грн – заборгованість за тілом кредиту, 12 692,27 грн – проценти, нараховані первісним кредитором, та 2 644,11 грн – проценти, нараховані після переходу права вимоги за період з 01 квітня по 16 червня 2021 року, з урахуванням здійснених відповідачем платежів у сумі 2 500 грн.

Крім того, судом досліджено надані АТ «Укрсиббанк» лист щодо встановлення відповідачу кредитного ліміту, виписку по картковому рахунку, яка відображає рух коштів, використання кредитного ліміту, його зміну та погашення заборгованості, а також детальний розрахунок заборгованості станом на 29 березня 2021 року, відповідно до якого загальна сума боргу становила 57 027,83 грн.

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно положень частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям судове рішення відповідає в повній мірі.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Між сторонами виник спір про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У ч. ч. 1, 3 ст. 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до приписів частини першої статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики)або таку ж кількість речей того ж роду і якості. За договором позики позикодавець має право отримати від позичальника проценти в обумовленому договором розмір або на рівні облікової ставки НБУ (частина перша статті 1048 ЦК України).

За змістом статті 526, частини 1 статті 530 ЦПК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу відповідач серед іншого зазначає, що не погоджується із висновками суду першої інстанції про доведеність факту укладення між сторонами кредитного договору та отримання ним кредитних коштів. На думку апелянта, позивачем не подано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт надання кредиту, рух грошових коштів за рахунком, використання ним кредитного ліміту, а також правильність визначення розміру заборгованості.

Колегія суддів не може погодитися із наведеними доводами апеляційної скарги, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, ґрунтуються на вибірковому тлумаченні змісту доказів та неправильному розумінні норм матеріального і процесуального права.

Так, судом першої інстанції встановлено, що 18 червня 2019 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 укладено Договір-анкету про відкриття та комплексне розрахунково-касове обслуговування банківського рахунку фізичної особи та умови кредитування (з Правилами) № 95421401000, відповідно до якого відповідачу встановлено кредитний ліміт (овердрафт) у розмірі 25 000 грн строком користування до 10 липня 2021 року зі сплатою 55 відсотків річних за користування кредитними коштами.

Зазначений договір містить усі істотні умови кредитного договору, зокрема визначає суму кредиту, строк його повернення, порядок користування кредитними коштами, розмір процентної ставки, порядок нарахування процентів, права та обов`язки сторін, відповідальність позичальника за невиконання або неналежне виконання договірних зобов`язань.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що договір підписаний безпосередньо відповідачем власноруч, справжність підпису ним не оспорювалася, клопотань про призначення почеркознавчої експертизи або заяв про фальсифікацію письмових доказів відповідачем не заявлялося, що свідчить про відсутність будь-якого спору щодо факту підписання ним зазначеного договору.

Крім того, одночасно із Договором-анкетою відповідачем власноруч підписано анкету-заяву на отримання споживчого кредиту, яка містить його персональні дані, відомості щодо бажаного виду кредитування, необхідні ідентифікаційні відомості та іншу інформацію, що подається виключно особою, яка має намір отримати кредит.

Також матеріали справи містять Паспорт споживчого кредиту, який також підписаний відповідачем.

Вказаний документ містить інформацію, передбачену Законом України «Про споживче кредитування», зокрема щодо виду кредиту, максимальної суми кредитування, строку користування кредитними коштами, процентної ставки, порядку її застосування, орієнтовної загальної вартості кредиту для споживача, порядку повернення кредитних коштів, розміру та періодичності платежів.

Таким чином, підписання відповідачем Паспорта споживчого кредиту свідчить про те, що ще до укладення договору банк виконав покладений на нього законом обов`язок щодо надання споживачу повної інформації про умови кредитування, а відповідач підтвердив факт отримання такої інформації, ознайомлення з нею та погодження із запропонованими умовами кредитування.

Крім цього, із змісту підписаного відповідачем Договору-анкети вбачається, що своїм підписом він підтвердив низку юридично значимих обставин.

Так, відповідач підтвердив, що особисто ознайомився з Правилами надання банківських послуг та Тарифами Банку, які розміщені на офіційному вебсайті банку та є невід`ємною складовою договору.

