Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №127/33992/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/33992/25

Провадження № 22-ц/801/1921/2026

№ 22-ц/801/1989/2026

Категорія: 10

Головуючий у суді 1-ї інстанції Волошина Т. В.

Доповідач:Сало Т. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026 рокуСправа № 127/33992/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Голоти Л.О., Панасюка О.С., секретар Канахівська М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 травня 2026 року, повне рішення складено 28 травня 2026 року, та на додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 05 червня 2026 року, повне додаткове рішення складено 05 червня 2026 року, ухвалені суддею Волошиною Т.В. у м. Ладижин, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя,

встановив:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, в якому просив:

- визнати, що заробітна плата, отримана від військової частини НОМЕР_1 у розмірі 1 092 898,91 грн у період з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року є спільною сумісною власністю позивача та відповідача;

- стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в розмірі 1/2 від суми 606 805,657 грн, що становить 303 402,828 грн;

- визнати, що автомобіль марки KIA SOUL, державний номер НОМЕР_2 , 2018 року випуску, об`ємом двигуна 1,6 л, ідентифікаційний номер транспортного засобу VIN НОМЕР_3 , придбаний у період перебування сторін у шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності позивача та відповідача;

- визнати за позивачем право власності на 1/2 частку зазначеного автомобіля або, як альтернатива, стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію вартості його частки у розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля, визначеної на день ухвалення судового рішення.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 грудня 2022 року. На день звернення до суду з даним позовом шлюб не розірвано, однак фактичні шлюбні відносини припинені. Подружжя спільно не проживає, спільного господарства не веде, взаємної підтримки немає.

Позивач зазначає, що з 23 березня 2022 року 23 грудня 2024 року він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . З огляду на обмежену можливість особистого користування банківським рахунком, на який поступала заробітна плата, позивачем було прийнято рішення зробити дублікат власної банківської карти, відкритої у АТ КБ «ПриватБанк», з прив`язкою до його особистого рахунку на його дружину. Вказана банківська карта була передана відповідачу з метою забезпечення потреб сім?ї, зняття грошових коштів для ведення спільного господарства, переведення частини коштів у валюту та їх накопичення як спільного сімейного бюджету.

Таким чином, позивач надав відповідачу повний доступ до грошових коштів, які надходили на його банківський рахунок, як заробітна плата військовослужбовця. Загальна сума заробітної плати за цей період склала 1 092 898,91 гривень.

Після одруження та повернення позивача до військової частини відповідач відмовилась проживати в оселі позивача та виявила бажання переїхати до міста Києва, де проживає по теперішній час, у своїй оселі. Такі дії відповідача свідчать про відсутність наміру підтримувати шлюбні відносини, вести спільне господарство та створювати сім`ю.

Як з?ясувалось згодом, відповідач, будучи у м. Києві, знімала грошові з банківського рахунку позивача. У цілому, за період з 12 січня 2023 року по 04 травня 2025 року відповідачем було знято кошти/заробітну плату позивача у розмірі 1 011 057 грн.

При цьому, на розрахунковий рахунок позивача, з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року, були зроблені нарахування заробітної плати від військової частини у розмірі 1 092 898,91 грн.

Таким чином, отримані та витрачені відповідачем грошові кошти в своїх цілях є об`єктом спільної сумісної власності сторін, тому безпідставне використання однією стороною без згоди іншої порушує права, як співвласника спільного майна.

Також, у 2024 році відповідачем було придбано автомобіль марки KIA SOUL, державний номер НОМЕР_2 , за рахунок коштів, знятих відповідачем з банківського рахунку позивача. Тобто вартість, а саме 404 252,343 грн, включена до загальної суми витрачених нею коштів.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 травня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 202 125 грн (двісті дві тисячі сто двадцять п`ять гривень) 67 коп., що становить 1/2 частину вартості транспортного засобу — автомобіля марки «Kia Soul», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2018 року випуску, об`єм двигуна 1,6 л, ідентифікаційний номер VIN НОМЕР_3 .

