Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №149/2564/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 149/2564/25

Провадження № 22-ц/801/1887/2026

Категорія: 101

Головуючий у суді 1-ї інстанції Гончарук-Аліфанова О. Ю.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026 рокуСправа № 149/2564/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Міхасішина І. В., Матківської М. В.,

з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 14 травня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Гончарук-Аліфанової О. Ю. в залі суду в м. Хмільник Вінницької області,

в цивільній справі № 149/2564/25 за заявою ОСОБА_1 з участю заінтересованих осіб: органу опіки та піклування виконавчого комітету Хмільницької міської ради, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення,

встановив:

Короткий зміст вимог

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, поданою за участю заінтересованих осіб: органу опіки та піклування виконавчого комітету Хмільницької міської ради, ОСОБА_2 та ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заяву мотивовано тим, що заявник є батьком малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а ОСОБА_2 – його матір`ю.

Зі слів заявника, у лютому 2022 року мати дитини залишила сина разом із ним та виїхала за кордон, де в подальшому створила нову сім`ю. Відтоді дитина постійно проживає разом із заявником, який самостійно здійснює її виховання, утримання та матеріальне забезпечення, тоді як мати участі у вихованні дитини не бере та матеріальної допомоги не надає.

Крім того, 19 березня 2023 року між заявником та ОСОБА_2 було укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини з батьком, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б.

Посилаючись на наведені обставини, заявник зазначав, що встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина необхідне для підтвердження його статусу батька, який самостійно виховує дитину, з метою реалізації передбачених законодавством соціальних гарантій і пільг, а також отримання права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. У зв`язку з цим просив встановити факт самостійного виховання та утримання ним без участі матері малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 14 травня 2026 року у задоволені заяви відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до положень Сімейного кодексу України батьки мають рівні права та обов`язки щодо дитини, які не припиняються внаслідок розірвання шлюбу чи окремого проживання. Батьківські права та обов`язки є особистими, нерозривно пов`язаними з особою, не можуть бути передані іншій особі чи припинені за домовленістю сторін, а нотаріально посвідчений договір між батьками визначає лише порядок здійснення батьківських прав тим із них, хто проживає окремо від дитини.

Суд першої інстанції виходив із того, що факт самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків може бути встановлений лише за наявності обставин, які об`єктивно унеможливлюють виконання іншим із батьків своїх обов`язків або свідчать про припинення чи обмеження його батьківських прав. Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Оцінивши подані докази, суд дійшов висновку, що заявником не доведено існування виняткових обставин, які б свідчили про неможливість матері виконувати свої батьківські обов`язки, а матеріали справи, зокрема пояснення заявника про періодичне надання матір`ю коштів на утримання дитини та встановлені обставини навчання дитини, спростовують доводи про її самоусунення від виховання сина.

Крім того, суд зазначив, що відповідно до статей 293, 319 ЦПК України встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження допускається лише за наявності конкретної юридичної мети. Оскільки заявник не надав доказів звернення до компетентних органів за отриманням пільг чи відстрочки від мобілізації та відмови у їх наданні, суд дійшов висновку, що необхідність встановлення спірного факту ґрунтується лише на можливості виникнення відповідних правовідносин у майбутньому, а тому є передчасною.

З огляду на недоведеність як факту самостійного виховання та утримання дитини, так і передбачених законом підстав для встановлення такого факту в порядку окремого провадження, суд відмовив у задоволенні заяви.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його таким, що не відповідає обставинам цієї справи, порушує та прямо суперечить нормам матеріального та процесуального права, тому просить суду скасувати та ухвалити нове про задоволення заяви.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 17 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя ОСОБА_4 , судді: Матківська М. В., Міхасішин І. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 22 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2026 року справу призначено до розгляду на 25 серпня 2026 року о 11:20 год.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2026 року продовжено строк розгляду апеляційної скарги на рішення суду на п`ятнадцять днів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні заяви, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

Апелянт зазначає, що висновок суду про неможливість встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини в порядку окремого провадження є помилковим. На його думку, юридичні факти можуть встановлюватися судом за умови, що від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення, заявник не має можливості отримати документ, який посвідчує відповідний факт, а встановлення такого факту не пов`язане з вирішенням спору про право. На підтвердження цих доводів апелянт посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, а також на постанови Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 753/21178/21 та від 11 вересня 2024 року у справі № 335/4669/23.

На думку апелянта, між батьками дитини відсутній спір щодо її виховання та утримання, а тому підстави для висновку суду про наявність спору про право відсутні.

Апелянт вказує, що з лютого 2022 року після виїзду матері дитини за кордон малолітній син постійно проживає разом із ним, що підтверджується довідками Хмільницької міської ради, актами обстеження умов проживання, декларацією про вибір сімейного лікаря та іншими письмовими доказами. Крім того, між ним і матір`ю дитини 19 березня 2023 року укладено нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини з батьком.

Зазначає, що саме він забезпечує належні умови проживання, виховання, навчання, медичне обслуговування та матеріальне утримання дитини, тоді як мати з 2022 року самоусунулася від виконання батьківських обов`язків, участі у вихованні та утриманні сина не бере.

