Постанова від 27 серпня 2026 р. у справі №131/480/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 131/480/26

Провадження № 22-ц/801/2018/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Коваль А. М.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2026 рокуСправа № 131/480/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Войтка Ю. Б.,

суддів Стадника І. М., Міхасішина І. В.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит - Капітал»»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 05 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Коваля А. М. за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін в м. Іллінці Вінницької області,

у цивільній справі № 131/480/26 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановив:

Короткий зміст вимог

У березні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» (далі – ТОВ «ФК «Кредит-Капітал») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 764827 від 18 травня 2020 року в розмірі 35 650 грн, а також судових витрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18 травня 2020 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та відповідачем було укладено кредитний договір № 764827, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 10 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитом.

Позивач зазначав, що кредитний договір укладено в електронній формі відповідно до вимог статей 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», шляхом підписання відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором, а кредитні кошти були перераховані на її платіжну картку.

ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» виконало свої зобов`язання за договором у повному обсязі, однак відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконала, у встановлений строк кредит не повернула та проценти за користування ним не сплатила, у зв`язку з чим утворилася заборгованість.

24 березня 2021 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір факторингу № ККЛУ-24032021, за умовами якого до позивача перейшло право грошової вимоги за зазначеним кредитним договором.

Посилаючись на набуття права вимоги, позивач вказував, що станом на день звернення до суду заборгованість відповідача становить 35 650 грн, з яких: 10 000 грн – заборгованість за тілом кредиту та 25 650 грн – заборгованість за процентами. У зв`язку з цим просив стягнути зазначену суму заборгованості та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 05 червня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 , на користь ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» заборгованість за договором № 764827 від 18.05.2020 у розмірі 15700 (п`ятнадцять тисяч сімсот) гривень, 00 копійок. У задоволенні решти вимог – відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду мотивовано тим, що між сторонами виникли кредитні правовідносини, оформлені шляхом укладення електронного договору, який відповідає вимогам Закону України «Про електронну комерцію» та є належною правовою підставою для виникнення зобов`язань.

Суд першої інстанції встановив, що первісний кредитор належним чином виконав свої зобов`язання щодо надання кредитних коштів, а право вимоги за кредитним договором на підставі договору факторингу правомірно перейшло до ТОВ «ФК «Кредит-Капітал». Доказами у справі підтверджено як факт отримання відповідачкою кредитних коштів, так і набуття позивачем статусу нового кредитора, у зв`язку з чим доводи відповідачки про відсутність таких доказів суд визнав необґрунтованими.

Відмовляючи у застосуванні наслідків спливу позовної давності, місцевий суд виходив із того, що перебіг позовної давності був продовжений на період дії карантину та зупинений на час дії воєнного стану, а тому на момент звернення позивача до суду цей строк не сплив.

Разом із тим суд дійшов висновку про безпідставність нарахування процентів після закінчення погодженого сторонами строку кредитування. Встановивши, що остаточний строк повернення кредиту після пролонгації сплив 21 серпня 2020 року, суд зазначив, що умови договору не передбачають права кредитодавця нараховувати договірні проценти після закінчення строку кредитування. З огляду на це суд відмовив у стягненні процентів у сумі 25 650 грн та визнав обґрунтованими вимоги лише в частині стягнення 5 700 грн процентів за період правомірного користування кредитом.

За таких обставин суд першої інстанції частково задовольнив позов та стягнув з відповідачки на користь позивача 15 700 грн заборгованості, з яких 10 000 грн – основний борг та 5 700 грн – проценти за користування кредитом.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, місцевий суд, врахувавши часткове задоволення позову, характер та складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, а також клопотання відповідачки про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про неспівмірність заявленої до відшкодування суми 8 000 грн та зменшив її до 5 000 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач 30.06.2026 через систему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні заборгованості за процентами та ухвалити в цій частині нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 30 червня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Стадник І. М.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 липня 2026 року, відкрито апеляційне провадження у справі, надано позивачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про відмову у стягненні процентів за користування кредитом.

Апелянт зазначає, що між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір в електронній формі відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію». Договір містить усі істотні умови, зокрема щодо суми кредиту, строку його повернення, розміру процентної ставки та порядку нарахування процентів, а відповідачка підтвердила свою згоду з його умовами шляхом підписання електронним підписом одноразовим ідентифікатором.

