Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №904/392/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.08.2026 м. Дніпро Справа № 904/392/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Левшиної Г.В., Ярешко О.В.,

секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.,

Представники сторін:

від позивача за первісним позовом: Виродов А.Ю.;

від відповідача за первісним позовом (апелянта): Добровольський А.Т.;

від відповідача за первісним позовом (апелянта): Фірсова С.В.;

вільний слухач: Гненний Д.А.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 (суддя Г.В. Манько)

у справі № 904/392/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНАЙТЕД ЕНЕРДЖІ"

до Акціонерного товариства "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ"

про стягнення 353 552 612, 90 грн

за зустрічним позовом Акціонерного товариства "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНАЙТЕД ЕНЕРДЖІ"

про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» про стягнення 353 552 612,90 грн заборгованості за договором № 22/01/19-1 про постачання електричної енергії споживачу від 19.01.2022.

У межах цієї ж справи Акціонерним товариством «Нікопольський завод феросплавів» було пред`явлено зустрічний позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» про зобов`язання вчинити певні дії.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2024 у справі № 904/392/24 первісний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» задоволено повністю: стягнуто з Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» 353 552 612,90 грн заборгованості за договором № 22/01/19-1 про постачання електричної енергії споживачу від 19.01.2022 та 1 059 800 грн судового збору; у задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.03.2025 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2024 у справі № 904/392/24 залишено без змін.

На виконання зазначеного судового рішення Господарським судом Дніпропетровської області 21.04.2025 видано відповідний наказ.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 у задоволенні заяви Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» про визнання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню в частині непогашеного залишку основного боргу у розмірі 328 502 686, 19 грн, відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до положень статті 328 Господарського процесуального кодексу України виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, зокрема, якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Місцевий господарський суд установив, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 у порядку статті 336 Господарського процесуального кодексу України звернуто стягнення на грошові кошти у розмірі 328 502 686,19 грн, що належать АТ «Нікопольський завод феросплавів», яке має заборгованість перед ТОВ «Юнайтед Енерджі», в рахунок задоволення вимог стягувача у виконавчому провадженні № 81339763.

Водночас суд дійшов висновку, що саме по собі постановлення ухвали про звернення стягнення на відповідні грошові кошти не підтверджує фактичного виконання грошового зобов`язання АТ «Нікопольський завод феросплавів» у заявленому розмірі.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не надано належних доказів фактичного добровільного або примусового виконання судових рішень у справах № 904/392/24 та № 910/8742/24 щодо стягнення грошових коштів у сумі 328 502 686, 19 грн. За відсутності доказів фактичного виконання у відповідній частині суд не встановив передбачених законом підстав для визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24, Акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити заяву АТ «Нікопольський завод феросплавів» про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Зокрема, скаржник просить визнати наказ Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 таким, що не підлягає виконанню в частині непогашеного залишку основного боргу у розмірі 328 502 686,19 грн, який, за твердженням апелянта, охоплюється сумою, на яку звернуто стягнення ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24.

Крім того, в апеляційній скарзі АТ «Нікопольський завод феросплавів» заявлено клопотання про зупинення до закінчення апеляційного розгляду виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24, у тому числі у виконавчому провадженні № 81311077, з посиланням на ризик подвійного стягнення однієї й тієї самої суми.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів», обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначає, що оскаржувана ухвала постановлена з неправильним застосуванням та порушенням норм процесуального права, зокрема статей 2, 11, 13, 74– 79, 86, 236, 328, 336 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник зазначає, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2024, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.03.2025, з АТ «Нікопольський завод феросплавів» на користь ТОВ «Юнайтед Енерджі» стягнуто 353 552 612,90 грн основного боргу та 1 059 800 грн судового збору, а на виконання рішення 21.04.2025 видано наказ. Судовий збір у сумі 1 059 800 грн АТ «НЗФ» добровільно сплатило 29.12.2025. При цьому, за твердженням апелянта, представник ТОВ «Юнайтед Енерджі» під час розгляду заяви судом першої інстанції підтвердив, що фактичний непогашений залишок основного боргу становить 328 502 686,19 грн.

Апелянт вказує, що 19.06.2026 приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенком Ю.О. відкрито виконавче провадження № 81311077 з примусового виконання наказу від 21.04.2025, у межах якого винесено постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця, визначення мінімальних витрат виконавчого провадження, арешт коштів та арешт майна боржника. Після відкриття цього виконавчого провадження частину заборгованості було примусово стягнуто, внаслідок чого непогашений залишок основного боргу становив 328 502 686,19 грн.

Водночас ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 частково задоволено заяву приватного виконавця Гненного Д.А. та звернуто стягнення на грошові кошти у розмірі 328 502 686,19 грн на рахунках АТ «Нікопольський завод феросплавів», яке має заборгованість перед ТОВ «Юнайтед Енерджі», у рахунок задоволення вимог стягувача у виконавчому провадженні № 81339763 з примусового виконання наказу (дубліката) Господарського суду міста Києва від 07.07.2025 у справі № 910/8742/24. На переконання скаржника, внаслідок цього одна й та сама сума 328 502 686,19 грн одночасно стала предметом двох механізмів примусового виконання: за наказом у справі № 904/392/24, де ТОВ «Юнайтед Енерджі» є стягувачем, та за ухвалою у справі № 910/8742/24, де ТОВ «Юнайтед Енерджі» є боржником перед ПрАТ з іноземними інвестиціями «Синтез Ойл».

Основним доводом апеляційної скарги є помилковість висновку місцевого господарського суду про те, що для застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України АТ «НЗФ» повинно надати докази фактичного добровільного або примусового виконання на суму 328 502 686,19 грн. На думку апелянта, місцевий суд фактично підмінив передбачену частиною дев`ятою статті 336 ГПК України спеціальну процесуальну підставу для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, загальною матеріально-правовою підставою припинення зобов`язання внаслідок його фактичного виконання.

Скаржник посилається на зміст частини дев`ятої статті 336 ГПК України, відповідно до якої звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми. На думку апелянта, юридичним фактом, з яким ця норма пов`язує виникнення відповідної процесуальної підстави, є саме звернення судом стягнення на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником, а не завершення подальшої стадії фактичного списання цих коштів. Такий юридичний факт у спірних правовідносинах, як стверджує скаржник, уже настав у зв`язку з постановленням Господарським судом міста Києва ухвали від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 на суму 328 502 686,19 грн.

Апелянт вважає, що тлумачення, застосоване судом першої інстанції, фактично позбавляє частину дев`яту статті 336 ГПК України самостійного процесуального значення. За його позицією, якби обов`язковою передумовою застосування цієї норми було попереднє фактичне списання коштів, після такого списання йшлося б уже про наслідки здійсненого виконання та припинення зобов`язання у відповідній частині, а не про превентивне недопущення подвійного виконання. Саме тому скаржник розглядає механізм частини дев`ятої статті 336 ГПК України як такий, що має превентивний характер та покликаний не допустити стягнення однієї й тієї самої заборгованості з особи двічі.

У взаємозв`язку із цим АТ «НЗФ» посилається на частину другу статті 328 ГПК України, яка передбачає можливість визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, якщо обов`язок боржника відсутній повністю або частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. На думку скаржника, частина дев`ята статті 336 ГПК України і є такою спеціальною процесуальною «іншою причиною», яка після звернення стягнення на кошти особи, що має заборгованість перед боржником, виключає подальше паралельне виконання виконавчого документа, за яким такий боржник виступає стягувачем. Тому апелянт вважає помилковим поставлення судом першої інстанції застосування статей 328 та 336 ГПК України у залежність від фактичного списання коштів.

Окремо скаржник наголошує, що ризик подвійного стягнення у цій справі є не теоретичним, а реальним та підтвердженим матеріалами справи. Так, наказ від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 перебуває на примусовому виконанні у виконавчому провадженні № 81311077 приватного виконавця Лисенка Ю.О., в якому накладено арешт на кошти та майно АТ «НЗФ». Одночасно ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 уже звернуто стягнення на кошти АТ «НЗФ» у сумі 328 502 686,19 грн у межах іншого виконавчого провадження № 81339763.

Крім того, після постановлення ухвали Господарського суду міста Києва приватний виконавець Гненний Д.А. виніс постанову про арешт коштів АТ «НЗФ» як особи, яка має заборгованість перед боржником, у межах 328 502 686,19 грн та направив АТ «НЗФ» вимогу про перерахування цієї суми на депозитний рахунок приватного виконавця. Апелянт стверджує, що неможливість виконати зазначену вимогу зумовлена не його бездіяльністю чи ухиленням від виконання, а тим, що кошти та майно товариства вже арештовані приватним виконавцем Лисенком Ю.О. у виконавчому провадженні № 81311077. Таким чином, за доводами скаржника, саме продовження виконання наказу у справі № 904/392/24 перешкоджає виконанню ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 та водночас створює можливість повторного стягнення тієї самої суми.

АТ «НЗФ» також вказує на неналежну, на його думку, оцінку судом першої інстанції поданих доказів. Скаржник зазначає, що місцевий господарський суд обмежився посиланням на відсутність доказів фактичного виконання, проте не надав належної оцінки сукупності доказів, які підтверджують існування двох одночасних механізмів примусового виконання стосовно тієї самої суми. На переконання апелянта, це свідчить про порушення судом вимог статей 74– 79, 86 та 236 ГПК України щодо дослідження й оцінки доказів та належного мотивування судового рішення.

Не погоджується скаржник і з матеріально-правовою кваліфікацією своєї заяви, здійсненою місцевим судом. АТ «НЗФ» наголошує, що не стверджувало, ніби сама ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 становить добровільне виконання зобов`язання у розумінні статті 599 Цивільного кодексу України. Його позиція полягала в тому, що після звернення стягнення на кошти в порядку статті 336 ГПК України подальше виконання наказу, за яким ТОВ «Юнайтед Енерджі» є стягувачем, повинно бути припинено в межах суми, охопленої таким зверненням стягнення, для недопущення подвійного виконання.

У зв`язку із цим апелянт вважає помилковим посилання суду першої інстанції на статті 598, 599 ЦК України як на визначальні норми для вирішення заяви. Заява АТ «НЗФ», як наголошується в апеляційній скарзі, подана на підставі статті 328 ГПК України у взаємозв`язку з частиною дев`ятою статті 336 ГПК України та має передусім процесуальну природу. Таким чином, питання, порушене заявником, за його доводами, не зводилося до встановлення припинення матеріального грошового зобов`язання внаслідок платежу.

Також скаржник заперечує, що задоволення його заяви призвело б до отримання ним «імунітету від стягнення» або дозволило б уникнути виконання судового рішення. За позицією АТ «НЗФ», визнання наказу таким, що не підлягає виконанню в частині 328 502 686,19 грн, лише виключило б можливість подвійного стягнення та забезпечило б подальше виконання відповідного обов`язку в тому виконавчому провадженні, для цілей якого Господарським судом міста Києва 14.07.2026 звернуто стягнення на кошти АТ «НЗФ».

На підтвердження свого тлумачення статей 328 та 336 ГПК України апелянт посилається на ухвалу Господарського суду Київської області від 23.03.2026 у справі № 911/3430/24, яка, за його твердженням, набрала законної сили та стосувалася подібної процесуальної ситуації. У тій справі після постановлення ухвали про звернення стягнення на кошти особи, яка мала заборгованість перед боржником, така особа звернулася до суду, що видав наказ, із заявою про визнання його таким, що не підлягає виконанню в частині суми, на яку було звернуто стягнення. За доводами АТ «НЗФ», відповідну заяву було задоволено, а заперечення про відсутність фактичного стягнення коштів відхилено з огляду на необхідність недопущення паралельного примусового виконання та подвійного стягнення.