Припинено право ОСОБА_1 на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності на транспортний засіб — автомобіль марки «Kia Soul», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2018 року випуску, об`єм двигуна 1,6 л, ідентифікаційний номер VIN НОМЕР_3 .

Визнано транспортний засіб — автомобіль марки «Kia Soul», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2018 року випуску, об`єм двигуна 1,6 л, ідентифікаційний номер VIN НОМЕР_3 , особистою власністю ОСОБА_2 ..

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір пропорційно задоволеним позовним вимогам у розмірі 2 023 (дві тисячі двадцять три) грн 79 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 05 червня 2026 року клопотання представника відповідачки ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на оплату правничої допомоги у розмірі 18 000 (вісімнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

У задоволенні іншої частини клопотання — відмовлено.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав апеляційній скарги, в яких просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким: - визнати, що заробітна плата, нарахована та виплачена ОСОБА_1 військовою частиною НОМЕР_1 у період з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року в загальному розмірі 1 092 898 грн 91 коп., є спільною сумісною власністю подружжя; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі (одна друга) від суми 606 805,65 гривень, що становить 303 402,82 грн.

Також просить скасувати додаткове рішення в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 18 000 грн, та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні клопотання представника відповідачки про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити (або здійснити їх новий розподіл за результатами розгляду справи по суті в апеляційному суді).

У скарзі зазначає, що ані законодавчо, ані в межах судової практики не існує поняття «залишки грошових коштів, які були фактично сформовані за рахунок доходу», про що зазначає суд у своєму рішенні. Позивач чітко й послідовно аргументував свою позицію, надавши переконливі докази припинення фактичних шлюбних відносин та недобросовісної поведінки іншої сторони, натомість відповідач ці твердження жодним чином не спростувала та не надала суду жодних належних, допустимих чи достовірних доказів на підтвердження того, що спірні грошові кошти дійсно були спрямовані на потреби родини. Позивачем доведено, що кошти були зняті відповідачкою з банківського рахунку, відкритого спочатку на його ім`я, а потім на ім`я відповідачки, використані останньою не в інтересах сім`ї, при цьому жодних належних і допустимих доказів передачі позивачу належної йому частки коштів або використання таких коштів на потреби сім`ї або на потреби позивача (військова форма, приладдя тощо) відповідачкою суду не надано. Суд фактично дійшов висновку про наявність нібито мовчазної згоди позивача на одноосібне розпорядження відповідачкою спільними коштами подружжя, при цьому фактично визнав допустимим режим, за якого один із подружжя здійснює повне та необмежене розпорядження усіма грошовими коштами іншого з подружжя, що ставить останнього у повну матеріальну залежність та, у разі недобросовісної поведінки розпорядника коштів, може призвести до фактичного позбавлення особи засобів до існування. Такі висновки суду суперечать основоположним засадам рівності прав подружжя та є прямим порушенням права позивача на мирне володіння належним йому майном, що є неприпустимим. Позивач не ставить питання про стягнення з відповідачки усієї суми грошових коштів чи про визнання їх особистою приватною власністю у зв`язку з фактичним припиненням фактичних шлюбних відносин, а заявлені вимоги спрямовані виключно на повернення половини спільних коштів, що були одержані виключно за рахунок його доходу, що відповідає принципам розумності, добросовісності та справедливості. За таких обставин посилання суду першої інстанції на нібито конклюдентну згоду позивача щодо одноосібного та необмеженого розпорядження відповідачкою спільними коштами подружжя є безпідставним та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи. Помилковими є висновки суду щодо нібито суперечливої поведінки позивача та застосування до спірних правовідносин правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17. У діях позивача взагалі відсутні ознаки суперечливої поведінки, оскільки між сторонами не існувало жодних домовленостей – ані усних, ані письмових щодо надання відповідачці права на повне, вільне та безконтрольне розпорядження усіма грошовими коштами з рахунку позивача. Суд неправильно застосував доктрину заборони суперечливої поведінки, оскільки правова природа зазначеного принципу полягає у недопущенні недобросовісного оспорювання правочину або заперечення юридично значущої поведінки особи всупереч її попереднім діям та заявам. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач фактично отримала можливість одноосібно розпоряджатися усіма грошовими надходженнями позивача, який у спірний період проходив військову службу та був обмежений у можливості контролювати рух коштів і користуватися ними особисто. Навіть у випадку незгоди суду першої інстанції із наведеним позивачем розрахунком спірних коштів, це саме по собі не могло бути підставою для повної відмови у задоволенні позову. Що стосується додаткового рішення суду, то оскільки законність та обґрунтованість основного рішення суду першої інстанції наразі є предметом перегляду судом апеляційної інстанції, додаткове рішення суду, яке повністю базується на висновках основного рішення, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню залежно від результатів розгляду основної апеляційної скарги.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Рішення суду першої інстанції за результатами розгляду позовної вимоги про визнання автомобіля спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації не оскаржується, а відтак апеляційним судом в силу ч. 1 ст. 367 ЦПК України в цій частині не переглядається.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 грудня 2022 року, що підтверджується копією повторно виданого свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 , відповідно до якого 22 грудня 2022 року Ладижинським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Гайсинському районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Хмельницький) складено актовий запис №203 про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , якій після державної реєстрації шлюбу присвоєно прізвище ОСОБА_5 (а.с.15). Шлюб між сторонами на момент розгляду справи не розірвано.