Апелянт вказує, що умовами договору передбачено застосування зниженої та стандартної процентних ставок залежно від виконання позичальником своїх зобов`язань, а також можливість продовження строку кредитування шляхом укладення додаткових договорів. За твердженням скаржника, відповідачка скористалася правом на пролонгацію кредиту, здійснивши відповідні платежі, чим підтвердила намір продовжити строк кредитування та погодилася з подальшим нарахуванням процентів відповідно до умов договору.

На думку апелянта, після акцепту кредитодавцем пропозиції про продовження строку кредитування правомірно застосовувалася стандартна процентна ставка у розмірі 1,90 % за кожний день користування кредитом, а тому проценти були нараховані відповідно до умов договору.

Крім того, апелянт зазначає, що пунктом 3.1 кредитного договору сторони погодили порядок нарахування процентів на залишок фактичної заборгованості за кожний день користування кредитом, у тому числі протягом визначеного договором періоду після виникнення прострочення. На його переконання, суд першої інстанції неправильно витлумачив умови договору та безпідставно дійшов висновку про відсутність у кредитодавця права нараховувати проценти після настання строку повернення кредиту.

Посилаючись на правові висновки Верховного Суду та Конституційного Суду України, апелянт зазначає, що положення статті 1048 та частини другої статті 625 ЦК України регулюють різні правовідносини та не є взаємовиключними. На його думку, після прострочення виконання грошового зобов`язання кредитор не позбавлений права вимагати сплати процентів, нарахованих відповідно до умов договору до моменту закінчення визначеного ним періоду їх нарахування.

Також апелянт звертає увагу, що матеріали справи містять розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що відповідачка здійснювала часткові платежі на погашення кредитної заборгованості. Такі дії, на його думку, свідчать про визнання нею існування боргу та погодження з умовами кредитного договору.

З огляду на викладене апелянт вважає, що проценти у сумі 25 650 грн нараховані відповідно до умов кредитного договору, а висновки суду першої інстанції про неправомірність їх нарахування є помилковими. У зв`язку з цим просить рішення суду в оскарженій частині скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Доводи особи, яка подала відзив апеляційну скаргу

Відповідач подала на адресу суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вказала, що доводи, на які посилається апелянт, є безпідставними, а оскаржуване рішення суду є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що 18 травня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» укладено договір про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 764827 в електронній формі. Договір підписаний відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором Р946, що підтверджується довідкою про ідентифікацію.

Відповідно до пункту 1.2 договору товариство зобов`язалося надати клієнту грошові кошти у сумі 10 000 грн на умовах строковості, зворотності та платності, а клієнт – повернути кредит, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки, передбачені договором.

Пунктом 1.3 договору визначено, що строк кредиту становить 30 днів, дата його повернення зазначається у графіку платежів, а строк кредитування може бути продовжений у порядку та на умовах, визначених розділом 4 договору.

Згідно з пунктом 1.4 договору процентна ставка є фіксованою та залежить від виконання клієнтом умов договору. Пунктом 1.4.1 передбачено застосування зниженої процентної ставки у розмірі 0,95 % від суми кредиту за кожний день користування кредитом у межах строку кредитування за умови своєчасного повного погашення заборгованості або її погашення протягом трьох календарних днів після визначеної графіком дати повернення кредиту. Відповідно до пункту 1.4.2 договору стандартна процентна ставка становить 1,90 % від суми кредиту за кожний день користування кредитом та застосовується у межах строку кредитування у разі невиконання позичальником умов для застосування зниженої процентної ставки.

Відповідно до пункту 2.1 договору кредит надається у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на платіжну картку клієнта № НОМЕР_1 .

Згідно з пунктом 3.1 договору нарахування процентів здійснюється на залишок фактичної заборгованості за кредитом за кожний день користування кредитом, але не більше 90 календарних днів поспіль з моменту виникнення прострочення, виходячи із фактичної кількості днів у місяці та році.

Пунктом 3.2 договору визначено, що до періоду розрахунку процентів включається день надання кредиту та не включається дата його повернення, визначена графіком платежів, крім випадків пролонгації строку кредитування відповідно до розділу 4 договору.