Крім того, скаржник посилається на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/3757/24, постановлену, як зазначає апелянт, за аналогічних фактичних та правових обставин за участю тих самих сторін. У тій справі суд задовольнив заяву АТ «НЗФ» про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, на фактичний залишок боргу в розмірі 68 345 654,39 грн. Апелянт визнає, що наведені судові акти не мають преюдиційного значення для цієї справи, однак вважає їх підтвердженням правильності запропонованого ним тлумачення статей 328 та 336 ГПК України та зауважує, що в оскаржуваній ухвалі місцевий суд не навів переконливих мотивів застосування іншого підходу у подібних правовідносинах.

Підсумовуючи доводи апеляційної скарги, АТ «Нікопольський завод феросплавів» вважає, що суд першої інстанції неправильно витлумачив частину дев`яту статті 336 ГПК України, безпідставно пов`язавши можливість її застосування з фактичним списанням грошових коштів; не врахував, що, за позицією апелянта, юридичним фактом для застосування цієї норми є саме звернення стягнення на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником; помилково ототожнив процесуальну заяву за статтями 328, 336 ГПК України з питанням припинення матеріального зобов`язання внаслідок виконання; а також не надав належної оцінки доказам існування паралельних виконавчих дій виконавчому провадженню № 81311077, ухвалі Господарського суду міста Києва від 14.07.2026, постанові приватного виконавця Гненного Д.А. про арешт коштів та його вимозі про їх сплату. З огляду на це апелянт вважає наявними підстави для скасування оскаржуваної ухвали та задоволення поданої ним заяви.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, вважає доводи АТ «Нікопольський завод феросплавів» необґрунтованими, а ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 законною та обґрунтованою, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» погоджується з установленими судом першої інстанції обставинами щодо розміру заборгованості та перебігу виконавчих проваджень. Зокрема, стягувач зазначає, що після відкриття приватним виконавцем Лисенком Ю.О. 19.06.2026 виконавчого провадження № 81311077 частину заборгованості за наказом від 21.04.2025 було примусово стягнуто, а непогашений залишок основного боргу АТ «НЗФ» перед ТОВ «Юнайтед Енерджі» становив 328 502 686,19 грн. Не заперечує ТОВ «Юнайтед Енерджі» і того, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 у порядку статті 336 ГПК України звернуто стягнення на кошти АТ «НЗФ» у такому самому розмірі 328 502 686,19 грн у рахунок задоволення вимог ПрАТ «Синтез Ойл» до ТОВ «Юнайтед Енерджі».

Водночас основний зміст заперечень ТОВ «Юнайтед Енерджі» полягає в тому, що сама по собі ухвала суду про звернення стягнення на кошти відповідно до частини першої статті 336 ГПК України ще не є фактичним стягненням таких коштів та не зумовлює автоматичного настання правового наслідку, передбаченого частиною дев`ятою цієї статті. На переконання стягувача, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні заяви АТ «НЗФ», оскільки останнім не доведено фактичного стягнення коштів у заявленому розмірі. При цьому ТОВ «Юнайтед Енерджі» зауважує, що лаконічність мотивувальної частини оскаржуваної ухвали сама по собі не свідчить про її необґрунтованість.

Обґрунтовуючи таке тлумачення, ТОВ «Юнайтед Енерджі» насамперед посилається на буквальний зміст частини дев`ятої статті 336 ГПК України, відповідно до якої виконавчий документ визнається таким, що не підлягає виконанню «в розмірі стягнутої суми». На думку стягувача, законодавець свідомо розмежував поняття «звернення стягнення на грошові кошти», яким позначається відповідний процесуальний захід, та «стягнута сума», що означає результат уже завершеної дії. Якби законодавець пов`язував обсяг визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виключно із сумою, зазначеною в ухвалі суду, у нормі було б використано формулювання «сума, на яку звернено стягнення». Натомість використання словосполучення «стягнута сума», за позицією ТОВ «Юнайтед Енерджі», свідчить про необхідність фактичного одержання відповідних коштів.

Посилаючись на системне тлумачення статті 336 ГПК України у взаємозв`язку з її частиною шостою, ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що законодавцем передбачено окремий тимчасовий механізм захисту на період вирішення питання про звернення стягнення: суд може заборонити особі, яка має заборгованість перед боржником, вчиняти дії щодо її погашення та/або зупинити виконання судового рішення, за яким з такої особи стягуються кошти на користь боржника. На думку стягувача, існування такого механізму підтверджує наявність часової дистанції між ухваленням судового акта про звернення стягнення та фактичним стягненням відповідних коштів. Інакше, як стверджує ТОВ «Юнайтед Енерджі», механізм частини шостої статті 336 ГПК України був би позбавлений самостійного практичного значення.

Крім того, ТОВ «Юнайтед Енерджі» посилається на взаємозв`язок частини дев`ятої статті 336 ГПК України зі статтею 328 ГПК України та статтями 598, 599 ЦК України. Стягувач вказує, що за змістом частини другої статті 328 ГПК України виконавчий документ може бути визнано таким, що не підлягає виконанню, якщо відповідний обов`язок боржника відсутній повністю або частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням чи з інших причин. Водночас належне виконання як підстава припинення зобов`язання передбачає саме фактичне виконання. Ухвала про звернення стягнення на кошти, на переконання ТОВ «Юнайтед Енерджі», сама по собі не припиняє зобов`язання АТ «НЗФ», а лише створює процесуальну підставу для подальшого вчинення виконавцем дій, спрямованих на фактичне стягнення коштів.

Також стягувач обґрунтовує свою позицію метою передбаченого статтею 336 ГПК України механізму. З посиланням на постанову Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19 ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що заява про звернення стягнення на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником, за своєю суттю є вимогою про стягнення коштів та має забезпечувати досягнення кінцевої мети виконавчого провадження реального виконання судового рішення. На думку стягувача, це також свідчить, що значення має фактичне одержання коштів, а не лише постановлення судового акта, який у майбутньому підлягає виконанню.

На підтвердження розмежування суми, визначеної процесуальним актом, та суми, яка фактично стягнута, ТОВ «Юнайтед Енерджі» посилається також на постанову Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 916/1456/21. За твердженням стягувача, у цій постанові Верховний Суд розмежував суму, визначену у постанові про відкриття виконавчого провадження, та суму, фактично стягнуту за результатами виконання, що, на думку ТОВ «Юнайтед Енерджі», підтверджує використання поняття «стягнута сума» саме щодо реально одержаних коштів.

Підсумовуючи наведені способи тлумачення, ТОВ «Юнайтед Енерджі» вказує, що в матеріалах справи відсутні докази фактичного добровільного чи примусового перерахування 328 502 686,19 грн ані ТОВ «Юнайтед Енерджі», ані ПрАТ «Синтез Ойл». Тому, на думку стягувача, станом на час вирішення заяви відсутня «стягнута сума» у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України, в межах якої наказ від 21.04.2025 міг би бути визнаний таким, що не підлягає виконанню.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» заперечує і проти доводу апелянта, що наведене тлумачення позбавляє статті 328 та 336 ГПК України самостійного значення. На думку стягувача, законодавче регулювання утворює послідовний механізм: на проміжному етапі застосовуються тимчасові процесуальні заходи, передбачені частиною шостою статті 336 ГПК України, тоді як після фактичного стягнення відповідної суми може наставати наслідок, передбачений частиною дев`ятою цієї статті, визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню у фактично стягнутому розмірі.

Щодо посилання скаржника на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19 про набуття особою, яка має заборгованість перед боржником, статусу боржника у виконавчому провадженні ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що цей висновок стосується процесуального статусу такої особи у відповідному похідному виконавчому провадженні. На переконання стягувача, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові не вирішувала питання про момент настання наслідків, установлених частиною дев`ятою статті 336 ГПК України, та не робила висновку про автоматичне припинення можливості виконання первісного виконавчого документа з моменту постановлення ухвали про звернення стягнення.

Стосовно доводів АТ «НЗФ» про ризик подвійного стягнення ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що такий ризик сам по собі не є доказом фактичного стягнення та не може бути підставою для остаточного визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, до одержання відповідних коштів. На думку стягувача, для врегулювання ризику паралельного виконання законодавцем передбачені тимчасові процесуальні заходи, а не безумовне припинення можливості виконання первісного наказу.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» наголошує, що задоволення заяви АТ «НЗФ» до фактичного стягнення коштів створило б ситуацію, за якої наказ у справі № 904/392/24 був би визнаний таким, що не підлягає виконанню, а виконавче провадження № 81311077 закінчено до здійснення АТ «НЗФ» фактичного платежу будь-якому із кредиторів. За позицією стягувача, ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 лише визначає можливість та напрям подальшого примусового стягнення, але сама по собі не підтверджує виконання зобов`язання АТ «НЗФ».

Окремо ТОВ «Юнайтед Енерджі» звертає увагу на подальші дії приватного виконавця Гненного Д.А. після ухвалення Господарським судом міста Києва 14.07.2026 судового рішення. Зокрема, 15.07.2026 виконавець виніс постанову про арешт коштів АТ «НЗФ» та направив вимогу про їх перерахування на депозитний рахунок. На думку стягувача, сама необхідність вчинення таких подальших виконавчих дій підтверджує, що ухвала від 14.07.2026 не є фактичним стягненням коштів, а станом на час розгляду заяви 328 502 686,19 грн фактично стягнуті не були.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» також посилається на те, що ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2026 уже відмовлено у задоволенні клопотання АТ «НЗФ» про зупинення виконання наказу до закінчення апеляційного розгляду. Водночас у відзиві стягувач стверджує, що ризик подвійного стягнення на відповідній стадії має усуватися за допомогою тимчасових процесуальних засобів, а не шляхом остаточного визнання наказу таким, що не підлягає виконанню до фактичного стягнення коштів.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» не погоджується й із посиланням скаржника на ухвалу Господарського суду Київської області від 23.03.2026 у справі № 911/3430/24. Стягувач зазначає, що цей судовий акт постановлений судом першої інстанції в іншій справі та за участю інших сторін, а тому не є висновком Верховного Суду щодо застосування норми права, який належить враховувати відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України. Крім того, на думку ТОВ «Юнайтед Енерджі», з наведеного скаржником змісту цієї ухвали не вбачається дослідження саме питання про співвідношення поняття «сума, на яку звернено стягнення» з поняттям «стягнута сума».

Щодо ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/3757/24, постановленої за участю тих самих сторін, ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що вона також є рішенням суду першої інстанції та не утворює обов`язкової для врахування судової практики. На думку стягувача, наявність протилежних за змістом ухвал суду першої інстанції у подібних правовідносинах свідчить радше про відсутність усталеного підходу та необхідність самостійного вирішення апеляційним судом питання про правильне застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Крім того, ТОВ «Юнайтед Енерджі» зазначає, що ухвала у справі № 904/3757/24 оскаржена ним в апеляційному порядку, як і аналогічна ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 у справі № 904/286/24.

У відзиві ТОВ «Юнайтед Енерджі» також повідомляє про реалізацію ним права на звернення до Вищої ради правосуддя стосовно судових рішень у справах № 904/3757/24 та № 904/286/24, водночас прямо зазначаючи, що ця обставина наводиться виключно для інформування апеляційного суду про процесуальний стан відповідних справ, а не як самостійний аргумент щодо неправильності оскаржуваної у цій справі ухвали чи правильності зазначених судових рішень.