Одночасно відповідач засвідчив, що отримав від банку повну інформацію про умови кредитування відповідно до вимог чинного законодавства, погодився з усіма умовами договору та його додатків, підтвердив їх зрозумілість та прийнятність для себе.

Крім цього, відповідач надав банку право на договірне списання коштів зі своїх рахунків у випадках та порядку, визначених договором.

Отже, власноручним підписанням Договору-анкети відповідач підтвердив не лише факт його укладення, а й те, що зміст договору, порядок користування кредитом, розмір процентної ставки, строки повернення кредиту, порядок виконання договірних зобов`язань та наслідки їх порушення були йому зрозумілими, відповідач добровільно погодився з ними та прийняв їх без будь-яких застережень.

Колегія суддів також бере до уваги ту обставину, що після укладення Договору-анкети відповідач не лише не заперечував факту виникнення між сторонами кредитних правовідносин, а й фактично реалізував надані йому договором права та виконував окремі обов`язки, передбачені умовами кредитування.

Так, із наданої позивачем виписки по рахунку та інших матеріалів справи вбачається, що після встановлення кредитного ліміту відповідач користувався кредитними коштами, здійснював операції за картковим рахунком, використовував кредитний ліміт за його цільовим призначенням, а також здійснював платежі на погашення заборгованості, у тому числі процентів за користування кредитом.

Сам факт користування кредитними коштами та внесення платежів на виконання умов кредитного договору є поведінкою, яка об`єктивно свідчить про прийняття відповідачем умов кредитування та визнання існування між сторонами договірних правовідносин. Здійснюючи погашення кредитної заборгованості, відповідач фактично виконував умови укладеного ним договору, а відтак визнавав як факт отримання кредитних коштів, так і обов`язок щодо їх повернення разом із процентами.

При цьому матеріали справи не містять жодних доказів того, що в період користування кредитом відповідач звертався до Банку із заявами чи претензіями щодо неправомірного встановлення кредитного ліміту, неправильного визначення процентної ставки, незгоди з умовами договору, неотримання кредитних коштів або безпідставного проведення операцій за рахунком. Так само відсутні будь-які докази оскарження ним укладеного договору чи окремих його умов до моменту виникнення простроченої заборгованості.

Навпаки, наведені обставини свідчать про те, що відповідач протягом тривалого часу виконував договір, користувався наданими Банком кредитними коштами та здійснював платежі на його виконання, що є несумісним із твердженнями апеляційної скарги про не укладення договору чи неотримання кредиту.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в процесі користування кредитною карткою відповідачу відповідно до умов укладеного договору та Правил Банку поступово збільшувався розмір доступного кредитного ліміту. Унаслідок активного користування кредитною карткою та належного виконання умов кредитування кредитний ліміт було збільшено з 25 000 грн до 48 681,37 грн.

Зазначена обставина також має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки підтверджує не лише фактичне існування кредитних правовідносин між сторонами, а й активне використання відповідачем банківського продукту. Очевидно, що збільшення кредитного ліміту не могло відбутися без існування діючого кредитного договору, відкритого карткового рахунку, використання кредитних коштів та оцінки Банком кредитної історії клієнта.

Доводи апеляційної скарги про те, що сума основного боргу перевищує первісно встановлений кредитний ліміт, також не заслуговують на увагу, оскільки вони спростовуються матеріалами справи. Саме внаслідок подальшого користування відповідачем кредитною карткою та реалізації Банком передбаченого договором права на зміну розміру кредитного ліміту останній був збільшений до 48 681,37 грн, а тому сам по собі розмір заборгованості не свідчить про неправильність розрахунку чи безпідставність позовних вимог.

Окрім цього, колегія суддів враховує усталену практику Верховного Суду щодо правового значення поведінки боржника після виникнення зобов`язання. Так, у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 127/23910/14-ц зроблено правовий висновок, що часткова сплата боржником або за його згодою іншою особою основного боргу та (або) сум штрафних санкцій є дією, яка свідчить про визнання ним боргу.