Відповідно до пункту 4.1 договору у разі неможливості виконання зобов`язань у встановлений строк та за умови наявності заборгованості за кредитом не менше 400 грн клієнт має право ініціювати продовження строку користування кредитом і зміну дати його повернення шляхом укладення додаткової угоди.

17 червня 2020 року між сторонами укладено додатковий договір до договору № 764827, відповідно до якого строк користування кредитом продовжено на строк, визначений пунктом 1.3 основного договору, а датою повернення кредиту та сплати процентів визначено 18 липня 2020 року.

21 липня 2020 року сторони уклали ще один додатковий договір, яким строк користування кредитом повторно продовжено на строк, визначений пунктом 1.3 договору, а датою повернення кредиту та сплати процентів встановлено 21 серпня 2020 року.

Перерахування кредитних коштів підтверджується повідомленням ТОВ «УНІВЕРСАЛЬНІ ПЛАТІЖНІ РІШЕННЯ» № 1-1901 від 19 січня 2026 року та інформацією АТ КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-260408/121110-БТ від 17 квітня 2026 року, згідно з якою на ім`я ОСОБА_3 емітовано платіжну картку № НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 ), на рахунок якої 18 травня 2020 року було зараховано 10 000 грн.

Відповідно до розрахунку заборгованості за договором № 764827 станом на 23 березня 2021 року загальна заборгованість становила 35 650 грн, з яких 10 000 грн – заборгованість за тілом кредиту та 25 650 грн – заборгованість за процентами. Із зазначеного розрахунку також вбачається, що відповідачем сплачено за кредитним договором 8 550 грн, а нарахування процентів здійснювалося за період з 18 травня 2020 року по 20 серпня 2020 року, за який залишок процентів становив 5 700 грн, та за період з 25 серпня 2020 року по 19 листопада 2020 року, за який залишок процентів становив 25 650 грн.

24 березня 2021 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір факторингу № ККЛУ-24032021, відповідно до якого позивач набув право грошової вимоги до відповідача. Перехід права вимоги підтверджується договором факторингу, актом приймання-передачі реєстру боржників від 24 березня 2021 року, платіжною інструкцією № 27357 від 24 березня 2021 року та витягом із реєстру боржників до зазначеного договору факторингу.

З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що зобов`язання за договором про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 764827 від 18 травня 2020 року відповідачем виконані не в повному обсязі.

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно положень частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за процентами у сумі 19 950,00 грн. У частині задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржується, а тому, з урахуванням вимог частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України, перегляд справи здійснюється апеляційним судом виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям судове рішення в повній мірі відповідає.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Між сторонами виникли спірні правовідносини з приводу виконання договірних зобов`язань.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як убачається із матеріалів справи та змісту апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту укладення між сторонами кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів, переходу до позивача права грошової вимоги за договором факторингу, а також стягнення основної суми заборгованості за кредитом апелянтом не оскаржується.

Таким чином, предметом апеляційного перегляду є виключно правильність висновку суду першої інстанції щодо відмови у стягненні процентів за користування кредитом у розмірі 25 650 грн, які були нараховані після закінчення погодженого сторонами строку кредитування.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в межах, визначених статтею 367 ЦПК України, колегія суддів виходить із такого.

Судом першої інстанції встановлено, що 18 травня 2020 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ОСОБА_1 укладено договір про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 764827 в електронній формі.

Договір підписано відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором Р946, що підтверджується довідкою про ідентифікацію.

Згідно з пунктом 1.2 договору кредитодавець зобов`язався надати відповідачу кредит у сумі 10 000 грн, а позичальник – повернути кредит, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов`язки, передбачені договором.

Пунктом 1.3 договору визначено, що строк кредитування становить 30 календарних днів, а дата повернення кредиту зазначається у графіку платежів. Цим же пунктом передбачено можливість продовження строку кредитування у порядку та на умовах, визначених розділом 4 договору.

На виконання зазначених умов сторони уклали додатковий договір від 17 червня 2020 року, яким строк користування кредитом було продовжено до 18 липня 2020 року, а згодом додатковий договір від 21 липня 2020 року, відповідно до якого остаточний строк користування кредитом та дата його повернення визначені 21 серпня 2020 року.