Крім того, ТОВ «Юнайтед Енерджі» вважає задоволення заяви АТ «НЗФ» передчасним із практичної точки зору. Стягувач звертає увагу, що ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 також оскаржується. За твердженням ТОВ «Юнайтед Енерджі», у випадку її подальшого скасування або зміни може відпасти підстава, на яку АТ «НЗФ» посилається як на обґрунтування необхідності визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню. За такої ситуації, на думку стягувача, попереднє визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, могло б призвести до неможливості одержання відповідних коштів як ТОВ «Юнайтед Енерджі», так і ПрАТ «Синтез Ойл», що не відповідало б принципу правової визначеності та завданню господарського судочинства.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» окремо наголошує, що, за його позицією, чинне процесуальне законодавство не передбачає спеціального механізму «відновлення» виконавчого документа після його визнання таким, що не підлягає виконанню, у разі подальшого відпадіння підстав, з яких було здійснено таке визнання. Тому у випадку скасування або зміни ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 попереднє визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню, на думку стягувача, може призвести до ситуації, за якої АТ «НЗФ» фактично не виконає відповідного грошового обов`язку ані перед ТОВ «Юнайтед Енерджі», ані в межах виконавчого провадження на користь ПрАТ «Синтез Ойл».

Додатково ТОВ «Юнайтед Енерджі» посилається на наявність проваджень у справах № 910/10010/25 та № 910/12711/25, у межах яких, за твердженням стягувача, вирішуються питання, пов`язані з неплатоспроможністю ТОВ «Юнайтед Енерджі». Стягувач зазначає, що у випадку виникнення передбачених Кодексом України з процедур банкрутства підстав для дії мораторію це може мати наслідком зупинення стягнення у виконавчому провадженні № 81339763, у межах якого виконується ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026. На думку ТОВ «Юнайтед Енерджі», така можливість додатково свідчить про передчасність остаточного визнання наказу у справі № 904/392/24 таким, що не підлягає виконанню, до фактичного стягнення відповідної суми.

Таким чином, ТОВ «Юнайтед Енерджі» вважає визначальним те, що на час вирішення заяви АТ «НЗФ» 328 502 686,19 грн фактично не були стягнуті ані на користь ТОВ «Юнайтед Енерджі», ані на користь ПрАТ «Синтез Ойл», а тому передбачений частиною дев`ятою статті 336 ГПК України наслідок у вигляді визнання наказу таким, що не підлягає виконанню «в розмірі стягнутої суми», на переконання стягувача, ще не настав. З цих підстав ТОВ «Юнайтед Енерджі» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

10.08.2026 Акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» через підсистему «Електронний суд» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24. Одночасно з апеляційною скаргою апелянтом заявлено клопотання про зупинення виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 до закінчення апеляційного розгляду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчук Л.В. (доповідач), суддів Левшина Г.В., Чус О.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24; розгляд апеляційної скарги призначено у судовому засіданні на 27.08.2026. Водночас у задоволенні клопотання АТ «Нікопольський завод феросплавів» про зупинення виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 до закінчення апеляційного розгляду відмовлено.

12.08.2026 від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» Виродова Антона Юрійовича надійшла заява про участь у судовому засіданні, призначеному на 27.08.2026, у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

14.08.2026 матеріали справи № 904/392/24 надійшли на адресу Центрального апеляційного господарського суду.

17.08.2026 представником ТОВ «Юнайтед Енерджі» Виродовим А.Ю. повторно подано заяву про забезпечення його участі у судовому засіданні у справі № 904/392/24 у режимі відеоконференції.

20.08.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому товариство просить апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 без змін. Відзив подано в межах строку, встановленого ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2026.

21.08.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Гненного Дмитра Анатолійовича надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. У поданій заяві приватний виконавець зазначив, що розгляд справи № 904/392/24 призначено на 27.08.2026 об 11 год. 30 хв., та, посилаючись на статтю 197 Господарського процесуального кодексу України, просив проводити розгляд справи за його участю в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів через систему EasyCon.

Розпорядженням керівника апарату Центрального апеляційного господарського суду від 26.08.2026 № 728/26, у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Чус О.В. - члена колегії суддів, відповідно до пункту 2.4.6 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Центральному апеляційному господарському суді, затверджених Рішенням зборів суддів Центрального апеляційного господарського суду від 01.04.2025 № 1 (зі змінами), призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі № 904/392/24.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Левшину Г.В., Ярешко О.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.08.2026 прийнято апеляційну скаргу Акціонерного товариства "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 до провадження колегією суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів - Левшиної Г.В., Ярешко О.В.

За результатами апеляційного перегляду у судовому засіданні 27.08.2026 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у справі.

Встановлені судом обставини справи.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2024 у справі № 904/392/24, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.03.2025, первісний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» задоволено повністю та стягнуто з Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» на користь ТОВ «Юнайтед Енерджі» 353 552 612,90 грн заборгованості за договором № 22/01/19-1 про постачання електричної енергії споживачу від 19.01.2022 та 1 059 800 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову АТ «Нікопольський завод феросплавів» відмовлено повністю.

На виконання зазначеного судового рішення, яке набрало законної сили 05.03.2025, Господарським судом Дніпропетровської області 21.04.2025 видано наказ у справі № 904/392/24.

29.12.2025 АТ «Нікопольський завод феросплавів» добровільно сплатило на користь ТОВ «Юнайтед Енерджі» присуджений судовий збір у розмірі 1 059 800 грн. Факт такої сплати ТОВ «Юнайтед Енерджі» не заперечувався.

19.06.2026 приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенком Ю.О. відкрито виконавче провадження № 81311077 з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24.

У межах виконавчого провадження № 81311077 приватним виконавцем Лисенком Ю.О. винесено, зокрема, постанову про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця у розмірі 35 355 261,29 грн, постанову про визначення мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 580 грн, а також постанови про арешт коштів та майна боржника у межах суми 388 908 454,19 грн.

Після відкриття виконавчого провадження № 81311077 частина заборгованості за наказом була примусово стягнута. З урахуванням здійснених стягнень непогашений залишок основного боргу АТ «Нікопольський завод феросплавів» перед ТОВ «Юнайтед Енерджі» за наказом від 21.04.2025 становив 328 502 686,19 грн. Зазначений розмір залишку заборгованості під час розгляду заяви судом першої інстанції ТОВ «Юнайтед Енерджі» не заперечувало.

Водночас у Господарському суді міста Києва розглядалася справа № 910/8742/24 за позовом Приватного акціонерного товариства з іноземними інвестиціями «Синтез Ойл» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Енерджі» про стягнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.05.2025 у справі № 910/8742/24 позовні вимоги ПрАТ «Синтез Ойл» задоволено повністю. На виконання цього рішення 07.07.2025 видано наказ (дублікат). На підставі зазначеного виконавчого документа приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Гненним Д.А. 23.06.2026 відкрито виконавче провадження № 81339763, яке входить до складу зведеного виконавчого провадження № 81340026.

За наказом Господарського суду міста Києва у справі № 910/8742/24 підлягали стягненню з ТОВ «Юнайтед Енерджі» на користь ПрАТ «Синтез Ойл», зокрема, 325 507 772,66 грн основної заборгованості, 175 683 702,58 грн інфляційних втрат, 35 272 235,69 грн трьох процентів річних та 847 840 грн судового збору.

У межах виконавчого провадження № 81339763 приватний виконавець Гненний Д.А., встановивши наявність у АТ «Нікопольський завод феросплавів» заборгованості перед боржником у цьому виконавчому провадженні ТОВ «Юнайтед Енерджі», звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою в порядку статті 336 Господарського процесуального кодексу України про звернення стягнення на грошові кошти, що належать АТ «Нікопольський завод феросплавів».

За наявними у матеріалах справи відомостями, сума звернення стягнення у виконавчому провадженні № 81339763 станом на момент його відкриття становила 591 043 152,90 грн, до якої входили сума стягнення за виконавчим документом, основна винагорода приватного виконавця та витрати виконавчого провадження. У процесі примусового виконання з рахунків ТОВ «Юнайтед Енерджі» було стягнуто 446,88 грн, у зв`язку з чим залишок заборгованості у виконавчому провадженні № 81339763 становив 591 042 706,02 грн.

У матеріалах справи також містяться запит приватного виконавця Гненного Д.А. від 24.06.2026 до приватного виконавця Лисенка Ю.О. щодо виконання наказу у справі № 904/392/24 та повідомлення приватного виконавця Лисенка Ю.О. від 25.06.2026 № 01-29/293064.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 заяву приватного виконавця Гненного Д.А. задоволено частково та звернуто стягнення на грошові кошти у розмірі 328 502 686,19 грн на рахунках АТ «Нікопольський завод феросплавів», яке має заборгованість перед ТОВ «Юнайтед Енерджі», у рахунок задоволення вимог ПрАТ «Синтез Ойл» у виконавчому провадженні № 81339763 з примусового виконання наказу (дубліката) Господарського суду міста Києва від 07.07.2025 у справі № 910/8742/24.

Таким чином, розмір коштів, на які ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 звернуто стягнення, 328 502 686,19 грн відповідає встановленому на той час непогашеному залишку основного боргу АТ «Нікопольський завод феросплавів» перед ТОВ «Юнайтед Енерджі» за наказом Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24.

Після постановлення ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 приватним виконавцем Гненним Д.А. продовжено вчинення виконавчих дій, спрямованих на її реалізацію.

Зокрема, 15.07.2026 приватним виконавцем Гненним Д.А. у виконавчому провадженні № 81339763 винесено постанову про арешт коштів особи, яка має заборгованість перед боржником, якою накладено арешт на грошові кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів» у межах суми 328 502 686,19 грн. Зазначену постанову АТ «Нікопольський завод феросплавів» отримало 21.07.2026.

Крім того, приватним виконавцем Гненним Д.А. у межах зведеного виконавчого провадження № 81340026 направлено АТ «Нікопольський завод феросплавів» вимогу, відповідно до якої товариству запропоновано протягом п`яти робочих днів з дня її отримання здійснити погашення заборгованості відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 у розмірі 328 502 686,19 грн шляхом перерахування коштів за зазначеними приватним виконавцем банківськими реквізитами. Вказану вимогу АТ «Нікопольський завод феросплавів» отримало 17.07.2026.

Таким чином, на момент вирішення Господарським судом Дніпропетровської області заяви АТ «Нікопольський завод феросплавів» одночасно існували: виконавче провадження № 81311077, у якому приватним виконавцем Лисенком Ю.О. здійснювалося примусове виконання наказу від 21.04.2025 на користь ТОВ «Юнайтед Енерджі», та виконавче провадження № 81339763, у межах якого на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 приватним виконавцем Гненним Д.А. вчинялися виконавчі дії щодо коштів АТ «Нікопольський завод феросплавів» у сумі 328 502 686,19 грн.

У липні 2026 року АТ «Нікопольський завод феросплавів» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою про визнання наказу від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 таким, що не підлягає виконанню в частині непогашеного залишку основного боргу у розмірі 328 502 686,19 грн, а також просило зупинити виконання зазначеного наказу до розгляду заяви по суті. ТОВ «Юнайтед Енерджі» подало заперечення на заяву, АТ «НЗФ» додаткові пояснення, після чого ТОВ «Юнайтед Енерджі» подало додаткові заперечення.

