Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №740/3393/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

Іменем України

24 серпня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 740/3393/25

Головуючий у першій інстанції – Демченко Л. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1742/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого-судді Разгуляєвої О. В.,

суддів Любчика О. В., Стельмаха А. П.,

із секретарем Мисник С. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виконавчий комітет Переяславської міської ради Бориспільського району Київської області як орган опіки та піклування,

прокурор Сидоренко Ю. К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 19 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав,

У С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення її батьківських прав. В обґрунтування посилався на те, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2010 по 2019 рік, від спільного проживання мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказував, що у 2019 році ОСОБА_2 разом із дитиною виїхала на проживання до Броварського району Київської області, а з 2023 року дитина проживає разом з ним та перебуває на його повному утриманні.

За доводами позову, відповідач тривалий час не бере участі у вихованні дитини, не цікавиться її життям, станом здоров`я, навчанням та розвитком, не надає матеріальної допомоги на її утримання, не підтримує з нею спілкування та фактично самоусунулася від виконання батьківських обов`язків.

Як стверджував позивач, вказані обставини свідчать про свідоме ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та є підставою для позбавлення її батьківських прав.

Посилаючись на положення ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» ст. 164-166 СК України, у позові ОСОБА_1 просив позбавити ОСОБА_2 батьківських правв відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 02.07.2025 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав передано на розгляд до Бобровицького районного суду Чернігівської області за підсудністю.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення

Заочним рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 19.05.2026 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, відмовлено.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , поклавши на Службу у справах дітей та сім`ї Переяславської міської ради Бориспільського району Київської області, контроль за виконанням нею батьківських обов`язків.

Рішення обґрунтовано тим, що надані докази на підтвердження обставин ухилення відповідача ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини є непереконливими та у своїй сукупності недостатніми для висновку про наявність у її діях свідомого та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків, а сам по собі факт відсутності активної участі відповідача у вихованні дитини або недостатня комунікація з навчальними та медичними закладами не може автоматично свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків, оскільки у справах цієї категорії підлягає доведенню саме умисна поведінка, спрямована на самоусунення від виховання дитини.

Також за висновком суду, позбавлення батьківських прав як виключний захід застосовується лише за умови доведення свідомого, систематичного та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків, проте матеріали справи не містять беззаперечних та належних доказів того, що відповідач повністю ухилилася від виконання батьківських обов`язків щодо виховання дитини, або що її поведінка носила умисний характер та була спрямована саме на невиконання таких обов`язків у розумінні, необхідному для застосування крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення батьківських прав.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 – адвокат Коляденко І. В. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 19.05.2026 і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За доводами апеляційної скарги рішення судом ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

В обґрунтування заявник посилається, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, дав неправильну оцінку обставинам справи та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав у зв`язку з відсутністю доказів ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, оскільки це підтверджується наданими доказами, а саме: довідкою Переяславської міської ради від 10.06.2025, довідками Переяславської гімназії № 5 Переяславської міської ради від 10.06.2025, актом обстеження житлових та побутових умов проживання ОСОБА_1 від 09.04.2025, характеристикою КП «Управляюча компанія «Виробниче управління житлово-комунального господарства» Переяславської міської ради від 09.06.2025, висновком органу опіки та піклування виконавчого комітету Переяславської міської ради щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 від 18.11.2025.

Вказує, що з матеріалів справи вбачається, що з 2023 року малолітній ОСОБА_3 проживає разом із батьком ОСОБА_1 , який самостійно забезпечує його виховання, утримання та розвиток, що підтверджується висновком про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 , виданого органом опіки та піклування Переяславської міської ради 20.05.2025 за №211-11.

Проте заявник вважає, що суд першої інстанції в порушенні ст. 263 ЦПК України допустив однобічність та неповноту, оскільки не надав оцінки письмовому доказу - висновку про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 , виданого органом опіки та піклування Переяславської міської ради 20.05.2025 за №211-11, який міститься в матеріалах справи, який приймався з урахуванням рекомендації комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Переяславської міської ради (протокол № 6 від 14.05.2025).

Також за доводами скарги, суд першої інстанції не зазначив докази, які відхилені та мотиви їх відхилення, а мотивував лише тим, що надаючи оцінку поданим позивачем доказам за своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов висновку, що надані докази на підтвердження обставин ухилення відповідача від участі у вихованні дитини є непереконливими та у своїй сукупності недостатніми для висновку про наявність у її діях свідомого та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків.