Наведений правовий висновок підлягає застосуванню і до спірних правовідносин, оскільки здійснення відповідачем платежів на погашення кредитної заборгованості є конклюдентною дією, яка підтверджує визнання ним існування кредитного зобов`язання, отримання кредитних коштів та обов`язку щодо їх повернення відповідно до умов укладеного договору.

Поведінка відповідача протягом усього строку дії кредитного договору свідчила про прийняття ним умов договору та фактичне визнання існування між сторонами договірних правовідносин.

Відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наведені норми матеріального права закріплюють один із фундаментальних принципів цивільного законодавства — принцип обов`язковості договору (pacta sunt servanda), відповідно до якого особа, яка добровільно уклала договір, не вправі в односторонньому порядку відмовитися від виконання взятих на себе зобов`язань лише з мотивів того, що після укладення договору окремі його умови стали для неї економічно невигідними або вона змінила своє ставлення до них.

Сам по собі факт подальшої незгоди позичальника з окремими умовами кредитування або посилання на їх невигідність не свідчить про недійсність договору та не звільняє його від виконання прийнятих на себе договірних зобов`язань.

Особа, яка добровільно підписала кредитний договір, отримала кредитні кошти, користувалася ними протягом визначеного договором часу, не заперечувала проти умов кредитування та не ставила питання про недійсність договору, не може після виникнення простроченої заборгованості уникати виконання взятих на себе зобов`язань, посилаючись виключно на власну незгоду з умовами договору.

Саме такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 12 квітня 2022 року у справі № 756/6038/20, у якій зазначено, що незгода позичальника з умовами та особливостями кредитування, за відсутності будь-яких зауважень щодо змісту та умов кредитного договору під час його укладення, не є підставою для невиконання договірних зобов`язань та не може бути підставою для висновку про те, що умови договору не підлягають виконанню, оскільки такий підхід суперечив би принципам свободи договору, добросовісності учасників цивільних правовідносин та обов`язковості договору для його сторін.

Колегія суддів також звертає увагу на суперечливість та непослідовність правової позиції відповідача.

Так, з одного боку відповідач стверджує, що позивач не довів факту укладення кредитного договору та отримання ним кредитних коштів, фактично заперечуючи саме виникнення договірних правовідносин.

Водночас, з іншого боку, в апеляційній скарзі відповідач оспорює правильність здійсненого позивачем розрахунку заборгованості, розміру процентів та інших складових боргу.

Якщо особа заперечує сам факт укладення договору та отримання кредиту, то логічно вона не може одночасно ставити питання про правильність чи неправильність розрахунку заборгованості за цим договором, оскільки такий розрахунок можливий лише за умови існування договірних правовідносин.

Наведене свідчить, що відповідач фактично не заперечує самого існування кредитного договору, а займає виключно пасивну процесуальну позицію, яка зводиться до твердження про те, що позивач повинен повторно доводити вже підтверджені належними письмовими доказами обставини укладення договору та отримання кредитних коштів.

Такий підхід суперечить принципу змагальності цивільного процесу.

Відповідно до частини першої статті 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно із частинами першою, п`ятою та шостою статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, після подання позивачем належних письмових доказів укладення кредитного договору, отримання відповідачем кредиту та виникнення заборгованості саме на відповідача покладався процесуальний обов`язок подати належні, допустимі та достовірні докази, які б спростовували зазначені обставини.

Проте відповідач не подав жодного доказу, який би підтверджував не підписання ним договору, ненадання кредитних коштів, відсутність кредитного ліміту, недостовірність поданих банком документів або неправильність відображених у них відомостей.

З урахуванням наведеного, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про недоведеність факту укладення між сторонами кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів, відсутність належних і допустимих доказів надання кредиту, руху грошових коштів за рахунком, використання кредитного ліміту та правильності визначення розміру заборгованості, оскільки вони повністю спростовуються сукупністю досліджених у справі доказів.

Також не обґрунтовані доводи апеляційної скарги про те, що позивач не довів належним чином набуття права вимоги за спірним кредитним договором, оскільки, на думку апелянта, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів виконання сторонами договорів факторингу та договору відступлення права вимоги, зокрема доказів здійснення повної оплати вартості прав вимоги, з якою відповідні договори пов`язують момент переходу права вимоги до нового кредитора.