При цьому матеріали справи не містять доказів фактичного перерахування або списання 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 ані на користь ПрАТ «Синтез Ойл», ані на депозитний рахунок приватного виконавця Гненного Д.А. Так само не встановлено факту повного погашення АТ «НЗФ» перед ТОВ «Юнайтед Енерджі» залишку основного боргу в зазначеному розмірі; натомість наявні постанова про арешт коштів та вимога про їх подальшу сплату.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною другою цієї статті передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, які стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Водночас суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги у випадках, визначених частиною четвертою статті 269 ГПК України. Такий зміст статті 269 ГПК України послідовно відтворюється у практиці Верховного Суду.

За змістом частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; при виборі та застосуванні норми права суд враховує висновки щодо її застосування, викладені в постановах Верховного Суду, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Предметом апеляційного перегляду у цій справі є правильність вирішення Господарським судом Дніпропетровської області питання про наявність передбачених законом підстав для визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню в частині 328 502 686,19 грн у зв`язку з постановленням Господарським судом міста Києва ухвали від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 про звернення стягнення на кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів» у такому самому розмірі. Отже, визначальним для вирішення апеляційної скарги є не сам факт існування ухвали Господарського суду міста Києва, який учасниками справи не заперечується, а визначення того правового наслідку, який закон пов`язує з такою ухвалою для виконавчого документа, за яким ТОВ «Юнайтед Енерджі» виступає стягувачем.

За змістом частини першої статті 328 ГПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати його таким, що не підлягає виконанню. Частиною другою цієї статті встановлено, що виконавчий документ визнається таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

У постанові від 03.06.2026 у справі № 873/52/22 Верховний Суд, застосовуючи статтю 328 ГПК України, зазначив, що передбачені цією нормою підстави охоплюють як матеріально-правові, так і процесуально-правові обставини, а під час вирішення питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, суд має забезпечити баланс між правом стягувача на повне виконання судового рішення та правом боржника на захист від подвійного стягнення. Водночас саме на заявника покладається обов`язок довести існування обставини, з якою закон пов`язує відсутність повністю або частково можливості подальшого виконання відповідного виконавчого документа.

Разом з тим у спірних правовідносинах статтю 328 ГПК України необхідно застосовувати не ізольовано, а у системному взаємозв`язку зі спеціальним регулюванням, передбаченим статтею 336 цього Кодексу.

Частиною першою статті 336 ГПК України передбачено право суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, що має заборгованість перед боржником, якщо така заборгованість цією особою не оспорюється або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

За частиною сьомою статті 336 ГПК України за результатами розгляду відповідної заяви суд постановляє ухвалу. Водночас частиною восьмою цієї статті встановлено, що у разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать такій особі, в межах її заборгованості перед боржником, а частина дев`ята передбачає, що звернення стягнення на такі кошти є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню «в розмірі стягнутої суми». Саме так зміст частин першої, сьомої-дев`ятої статті 336 ГПК України відтворено, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2025 у справі № 905/36/23, від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20 та інших рішеннях Верховного Суду.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17, а надалі Верховний Суд у численних постановах щодо застосування статті 336 ГПК України виходили з того, що передбачений статтею 53 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 336 ГПК України спеціальний механізм має на меті забезпечення ефективного та фактичного виконання судового рішення. Аналогічний підхід підтверджений постановами Верховного Суду від 21.07.2025 та 10.11.2025 у справі № 905/36/23.

Відповідно до частини четвертої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» на належні боржникові від інших осіб кошти, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду. Таким чином, закон розмежовує судовий акт, який створює правову підставу для звернення стягнення виконавцем, і подальшу реалізацію цієї підстави в межах виконавчого провадження.

Такий висновок узгоджується і з положеннями статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої звернення стягнення на майно боржника полягає, зокрема, в його арешті, вилученні, списанні коштів з рахунків та, залежно від виду майна, примусовій реалізації. Таким чином, поняття «звернення стягнення» у законодавстві про виконавче провадження характеризує не один ізольований юридичний факт, а сукупність спрямованих на примусове виконання дій, результатом яких щодо грошових коштів є їх фактичне списання та подальше перерахування у встановленому законом порядку.

Колегія суддів враховує, що постановлення ухвали у порядку частини першої статті 336 ГПК України має самостійне та істотне процесуальне значення. З моменту її постановлення особа, яка має заборгованість перед первісним боржником, набуває відповідного процесуального статусу у виконавчому провадженні. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19 виходила з того, що особа, яка має заборгованість перед боржником, набуває статусу боржника у виконавчому провадженні саме в силу ухвали суду про задоволення заяви щодо звернення стягнення. Цей підхід відтворено й Верховним Судом у постанові від 20.05.2026 у справі № 376/560/23 при застосуванні аналогічних за змістом положень статті 440 ЦПК України.

Проте набуття АТ «Нікопольський завод феросплавів» процесуального статусу особи, з коштів якої здійснюється виконання іншого судового рішення, не є тотожним фактичному стягненню всієї суми, зазначеної в ухвалі. Правова підстава для подальшого примусового стягнення та результат її реалізації є різними юридичними явищами. Інакше положення частини восьмої статті 336 ГПК України про те, що після задоволення заяви судове рішення «може бути виконано» шляхом такого звернення стягнення, а також положення Закону України «Про виконавче провадження» про подальше вчинення виконавцем арешту та списання коштів значною мірою втрачали б самостійний нормативний зміст.

Саме в цьому аспекті суттєвим є формулювання частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Законодавець, визначивши «звернення стягнення» як підставу для застосування цієї норми, одночасно прямо обмежив обсяг, у якому первісний виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, «розміром стягнутої суми». Таким чином, у нормі використано дві взаємопов`язані, проте не тотожні категорії: процесуальну підставу звернення стягнення та кількісну межу правового наслідку фактично стягнуту суму.

Тому колегія суддів не вбачає підстав для такого тлумачення частини дев`ятої статті 336 ГПК України, за якого словосполучення «в розмірі стягнутої суми» фактично замінювалося б іншим, відсутнім у законі формулюванням «у розмірі суми, на яку ухвалою суду звернуто стягнення». Таке тлумачення виходило б за межі буквального змісту норми та ототожнювало б процесуальне рішення про можливість здійснення примусового стягнення з результатом його виконання.

При цьому колегія суддів враховує, що у перевіреній практиці Верховного Суду щодо статті 336 ГПК України сформульовано значний масив висновків стосовно умов звернення стягнення, безспірності заборгованості, процесуального статусу особи, яка має заборгованість перед боржником, та мети такого механізму. Водночас прямого висновку Верховного Суду про те, що для цілей частини дев`ятої статті 336 ГПК України вся сума, зазначена в ухвалі про звернення стягнення, вважається «стягнутою» вже з моменту постановлення такої ухвали, судова колегія не встановила. Постанови Верховного Суду, на які посилаються учасники справи, такого правового висновку не містять. Зазначене питання тому підлягає вирішенню виходячи із системного аналізу статей 328, 336 ГПК України та статей 48, 53 Закону України «Про виконавче провадження».

Щодо ключового доводу апелянта про достатність самого факту постановлення ухвали про звернення стягнення та зміст поняття «стягнута сума»

АТ «Нікопольський завод феросплавів» стверджує, що місцевий господарський суд неправильно пов`язав застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України з необхідністю підтвердження фактичного списання або перерахування коштів. За позицією апелянта, юридичним фактом, достатнім для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, є вже саме постановлення Господарським судом міста Києва ухвали від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24, якою звернуто стягнення на кошти АТ «НЗФ» у розмірі 328 502 686,19 грн.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тій частині, що ухвала суду, постановлена за результатами розгляду заяви відповідно до статті 336 ГПК України, не є суто технічним чи проміжним документом. Така ухвала породжує самостійні процесуальні наслідки: саме в силу її постановлення особа, яка має заборгованість перед боржником, залучається до механізму примусового виконання судового рішення та набуває відповідного процесуального статусу у виконавчому провадженні. На це прямо вказала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19, а цей висновок неодноразово відтворювався Касаційним господарським судом, зокрема у постановах від 21.07.2025 у справі № 905/36/23 та від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25.

Проте із зазначеного не випливає, що з моменту постановлення ухвали вся визначена в ній сума автоматично набуває правового статусу вже «стягнутої суми» у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Для правильного застосування цієї норми необхідно враховувати її конструкцію у взаємозв`язку з частиною восьмою статті 336 ГПК України. Законодавець передбачив, що у разі задоволення відповідної заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах її заборгованості перед боржником. Отже, задоволення заяви та постановлення відповідної ухвали є передумовою подальшого виконання, тоді як саме виконання здійснюється у порядку виконавчого провадження. Такий зміст частин восьмої та дев`ятої статті 336 ГПК України прямо відтворений Касаційним господарським судом у постанові від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25.

При цьому частина дев`ята статті 336 ГПК України містить дві різні за своїм призначенням категорії. Перша «звернення стягнення на грошові кошти» визначає процесуальну підставу виникнення відповідного наслідку. Друга «в розмірі стягнутої суми» встановлює кількісну межу, в якій виконавчий документ, за яким первісний боржник виступає стягувачем, може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Ототожнення цих категорій означало б фактичну заміну використаного законодавцем словосполучення «стягнута сума» словосполученням «сума, на яку звернуто стягнення». Однак таких слів частина дев`ята статті 336 ГПК України не містить.

На користь такого розмежування свідчить і законодавче регулювання виконавчого провадження. За частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника включає його арешт, вилучення, а стосовно коштів їх списання з рахунків, а також відповідні подальші дії, передбачені законом. Частина четверта статті 53 цього Закону передбачає, що на належні боржникові від інших осіб кошти стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду. Таким чином, ухвала суду становить правову підставу, на якій виконавець надалі реалізує звернення стягнення, але сама по собі не засвідчує, що визначена нею сума вже списана, одержана виконавцем або перерахована стягувачу.

Особливо показовою у цьому аспекті є постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25, тобто постанова, ухвалена незадовго до виникнення спірних процесуальних правовідносин та, крім того, безпосередньо пов`язана із заборгованістю АТ «Нікопольський завод феросплавів» перед ТОВ «Юнайтед Енерджі» за рішенням у справі № 904/392/24.

У пункті 8.15 цієї постанови Верховний Суд зазначив, що під час розгляду заяви приватного виконавця про звернення стягнення на кошти, які належать особі, що має заборгованість перед боржником саме у справі № 904/392/24, необхідно встановити, чи не виконано відповідне судове рішення, оскільки у разі повної або часткової сплати АТ «НЗФ» коштів ТОВ «Юнайтед Енерджі» задоволення заяви може спричинити подвійне стягнення. Далі Верховний Суд відтворив зміст частин восьмої, дев`ятої статті 336 ГПК України.

Ще більш суттєвим для розглядуваного питання є висновок Верховного Суду в пункті 8.31 тієї ж постанови: вирішуючи питання про можливість одночасного звернення стягнення на кошти декількох осіб, касаційний суд прямо зауважив, що фактичне отримання грошових коштів залежить, зокрема, від платоспроможності відповідних осіб та наявності в них коштів.

Цей висновок має істотне значення для оцінки доводу апелянта. Якби сам факт постановлення ухвали про звернення стягнення був тотожним фактичному стягненню всієї зазначеної в ній суми, питання про подальшу платоспроможність особи, наявність коштів та їх фактичне отримання не мало б самостійного значення. Натомість Верховний Суд чітко розмежовує судове вирішення питання про звернення стягнення і фактичний результат подальшого виконання.

