Рішення від 27 серпня 2026 р. у справі №748/2798/25 — Чернігівський районний суд Чернігівської області

Провадження №2/748/147/26

Єдиний унікальний № 748/2798/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 серпня 2026 рокум. Чернігів

Чернігівський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючого судді Хоменко Л.В.,

секретаря Базарної М.В.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивачів адвоката Ісакова Д.Г.,

представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Шолох О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернігові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюга Юрій Олександрович, про визнання недійсним договорів купівлі-продажу,

В С Т А Н О В И В :

Позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюга Юрій Олександрович, у якому просять визнати недійсним договір купівлі-продажу від 08 листопада 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , що діяла в інтересах ОСОБА_4 , житлового будинку загальною площею - 301,6 кв.м., житловою площею 109,9 кв.м. з надвірними будівлями: сарай «Б-1», стіни з цегли, площею - 5,4 кв.м., вбиральня «б-1», стіни з цегли, гараж «Г-1», стіни з цегли, площею 56,3 кв.м., колодязь «К1» з металевих труб за ціною 1 400 000,00 грн. (один мільйон чотириста тисяч гривень) та земельну ділянку площею 0,1032 га, кадастровий номер 7425589500:02:000:0404, за ціною 400 000,00 грн. (чотириста тисяч гривень), що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , посвідчений 08 листопада 2024 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюгою Ю.О. та зареєстрований за №2119.

Свої вимоги мотивує тим, що позивач ОСОБА_3 була власником спірного житлового будинку та земельної ділянки. 30 травня 2012 року між позивачем та ПАТ «Банк Богуслав» укладено кредитний договір та договір іпотеки на будинок, земельну ділянку та господарські будівлі. 09 грудня 2015 року ПАТ «Банк Богуслав» за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_6 зазначений житловий будинок. У подальшому під тиском тяжких обставин за домоленістю позивача з її племінником ОСОБА_7 та його кумом ОСОБА_8 даний житловий будинок та земельна ділянка були придбані ОСОБА_8 у ОСОБА_6 . Фактично будинок був придбаний з проживаючими у ньому людьми, про що ОСОБА_9 був обізнаний. Вважаючи, що цей договір має ознаки фіктивного, позивачі звернулись до суду про визнання його недійсним, проте у задоволенні позовних вимог було відмовлено. У подальшому з метою продовження наміру щодо позбавлення позивачів спірного житлового будинку 08 жовтня 2024 року між ОСОБА_4 , в інтересах якого діяла ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 укладено договори купівлі- продажу житлового будинку загальною площею - 301,6 кв.м., житловою площею 109,9 кв.м. з надвірними будівлями: сарай «Б-1», стіни з цегли, площею - 5,4 кв.м., вбиральня «б-1», стіни з цегли, гараж «Г-1», стіни з цегли, площею 56,3 кв.м., колодязь «К1» з металевих труб за ціною 1 400 000,00 грн. (один мільйон чотириста тисяч гривень) та земельної ділянки, площею 0,1032 га, кадастровий номер 7425589500:02:000:0404, за ціною 400 000,00 грн. (чотириста тисяч гривень), що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 . Дані договори посвідчені 08 листопада 2024 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюгою Ю.О. Зазначають, що ОСОБА_2 ніколи не була у спірному будинку, не оглядала його перед купівлею, не знає де він знаходиться, наміру ним користуватись для проживання вона не має. З моменту оформлення спірних договорів вона жодного разу не була у будинку. Стверджують, що відповідачі скористались скрутним становищем, в яке потрапили позивачі у результаті протиправних дій банку та ОСОБА_6 , тому договори купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, укладені між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 мають бути визнані судом недійсними. Вважають, що ці правочини мають ознаки фіктивних, оскільки укладені без наміру створення правових наслідків, тобто реального преходу права власності до покупця. Крім того, ОСОБА_2 шляхом заселеня у динок сторонніх осіб, намагаєься самостійно виселити позивачів з житлового будинку.

Ухвалою Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 серпня 2025 року відкрито загальне позовне провадження у справі.

10 жовтня 2025 року представником відповідача адвокатом Шолох В.О. подано відзив на позовну заяву, у якому вона просить відмовити повністю у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачами не надано доказів на підтвердження обставин, викладених у позові, не спростовано презумпцію правомірності правочину у відповідності до ст.204 ЦК України. Позивачі не є сторонами оспорюваного довоговору, вважає, що позивачі не навели доказів на порушення їх прав та обов`язків на момент укладення спірного договору, умови цього договору не стосуються їх прав та обов`язків. Вважає, що повторне оспорювання ідентичної правової ситуації з тих самих підстав за відсутності нових релевантних обставин є зловживанням процесуальними правами.