Обґрунтовуючи зазначені доводи, апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 910/16109/14 та від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16, вважаючи, що саме факт повної оплати вартості портфеля прав вимоги є необхідною умовою виникнення у нового кредитора права вимоги до боржника.

Крім того, апелянт зазначає, що подані позивачем договори факторингу, договори відступлення права вимоги, реєстри боржників, акти приймання-передачі документів та внутрішні розрахунки не можуть вважатися належними доказами існування боргу, оскільки не підтверджують фактичного руху грошових коштів та не замінюють первинних бухгалтерських документів банку.

Також апелянт звертає увагу на те, що позивач під час розгляду справи звертався до суду із клопотанням про витребування доказів у первісного кредитора, що, на його переконання, свідчить про звернення до суду без належної доказової бази. На думку апелянта, новий кредитор, набуваючи право вимоги, був зобов`язаний отримати від первісного кредитора усі документи, необхідні для підтвердження своїх вимог, а тому не вправі перекладати обов`язок щодо їх витребування на суд.

Колегія суддів із зазначеними доводами не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно із статтею 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, законодавець прямо передбачив можливість заміни кредитора у цивільному зобов`язанні без отримання будь-якої згоди боржника, а новий кредитор набуває усіх прав, які належали первісному кредитору.

При цьому предметом доказування у спорі про стягнення заборгованості є встановлення факту існування права вимоги у нового кредитора, а не перевірка виконання взаємних майнових зобов`язань між сторонами договору факторингу.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачем подано повний та послідовний пакет документів, який підтверджує безперервність переходу права вимоги від первісного кредитора до позивача.

Так, 31 березня 2021 року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» укладено договір факторингу № 202, відповідно до якого АТ «Укрсиббанк» передав (відступив), а TOB «Інвестохіллс Веста» прийняв всі права вимоги в розмірі заборгованості боржників перед клієнтом, що передбачені умовами первинних договорів та визначені в реєстрі боржників, що підписується сторонами у паперовому вигляді (а.с. 8 - 9).

На виконання зазначеного договору сторонами підписано Акт приймання-передачі права вимоги до договору факторингу № 202 від 31 березня 2021 року, відповідно до якого первісний кредитор передав, а фактор прийняв Реєстр боржників (а.с. 10 зі звороту).

Відповідно до платіжного доручення № 2984 від 31.03.2021, TOB «Інвестохіллс Веста» перерахувало на рахунок АТ «Укрсиббанк» кошти згідно договору факторингу № 202 від 31.03.2021 (а.с. 10).

До матеріалів справи також долучено Реєстр боржників до договору факторингу № 202, у якому під № 74 зазначено відповідача — ОСОБА_1 (а.с. 11).

Вказаний Реєстр містить відомості про кредитний договір № 95421401000 та визначає розмір переданої заборгованості, яка становила 57 027,83 грн, із яких: 44 335,56 грн — основна сума боргу та 12 692,27 грн — заборгованість за процентами.

Таким чином, саме з моменту підписання Акта приймання-передачі та Реєстру боржників право вимоги за кредитним договором відповідача перейшло від АТ «УкрСиббанк» до ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста».

Надалі, 01.04.2021 між ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» та ТОВ «Вердикт Капітал» укладено договір факторингу № 04/01/04/2021/1. За цим договором TOB «Інвестохіллс Веста» передав, а ТОВ «Вердикт Капітал» прийняв право грошової вимоги, що належить TOB «Інвестохіллс Веста», і став кредитором за кредитними договорами укладеними між TOB «Інвестохіллс Веста» та боржниками, в розмірі заборгованості боржників перед клієнтів (а.с. 11 зі звороту, 12).

При цьому пунктом 4.6 договору факторингу № 04/01/04/2021/1 сторони прямо погодили, що до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора, зокрема право нараховувати та стягувати проценти, штрафні санкції, комісії та будь-які інші платежі, передбачені кредитним договором.

На виконання зазначеного договору сторонами підписано Акт приймання-передачі права вимоги, згідно з яким новому кредитору передано Реєстр боржників (а.с. 12 зі звороту).