Аналогічне розмежування простежується у постанові Верховного Суду від 26.02.2025 у справі № 905/55/24. У цій справі суди встановили, що в межах механізму статті 336 ГПК України з боржника фактично було стягнуто 2 327 008,29 грн. Верховний Суд, відтворивши частину дев`яту статті 336 ГПК України, зазначив, що суди попередніх інстанцій виходили саме з того, що відповідна сума «уже стягнута з Боржника», і саме цю обставину вони пов`язували з наслідком, установленим частиною дев`ятою статті 336 ГПК України. Верховний Суд встановив також, що виконання відповідної ухвали про звернення стягнення фактично відбулося, хоча надалі сама ухвала була скасована, що породило вже інше питання про відсутність правової підстави для здійсненого стягнення.

Таким чином, наведена практика демонструє застосування поняття «стягнута сума» до коштів, щодо яких мав місце не лише судовий дозвіл або судове розпорядження про звернення стягнення, а й фактичне стягнення у межах відповідного виконавчого провадження.

Додатково такий підхід узгоджується з постановою Верховного Суду від 12.01.2026 у справі № 904/2614/23. Відтворивши частину дев`яту статті 336 ГПК України, Верховний Суд врахував фактичний стан виконавчого провадження та зазначив, що оскільки воно завершене і стягнення із заінтересованої особи на користь відповідного стягувача більше не проводиться, відсутні підстави перешкоджати виконанню цією особою іншого судового рішення. Тобто правові наслідки статті 336 ГПК України Верховний Суд оцінював у взаємозв`язку саме з реальним станом виконання, а не лише з фактом існування процесуального акта.

Не спростовує такого висновку й правова позиція Верховного Суду, викладена у постановах від 13.10.2020 у справі № 913/526/17 та від 25.09.2020 у справі № 913/558/17, відповідно до якої ненадання доказів про стан виконання іншого судового рішення не може саме по собі бути додатковою умовою для задоволення заяви про звернення стягнення за частиною першою статті 336 ГПК України. Верховний Суд у цих справах наголошував, що під час первісного вирішення заяви за статтею 336 ГПК України предметом дослідження є насамперед існування та безспірність заборгованості особи перед боржником.

Проте зазначені висновки стосувалися іншої процесуальної стадії вирішення питання, чи наявні передбачені частиною першою статті 336 ГПК України умови для постановлення ухвали про звернення стягнення. У цих постановах Верховний Суд не вирішував питання, яке є предметом цієї апеляційної справи: з якого моменту та в якому саме розмірі після постановлення такої ухвали первісний виконавчий документ підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню відповідно до частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Тому наведені правові висновки не можуть тлумачитися як такі, що прирівнюють всю суму, зазначену в ухвалі про звернення стягнення, до вже стягнутої суми.

Колегія суддів також бере до уваги сформульований Верховним Судом висновок про захисне призначення частини дев`ятої статті 336 ГПК України. У постановах від 13.10.2020 у справі № 913/526/17, від 26.02.2025 у справі № 905/55/24, а також в офіційному огляді практики Верховного Суду зазначено, що ця норма спрямована на захист особи, яка має заборгованість перед боржником, від повторного стягнення такої самої заборгованості боржником, який одночасно виступає стягувачем.

Однак мета норми не дає підстав ігнорувати прямо визначену законодавцем межу її застосування «в розмірі стягнутої суми». Захисна спрямованість частини дев`ятої статті 336 ГПК України пояснює, для чого законодавець передбачив можливість визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, але не дозволяє змінити встановлену законом умову щодо обсягу такого визнання.

Застосовуючи наведені висновки до обставин цієї справи, колегія суддів враховує, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 дійсно звернуто стягнення на грошові кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів» у сумі 328 502 686,19 грн. Ця ухвала є процесуальною підставою для вчинення відповідних виконавчих дій і не може бути проігнорована під час вирішення цієї справи.

Водночас уже після постановлення цієї ухвали приватний виконавець Гненний Д.А. 15.07.2026 окремо виніс постанову про арешт коштів АТ «НЗФ» у межах 328 502 686,19 грн, а також направив товариству вимогу про необхідність протягом п`яти робочих днів перерахувати зазначену суму на відповідний рахунок приватного виконавця. АТ «НЗФ» отримало вимогу 17.07.2026.

Саме послідовність цих подій додатково свідчить про відмінність між ухвалою суду про звернення стягнення та фактичним стягненням коштів. Якби вся сума 328 502 686,19 грн уже вважалася стягнутою в юридичному сенсі виключно внаслідок постановлення ухвали 14.07.2026, необхідність наступного дня накладати на ці кошти арешт та надалі вимагати їх фактичного перерахування була б несумісною з такою конструкцією.

Подібне розмежування видно і з постанови Касаційного господарського суду від 04.08.2026 у справі № 927/621/23: у тій справі судові акти окремо містили положення про звернення стягнення на певну суму та положення про перерахування цієї суми на відповідний рахунок. Верховний Суд розглядав ці складові окремо, що також підтверджує відсутність тотожності між самим судовим актом про звернення стягнення та фактом подальшого руху коштів.

У справі № 904/392/24 належних доказів списання з рахунків АТ «Нікопольський завод феросплавів», перерахування на депозитний рахунок приватного виконавця Гненного Д.А. або іншого фактичного стягнення саме 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 матеріали справи не містять. Навпаки, наявні документи фіксують стадію, на якій таке фактичне стягнення ще вимагалося приватним виконавцем.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що постановлення Господарським судом міста Києва ухвали від 14.07.2026 є необхідною юридичною передумовою реалізації спеціального механізму статті 336 ГПК України, однак не підтверджує того, що вся визначена в ній сума 328 502 686,19 грн уже є «стягнутою сумою» у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Відповідно, довід апелянта про те, що сам факт постановлення ухвали від 14.07.2026 автоматично зумовлював необхідність визнати наказ Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню одразу в усій сумі 328 502 686,19 грн, колегія суддів відхиляє як такий, що не узгоджується із буквальним та системним змістом частин восьмої, дев`ятої статті 336 ГПК України, положеннями статей 48, 53 Закону України «Про виконавче провадження» та наведеними висновками Верховного Суду.

Водночас цей висновок не означає, що наказ від 21.04.2025 за жодних обставин не може бути надалі визнаний таким, що не підлягає виконанню. У разі фактичного стягнення коштів АТ «НЗФ» у межах реалізації ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 питання про застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України може вирішуватися в розмірі фактично стягнутої суми, що одночасно забезпечує реалізацію захисної мети цієї норми та не позбавляє стягувача можливості виконати чинне судове рішення в частині, в якій зобов`язання фактично ще не виконано.

Щодо доводу апелянта про неправомірне ототожнення спеціальної процесуальної підстави, передбаченої частиною дев`ятою статті 336 ГПК України, з припиненням матеріального зобов`язання за статтями 598, 599 ЦК України

АТ «Нікопольський завод феросплавів» окремо наголошує, що суд першої інстанції, пославшись на статті 598, 599 ЦК України, фактично розглянув його заяву як заяву про припинення матеріального грошового зобов`язання внаслідок здійснення платежу. Апелянт зазначає, що не стверджував, ніби сама ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 є добровільним виконанням зобов`язання у розумінні статті 599 ЦК України. Його позиція полягає у застосуванні самостійного процесуального механізму статей 328, 336 ГПК України, спрямованого на недопущення подальшого паралельного виконання первісного виконавчого документа.

Крім того, скаржник прямо стверджує, що частина дев`ята статті 336 ГПК України становить спеціальну процесуальну «іншу причину» у розумінні частини другої статті 328 ГПК України, внаслідок якої виконавчий документ, за яким боржник виступає стягувачем, має бути визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Оцінюючи цей аргумент, колегія суддів виходить із необхідності розмежування двох правових площин: припинення самого матеріально-правового зобов`язання та виникнення процесуальної перешкоди для подальшого виконання конкретного виконавчого документа.

За частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Таким чином, належне виконання є однією, але не єдиною встановленою законом підставою припинення цивільного зобов`язання.

Водночас стаття 328 ГПК України регулює інше за своєю природою питання можливість повного або часткового усунення виконавчого документа зі сфери примусового виконання. Частина друга цієї статті передбачає декілька юридичних ситуацій: помилкове видання виконавчого документа, відсутність обов`язку боржника у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою, а також інші причини, які можуть виключати подальше виконання виконавчого документа.

У постанові від 03.06.2026 у справі № 873/52/22 Верховний Суд, здійснюючи системний аналіз статті 328 ГПК України, зазначив, що передбачені нею підстави можуть мати як матеріально-правовий, так і процесуально-правовий характер. До матеріально-правових належать обставини, що свідчать про припинення відповідного обов`язку боржника, тоді як процесуально-правові підстави пов`язані з існуванням обставин, які перешкоджають подальшому виконанню саме виконавчого документа. При цьому Верховний Суд наголосив на необхідності під час застосування статті 328 ГПК України дотримуватися балансу між правом стягувача на повне виконання судового рішення та правом боржника на захист від подвійного стягнення.

Аналогічне розмежування матеріально-правових і процесуально-правових підстав викладене Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 30.03.2021 у справі № 910/8794/17.

З огляду на наведене колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що частина дев`ята статті 336 ГПК України не може бути зведена виключно до застосування статті 599 ЦК України.

Частина дев`ята статті 336 ГПК України безпосередньо передбачає спеціальний процесуальний наслідок звернення стягнення на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником: таке звернення стягнення є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Таким чином, для застосування саме цього спеціального правила не вимагається попередньо констатувати припинення первісного цивільно-правового зобов`язання виключно за статтею 599 ЦК України. Інше тлумачення фактично позбавляло б частину дев`яту статті 336 ГПК України самостійного нормативного змісту, оскільки за наявності повного належного виконання питання могло б вирішуватися безпосередньо на підставі загального правила статті 328 ГПК України про відсутність обов`язку боржника внаслідок його виконання.

Водночас наведене не підтверджує наступного висновку апелянта про те, що сама лише наявність ухвали суду від 14.07.2026 автоматично створює підставу для визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню одразу у всій сумі 328 502 686,19 грн.

Самостійність спеціальної процесуальної підстави не означає її безумовності. Вона повинна застосовуватися саме на тих умовах і в тих межах, які безпосередньо встановлені спеціальною нормою. Частина дев`ята статті 336 ГПК України визначає не лише підставу відповідного процесуального наслідку, а й його граничний обсяг «в розмірі стягнутої суми».

Тому необхідність установлення фактично стягнутого розміру у спірних правовідносинах випливає не з того, що до них обов`язково має бути застосована стаття 599 ЦК України, а безпосередньо з диспозиції частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Інакше кажучи, питання фактичного стягнення має значення у цій справі не для того, щоб визнати матеріальне зобов`язання АТ «НЗФ» припиненим унаслідок належного виконання за статтею 599 ЦК України, а для того, щоб визначити, чи виник уже той обсяг спеціального процесуального наслідку, який частина дев`ята статті 336 ГПК України пов`язує саме з «розміром стягнутої суми».

Саме в цьому аспекті довід апелянта про те, що суд першої інстанції вимагав доказів фактичного виконання, сам по собі не свідчить про неправильність кінцевого висновку місцевого господарського суду.

Як убачається з оскаржуваної ухвали, підставою відмови стало те, що АТ «НЗФ» не надало належних доказів фактичного добровільного або примусового виконання щодо 328 502 686,19 грн.

Колегія суддів уточнює, що для вирішення цієї заяви визначальним є не обов`язково факт припинення матеріального зобов`язання саме за статтею 599 ЦК України, а наявність або відсутність фактично стягнутої суми у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Однак за встановлених у справі обставин таке уточнення правової мотивації не змінює правильності результату, до якого дійшов суд першої інстанції.

