Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №554/12383/23 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/12383/23 Номер провадження 22-ц/814/2878/26Головуючий у 1-й інстанції Сініцин Е. М. Доповідач ап. інст. Чумак О. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Чумак О.В.,

суддів Карпушина Г.Л., Панченка О.О.,

за участю секретаря Ванди А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 березня 2026 року, ухвалене суддею Сініциним Е.М.

по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики

В С Т А Н О В И В

У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18 жовтня 2021 року між нею та ОСОБА_1 був укладено договір позики в письмовій формі.

Відповідно до пункту 1 договору позики, вона передала у власність відповідачки, а відповідачка прийняла у власність строком до 18.10.2022, грошові кошти в розмірі 605 820 гривень, що в еквіваленті становить 23 000 доларів США. Таку ж саму суму грошових коштів без нарахування процентів відповідачка зобов`язалася повернути до 18.10.2022. Сторони домовились, що на дату повернення коштів, проводиться корегування за курсом НБУ гривні до долара США. З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань, в той же день 18.10.2021, було укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Набокою Ю.В., реєстраційний номер 2063. Предмет іпотеки житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 94,4 кв.м, житловою площею 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

12.10.2022 були внесені зміни до договору позики від 18.10.2021, згідно до якого позикодавець передала у власність позичальникові строком до 18.10.2023, а позичальник прийняла від неї у власність строком до 18.10.2023 грошові кошти в розмірі 1 001 979,64 гривень, що в еквіваленті становить 27 400,00 доларів США. Таку ж саму суму позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві до 18.10.2023. Даний договір є невід`ємною частиною договору позики від 18.10.2021.

Станом на 18.10.2023 відповідачем грошові кошти за договором позики не повернуті.

07.11.2023 позивачем направлена вимога про усунення порушень, зобов`язання повернути гроші у розмірі 27 400,00 доларів США, що становить 987 567,24 гривень, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога отримана відповідачкою особисто 10.11.2023 року. Відповідь на вимогу не надана, гроші не повернуті.

В зв`язку з невиконанням зобов`язання, позивачка на підставі ст. 625 ЦК України, за період часу з 19 жовтня 2023 року по день подачі позову до суду 26 грудня 2023 року, нарахувала три відсотки річних, що дорівнює 5 682,46 гривень.

На підставі зазначених обставин, вона просить стягнути з ОСОБА_1 на її користь заборгованість за договором позики від 18 жовтня 2021 року із змінами від 12 жовтня 2022 року, грошові кошти у розмірі еквівалентному 27 400 доларів США, що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом Національного Банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу; стягнути з ОСОБА_1 на її користь грошові кошти за невиконання зобов`язання у розмірі 5 682,46 гривень, а також, на підставі ч. 10 ст. 265 ЦПК України, нарахувати три відсотки річних на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду та стягнутисуму судового збору у розмірі 10 337,30 гривень.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 березня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 жовтня 2021 року із змінами від 12 жовтня 2022 року, грошові кошти у розмірі еквівалентному 27 400 доларів США, що підлягає сплаті в гривнях за офіційним курсом Національного Банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5 682,46 гривень.

В частині позовних вимог про нарахування трьох відсотків річних на суму основного боргу до моменту виконання рішення суду відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судового збору у розмірі 10 337,30 гривень.

Рішення суду мотивоване доведеністю укладення між сторонами договору позики та отримання відповідачем грошових коштів, які у визначений договором строк нею не повернуті, що є підставою для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики та 3 % річних визначених ст. 625 ЦК України внаслідок неналежного виконання зобов?язання.

Не погодившись з даним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу, в якій вона просила рішення суду скасувати та залишити позовну заяву без розгляду, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що в матеріалах справи відсутня боргова розписка, яка б підтверджувала факт передачі грошових коштів.

Зазначила, що вона особисто кошти від позивача не отримувала, довіреностей на їх отримання нікому не надавала.

Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому ст. 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надходило.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні був присутній представник ОСОБА_2 адвокат Щербаков Є.А.

Від представника ОСОБА_1 адвоката Березовського Ю.В. до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі, вимоги апеляційної скарги підтримує в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду повною мірою відповідає зазначеним вимогам закону, з огляду на наступне.

Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 18 жовтня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, за умовами якого остання прийняла у власність грошові кошти в розмірі 605 820 гривень, що в еквіваленті становить 23 000 доларів США та зобов`язалася повернути гроші до 18.10.2022 (а.с. 13-14).

З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань, в той же день 18.10.2021, було укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Набокою Ю.В., реєстраційний номер 2063. Предмет іпотеки житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 94,4 кв.м, житловою площею 49,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 18-23).

12.10.2022 між ОСОБА_3 , яка на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла в інтересах ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 було укладено договори про внесення змін до договору позики та договору іпотеки від 18.10.2021, згідно яких ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 , а відповідачка прийняла у власність грошові кошти в розмірі 1 001 979,64 гривень, що в еквіваленті становить 27 400,00 доларів США, яку зобов`язалася повернути до 18.10.2023 (а.с. 15-17, 24-25).

Станом на 18.10.2023 року відповідачем грошові кошти за договором позики позикодавцю не повернуті.

Внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань з повернення грошових коштів у встановлений договором строк, 07.11.2023 позивачем направлена на адресу відповідача вимога про усунення порушень, зобов`язання повернути гроші у розмірі 27 400,00 доларів США, що становить 987 567,24 гривень, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога отримана відповідачкою особисто 10.11.2023 року (а.с. 28-31).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов`язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження № 61-4389св21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша та третя статті 12 ЦПК України).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 на підтвердження заявлених вимог, було надано копію укладеного між сторонами у письмовому вигляді договору позики, з відповідними змінами.

У пункті 1 договору позики, сторони узгодили, що ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 , а остання прийняла у власність грошові кошти в розмірі 605 820 гривень, що в еквіваленті становить 23 000 доларів США. Таку ж саму суму грошових коштів без нарахування процентів відповідачка зобов`язалася повернути до 18.10.2022.

12.10.2022 між ОСОБА_3 , яка на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла в інтересах ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 було укладено договори про внесення змін до договору позики та договору іпотеки від 18.10.2021, згідно яких ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_1 , а відповідачка прийняла у власність грошові кошти в розмірі 1 001 979,64 гривень, що в еквіваленті становить 27 400,00 доларів США, яку зобов`язалася повернути до 18.10.2023.

Доводи ОСОБА_1 про те, що позивачем не надано розписки, яка б підтверджувала факт отримання нею грошових коштів є помилковими та не спростовують наявності між сторонами договірних зобов`язань.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21, від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц).

Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Дослідивши наявний в матеріалах справи договір позики та договір про внесення до нього змін, які укладені в письмовій формі та підписані сторонами, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про те, що позивачем доведено, а відповідачем не спростовано, укладення договору позики, отримання коштів у розмірі 1 001 979,64 гривень, що в еквіваленті становить 27 400,00 доларів США, та неповернення їх Позикодавцю ОСОБА_2 позичальником ОСОБА_1 .

Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див.: постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).

Апеляційний суд враховує, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 183/4256/21 (провадження № 61-15813сво23)).

Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

Проте, доказів спростування правомірності договору позики та неотримання коштів за договором позики відповідачем не надано.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів вважає, що надані позивачем докази у їх сукупності є переконливими для висновку про наявність між сторонами зобов`язання за договором позики та, як наслідок, підстав для стягнення заборгованості за цим договором, оскільки відповідачка доказів, наявних у матеріалах справи, не спростувала, будь-яких обґрунтованих заперечень на доводи позивача не навела.

Інші доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки не знайшли свого підтвердження і зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та до тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.

З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 383, 384 ЦПК України

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 березня 2026 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий О.В. Чумак

Судді Г.Л. Карпушин

О.О. Панченко