Факт надання кредитних коштів підтверджується повідомленням ТОВ «УНІВЕРСАЛЬНІ ПЛАТІЖНІ РІШЕННЯ» та інформацією АТ КБ «ПриватБанк», відповідно до яких 18 травня 2020 року на платіжну картку відповідача було зараховано 10 000 грн.

Також судом першої інстанції встановлено, що 24 березня 2021 року між ТОВ «ЛІНЕУРА УКРАЇНА» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір факторингу № ККЛУ-24032021, відповідно до якого до позивача перейшло право грошової вимоги за спірним кредитним договором.

Вказані обставини підтверджуються письмовими доказами, наявними у матеріалах справи, та не є предметом спору між сторонами.

Спірним між сторонами є питання правомірності нарахування позивачем процентів за користування кредитом після закінчення погодженого сторонами строку кредитування.

Апелянт вважає, що пунктом 3.1 кредитного договору сторони погодили можливість нарахування процентів протягом дев`яноста календарних днів поспіль із моменту виникнення прострочення, а тому проценти у сумі 25 650 грн були нараховані правомірно.

Колегія суддів із такими доводами не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Згідно із статтею 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню саме у цей строк.

За змістом статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Частиною першою статті 1048 Цивільного кодексу України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Положеннями статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронним договором є домовленість сторін, оформлена в електронній формі та спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною дванадцятою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, прирівнюється за правовими наслідками до договору, укладеного у письмовій формі.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронного правочину є, зокрема, використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором.

З огляду на наведені положення законодавства колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що між сторонами виникли належним чином оформлені кредитні правовідносини, а кредитний договір № 764827 від 18 травня 2020 року є укладеним у письмовій формі та породжує для його сторін відповідні цивільні права та обов`язки.

Разом із тим сам по собі факт укладення кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів та наявність непогашеної заборгованості не є безумовною підставою для стягнення будь-якої суми процентів, заявленої кредитором. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи здійснено їх нарахування відповідно до умов укладеного сторонами договору та вимог цивільного законодавства.

Саме з урахуванням змісту умов кредитного договору, додаткових договорів про продовження строку кредитування та положень цивільного законодавства колегія суддів перевіряє доводи апеляційної скарги щодо правомірності нарахування позивачем процентів після 21 серпня 2020 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення процентів за користування кредитом у сумі 25 650 грн, нарахованих після 21 серпня 2020 року, суд першої інстанції виходив із того, що після закінчення погодженого сторонами строку кредитування кредитодавець втрачає право нараховувати договірні проценти, якщо інше прямо не передбачено умовами укладеного між сторонами договору.

Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Як убачається зі змісту кредитного договору №764827 від 18 травня 2020 року, сторони визначили істотні умови кредитування, а саме суму кредиту, строк його надання, порядок повернення, розмір процентної ставки, умови її застосування, а також порядок продовження строку користування кредитом.

Так, пунктом 1.3 договору сторони погодили, що строк кредиту становить 30 календарних днів, а дата його повернення визначається графіком платежів. Цим же пунктом передбачено, що строк кредитування може бути продовжений виключно у порядку та на умовах, визначених розділом 4 договору.

Отже, сторони безпосередньо визначили, що строк користування кредитними коштами є визначеним у часі та може бути змінений лише шляхом вчинення сторонами погоджених договором дій щодо його продовження.

Матеріалами справи підтверджується, що сторони двічі скористалися передбаченим договором механізмом пролонгації.

Так, додатковим договором від 17 червня 2020 року строк користування кредитом було продовжено до 18 липня 2020 року (п. 3.1).

У подальшому додатковим договором від 21 липня 2020 року сторони повторно змінили строк кредитування, визначивши остаточну дату повернення кредиту та сплати процентів — 21 серпня 2020 року (п. 3.1).

Саме ця дата є останнім погодженим сторонами строком виконання відповідачем основного зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом.

Після 21 серпня 2020 року будь-яких додаткових договорів про продовження строку кредитування між сторонами не укладалося.

Доказів існування інших домовленостей щодо зміни строку кредитування матеріали справи не містять.

Разом із тим доводи апеляційної скарги зводяться до того, що пунктом 3.1 договору сторони погодили можливість нарахування процентів протягом дев`яноста календарних днів після виникнення прострочення, а тому кредитор мав право продовжувати їх нарахування до 19 листопада 2020 року.

Колегія суддів не може погодитися із таким тлумаченням умов договору.