Матеріали справи підтверджують, що після ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 приватний виконавець Гненний Д.А. лише продовжив процедуру її реалізації: 15.07.2026 наклав арешт на кошти АТ «НЗФ» та направив вимогу про необхідність перерахування 328 502 686,19 грн на депозитний рахунок приватного виконавця.

Тобто на час розгляду заяви були наявні докази здійснення виконавчих дій, спрямованих на майбутнє фактичне стягнення, але не докази того, що вся сума 328 502 686,19 грн уже була фактично стягнута.

При цьому визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, має істотний і самостійний процесуальний наслідок: відповідний виконавчий документ у визначеній судом частині втрачає можливість подальшого примусового виконання. Тому застосування такого наслідку до суми, яка фактично ще не була стягнута в іншому виконавчому провадженні, означало б усунення можливості виконання чинного судового рішення до настання передбаченої законом умови.

Це необхідно оцінювати також у світлі статті 129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України послідовно наголошує, що обов`язковість судового рішення є сутнісною ознакою акта правосуддя, а його виконання становить невід`ємний елемент реалізації права на судовий захист.

Таким чином, спеціальні процесуальні механізми, які дозволяють припинити можливість подальшого виконання виконавчого документа, повинні застосовуватися за наявності саме тих юридичних фактів і в тому обсязі, які встановлені законом. Сам по собі ризик майбутнього подвійного виконання не дозволяє достроково позбавити чинний виконавчий документ здатності до виконання у сумі, яка ще фактично не була стягнута за іншим механізмом. Питання про сам ризик подвійного стягнення та превентивне призначення статті 336 ГПК України колегія суддів окремо оцінить далі, щоб не дублювати мотиви цього блоку.

У такий спосіб, довід АТ «Нікопольський завод феросплавів» про те, що місцевий господарський суд неправомірно ототожнив спеціальний процесуальний механізм частини дев`ятої статті 336 ГПК України з припиненням матеріального зобов`язання за статтею 599 ЦК України, не може бути прийнятий як підстава для скасування оскаржуваної ухвали.

Колегія суддів виходить із того, що частина дев`ята статті 336 ГПК України дійсно має самостійне процесуальне значення і не зводиться до статей 598, 599 ЦК України, однак її застосування у конкретному розмірі можливе лише за умови встановлення розміру суми, яка вже стягнута у межах відповідного спеціального механізму. Оскільки такого факту щодо 328 502 686,19 грн на час постановлення оскаржуваної ухвали встановлено не було, посилання апелянта на процесуальну природу своєї заяви не спростовує правильності висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для її задоволення.

Щодо доводу апелянта про превентивне призначення частини дев`ятої статті 336 ГПК України та реальний ризик подвійного стягнення

АТ «Нікопольський завод феросплавів» стверджує, що частина дев`ята статті 336 ГПК України має превентивне призначення, а тому вимога суду першої інстанції про підтвердження фактичного стягнення коштів нівелює мету цієї норми. За позицією апелянта, якщо очікувати фактичного списання коштів за другим механізмом примусового виконання, захист від подвійного стягнення буде надано вже після настання негативних наслідків, тоді як законодавець запровадив частину дев`яту статті 336 ГПК України саме для їх попередження.

Колегія суддів враховує, що такий довід апелянта не позбавлений правового підґрунтя в частині визначення загальної мети частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 913/526/17 прямо зазначено, що норма частини дев`ятої статті 336 ГПК України спрямована на захист особи, яка має заборгованість перед боржником, від повторного стягнення з неї цієї заборгованості таким боржником як стягувачем, і реалізується у відповідному виконавчому провадженні. Водночас Верховний Суд у цій постанові окремо зауважив, що зазначена норма не встановлює додаткових умов для первісного задоволення заяви про звернення стягнення на кошти відповідної особи.

Таким чином, колегія суддів погоджується, що частина дев`ята статті 336 ГПК України виконує захисну функцію та спрямована на недопущення ситуації, за якої одна й та сама особа буде зобов`язана фактично сплатити одну й ту саму заборгованість двічі: спочатку в межах виконавчого провадження, в якому її безпосередній кредитор виступає стягувачем, а потім у межах механізму статті 336 ГПК України на користь кредитора цього стягувача.

У цьому зв`язку колегія суддів не може погодитися і з можливим спрощеним підходом, за якого наведені АТ «НЗФ» обставини розцінювалися б як суто гіпотетичне припущення про можливість подвійного виконання.

Матеріалами цієї справи підтверджено, що наказ Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 перебуває на примусовому виконанні у виконавчому провадженні № 81311077 приватного виконавця Лисенка Ю.О., у межах якого накладено арешти на кошти та майно АТ «НЗФ».

Одночасно ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 звернуто стягнення на грошові кошти АТ «НЗФ» у розмірі 328 502 686,19 грн у рахунок виконання вимог ПрАТ «Синтез Ойл» до ТОВ «Юнайтед Енерджі».

Після постановлення зазначеної ухвали приватний виконавець Гненний Д.А. 15.07.2026 виніс постанову про арешт коштів АТ «НЗФ» у межах тієї самої суми 328 502 686,19 грн, а також направив АТ «НЗФ» вимогу про термінове перерахування відповідних коштів на депозитний рахунок приватного виконавця; зазначену вимогу товариство отримало 17.07.2026.

Таким чином, станом на час вирішення заяви АТ «НЗФ» фактично існували два паралельні примусові механізми, пов`язані з однією й тією самою заборгованістю у розмірі 328 502 686,19 грн. У такий спосіб, наведений апелянтом ризик повторного стягнення не може бути відхилений лише як абстрактний чи суто припущений.

Проте встановлення реальності такого ризику не є тотожним установленню факту подвійного стягнення та саме по собі не вирішує питання про наявність установленої частиною дев`ятою статті 336 ГПК України підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню в повному заявленому розмірі.

У цьому аспекті необхідно розмежовувати щонайменше три послідовні стани правовідносин: виникнення юридичної можливості звернення стягнення на кошти третьої особи; здійснення виконавцем конкретних заходів примусового виконання, зокрема накладення арешту та пред`явлення вимоги про перерахування коштів; фактичне стягнення відповідної грошової суми.

У цій справі перші два етапи безперечно настали. Водночас доказів настання третього фактичного стягнення 328 502 686,19 грн матеріали справи не містять.

Саме тому реальний ризик подвійного стягнення і фактичне подвійне отримання коштів є юридично різними обставинами.

Колегія суддів ураховує, що Верховний Суд у постанові від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25, розглядаючи питання застосування статті 336 ГПК України, прямо звертав увагу на те, що саме по собі задоволення заяви, поданої за цією статтею, не гарантує стовідсоткового фактичного стягнення коштів із третьої особи. Цей висновок підтверджує необхідність розмежування судового рішення про звернення стягнення та кінцевого результату його виконання.

Водночас у постанові від 26.02.2025 у справі № 905/55/24 застосування правового наслідку, передбаченого частиною дев`ятою статті 336 ГПК України, було пов`язано судами саме з установленою обставиною, що відповідна сума вже була фактично стягнута з особи; Верховний Суд прямо відтворив цю фактичну основу при оцінці спірних правовідносин.

Таким чином, захисне призначення частини дев`ятої статті 336 ГПК України не дає підстав змінювати безпосередньо встановлений законодавцем критерій обсягу захисту «в розмірі стягнутої суми».

При цьому колегія суддів окремо оцінює аргумент апелянта про те, що таке тлумачення створює проміжок часу, протягом якого особа потенційно залишається під впливом двох виконавчих проваджень.

Дійсно, частиною шостою статті 336 ГПК України передбачено спеціальний тимчасовий процесуальний механізм: до закінчення розгляду питання про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником, суд може заборонити такій особі вчиняти дії щодо погашення заборгованості перед боржником та/або зупинити виконання судового рішення, за яким з неї стягуються кошти на користь боржника.

При цьому з самого тексту частини шостої статті 336 ГПК України випливає, що такий захід діє саме до закінчення розгляду питання про звернення стягнення. Відповідно, після постановлення ухвали за результатами розгляду заяви стаття 336 ГПК України не містить тотожного за змістом окремого механізму, який би прямо регулював увесь проміжок часу до фактичного отримання коштів.

Колегія суддів тому не поділяє в повному обсязі довід ТОВ «Юнайтед Енерджі» про те, що частина шоста статті 336 ГПК України сама по собі повністю усуває будь-який ризик подвійного примусового впливу до моменту фактичного стягнення. За своїм буквальним змістом ця норма має обмежений часовий горизонт.

Водночас наявність такого проміжку у процесуальному регулюванні не надає суду повноваження змінювати зміст частини дев`ятої статті 336 ГПК України шляхом ототожнення поняття «стягнута сума» із сумою, лише визначеною в ухвалі про звернення стягнення.

Відповідно до частин дев`ятої-одинадцятої статті 11 ГПК України аналогія закону або аналогія права застосовується тоді, коли відповідні відносини не врегульовані законом. Верховний Суд, зокрема у постанові від 16.10.2024 у справі № 913/266/20, звертав увагу на саме таке призначення механізму аналогії.

Проте у спірному випадку законодавець безпосередньо врегулював наслідок звернення стягнення в частині дев`ятій статті 336 ГПК України та прямо визначив його межу розмір стягнутої суми. Тому використання аналогії чи розширювального тлумачення не може приводити до фактичної заміни цієї законодавчої умови іншою умовою, яку Кодекс не містить.

Інакше суд фактично доповнив би процесуальну норму положенням, відповідно до якого виконавчий документ підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню «в розмірі суми, на яку судом звернуто стягнення», хоча саме такого формулювання законодавець не встановив.

Водночас колегія суддів враховує, що принцип обов`язковості судового рішення не допускає дострокового позбавлення виконавчого документа можливості виконання без належної законної підстави. Тому при конкуренції двох ризиків: ризику майбутнього подвійного стягнення та ризику припинення виконання чинного судового рішення до фактичного задоволення відповідної вимоги суд повинен застосовувати той баланс, який безпосередньо закладений законодавцем у частині дев`ятій статті 336 ГПК України.

Такий баланс полягає в тому, що особа захищається від повторного фактичного стягнення шляхом визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню саме в тій частині, в якій кошти вже стягнуті в порядку статті 336 ГПК України; водночас первісний виконавчий документ не втрачає здатності до виконання щодо суми, яка фактично ще не була стягнута іншим шляхом.

Це також узгоджується із висновком Верховного Суду у справі № 913/526/17 про те, що частина дев`ята статті 336 ГПК України захищає відповідну особу від повторного стягнення. Саме поняття повторного стягнення передбачає необхідність урахування вже здійсненого стягнення, а не лише існування паралельної можливості його здійснення.

Колегія суддів при цьому не применшує значення того, що АТ «НЗФ» уже зазнало конкретного примусового впливу в обох виконавчих провадженнях. Накладення арештів двома приватними виконавцями та отримання вимоги ОСОБА_1 про сплату 328 502 686,19 грн є істотними обставинами та підтверджують реальність конфлікту виконавчих механізмів.

Однак арешт майна чи коштів не є тотожним стягненню грошової суми. Арешт є заходом примусового виконання, спрямованим на забезпечення можливості подальшого звернення стягнення, тоді як фактичне стягнення щодо безготівкових коштів передбачає їх списання у встановленому законом порядку. Це випливає, зокрема, зі статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», яка в межах механізму звернення стягнення розмежовує арешт майна та списання коштів з рахунків.