Із витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 06 лютого 2025 року №38, військового квитка ВЧ № НОМЕР_5 та посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_6 убачається, що ОСОБА_1 проходив військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 та має статус учасника бойових дій (а.с.12-14). Зазначеними документами також підтверджується, що позивача звільнено у відставку у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі на підставі підпункту «а» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (а.с. 12).

У період шлюбу позивачу в АТ КБ «ПриватБанк» належав картковий рахунок № НОМЕР_7 , IBAN НОМЕР_8 , що підтверджується довідкою банку за реквізитами від 21 жовтня 2025 року №5VS3HS8SHCT16GUF, сформованою на ім`я ОСОБА_1 (а.с. 16). Із цієї довідки також убачається, що до зазначеного рахунку випущено картку № НОМЕР_9 , а банківське обслуговування здійснювалося за договором №SAMDNFF000097714386 від 16.07.2013.

Відповідно до інформаційної довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 21 жовтня 2025 року №HJT66D82FHEM6B5C, яка містить виписку по картці/рахунку № НОМЕР_10 та додаткових рахунках договору № НОМЕР_11 за період з 01 січня 2023 року по 01 квітня 2025 року, на рахунок позивача надійшли кошти загальною сумою 1 157 271 грн 08 коп., у тому числі грошове забезпечення від військової частини НОМЕР_1 , пенсійні виплати та соціальні виплати. Із зазначеної довідки вбачається, що сума грошового забезпечення, нарахованого позивачу військовою частиною НОМЕР_1 у період з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року, становила 1 092 898 грн 91 коп. (а.с. 17-18).

Із наданого позивачем зображення картки з мобільного застосунку АТ КБ «ПриватБанк» убачається, що до рахунку IBAN НОМЕР_8 випущено картку для виплат № НОМЕР_12 на ім`я ОСОБА_2 ; стан картки на момент формування зображення зазначено як «картку заблоковано», залишок коштів за нею становив 19 174 грн 07 коп. (а.с.20). За поясненнями позивача, додаткову картку на ім`я відповідачки оформлено за його заявою як власника рахунку та передано їй для користування; картка перебувала у фактичному користуванні відповідачки до її блокування позивачем у жовтні 2025 року, при цьому протягом усього спірного періоду позивач картку не блокував і не заперечував проти здійснення відповідачкою операцій за рахунок зазначеного рахунку.