Відповідно до платіжного доручення № 197650001 від 09.04.2021, TOB «Вердикт Капітал» перерахувало на рахунок TOB «Інвестохіллс Веста» кошти згідно договору факторингу № 04/01/04/2021/1 від 01.04.2021 (а.с. 12 зі звороту).

У відповідному Реєстрі боржників під № 74 також зазначено відповідача та підтверджено перехід права вимоги саме за кредитним договором № 95421401000 із тим самим розміром заборгованості (а.с. 13).

Як убачається з розрахунку заборгованості, після переходу права вимоги ТОВ «Вердикт Капітал» здійснило нарахування процентів лише в межах погодженого сторонами строку кредитування, а саме за період з 01 квітня 2021 року по 16 червня 2021 року у сумі 5 144,11 грн (а.с. 7 зі звороту).

Водночас відповідач у період із 13 квітня 2021 року по 07 червня 2021 року здійснив часткове погашення заборгованості на загальну суму 2 500 грн.

Зазначені платежі були враховані новим кредитором під час здійснення остаточного розрахунку заборгованості, у зв`язку із чим сума додатково нарахованих процентів була зменшена до 2 644,11 грн.

Отже, станом на момент наступного відступлення права вимоги загальна заборгованість становила: 44 335,56 грн — основний борг та 15 336,38 грн — проценти, із яких 12 692,27 грн нараховані банком та 2 644,11 грн — ТОВ «Вердикт Капітал».

Надалі, 10 січня 2023 року між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «Коллект Центр» укладено договір № 10-01/2023 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги (14-16 зі звороту).

У подальшому сторони уклали Додаткову угоду № 10/06 від 04 лютого 2025 року, якою у зв`язку з виявленням технічної описки внесли зміни до Реєстру боржників та виклали його у новій редакції (а.с. 19 зі звороту).

На підтвердження виконання цього договору до матеріалів справи долучено: Акт приймання-передачі Реєстру боржників; Додаток № 1 до Додаткової угоди № 10/06 від 04 лютого 2025 року та Реєстр боржників у новій редакції.

У зазначеному Реєстрі під № 15983 містяться відомості щодо відповідача, кредитного договору № 95421401000 та суми заборгованості 59 671,94 грн (а.с. 22).

Пунктом 5.2 договору № 10-01/2023 сторони прямо погодили, що право вимоги переходить до нового кредитора саме з моменту підписання Акта приймання-передачі Реєстру боржників.

Тобто сторони самостійно визначили юридичний факт, із яким пов`язується момент переходу права вимоги.

Відтак твердження апелянта про те, що право вимоги не перейшло до позивача через відсутність доказів повної оплати вартості договору, не відповідає змісту самого договору.

Більше того, пунктом 7.2 договору сторони погодили, що ціна договору може бути сплачена протягом 1065 календарних днів із моменту його укладення або шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Отже, умовами договору взагалі не передбачено, що право вимоги переходить лише після здійснення повної оплати.

Навпаки, момент переходу права вимоги прямо пов`язано виключно із підписанням Акта приймання-передачі Реєстру боржників.

Крім того, 28 лютого 2023 року між сторонами підписано Акт зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно до якого зобов`язання ТОВ «Коллект Центр» перед ТОВ «Вердикт Капітал», у тому числі за договором № 10-01/2023, припинено шляхом зарахування на підставі статті 601 Цивільного кодексу України (а.с. 20).

Таким чином, навіть доводи апелянта щодо відсутності виконання грошових зобов`язань спростовуються матеріалами справи.

Будь-яких доказів того, що зазначені договори визнані недійсними, розірвані чи не набрали чинності, матеріали справи не містять.

За змістом статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, договори факторингу та договори відступлення права вимоги користуються презумпцією правомірності, а тому до моменту їх спростування породжують усі передбачені ними правові наслідки, у тому числі щодо переходу права вимоги.

Саме по собі посилання відповідача на відсутність окремих документів щодо взаєморозрахунків між сторонами договору факторингу не спростовує факту переходу права вимоги та не свідчить про відсутність у позивача статусу належного кредитора.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що звернення позивача до суду із клопотанням про витребування окремих доказів нібито підтверджує відсутність у нього необхідної доказової бази.