Так само вимога приватного виконавця про перерахування коштів підтверджує, що процедура фактичного виконання вже розпочата і здійснюється, однак одночасно засвідчує, що на момент направлення такої вимоги відповідна сума ще мала бути перерахована. Саме тому зазначені документи підтверджують реальність ризику, але не підтверджують фактичного стягнення всієї суми 328 502 686,19 грн.

За таких обставин колегія суддів відхиляє довід апелянта про те, що превентивна мета частини дев`ятої статті 336 ГПК України сама по собі зобов`язувала суд першої інстанції визнати наказ від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню в частині всієї суми 328 502 686,19 грн.

Захисна функція цієї норми визнається колегією суддів та підтверджується практикою Верховного Суду, однак вона має реалізовуватися в межах установленої законодавцем конструкції, а не шляхом дострокового припинення можливості виконання наказу щодо суми, яка станом на час вирішення заяви ще фактично не була стягнута.

Таким чином, наявність двох паралельних виконавчих механізмів та реального ризику повторного стягнення є юридично значущими обставинами, проте за відсутності доказів фактичного стягнення 328 502 686,19 грн вони не утворюють самостійної підстави для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню одразу в усьому заявленому розмірі. Це не позбавляє АТ «НЗФ» права на застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України в разі фактичного стягнення відповідної суми або її частини.

Щодо доводів апелянта про неналежне дослідження та оцінку доказів, порушення статей 74– 79, 86, 236 ГПК України, а також доказового значення постанови про арешт коштів і вимоги приватного виконавця Гненного Д.А.

АТ «Нікопольський завод феросплавів» у апеляційній скарзі стверджує, що суд першої інстанції, обмежившись констатацією відсутності доказів фактичного виконання, не надав належної оцінки всій сукупності поданих товариством доказів, зокрема чинному виконавчому провадженню № 81311077 приватного виконавця Лисенка Ю.О., ухвалі Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24, постанові приватного виконавця Гненного Д.А. про арешт коштів АТ «НЗФ» та його вимозі про сплату 328 502 686,19 грн. На переконання апелянта, такий підхід суперечить статтям 74– 79, 86 та 236 ГПК України, оскільки суд не оцінив усі істотні обставини у їх сукупності.

Оцінюючи наведений довід, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини третьої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

Згідно з частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять до предмета доказування. Стаття 77 цього Кодексу встановлює вимоги щодо допустимості доказів, стаття 78 щодо їх достовірності, а відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що стандарт доказування «вірогідності доказів» вимагає від суду не формального підрахунку кількості доказів, а їх зіставлення та визначення того, чи видається існування певної обставини з урахуванням усієї доказової сукупності більш вірогідним, ніж її відсутність. Такий підхід, зокрема, викладений у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 910/701/17 та повторений у постанові від 09.02.2026 у справі № 910/10897/24.

Аналогічний висновок сформульовано Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.11.2022 у справі № 914/993/21: принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони, однак не зобов`язує суд вважати встановленою будь-яку обставину лише тому, що про неї стверджує учасник справи; відповідна обставина має бути доведена до рівня переваги більш вагомих доказів.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду наперед установленої сили; суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 01.12.2023 у справі № 926/3347/22 наголосила, що всебічність та повнота судового розгляду передбачають з`ясування всіх юридично значущих обставин і наданих доказів у їх взаємозв`язку, а оцінка має здійснюватися за критеріями статті 86 ГПК України.

Такий самий підхід послідовно підтримує Об`єднана палата Касаційного господарського суду, зокрема у постановах від 03.06.2022 у справі № 922/2115/19 та від 19.12.2025 у справі № 915/222/24. В останній постанові Верховний Суд окремо зазначив, що суд повинен надати оцінку як доказам у цілому, так і кожному доказу або групі однотипних доказів та навести мотиви їх врахування чи відхилення.

У такий спосіб, апелянт обґрунтовано звертає увагу на те, що наявні у справі постанова про арешт коштів, вимога приватного виконавця, матеріали виконавчого провадження № 81311077 та ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 не могли бути взагалі проігноровані судом лише на тій підставі, що вони самі по собі не є платіжними документами.

Разом з тим належність певного доказу до предмета доказування не означає, що такий доказ підтверджує саме ту обставину, на яку посилається сторона, або має саме той юридичний наслідок, який сторона з нього виводить.

У цій справі зазначені документи є належними та юридично значущими доказами, однак їх доказове значення полягає у встановленні іншого комплексу обставин, ніж той, який необхідний для задоволення заяви АТ «НЗФ» у заявленому розмірі.

Так, матеріали виконавчого провадження № 81311077 та постанови приватного виконавця Лисенка Ю.О. підтверджують, що наказ Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 перебуває на примусовому виконанні, у межах цього провадження накладено арешти на кошти та майно АТ «НЗФ», частину заборгованості вже стягнуто, а непогашений залишок основного боргу становив 328 502 686,19 грн.

Ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 підтверджує існування законної процесуальної підстави для звернення стягнення на кошти АТ «НЗФ» у такому самому розмірі 328 502 686,19 грн у межах виконавчого провадження № 81339763.

Постанова приватного виконавця Гненного Д.А. від 15.07.2026 підтверджує, що після постановлення відповідної ухвали на грошові кошти АТ «НЗФ» накладено арешт у межах 328 502 686,19 грн.

Нарешті, вимога приватного виконавця Гненного Д.А., отримана АТ «НЗФ» 17.07.2026, підтверджує, що від товариства вимагалося протягом п`яти робочих днів перерахувати 328 502 686,19 грн на відповідний рахунок приватного виконавця.

У такий спосіб, сукупність цих доказів переконливо підтверджує обставини, які колегія суддів уже визнала встановленими: існування двох паралельних механізмів примусового виконання, реальність виконавчих дій з боку обох приватних виконавців та реальний ризик того, що одна й та сама заборгованість може стати предметом фактичного стягнення за двома виконавчими механізмами.

Проте ці самі документи не підтверджують фактичного списання або перерахування 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026.

Більше того, їх зміст у цій частині свідчить про протилежне.

Якщо 15.07.2026 приватний виконавець лише накладає арешт на кошти АТ «НЗФ», а потім вимагає від товариства протягом п`яти робочих днів здійснити перерахування 328 502 686,19 грн, це означає, що станом на момент вчинення зазначених виконавчих дій відповідна сума ще підлягала фактичному стягненню.

Саме таким чином зміст цих документів оцінювало і ТОВ «Юнайтед Енерджі» у запереченнях: вимога про сплату пред`являється саме тому, що кошти ще не сплачені, а арешт накладається на кошти, які ще перебувають у розпорядженні АТ «НЗФ».

Колегія суддів не приймає цю позицію ТОВ «Юнайтед Енерджі» лише на підставі того, що її висловив стягувач, а перевіряє її безпосередньо за змістом відповідних доказів. За результатами такої перевірки зазначений висновок узгоджується з фактичною послідовністю виконавчих дій.

Матеріали справи не містять платіжних документів, виписок про списання коштів, документів про зарахування 328 502 686,19 грн на депозитний рахунок приватного виконавця або інших доказів, з яких можна було б установити факт фактичного стягнення всієї заявленої суми на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026.

При цьому відповідно до статей 13, 74 ГПК України саме на АТ «НЗФ» як заявника покладався обов`язок довести існування фактичних обставин, з якими воно пов`язувало необхідність застосування передбаченого законом наслідку визнання наказу таким, що не підлягає виконанню в частині конкретно визначених 328 502 686,19 грн.

Застосування стандарту вірогідності доказів не змінює цього висновку.

Для встановлення обставини фактичного стягнення необхідно порівнювати докази, що підтверджують її наявність, із доказами, що свідчать про її відсутність. У цій справі доказів здійсненого платежу або списання коштів у розмірі 328 502 686,19 грн не подано, тоді як постанова про арешт коштів та вимога про їх подальшу сплату безпосередньо фіксують стадію, на якій відповідна сума ще мала бути одержана в порядку примусового виконання.

За таких обставин висновок про те, що станом на час вирішення заяви фактичне стягнення всієї суми 328 502 686,19 грн не було доведено, відповідає стандарту вірогідності доказів, установленому статтею 79 ГПК України.

При цьому важливо відмежувати відсутність доказів фактичного стягнення від відсутності доказів існування паралельного виконання.

Апелянт надав належні докази другого і колегія суддів їх враховує. Проте для задоволення заяви в запропонованому апелянтом розмірі за правовим підходом, викладеним у попередніх блоках цієї постанови, необхідно встановити перше розмір уже стягнутої суми у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Таким чином, помилка апелянта полягає не у неналежності поданих ним доказів, а в неправильному визначенні меж їх доказового значення.

Колегія суддів також оцінює довід АТ «НЗФ» про порушення судом першої інстанції статті 236 ГПК України через недостатню мотивованість оскаржуваної ухвали.

Дійсно, оскаржувана ухвала є доволі стислою, а оцінка частини аргументів сторін могла бути викладена місцевим господарським судом значно докладніше. Зокрема, доцільним було б прямо розмежувати доказове значення ухвали Господарського суду міста Києва, постанови про арешт та вимоги приватного виконавця: як доказів реальності паралельного механізму виконання, з одного боку, та як доказів фактичного стягнення коштів з іншого.

Разом з тим сама по собі стислість мотивування не є безумовною підставою для скасування правильного по суті судового рішення.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 03.07.2018 у справі № 906/429/17, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини у справах «Серявін та інші проти України» і «Трофимчук проти України», зазначила, що обов`язок суду мотивувати рішення не може тлумачитися як необхідність надавати детальну відповідь на кожний аргумент; обсяг необхідної мотивації залежить від конкретних обставин справи.

Такий підхід надалі неодноразово підтверджувався Об`єднаною палатою КГС ВС, зокрема у постановах від 01.12.2023 у справі № 910/9216/22 та від 21.06.2024 у справі № 910/4439/23.

У цій справі місцевий господарський суд визначив вирішальну для нього обставину відсутність належних доказів фактичного добровільного або примусового виконання щодо 328 502 686,19 грн та саме з цієї причини відмовив у задоволенні заяви.

Суд апеляційної інстанції, здійснюючи передбачений статтею 269 ГПК України перегляд, перевірив усю сукупність доказів, на які посилається апелянт, та надав їм розгорнуту оцінку. За результатами такої перевірки колегія суддів дійшла висновку, що більш детальний аналіз доказів не змінює правильності кінцевого результату, оскільки жоден з них окремо чи у сукупності не підтверджує фактичного стягнення всієї суми 328 502 686,19 грн.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни судового рішення, якщо воно призвело до неправильного вирішення справи. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22 наголосила, що процесуальне порушення, яке не призвело до неправильного вирішення справи або ухвалення незаконного рішення, саме по собі не є достатньою підставою для скасування судового акта.

У розглядуваному випадку колегія суддів не встановила такого порушення правил оцінки доказів або мотивування, яке призвело б до неправильного вирішення заяви.

Навпаки, повторна оцінка доказів судом апеляційної інстанції підтверджує основний фактичний висновок місцевого господарського суду: станом на час постановлення ухвали від 05.08.2026 належними доказами не підтверджено фактичного стягнення з АТ «Нікопольський завод феросплавів» 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026.

Таким чином, доводи апелянта про порушення статей 74– 79, 86 та 236 ГПК України підлягають відхиленню.

При цьому колегія суддів не заперечує належності та значення наданих АТ «НЗФ» доказів: вони підтверджують реальність паралельного примусового виконання та ризику повторного стягнення. Однак ці докази не підтверджують іншої, визначальної для заявленого процесуального наслідку обставини фактичного стягнення 328 502 686,19 грн, а тому не спростовують правильного по суті висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню у всьому заявленому розмірі.