З наданих позивачем виписок АТ КБ «ПриватБанк» за договором банківського обслуговування № SAMDNFF000097714386 убачається, що у період з 12 січня 2023 року по 04 травня 2025 року за картками, прив`язаними до рахунку позивача № НОМЕР_7 / IBAN НОМЕР_8 , зокрема за додатковою карткою № НОМЕР_13 , здійснювалися видаткові операції у вигляді зняття готівки в банкоматах та касах банку, безготівкових переказів на інші банківські картки, у тому числі на іншу картку позивача, а також оплати товарів і послуг. Із змісту виписок убачається, що серед таких операцій є, зокрема, поповнення мобільного зв`язку, щомісячні страхові платежі, оплата комунальних послуг, придбання товарів повсякденного вжитку, а також систематичне зняття готівкових коштів значними сумами. За розрахунком позивача, викладеним у позовній заяві та підтвердженим його поясненнями в судовому засіданні, загальна сума коштів, знятих та/або перерахованих відповідачкою з його рахунку за вказаний період, становить 1 011 057 грн (а.с. 21-57).

31 жовтня 2023 року між позивачем ОСОБА_1 (замовником) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (виконавцем) укладено договір завдатку, предметом якого є надання послуг вартістю 400 доларів США з пошуку та підбору транспортного засобу на спеціалізованих автомобільних аукціонах (а.с. 58-60). Зазначений договір позивач підписав особисто та особисто сплатив завдаток.

24 лютого 2024 року за відповідачкою ОСОБА_2 зареєстровано право власності на транспортний засіб - автомобіль марки «Kia Soul», державний номерний знак НОМЕР_2 , 2018 року випуску, об`єм двигуна 1,6 л, ідентифікаційний номер VIN НОМЕР_3 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_14 та документами, наданими територіальним сервісним центром МВС, які стали підставою його реєстрації (а.с. 83-97). Сторони у своїх поясненнях визнають, що на купівлю автомобіля витрачено грошові кошти в сумі 10 068 доларів США, які вони вважають спільними коштами подружжя.

Відповідачкою ОСОБА_2 надано копії електронних проїзних документів (квитків) на залізничне сполучення між містами Київ, Миколаїв і Вінниця за різні періоди 2023–2024 років (а.с. 210-215), які підтверджують факт її неодноразових поїздок до місць проходження служби позивачем та пов`язані з цим транспортні витрати.

Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 з 2019 року є власницею квартири у м. Києві, придбаної до укладення шлюбу з позивачем (на той час вона мала прізвище ОСОБА_7 ) (а.с.216). Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб?підприємців та громадських формувань відповідачка зареєстрована як фізична особа?підприємець, перебуває на спрощеній системі оподаткування (III група, ставка єдиного податку 5%), що свідчить про наявність у неї самостійних, незалежних від позивача джерел доходу (а.с. 217-218).

На підтвердження наявності у відповідачки власних банківських рахунків, окремих від рахунку позивача, стороною відповідачки надано виписки АТ КБ «ПриватБанк» за картковим рахунком № НОМЕР_15 , відкритим на її ім`я за договором №SAMDNWFC00022780024 від 23 грудня 2015 року, з яких убачається, що у 2023–2025 роках на цей рахунок надходили кошти у вигляді регулярних зарахувань від фізичних осіб і переказів з інших карток відповідачки, а також здійснювалися видаткові операції у вигляді оплат товарів і послуг, комунальних платежів, поповнення мобільного зв`язку, страхових платежів, переказів іншим особам та переказів до накопичувального рахунку «Скарбничка» (а.с.109-208). Із зазначених виписок також убачається, що частина операцій має характер взаємних переказів між картками, оформленими на ім`я відповідачки, а також між нею та пов`язаними особами (зокрема особами з прізвищами ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ), із призначенням платежів «поповнення картки», «підкріплення картки», «власні кошти», «оплата послуг» тощо.