Також апелянт звертає увагу, що у травні 2023 року його було звільнено з військової служби за сімейними обставинами відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Після внесення змін до законодавства Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX право на відстрочку від призову та звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, пов`язане з наявністю відповідного рішення суду, яким підтверджено такий факт. На думку апелянта, саме тому встановлення цього юридичного факту є необхідним для реалізації наданих законом прав.

З огляду на викладене апелянт вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно оцінив зібрані докази та безпідставно відмовив у задоволенні заяви, у зв`язку з чим просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення заяви.

Доводи особи, яка подала відзив апеляційну скаргу

Сторони не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Позиція учасників справи у судовому засіданні

Представник ОСОБА_1 – адвокат Костюк С. М. в судове засідання не з`явився, попередньо, в поданій до суду 24.08.2026 заяві, просив розглядати справу без їх участі, при цьому вимоги апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

Заінтересовані особи: органу опіки та піклування виконавчого комітету Хмільницької міської ради, ОСОБА_2 та представник ІНФОРМАЦІЯ_1 в судове засідання належним чином повідомлялися судом про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, що не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка у судове засідання сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про день, час та місце розгляду справи не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 25).

Відповідно до довідок Хмільницької міської ради № 08-17/497 від 03 травня 2023 року, № 08-74/961 від 02 серпня 2024 року та № 08-53/790 від 07 липня 2025 року, малолітній ОСОБА_3 проживає разом із батьком ОСОБА_1 . Спочатку місцем їх проживання зазначено АДРЕСА_2 , а в подальшому – АДРЕСА_1 (а. с. 18–20).

Згідно з актами обстеження умов проживання від 02 травня 2023 року та 01 серпня 2024 року за вказаними адресами створені належні умови для проживання дитини, її навчання та проведення дозвілля (а. с. 11–12, 29–30).

Із декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, вбачається, що законним представником малолітнього ОСОБА_3 визначено ОСОБА_1 (а. с. 17).

Згідно з довідкою сімейного лікаря ОСОБА_5 від 08 липня 2025 року на прийом до лікаря дитина зверталася разом із батьком (а. с. 23).

За місцем проживання ОСОБА_1 характеризується позитивно (а. с. 26–27).

19 березня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини з батьком (а. с. 21–22).

Матеріали справи містять наказ командира військової частини НОМЕР_1 № 146 від 26 травня 2023 року, згідно з яким ОСОБА_1 , звільненого в запас за сімейними обставинами відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 13–14).

Також у судовому засіданні допитано свідка ОСОБА_6 , яка пояснила, що є дружиною заявника, з яким перебуває у шлюбі з 2023 року. З її слів, разом із ними за адресою: АДРЕСА_1 , проживає син заявника від попереднього шлюбу – ОСОБА_7 . Дитина навчається у першому класі ліцею № 32 м. Вінниці, оскільки, на думку свідка, там створено кращі умови для її розвитку, зокрема працює логопед. Заявник щоденно відвозить сина до навчального закладу та забирає його після занять, забезпечує дитину необхідними речами, а інколи орендує житло в м. Вінниці на час навчання. При цьому свідок зазначила, що з матір`ю дитини не знайома, з заявником питання її участі у вихованні та утриманні дитини не обговорювала, тому про такі обставини їй не відомо.

Позиція суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, дійшов таких висновків.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

У справі, що переглядається, заявник просив встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина без участі матері з метою підтвердження відповідного статусу та реалізації пов`язаних із ним прав, зокрема права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частин першої, другої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб (постанова Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 753/21178/21, провадження № 61-15630св23).

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, провадження № 14-567цс18, Велика Палата Верховного Суду сформувала такий висновок: «В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

Аналогічними критеріями керувалась Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, провадження № 14-567цс18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, провадження № 11-150апп23.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 753/21178/21 та від 11 вересня 2024 року № 335/4669/23.

Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків має особливості, оскільки безпосередньо пов`язане з виконанням іншим із батьків його особистих сімейних обов`язків.

Так, відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно з частинами першою – третьою статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Отже, закон виходить із презумпції рівності батьків у здійсненні ними батьківських прав та виконанні відповідних обов`язків. Сам факт проживання дитини з одним із батьків та здійснення ним основного догляду за дитиною не свідчить про припинення чи обмеження прав другого з батьків.

У даній справі матеріалами підтверджено, що малолітній ОСОБА_3 проживає разом із заявником, заявник бере участь у забезпеченні побутових, освітніх та медичних потреб сина.

Зокрема, відповідними довідками Хмільницької міської ради підтверджено проживання дитини разом із батьком, актами обстеження умов проживання – наявність належних умов для проживання, навчання та розвитку дитини, декларацією про вибір лікаря – те, що законним представником малолітнього є батько, а довідкою сімейного лікаря – звернення дитини за медичною допомогою разом із батьком.

Водночас зазначені докази підтверджують передусім факт проживання дитини з батьком та його фактичну участь у вихованні й утриманні сина, що відповідає положенням договору між батьками від 19.03.2023, але самі по собі не підтверджують тієї обставини, що мати повністю не виконує своїх батьківських обов`язків та фактично усунулась від участі у житті дитини.

У постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі №127/3622/24 зазначено таке:

«Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Так, заявник посилався на те, що ОСОБА_2 виїхала за межі України, залишивши дитину з ним, та з цього часу не бере участі у вихованні й матеріальному забезпеченні сина.

Проте при зверненні до суду заявником не наведено достатньо конкретних обставин щодо характеру та тривалості невиконання матір`ю батьківських обов`язків. Зокрема, не зазначено, чи підтримує вона спілкування з дитиною, чи цікавиться її здоров`ям, навчанням та розвитком, чи здійснює будь-які витрати на її утримання, чи передає кошти на потреби дитини, чи вчиняла інші дії, спрямовані на реалізацію своїх батьківських прав.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що надані докази не дають можливості зробити беззаперечний висновок про повне невиконання матір`ю батьківських обов`язків, як зазначає ОСОБА_1 , та самостійне виховання та утримання заявником малолітнього сина.

При цьому укладений 19 березня 2023 року між заявником та ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини з батьком також не свідчить про припинення або обмеження батьківських прав матері.

Навпаки, відповідно до частини четвертої статті 157 СК України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Тому визначення місця проживання дитини з батьком не означає автоматичного усунення матері від виконання її батьківських обов`язків.

Показання свідка ОСОБА_6 також не спростовують такого висновку. Свідок підтвердила, що заявник фактично забезпечує дитину, організовує її навчання, придбаває необхідні речі та здійснює щоденний догляд за нею. Разом із тим вона зазначила, що з матір`ю дитини не знайома, питання її участі у вихованні та утриманні дитини із заявником не обговорювала, а тому відповідних обставин не знає.

Таким чином, її показання підтверджують активну участь батька у вихованні та утриманні дитини, однак не є доказом того, що мати не бере жодної участі у вихованні сина.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання ними обов`язків має ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її найкращих інтересів. Відмова батьків від дитини є неправозгідною та суперечить моральним засадам суспільства, а ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків може мати передбачені законом правові наслідки.

Отже, для встановлення факту саме самостійного виховання та утримання дитини недостатньо встановити, що один із батьків фактично проживає з дитиною та забезпечує її основні потреби. Необхідно також встановити конкретні обставини, які свідчать про відсутність участі другого з батьків у вихованні та утриманні дитини, причини такої відсутності та її фактичний характер.

У справі таких обставин заявником належними та достатніми доказами не підтверджено.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що сам по собі факт виїзду матері за кордон та її проживання окремо від дитини не припиняє її батьківських прав та обов`язків. Відповідно до статті 141 СК України проживання батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Саме тому правильним є висновок суду першої інстанції про те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у цій ситуації передбачало б необхідність встановлення обставин виконання або невиконання матір`ю її батьківських обов`язків, що безпосередньо стосується її сімейних прав та обов`язків.

Водночас колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що сам факт проживання дитини з батьком та наявність договору між батьками є достатніми для встановлення заявленого факту.

Наявність такого договору визначає місце проживання дитини з батьком та порядок здійснення батьківських прав, але не встановлює факту повного невиконання матір`ю її батьківських обов`язків. У разі ж виникнення спору щодо фактичного виконання матір`ю таких обов`язків він може бути предметом самостійного спору між батьками у позовному провадженні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 наголосила, що факт одноосібного виховання й утримання дитини одним із батьків пов`язаний з обставинами невиконання іншим із батьків своїх батьківських обов`язків, стосується обсягу сімейних прав та обов`язків і може бути встановлений як обставина, що входить до предмета доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані заявником докази не підтверджують у необхідному обсязі саме факту самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері, а наведені ним обставини є недостатніми для встановлення такого факту.

При цьому посилання апелянта на необхідність встановлення цього факту для отримання передбачених законодавством соціальних гарантій та відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації також не є підставою для задоволення заяви, оскільки юридична мета сама по собі не звільняє заявника від обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу заявленої вимоги.

Крім того, як правильно встановив суд першої інстанції, заявником не конкретизовано, яке саме право чи пільгу він має намір реалізувати шляхом встановлення відповідного факту, не надано доказів звернення до компетентного органу щодо реалізації такого права та відмови у його реалізації саме з причин відсутності судового підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином оцінив надані докази та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви.

Посилання у апеляційній скарзі на неврахування судом першої інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судом у справі, яка переглядається в апеляційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Решта доводів апеляційної скарги фактично зводиться до повторення обставин, наведених у заяві, незгоди з рішенням суду першої інстанції та наданою ним оцінкою доказів. Зазначені доводи спрямовані на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції надав належну та всебічну оцінку, та не містять посилань на обставини, які б спростовували правильність його висновків. Суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини, що мають значення для справи, перевірив доводи заявника, дослідив надані докази та надав їм належну правову оцінку, у зв`язку з чим підстав для іншого висновку за доводами апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Ураховуючи викладене, відповідно до положень статті 375 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат апеляційний суд не здійснює.

На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 14 травня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 27 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: І. В. Міхасішин

М. В. Матківська