Відповідно до частини першої статті 213 Цивільного кодексу України зміст правочину визначається однаковим для всього правочину значенням його слів і понять, а також загальноприйнятим у відповідній сфері значенням термінів.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 213 Цивільного кодексу України при тлумаченні змісту правочину повинні враховуватися буквальне значення його слів і понять, зміст окремих його частин, взаємозв`язок між ними, наміри сторін, а також мета правочину.

Отже, окрема умова договору не може тлумачитися ізольовано від інших його положень.

Пункт 3.1 кредитного договору визначає порядок обчислення процентів та встановлює, що їх нарахування здійснюється на залишок фактичної заборгованості за кредитом за кожен день користування кредитом, але не більше дев`яноста календарних днів поспіль з моменту виникнення прострочення.

Разом із тим наведена умова сама по собі не містить положень про продовження строку кредитування.

У ній відсутнє будь-яке застереження про те, що після спливу погодженого сторонами строку користування кредитом позичальник набуває право й надалі користуватися кредитними коштами на умовах договору, а кредитодавець — право продовжувати нарахування договірних процентів.

Натомість аналіз договору в цілому свідчить про інше.

Так, пунктом 1.3 договору визначено конкретний строк кредитування.

Розділом 4 договору встановлено єдиний порядок його продовження шляхом укладення додаткової угоди.

Саме таким порядком сторони скористалися двічі, визначивши остаточний строк користування кредитом — 21 серпня 2020 року.

Більше того, пункт 3.2 договору прямо пов`язує порядок нарахування процентів із датою повернення кредиту, визначеною графіком платежів.

Цим пунктом встановлено, що дата повернення кредиту не включається до періоду нарахування процентів, крім випадку, коли відбулася пролонгація строку кредитування відповідно до розділу 4 договору.

Отже, сам договір пов`язує можливість подальшого нарахування процентів саме зі зміною строку кредитування шляхом укладення додаткової угоди.

Інше тлумачення призводило б до того, що пункт 1.3 договору, який визначає строк кредитування, та розділ 4 договору, який встановлює порядок його продовження, фактично втрачали б будь-яке правове значення.

Разом із тим відповідно до загальних правил тлумачення правочинів кожна умова договору повинна застосовуватися у взаємозв`язку з іншими його положеннями, а не окремо від них.

Таким чином, аналіз пунктів 1.3, 3.1, 3.2 та розділу 4 кредитного договору у їх системному взаємозв`язку свідчить про те, що сторони погодили дві різні правові категорії: строк користування кредитом та порядок розрахунку процентів.

При цьому пункт 3.1 договору не містить положень, які б передбачали автоматичне продовження строку кредитування після виникнення прострочення, не змінює визначений сторонами строк виконання основного зобов`язання та не встановлює права кредитодавця нараховувати договірні проценти після закінчення погодженого строку користування кредитом.

Інше тлумачення фактично призвело б до нівелювання положень пункту 1.3 та розділу 4 договору, які спеціально визначають порядок і підстави зміни строку кредитування, що суперечило б правилам тлумачення правочинів, визначеним статтею 213 Цивільного кодексу України.

Саме тому суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що пункт 3.1 договору визначає лише порядок обчислення процентів, але не встановлює нового або додаткового строку користування кредитом і не змінює погодженого сторонами строку виконання основного зобов`язання.

Таким чином, після 21 серпня 2020 року договірне право позивача нараховувати проценти за користування кредитом припинилося, оскільки погоджений сторонами строк кредитування закінчився, а доказів його подальшого продовження матеріали справи не містять.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає як змісту укладеного сторонами договору, так і положенням цивільного законодавства України.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що останнім погодженим сторонами строком користування кредитними коштами було 21 серпня 2020 року, а тому саме після цієї дати відсутні договірні підстави для подальшого нарахування процентів за користування кредитом лише з огляду на положення пункту 3.1 кредитного договору.

Висновки суду першої інстанції відповідають встановленим у справі обставинам, змісту укладеного сторонами кредитного договору та вимогам цивільного законодавства, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

Підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, колегія суддів не встановила.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, судові витрати у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції необхідно залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» залишити без задоволення.

Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 05 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий Ю. Б. Войтко

Судді: І. М. Стадник

І. В. Міхасішин