ОСОБА_1 , зважаючи на те, що ОСОБА_2 у період з 12 січня 2023 року по 04 травня 2025 року під час його відсутності у зв`язку з проходженням військової служби мала доступ до його банківського рахунку та знімала з нього грошові кошти, які використовувала на власні потреби, не пов`язані із забезпеченням сім`ї та спільними витратами подружжя, просить визнати його заробітну плату за період з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року спільною сумісно власністю та стягнути з відповідача на його користь частину отриманих грошових коштів.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує, оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд першої інстанції, дослідивши наявні у матеріалах справи докази дійшов до висновку, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами наявності у відповідачки будь-якого «залишку» спільних коштів, отриманих з його зарплатного рахунку, який би існував як окремий об`єкт цивільних прав та підлягав поділу між подружжям. Встановлений судом обсяг руху коштів по додатковій картці № НОМЕР_12 у сумі 734 354 грн 03 коп. відображає загальну суму видаткових операцій за тривалий період, а не наявність у відповідачки певної суми, яка збереглася або була привласнена нею поза інтересами сім`ї.

Позивач також не довів, що спірні кошти у сумі 606 805 грн 66 коп., яку він обрав як базу для обчислення компенсації, фактично існують як спільні заощадження подружжя на момент припинення спільного ведення сімейного господарства або на момент звернення до суду, чи що будь-яка їх частина була використана відповідачкою виключно на її особисті потреби всупереч волі позивача. Заявлена до стягнення сума 303 402 грн 82 коп. як 1/2 від зазначеної суми 606 805 грн 66 коп. має суто розрахунковий характер, не підтверджений первинними документами, та ґрунтується на припущеннях позивача, що прямо суперечить вимогам частини першої та частини шостої статті 81 ЦПК України.

За таких обставин суд першої інстанції не вбачав правових та фактичних підстав для застосування до спірних грошових коштів абзацу другого частини першої статті 70 СК України, як до коштів, витрачених одним із подружжя на власні потреби проти волі іншого. А відтак відмовив у задоволенні позову через недоведеність позовних вимог.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає про те, що ОСОБА_2 не надала суду жодних належних, допустимих чи достовірних доказів на підтвердження того, що спірні грошові кошти дійсно були спрямовані на потреби родини.

Беззаперечним фактом є та обставина, що отримані ОСОБА_1 за період з 12 січня 2023 року по 18 березня 2025 року грошові кошти у розмірі 1 092 898,91 грн є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презюмується, що такі кошти належать обом з подружжя і за законом спрямовуються на задоволення потреб сім`ї.

Як стверджував ОСОБА_1 в позовній заяві, у період з 12 січня 2023 року по 04 травня 2025 року ОСОБА_2 було знято (перераховано) кошти у загальному розмірі 1 011 057 грн.

Із вказаної суми (1 011 057 грн) було придбано автомобіль, вартість якого становила 404 251,343 грн, і який є спільною сумісною власністю подружжя. Проти вказаної обставини не заперечувала ОСОБА_2 ..

А відтак ОСОБА_1 вважає, що об`єктом поділу є сума у розмірі 606 805,657 грн (1 011 057 грн - 404 251,343 грн) і половина від цієї суми (303 402,82 грн) підлягає стягненню з відповідача на його користь.

Із положень статті 65 СК України слідує, що права кожного з подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), є рівними.

У випадку, коли під час розгляду вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

За змістом наведених норм факт використання спільних коштів не в інтересах сім`ї повинен бути доведеним відповідними доказами.

Відповідно до статті 177 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Тобто до кола об`єктів правовідносин відносять матеріально виражені речі, зокрема гроші. Юридичний аспект грошей полягає в розумінні поняття грошей як особливого об`єкта правовідносин. У цивільному праві гроші визнаються окремим різновидом речей.

Оскільки гроші також є майном, кожен з подружжя має право брати участь у розпорядженні грішми (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21).

Суд першої інстанції вважав, що заявлена позивачем вимога про стягнення 303 402 грн 82 коп. підлягає оцінці не як вимога про автоматичний поділ 1/2 від суми доходу, одержаного під час шлюбу, а як вимога про компенсацію частки у нібито збережених або неправомірно використаних іншим із подружжя спільних коштах, що потребує належного та достатнього доказування кожного з елементів цієї вимоги.