Заявник наголошує на тому, що ОСОБА_2 не забезпечує необхідне харчування, медичний догляд, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення в дуже важливий для формування її особистості вік; не надає дитині доступ до культурних та інших духовних цінностей; не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляє інтересу до її внутрішнього світу; не створює умови для отримання нею освіти. Відповідач ОСОБА_2 не розуміє батьківського обов`язку, не виявляє ніяких материнських почуттів, не займалась та не займається вихованням та утриманням дитини, не задумується про долю дитини, її майбутнє, не може навчити її моральним та суспільним цінностям: любові, взаєморозумінню, взаємоповазі, добру, оскільки її бездіяльність суперечить моральним засадам суспільства.

Тому вважає, що пасивна поведінка відповідача ОСОБА_2 протягом тривалого часу, зокрема більше трьох років, свідчить про свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов`язками, а також про відсутність інтересу до дитини та можливість відновлення сімейних зв`язків.

Крім того, заявник вказує на те, що у резолютивній частині заочного рішення судом зазначено третьою особою Службу у справах дітей та сім Переяславської міської ради Бориспілького району Київської області, хоча третьою особою у справі є виконавчий комітет Переяславської міської ради як орган опіки та піклування.

Рух справи в апеляційному суді

На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали справи, проте відзив від ОСОБА_2 , виконавчого комітету Переяславської міської ради Бориспільського району Київської області та прокурора. до апеляційного суду не надходив.

Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Поштова кореспонденція (ухвала про відкриття апеляційного провадження та судова повістка), направлена на зареєстровану адресу проживання ОСОБА_2 , що підтверджується листом Новобасанської сільської ради Чернігівської області від 27.06.2025 (а.с. 26), повернулась до апеляційного суду із зазначенням причини повернення «адресат відсутній» (а.с. 158, 159), що згідно положень п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України є належним повідомленням учасника справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Судом встановлено, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с. 9).

Відповідно до довідки, виданої виконавчим комітетом Переяславської міської ради, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із ним проживає його син — ОСОБА_3 (а.с. 15).

Згідно з довідкою, виданою Переяславською гімназією № 5 Переяславської міської ради, ОСОБА_3 навчається у 4 класі зазначеного навчального закладу (а.с. 16).

Відповідно до довідки Переяславської гімназії № 5 Переяславської міської ради, ОСОБА_3 , учень 4 класу, прибув до навчального закладу 29 серпня 2023 року зі смт Згурівка. З цього часу дитина проживає разом із батьком. У довідці зазначено, що ОСОБА_1 належним чином виконує батьківські обов`язки, цікавиться життям дитини у школі, забезпечує її матеріально, допомагає у навчанні та проводить із сином вільний час. Також батько бере активну участь у житті класу, відвідує батьківські збори, виконує рекомендації педагогів та сприяє належному навчанню і вихованню дитини. Крім того, у довідці вказано, що ОСОБА_2 за період навчання дитини жодного разу не відвідувала навчальний заклад, не цікавилася успішністю сина у класного керівника чи адміністрації гімназії, не була присутня на батьківських зборах, не проживає разом із сім`єю та участі у вихованні дитини не бере (а.с.17).

Згідно з актом обстеження житлових та побутових умов проживання ОСОБА_1 , складеним депутатом Переяславської міської ради, встановлено, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , однак фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 . За вказаною адресою разом із позивачем проживає його неповнолітній син ОСОБА_3 , 2016 р.н. Власником житлового будинку є мати позивача — ОСОБА_4 . Під час обстеження встановлено, що житловий будинок має три житлові кімнати, кухню, ванну кімнату із санвузлом, коридор та веранду. Будинок мебльований, забезпечений необхідною побутовою технікою та всіма комунальними зручностями. Житлові умови є задовільними та придатними для проживання, у тому числі створені належні умови для проживання та розвитку дитини (а.с.19).

Відповідно до характеристики, виданої КП «Управляюча компанія «Виробниче управління житлово-комунального господарства» Переяславської міської ради, ОСОБА_1 працює на посаді слюсаря-сантехніка з листопада 2020 року. За місцем роботи характеризується позитивно, як відповідальний та сумлінний працівник, який належним чином виконує покладені на нього обов`язки, користується авторитетом та повагою серед колег, є доброзичливим, комунікабельним та дисциплінованим (а.с.21).