Ухвалою Чернігівського районного суду Чернігівської області від 17 листопада 2025 року підготовче провадження у справі закрито та призначено судовий розгляд.

У судовому засіданні представник позивачів адвокат Ісаков Д.Г позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві. Зазначив, що ОСОБА_2 придбала будинок позивачів з єдиною метою позбавити їх єдиного житла, мети ним користуватись вона не мала, будинок не оглядала, не цікавилась його станом. Спірний будинок позивачами придбано не за рахунок кредитних коштів, суди визнали право позивачів на користування цим будинком, отже, у випадку його продажу, позивачам повинно бути надано інше житло.

Позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві. Зазначив, що він проживав у будинку на момент укладенння спірного договору купівлі- продажу, відповідач ОСОБА_2 ніколи не бачила цей будинок, не приїжджала, не цікавилась його станом, однак вона є подругою ОСОБА_5 . Це фіктивний договір, ОСОБА_2 не мала наміру проживати у будинку та користуватись ним. Саме ОСОБА_5 отримала цей будинок від ОСОБА_4 як компенсацію за вихід з уставного капіталу спільного бізнесу її покійного чоловіка та ОСОБА_4 .

Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про розгляд справи повідомлений своєчасно та належним чином.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, про причини неявки суд не повідомила, про розгляд справи повідомлялась своєчасно та належним чином.

Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Шолох О.В. у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його необгрунтованим та безпідставним. Вважала, що доводи позивача є припущеннями, непідтвердженими належними доказами у справі. ЇЇ довірителька не була обізнана, що у будинку проживають позивачі. Укладенням спірного договору не порушені жодні права позивачів, сторонами цього договору вони не є.

Третя особа приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюга Ю. О. у судове засідання не з`явився, надав заяву, у якій просить розглянути справу за його відсутності та зазначив, що позовні вимоги не визнає.

Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши письмові докази у справі, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

З матеріалів справи та досліджених у судовому засіданні рішень судів з приводу спорів позивачів у різних судових інстанціях вбачається таке.

30 травня 2012 року між ПАТ «Банк «Богуслав» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір. Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передала в іпотеку належний їй на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями, загальною площею 301,6 кв. м та земельну ділянку, площею 0,1032 га, кадастровий номер: 7425589500:02000:0404, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_3 належним чином не виконала, у зв`язку з чим банк задовольнив свої вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом його продажу від свого імені в порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку». 09 грудня 2015 року між ПАТ «Банк «Богуслав» та ОСОБА_6 укладено договори купівлі - продажу вищезазначеного житлового будинку та земельної ділянки, цього ж дня право власності позивача на нерухоме майно було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 20 жовтня 2017 року ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_6 житловий будинок загальною площею - 301.6 кв .м., житловою площею 109,9 кв.м. з надвірними будівлями: сарай «Б-1», стіни з цегли, площею - 5,4 кв.м., вбиральня «6-1», стіни з цегли, гараж «Г-1», стіни з цегли, площею 56,3 кв.м., колодязь «К1» з металевих труб за ціною 130 000,00 грн. (сто тридцять тисяч гривень) та земельну ділянку площею 0,1032 га, кадастровий номер 7425589500:02:000:0404, за ціною 20 000,00 грн. (двадцять тисяч гривень), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .(а.с.41-44).

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 квітня 2021 року у справі № 748/2187/20 відмовлено ОСОБА_3 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , треті особи приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Пінчук Наталія Григорівна, ОСОБА_1 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1032 га, кадастровий номер: 7425589500:02:000:0404 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 20 жовтня 2017 року.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 748/2187/20 апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області без змін. (а.с. 95-97).

За договорами купівлі-продажу від 08 листопада 2024 року, посвідченими 08 листопада 2024 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюгою Ю.О. та зареєстрованим за №2119, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_4 від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_5 , житловий будинок загальною площею - 301.6 кв.м., житловою площею 109,9 кв.м. з надвірними будівлями: сарай «Б-1», стіни з цегли, площею - 5,4 кв.м., вбиральня «6-1», стіни з цегли, гараж «Г-1», стіни з цегли, площею 56,3 кв.м., колодязь «К1» з металевих труб за ціною 1 400 000,00 грн. (один мільйон чотириста гривень) та земельну ділянку площею 0,1032 га, кадастровий номер 7425589500:02:000:0404, за ціною 400 000,00 грн. (чотириста тисяч гривень), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .(а.с.38-39,139-144).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду послідовно у своїх рішеннях викладала висновок, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.02.2022 року у справі № 761/36873/18.