Відповідно до частини першої статті 84 Цивільного процесуального кодексу України учасник справи, якщо він не має можливості самостійно надати докази, вправі звернутися до суду з клопотанням про їх витребування.

Отже, саме по собі подання такого клопотання є реалізацією передбаченого законом процесуального права сторони та жодним чином не свідчить про необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Більше того, процесуальний закон прямо передбачає можливість витребування доказів судом у випадках, коли їх самостійне отримання учасником справи є неможливим або утрудненим.

Тому звернення позивача із відповідним клопотанням не може бути розцінене як доказ відсутності права вимоги або недостатності доказів.

Оцінивши всі наявні у справі докази у їх сукупності відповідно до вимог статті 89 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини переходу права вимоги до позивача, правильно застосував положення статей 512, 514, 516 та 204 Цивільного кодексу України, належним чином дослідив усі письмові докази, дав їм правильну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача статусу належного кредитора.

Доводи апеляційної скарги у цій частині зводяться до довільного тлумачення норм матеріального права, незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та не містять жодних нових належних, допустимих і достовірних доказів, які б спростовували встановлені судом обставини або свідчили про незаконність чи необґрунтованість ухваленого рішення.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивач довів належними та допустимими доказами факт набуття права вимоги за спірним кредитним договором, а тому підстав для задоволення доводів апеляційної скарги в цій частині не вбачається.

Не приймаються до уваги і доводи апеляційної скарги про те, що відповідач як військовослужбовець, призваний на військову службу під час мобілізації, звільняється від сплати процентів за користування кредитом відповідно до частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

На обґрунтування зазначених доводів апелянт посилається на те, що з 05 березня 2022 року проходить військову службу за призовом під час мобілізації, що підтверджується копією військового квитка та довідкою військової частини, а тому вважає, що проценти за користування кредитом не підлягають нарахуванню.

Відповідно до частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а також іншим визначеним цією нормою категоріям військовослужбовців, під час проходження військової служби не нараховуються штрафні санкції та проценти за користування кредитом, крім випадків, прямо передбачених законом.

Разом із тим судом першої інстанції правильно встановлено, що кредитний договір між сторонами укладено 18 червня 2019 року, строк кредитування визначено до 10 липня 2021 року, а заявлені до стягнення проценти нараховані за період з 18 червня 2019 року по 16 червня 2021 року, тобто в межах строку кредитування та до виникнення у відповідача статусу військовослужбовця.

Із наданих самим відповідачем доказів убачається, що військову службу він проходить лише з 05 березня 2022 року, тобто майже через рік після завершення періоду, за який позивачем нараховано проценти. Таким чином, дія пільги, передбаченої частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», не поширюється на проценти, які були нараховані до початку проходження відповідачем військової служби.

Колегія суддів також враховує, що листом Національного банку України від 14 червня 2024 року № 14-0005/45819, яким доведено роз`яснення Міністерства оборони України щодо застосування зазначеної норми Закону, роз`яснено, що право на відповідну пільгу підтверджується документами, які засвідчують проходження військової служби. Однак подані відповідачем документи підтверджують лише факт проходження ним служби з 05 березня 2022 року і не спростовують того, що проценти, заявлені до стягнення, були нараховані ще у 2019–2021 роках.

Посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 522/12270/15-ц та від 11 грудня 2019 року у справі № 521/7927/16-ц колегія суддів відхиляє, оскільки правові висновки, викладені у зазначених постановах, зроблені за інших фактичних обставин та не спростовують установленого у цій справі факту, що нарахування процентів було здійснено до початку проходження відповідачем військової служби.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що підстав для застосування до спірних правовідносин пільги, передбаченої частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», не встановлено, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не спростовують законності й обґрунтованості оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди відповідача з висновками суду першої інстанції та не містять посилань на обставини чи докази, які б спростовували встановлені судом факти або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат та відсутні підстави для розподілу судових витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 16 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: І. В. Міхасішин

І. М. Стадник