Висновком органу опіки та піклування виконавчого комітету Переяславської міської ради щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2010 по 2019 рік та мають спільного сина. З 2023 року малолітній ОСОБА_3 проживає разом із батьком ОСОБА_1 , який самостійно забезпечує його виховання, утримання та розвиток. Дитина навчається у Переяславській гімназії № 5, де батько постійно цікавиться її навчанням, бере участь у шкільному житті та належним чином виконує батьківські обов`язки. Відповідач участі у вихованні дитини не бере, навчальним закладом не відвідувалась, успіхами та станом здоров`я сина не цікавилась. Зі слів дитини та відповідно до інформації навчального закладу, мати тривалий час не підтримує з ним спілкування, а будь-які згадки про неї викликають у дитини негативні емоційні переживання.

Органом опіки та піклування встановлено, що місце проживання ОСОБА_2 з`ясувати не вдалося, за місцем реєстрації вона не проживає, повідомити своє фактичне місце проживання працівникам служби у справах дітей відмовилася. На засідання комісії з питань захисту прав дитини не з`явилася, причин неявки не повідомила. За результатами проведеної перевірки орган опіки та піклування дійшов висновку, що ОСОБА_2 свідомо усунулася від виконання своїх батьківських обов`язків щодо сина, у зв`язку з чим визнав доцільним позбавлення її батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_3 (а.с.72-73).

Позиція апеляційного суду

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосоване правове регулювання

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що надані докази на підтвердження обставин ухилення відповідача ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини є непереконливими та у своїй сукупності недостатніми для висновку про наявність у її діях свідомого та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків, а сам по собі факт відсутності активної участі відповідача у вихованні дитини або недостатня комунікація з навчальними та медичними закладами не може автоматично свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків, оскільки у справах цієї категорії підлягає доведенню саме умисна поведінка, спрямована на самоусунення від виховання дитини.

Також за висновком суду, позбавлення батьківських прав як виключний захід застосовується лише за умови доведення свідомого, систематичного та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків, проте матеріали справи не містять беззаперечних та належних доказів того, що відповідач повністю ухилилася від виконання батьківських обов`язків щодо виховання дитини, або що її поведінка носила умисний характер та була спрямована саме на невиконання таких обов`язків у розумінні, необхідному для застосування крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення батьківських прав.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам чинного законодавства. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, враховуючи наступне.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення вищенаведеної статті дозволяє дійти висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції, батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

Згідно статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

Пунктами 15, 16, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інше) є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Отже, законом визначено, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо та є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від стандарту «достатність доказів», передбачає необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.

Проте у справах про позбавлення батьківських прав, яке є крайнім заходом, з урахуванням підходів Верховного Суду закріплений стандарт «достатніх та переконливих доказів», який означає, що докази, надані стороною, повинні бути достатніми для переконання суду у наявності підстав для позбавлення батьківських прав. Цей стандарт доказування є вищим, ніж «вірогідність доказів» (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2025 року у справі № 594/837/24).

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (див. постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 06 вересня 2023 року у справі № 545/560/21, 06 березня 2024 року у справі № 150/137/23, від 20 березня 2024 року у справі № 405/5236/20).

Судом першої інстанції встановлено, що неповнолітній син сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , після припинення між батьками шлюбних стосунків залишився спочатку проживати із матір`ю, а з 2023 року почав проживати разом з батьком ОСОБА_1 .

У підтвердження позовних вимог про позбавлення батьківських прав, позивач посилався на те, що з 2023 року дитина проживає разом з ним та знаходиться на повному його утриманні, а відповідач тривалий час не бере участі у вихованні дитини, не цікавиться її життям, станом здоров`я, розвитком, навчанням та не надає матеріальної допомоги на її утримання.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що зазначаючи у позовній заяві про ухилення відповідачки від виконання своїх обов`язків по вихованню сина, позивач не надав жодних доказів на підтвердження своїх вимог, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову щодо позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.

Крім того, апеляційний суд враховує, що позивачем не надано суду належних і допустимих документальних доказів на підтвердження свідомого ухилення відповідачем ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків по відношенню до свого сина на момент звернення до суду.

Ухилення від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дітей є умисною протиправною поведінкою, яка характеризується психічним ставленням особи до своєї поведінки та її наслідків: усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки; передбачення її суспільно небезпечних наслідків; бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Апеляційний суд зважає, що у справі відсутні докази застосування до відповідача ОСОБА_2 будь-яких заходів впливу з боку органів внутрішніх справ, бесіди, попередження з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування за весь час спільного проживання, також у справі відсутні докази перебування сім`ї на обліку в соціальних службах як така, що опинилась в складних життєвих обставинах.