У судовій практиці Верховного Суду сформувався сталий підхід, за якого застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. mutatis mutandis висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої–п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У цій справі правовою підставою позову визначено статтю 234 ЦК України – «Правові наслідки фіктивного правочину».

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що відповідно статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).

Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Позивач зазначає, що оспорювані правочини про відчуження домоволодіння та земельної ділянки в АДРЕСА_1 були укладені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цими правочинами, тобто реальним переходом права власності на вказане майно від ОСОБА_4 до ОСОБА_2 .

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого2018рокуусправі№ 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

З досліджених судом доказів встановлено, що в договорі купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 08 листопада 2024 року сторони договору обумовили всі істотні умови договору, зокрема у п.3.2 Договору передбачили перехід права власності на житловий будинок до покупця з моменту державної реєстрації права власності У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а також в пункті 2 визначили порядок оплати та розрахунків за договорами, зокрема підписання цього договору буде свідчити, що розрахунки за відчуваний будинок здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця. Договори купівлі- продажу належним чином оформлені та підписані сторонами, жодних застережень не містять.

Право власності на житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 з 08 листопада 2024 року зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав. (а.с.40).

Крім того, свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні надала показання, що за дорученням ОСОБА_4 , посвідченим нотаріусом у м. Києві, у листопаді 2020 року уклала від його імені договір купівлі- продажу. Гроші за продаж будинку 2 000 000 грн. передала ОСОБА_4 особисто. На момент укладення договору вона не цікавилась чи хтось проживає у будинку, наскільки їй відомо сім`я ОСОБА_11 у цьому будинку мала проживати до 2019 року.

За таких обставин, оскільки після укладення спірних договорів спірне майно було зареєстровано на праві власності за покупцем ОСОБА_2 , тобто передбачені цими договорами правові наслідки дійсно настали, суд вважає, що відсутні правові підстави для визнання цих правочинів недійсними з підстав фіктивності, оскільки стороною позивача не доведено, що спірні договори купівлі-продажу є фіктивними та укладеними без мети настання реальних наслідків.

Положення частини шостої ст. 81 ЦПК України забороняють здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

З правової позиції викладеної в постанові Верховного суду від 16.09.2020 року по справі № 504/791/14-ц, вбачається, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Як уже встановлено судом, позивачі не є сторонами оспорюваних договорів, та на час їх укладення не були власниками домоволодіння та земельної ділянки.

Сам факт переходу права власності на домоволодіння до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника будинку, які в ньому проживають, без надання іншого житлового приміщення. Законність такого виселення, яке є втручанням у право на житло та на повагу до приватного житла у розумінні ст.8 Конвенцї про захист прав людини і осоновоположних свобод та має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

За положеннями ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює докази належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності.

Таким чином, на думку суду, позивачами не доведено, які саме їх права або інтереси порушені відповідачами, і що саме задоволення позову про визнання оспорюваних договорів купівлі- продажу недійсними призведе до поновлення якогось конкретного порушеного їх права, за захистом якого вони звернулась до суду, як і не встановлено підстав для визнання оспорюваних позивачами правочинів недійсними. А тому, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у повному обсязі.

Відповідно до положень ч.1, 2 ст.141 ЦПК України у разі відмови у позові судовий збір позивачам не відшкодовується.

Керуючись ст. 2,5, 10-13, 18, 141, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд –

У Х В А Л И В:

Відмовити ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюга Юрій Олександрович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1032 га, кадастровий номер: 7425589500:02:000:0404 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладених 08 листопада 2024 року між ОСОБА_4 , в інтересах якого діяла Доманнікова, та ОСОБА_2 .

Відомості про учасників справи відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідетифікаційний номер: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер відсутній, місце реєстрації: АДРЕСА_5 .

Третя особа: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Дремлюга Юрій Олександрович, робоче місце за адресою: м. Чернігів, вул. Борисоглібська, 7.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому не було вручено рішення у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Суддя Хоменко Л.В.