Сам собі факт зняття одним із подружжя коштів зі спільного рахунку або здійснення ним видаткових операцій за спільними коштами не свідчить автоматично про використання цих коштів поза інтересами сім`ї і не породжує безумовного обов`язку повернути іншому з подружжя 1/2 частину таких коштів.

Суд першої інстанції, проаналізувавши банківські виписки за рахунком позивача вважав, що профіль операцій за цією карткою відповідає типовим поточним сімейним видаткам. Серед видаткових операцій наявні: зняття готівки в банкоматах і відділеннях банку; регулярна оплата продуктів харчування та товарів повсякденного вжитку в торговельних мережах («Маєток», «Фора», «АТБ» тощо); сплата щомісячних страхових платежів («Захист на кожен день»); оплата лікарських засобів у мережі аптек; платежі в магазинах будівельних матеріалів, що корелює з поясненнями про ремонт будинку позивача в с. Рожепи; оплата транспортних послуг (у тому числі залізничного сполучення) та послуг поштового оператора («Нова пошта»). Зазначений характер витрат узгоджується з поясненнями відповідачки щодо використання коштів для забезпечення потреб сім`ї, поїздок до місця служби позивача, облаштування спільного господарства та експлуатації спірного автомобіля.

У сукупності ці докази підтверджують, що відповідачка є фінансово самостійною, має власне житло та стабільні незалежні від позивача джерела доходів, а отже не перебувала у ситуації матеріальної залежності, яка б зумовлювала очевидний мотив до привласнення спільних коштів. Це підсилює достовірність її пояснень щодо використання коштів у сімейних інтересах.

Натомість позивач, на якому відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України лежить тягар доказування обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, не подав жодних належних, допустимих та достатніх доказів того, що зняті відповідачкою кошти або їх частина були витрачені саме на її особисті потреби, не пов`язані із забезпеченням сім`ї. Сам по собі факт здійснення переважної більшості операцій у м. Києві, де постійно проживає відповідачка, не свідчить про нецільовий характер витрат, оскільки саме там вона здійснює основні повсякденні витрати, тоді як позивач у спірний період перебував у місцях проходження військової служби поза м. Києвом. Висловлені позивачем припущення про можливе використання коштів на «косметичні процедури» чи інші суто особисті потреби не підкріплені жодним конкретним доказом і тому не можуть бути покладені в основу судового рішення з огляду на пряму заборону, встановлену частиною шостою статті 81 ЦПК України. Позивач також визнав, що відповідачка частинами повертала йому кошти: особисто передавала готівкову іноземну валюту, залишила за його згодою 1 000 доларів США як резерв, а після часткового використання коштів на ремонт спірного автомобіля решту переказала у гривневому еквіваленті через службу «Нова пошта». Жодного об`єктивного документально підтвердженого розрахунку, який дозволив би з належною точністю встановити розмір повернутих коштів і співвіднести його з установленим судом загальним обсягом видаткових операцій до матеріалів справи не подано.

Відтак, висновок суду першої інстанції в частині відхилення позиції позивача про використання відповідачем коштів не в інтересах сім`ї є обґрунтованим та не спростований позивачем.

Лише та обставина, що ОСОБА_1 проходить військову службу не свідчить про те, що кошти витрачалися ОСОБА_11 не в інтересах сім`ї, тим більше, що він особисто надав дружині доступ до своєї заробітної плати та можливість розпоряджатися нею.

При вирішенні спору суд першої інстанції виходив із того, що сторони своєю послідовною поведінкою фактично встановили певний режим розпорядження коштами, які надходили на зарплатний рахунок позивача.