Крім того, відповідно до частин четвертої-шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

За положенням частини шостої статті 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Вказаний висновок має рекомендаційний характер.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Переяславської міської ради Бориспільського району Київської області від 18.11.2025 затверджено висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У висновку зазначено, що ОСОБА_2 свідомо усунулась від виконання батьківських обов`язків відносно ОСОБА_3 , що може бути підставою для позбавлення батьківських прав на підставі ст. 164 СК України (а.с. 72-73).

Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що даний висновок органу опіки та піклування не є обов`язковим для суду, а має лише рекомендаційний характер.

Як встановлено, висновок щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 по відношенню до її сина, був складений без її участі та на підставі наданої позивачем інформації.

Надавши оцінку фактичним обставинам справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що налагодження стосунків між матір`ю та дітьми відповідає інтересам дітей, які позбавлені можливості спілкування з матір`ю у зв`язку з тим, що вони проживають окремо.

Висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 щодо сина є документом, який подається для прийняття відповідного рішення, тобто він є лише доказом у цивільній справі, який підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами та не може бути самостійним доказом. Ці документи можуть бути лише доказом, якому буде надаватися оцінка при вирішенні по суті питання, для вирішення якого вони складались і, відповідно, при вирішенні якого з ними можна погодитись чи не погодитись.

У свою чергу висновок органу опіки та піклування не містить в собі відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування ОСОБА_2 своїми обов`язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення її батьківських прав відносно дітей.

У вказаному висновку органу опіки та піклування не наведено жодних даних про роботу або намагання цього органу, відповідального за захист прав дітей, об`єктивно визначити ставлення матері до дитини, не зазначено, чому саме позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 має стати на користь інтересам дитини.

Отже, зазначений висновок виконавчого комітету Переяславської міської ради Бориспільського району Київської області від 18.11.2025 є неповним та необ`єктивним, тому обґрунтовано не врахований судом першої інстанції при вирішенні спору.

Таку ж позицію висловив і Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2019 року при розгляді справи № 331/5427/17, у постанові від 23 квітня 2020 року при розгляді справи № 420/1075/17, у постанові від 06 травня 2020 року при розгляді справи № 753/2025/19.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення одного з батьків батьківських прав (постанова Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № 685/511/19).

Позивач не обґрунтував та не надав суду першої інстанції та апеляційному суду доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення ОСОБА_2 відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківських прав та не надав доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків відносно дитини.

Проживання відповідачки окремо від дитини не свідчить про те, що вона не бажає брати участі в утриманні та вихованні сина, тобто свідомо й умисно нехтує своїми батьківськими обов`язками.

З урахуванням викладеного вище, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції доводи скарги щодо помилковості висновку суду про відсутність доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків, оскільки відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Позбавлення відповідачки батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дітей на їх виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено, тому з урахуванням якнайкращих інтересів дитини, за обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення його батьківських прав, суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Твердження позивача щодо того, що відповідач свідомо не виконує свою функцію матері по відношенню до сина є необґрунтованими, оскільки обов`язок доказування у справах про позбавлення батьківських прав лежить саме на позивачеві, а така позиція позивача свідчить про безпідставне перекладення покладеного на нього обов`язку доказування на ОСОБА_2 .

Позивачем ОСОБА_1 належними та допустимими доказами як в суді першої, так і апеляційної інстанціях не доведено, що позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього сина є обґрунтованим заходом впливу і буде слугувати якнайкращим інтересам самої дітини та не доведено, що змінити поведінку матері по відношенню до дитини немає можливості.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі були предметом дослідження у суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Крім того, апеляційний суд враховує, що відповідно до ч. 2, 3 ст. 171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї. Подібний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21).

Отже, колегія суддів зважає на те, що хоча думка дітей у вирішенні спору про позбавлення батьківських прав є важливою, вона не може бути визначальною, і така думка не є свідченням того, що позбавлення батьківських прав призведе до забезпечення якнайкращих інтересів дітей.

Разом з тим, під час розгляду справи судом першої інстанції дитина допитана не була, а згідно наявного в матеріалах справи висновку про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, було з`совано, що йому відомий номер телефону матері, батько не забороняє спілкуватись з матір`ю, проте він не бажає з нею спілкуватись та проживати (а.с. 12-13).

Колегія суддів апеляційного суду враховує, що проживання ОСОБА_2 окремо від дитини очевидно ускладнює піклування про дитину і через відсутність фізичного спілкування дитини з матір`ю позиція батька впливає на сприйняття певних обставин самою дитиною.

Також апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що думка дитини не є для суду абсолютною і не позбавляє суд можливості ухвалити рішення всупереч такій думці (постанова Верховного Суду від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24).

Доводи скарги про те, що судом першої інстанції не надав оцінки висновку про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 , виданого органом опіки та піклування Переяславської міської ради 20.05.2025 за №211-11, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції та не є підставою для позбавлення відповідача батьківських прав лише з цих підстав без надання інших доказів ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків по відношенню до сина.

З огляду на необхідність забезпечення якнайкращих інтересів дитини, суд вважає, що відсутні підстави для застосування до відповідача такого крайнього (виняткового) заходу впливу, як позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею.

З мотивів, викладених вище, судова колегія приходить до висновку, що належних, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Матеріали справи не містять та позивачем не надано характеристики, докази винної поведінки відповідача та умисного ухилення її від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Сам факт проживання матері окремо від дитини, невідвідування матір`ю шкільного закладу не є достатньою підставою для висновку про доцільність позбавлення особи батьківських прав з огляду на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом для впливу на особу, яка не виконує батьківських обов`язків.

При розгляді даної справи судом не встановлено, що мати ухиляється від виконання батьківських обов`язків свідомо, не виконує своїх батьківських обов`язків, оскільки такі обставини не підтверджені належними та допустимими доказами.

Колегія суддів вважає, що при вирішенні даного спору суд на підставі правильно оцінених доказів, зробив обґрунтований висновок про те, що наведені позивачем підстави, передбачені для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49), проте, наявності таких обставин у цій справі не доведено.

Крім того апеляційний суд звертає увагу на те, що у наданих позивачем доказів на підтвердження підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав не містять жодної інформації щодо предмету спору.

Метою позбавлення батьків їх батьківських прав є захист дитини та обмеження присутності у її житті того із батьків, хто здатен заподіяти реальну непоправну шкоду її життю, здоров`ю та психологічному благополуччю, а не винесення формального судового рішення.

Натомість таких обставин позивачем доведено не було.

Наявні у справі докази (характеристики, акти обстеження) дійсно підтверджують пасивну поведінку відповідачки та її відстороненість від виховання неповнолітнього сина, однак вони не доводять, що така поведінка є результатом саме її умисного нехтування своїми обов`язками в такій ступені, що вона (поведінка) не може бути змінена по відношенню до сина і що зі сторони органу опіки і піклування та Служби у справах дітей вживалися заходи щодо спонукання відповідачки до виконання батьківських обов`язків і такі заходи позитивних результатів не дали.

Відповідачка жодного разу не притягувалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності за неналежне виконання обов`язків щодо сина.

Доказів які б свідчили про аморальний спосіб життя відповідачки, зловживання алкогольними напоями або наркотичними засобами, або наявність у неї такого захворювання (в тому числі і психічного розладу), яке робить неможливим виховання сина, матеріали справи не містять.

Посилання на відсутність матеріального забезпечення відповідачем свого сина не приймаються судом, оскільки з 2023 року, з моменту проживання дитини з позивачем, він не звертався до суду з позовом про примусове стягнення аліментів на дитину, що не виключає надання такого забезпечення відповідачкою у добровільному порядку.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що в резолютивній частині рішення судом неправильно зазначено третю особу не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки таке процесуальне порушення не призвело до неправильного вирішення справи.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

При цьому слід роз`яснити відповідачці, що вона має зважати на те, що залишення поза увагою попередження суду про необхідність змінити ставлення до виконання батьківських обов`язків в подальшому може бути визнано достатньою підставою для позбавлення її батьківських прав.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21, від 09 червня 2023 року у справі № 591/6037/21, від 06 березня 2024 року у справі № 317/2256/22.

У цій справі суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що пріоритетним для позивача є не спір між батьками про ухилення матері від виконання нею батьківських обов`язків і, як наслідок, - позбавлення її батьківських прав з метою якнайкращого захисту інтересів та прав дитини, а інша мета встановлення рішенням суду в цій справі існування певних обставин в умовах війни з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін у відповідності до положень ст. 375 ЦПК України.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 19 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 27.08.2026.

Головуючий О. В. Разгуляєва

Судді О. В. Любчик

А. П. Стельмах