Так, суд встановив наступні обставини:

- ОСОБА_1 самостійно, з власної ініціативи і за власною письмовою заявою оформив в банку додаткову банківську картку на ім`я ОСОБА_2 для забезпечення поточних потреб сім`ї, ведення спільного господарства, переведення частини коштів у валюту та формування сімейних заощаджень («фінансової подушки»);

- додаткова банківська картка фактично перебувала у користуванні відповідачки понад два роки — з 12 січня 2023 року до моменту її блокування позивачем у жовтні 2025 року і впродовж цього періоду позивач мав технічну можливість контролювати рух коштів та в будь-який момент обмежити доступ до рахунку, заблокувати додаткову картку, переглянути перелік операцій, установити ліміти, чого зроблено не було;

- позивач підтримував із відповідачкою постійний зв`язок щодо обігу коштів: погоджував купівлю іноземної валюти, отримував від неї звіти у вигляді щоденника обліку операцій (дата, сума, курс купівлі валюти), особисто отримав від відповідачки накопичену готівку у валюті, дав згоду на залишення їй частини коштів (1 000 доларів США), а пізніше отримав залишок у гривневому еквіваленті шляхом переказу через службу «Нова пошта».

За таких обставин суд першої інстанції вважав, що звернення позивача до суду у 2025 році з вимогою про стягнення з відповідачки 1/2 частини коштів, знятих нею з рахунку у межах погодженого сторонами режиму протягом більш ніж двох років без будь-яких заперечень з його боку, по суті спрямоване на ретроспективне заперечення власної попередньої поведінки.

При цьому, суд першої інстанції провів власний розрахунок видаткових операцій по рахунку та вважав недоведеним факт існування окремої суми у розмірі 606 805 грн 66 коп., як реального залишку спільних коштів, що підлягає поділу, або як суми, привласненої відповідачкою та не використаної в інтересах сім`ї. Суд вважав доведеним факт того, що за додатковою карткою № НОМЕР_12 у період з 12 січня 2023 року по 01 квітня 2025 року було здійснено видаткових операцій на суму 734 354 грн 03 коп., яка відображає загальний рух коштів, а не існування конкретного залишку.

За результатами оцінки всіх доказів суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивач не довів ні існування заявленого «залишку» у сумі 606 805 грн 66 коп., як окремого об`єкта цивільних прав, ні того, що будь-яка частина встановленого судом обсягу видаткових операцій у сумі 734 354 грн 03 коп. була використана відповідачкою не в інтересах сім`ї, а виключно у її власних інтересах всупереч волі позивача.

Вказані висновки суду першої інстанції жодним чином не спростовані ОСОБА_1 в апеляційній скарзі.

Крім цього, при перегляді справи в апеляційній інстанції ОСОБА_1 пояснив, що він з дружиною домовились накопичувати кошти та купувати валюту. Однак, ОСОБА_1 не довів факт наявності такої домовленості.

ОСОБА_1 вважає, що сама по собі незгода із наданим розрахунком не могла бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Разом з тим, підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання заробітної плати спільною сумісною власністю та стягнення грошових коштів стала не незгода суду із наведеним позивачем розрахунком, а недоведеність ОСОБА_1 підстав позову в цій частині.

Оскільки в судовому засіданні не встановлено фактичне припинення шлюбних відносин між сторонами на момент користування ОСОБА_2 грошовими коштами, зважаючи на те, що при розпорядженні грошовими коштами ОСОБА_2 діяла, за згодою і, зокрема, від імені ОСОБА_1 як його дружина, використала їх як спільні кошти подружжя в інтересах сім`ї (протилежного не доведено позивачем), підстави для стягнення частини цих коштів на користь позивача відсутні.

При таких обставинах суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові в цій частині.

Оскільки ОСОБА_1 просить скасувати додаткове рішення, як наслідок скасування рішення суду першої інстанції, підстави для його скасування відсутні. Доводів на спростування висновків суду першої інстанції за результатами розгляду питання стягнення судових витрат апеляційна скарга не містить.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а судові рішення без змін.

Керуючись ст. 367, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 травня 2026 року та додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 05 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 серпня 2026 року.

Головуючий Т.Б. Сало

Судді Л.О. Голота

О.С. Панасюк