Щодо судової практики Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, на яку посилаються учасники справи

Окремої оцінки потребують посилання учасників справи на правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 336 ГПК України, оскільки як апелянт, так і ТОВ «Юнайтед Енерджі» використовують відповідні судові рішення для обґрунтування протилежних підходів до моменту настання наслідку, передбаченого частиною дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Водночас урахування правового висновку Верховного Суду вимагає встановлення того, яке саме питання права було предметом вирішення касаційного суду, а не механічного перенесення окремої фрази з постанови на інші правовідносини.

Насамперед колегія суддів враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду проаналізувала механізм статті 336 ГПК України у взаємозв`язку зі статтею 53 Закону України «Про виконавче провадження» та зазначила, що особа, яка має заборгованість перед боржником, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні в силу ухвали суду про задоволення заяви про звернення стягнення. Велика Палата також відтворила правило про те, що звернення стягнення є підставою для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Таким чином, із постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 дійсно випливає важливий для цієї справи висновок: ухвала, постановлена в порядку статті 336 ГПК України, змінює процесуальний статус особи та є правовою підставою для подальшого виконання судового рішення за рахунок належних їй коштів.

Однак Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/7023/19 не вирішувала питання про те, чи вся сума, зазначена в ухвалі про звернення стягнення, вважається «стягнутою» у розумінні частини дев`ятої статті 336 ГПК України вже в момент постановлення такої ухвали. Предмет спору в тій справі стосувався виконання ухвали про звернення стягнення та процесуального статусу відповідної особи, а не моменту часткового або повного визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Більше того, фактичні обставини справи № 910/7023/19 демонструють, що після постановлення ухвали про звернення стягнення виконавець окремо направляв вимогу про переказ відповідних коштів, яка залишилася без виконання. Це також свідчить про те, що сама ухвала та її фактичне виконання розглядалися як послідовні, а не тотожні етапи.

Надалі зазначений висновок Великої Палати був прямо відтворений Касаційним господарським судом у постанові від 21.07.2025 у справі № 905/36/23. Верховний Суд знову навів зміст частини дев`ятої статті 336 ГПК України та зазначив, що відповідна особа набуває статусу боржника у виконавчому провадженні в силу ухвали суду.

Водночас у пункті 23 постанови від 21.07.2025 у справі № 905/36/23 Верховний Суд сформулював ще один принциповий висновок: заява, подана відповідно до статті 336 ГПК України, за своєю суттю є вимогою про стягнення коштів із відповідної особи і в разі її задоволення має забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження реальне виконання судового рішення шляхом стягнення грошових коштів. Аналогічний висновок Верховний Суд пов`язав із пунктом 56 постанови від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19.

Цей підхід має значення для оцінки доводів обох сторін. З одного боку, він підтверджує позицію апелянта про самостійне значення процедури статті 336 ГПК України. З іншого Верховний Суд визначає кінцевою метою цієї процедури не саме постановлення ухвали, а реальне виконання судового рішення шляхом стягнення коштів.

Касаційний господарський суд у постанові від 21.07.2025 також констатував існування усталеної практики застосування статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 336 ГПК України, пославшись, зокрема, на постанову Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17 та низку інших постанов КГС ВС. Верховний Суд узагальнив цю практику таким чином: спеціальний порядок звернення стягнення передбачений для ефективного, своєчасного та повного вчинення виконавчих дій з метою фактичного виконання рішення суду.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що власне постанова Об`єднаної палати КГС ВС від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17 стосувалася насамперед питання можливості апеляційного та касаційного оскарження ухвали про відмову у зверненні стягнення на кошти іншої особи. Об`єднана палата не формулювала в цій постанові спеціального висновку щодо моменту настання наслідків частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Тому використовувати цю постанову як пряму відповідь на спірне у цій справі питання було б некоректно.

Постанова Касаційного господарського суду від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19 так само стосувалася безпосередньо можливості звернення стягнення на кошти іншої особи, зокрема в умовах провадження у справі про банкрутство. Саме в цій постанові сформульовано висновок, що заява за статтею 336 ГПК України фактично спрямована на стягнення коштів та має забезпечувати реальне виконання судового рішення.

Таким чином, посилання ТОВ «Юнайтед Енерджі» на постанову від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19 є релевантним у частині визначення загального призначення механізму статті 336 ГПК України, однак ця постанова також не містить прямого висновку про момент, з якого конкретна сума є «стягнутою» для цілей частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Колегія суддів ураховує також постанову Касаційного господарського суду від 10.11.2025 у тій же справі № 905/36/23. Верховний Суд, повторно переглядаючи спір після нового апеляційного розгляду, відтворив механізм статті 336 ГПК України, у тому числі положення частини шостої, відповідно до якої заборона погашення заборгованості та/або зупинення виконання судового рішення діють до закінчення розгляду питання про звернення стягнення, та положення частини восьмої про можливість виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на відповідні кошти.

Це рішення, як уже зазначалося колегією суддів у попередньому блоці, не дає підстав погодитися з доводом ТОВ «Юнайтед Енерджі» про те, що частина шоста статті 336 ГПК України забезпечує захист особи протягом усього часу від постановлення ухвали до фактичного одержання коштів. Верховний Суд відтворює саме встановлену законом часову межу до закінчення розгляду питання. Водночас ця обставина не змінює буквального змісту частини дев`ятої статті 336 ГПК України щодо «стягнутої суми».

Найбільш наближеною до фактичних обставин цієї справи є постанова Касаційного господарського суду від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25, оскільки в ній Верховний Суд розглядав заяву того самого приватного виконавця Гненного Д.А. про звернення стягнення, зокрема, на кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів», належні ТОВ «Юнайтед Енерджі» саме на підставі рішення у справі № 904/392/24.

У пункті 8.15 цієї постанови Верховний Суд зазначив, що при розгляді заяви про звернення стягнення на кошти АТ «НЗФ» суд повинен з`ясувати, чи не виконано рішення у справі № 904/392/24, оскільки у разі повної або часткової сплати АТ «НЗФ» коштів ТОВ «Юнайтед Енерджі» задоволення заяви за статтею 336 ГПК України може призвести до подвійного стягнення.

Отже, Верховний Суд визнав необхідність запобігання подвійному фактичному стягненню, а також необхідність урахування реального стану виконання первісного судового рішення.

Крім того, у цій же постанові Верховний Суд, оцінюючи одночасне заявлення приватним виконавцем вимог про звернення стягнення до кількох осіб, зазначив, що суд не може наперед визначити, з якої саме особи фактично буде отримано відповідну суму, оскільки фактичне отримання грошових коштів залежить, зокрема, від платоспроможності особи та наявності у неї коштів.

На переконання колегії суддів, цей висновок має суттєве значення для спірного питання. Він підтверджує, що навіть після виникнення правової підстави для звернення стягнення зазначена в процесуальному акті сума не є такою, фактичне отримання якої гарантовано. Відповідно, суму, щодо якої лише створено можливість примусового стягнення, не можна автоматично ототожнювати із сумою, яка вже фактично стягнута.

Водночас і постанова від 16.07.2026 у справі № 910/2188/25 не містить прямого правового висновку щодо тлумачення словосполучення «в розмірі стягнутої суми» саме в контексті подальшого застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України. Таким чином, колегія суддів використовує наведені в ній висновки як елемент системного тлумачення, але не приписує Верховному Суду висновку, якого в постанові немає.

Щодо посилання ТОВ «Юнайтед Енерджі» на постанову Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 916/1456/21 колегія суддів зазначає таке.

Ця справа розглядалася судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду і стосувалася грошових вимог приватного виконавця щодо основної винагороди, а не застосування статті 336 ГПК України. Тому вона не є безпосередньо подібною до спірних правовідносин.

Разом з тим у зазначеній постанові Верховний Суд чітко розмежував суму, визначену в процесуальній постанові приватного виконавця, та суму, яка в подальшому фактично стягнута. Зокрема, Суд зазначив, що сума винагороди, визначена при відкритті виконавчого провадження, фіксує розрахунок на відповідний момент та не є сумою, яка гарантовано буде стягнута; саме існування такої постанови не означає фактичного стягнення відповідної суми.

Верховний Суд окремо пов`язав правовий наслідок із фактично стягнутою сумою, а не із сумою, лише попередньо визначеною процесуальним документом.

Тому зазначена постанова може бути врахована в цій справі лише як додатковий термінологічний і системний орієнтир, який підтверджує, що у законодавстві про виконавче провадження поняття суми, визначеної у процесуальному акті, та фактично стягнутої суми не є тотожними. Водночас вона не може сама по собі бути визначальною підставою вирішення спору за частиною дев`ятою статті 336 ГПК України.

Колегія суддів також враховує постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20.05.2026 у справі № 376/560/23, в якій застосовувалися аналогічні за змістом положення статті 440 ЦПК України.

У цій постанові Касаційний цивільний суд безпосередньо відтворив правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/7023/19, включно з положенням про те, що звернення стягнення є підставою для визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню «в розмірі стягнутої суми», а відповідна особа набуває статусу боржника у виконавчому провадженні в силу ухвали суду.

Проте предметом касаційного перегляду у справі № 376/560/23 було інше питання чи є наявність уже відкритого виконавчого провадження обов`язковою передумовою для звернення стягнення на кошти третьої особи. Верховний Суд дав на це питання негативну відповідь і направив справу на новий розгляд.

Таким чином, і ця постанова не містить висновку про автоматичне перетворення всієї суми, визначеної судом для звернення стягнення, на «стягнуту суму» з моменту постановлення ухвали.

Колегія суддів, перевіривши наведені сторонами постанови Верховного Суду, а також практику Великої Палати Верховного Суду та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, не встановила постанови Верховного Суду, в якій було б прямо сформульовано висновок, що для застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України вся сума, зазначена в ухвалі про звернення стягнення, вважається стягнутою вже з моменту постановлення такої ухвали незалежно від фактичного стану її виконання.

Так само перевірена практика не містить прямого висновку Верховного Суду, сформульованого саме в термінах «фактичне списання коштів з банківського рахунку є єдино можливим юридичним фактом» для застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Тому колегія суддів не приписує Верховному Суду жодного з цих крайніх підходів.

Натомість із сукупності перевірених правових позицій випливають такі орієнтири: ухвала за статтею 336 ГПК України створює самостійну процесуальну підставу та змінює статус особи у виконавчому провадженні; механізм статті 336 спрямований на реальне виконання судового рішення; частина дев`ята має захисне призначення і покликана не допустити повторного стягнення; фактичне отримання коштів не є автоматично гарантованим самим фактом постановлення ухвали; а закон прямо визначає межу визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, через категорію «стягнутої суми».

Саме з урахуванням цих висновків колегія суддів дійшла викладеного у попередніх блоках висновку: ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 має обов`язкове самостійне процесуальне значення, однак за відсутності доказів фактичного стягнення всієї суми 328 502 686,19 грн вона не є достатньою підставою для визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню одразу в усьому зазначеному розмірі.

Таким чином, посилання апелянта на практику Верховного Суду не спростовують правильного по суті висновку місцевого господарського суду, а наведена ТОВ «Юнайтед Енерджі» практика може бути врахована лише в тих межах, у яких відповідні постанови дійсно містять правові висновки, без розширення їх змісту на питання, що безпосередньо в них не вирішувалися.

Щодо посилань апелянта на ухвали у справах № 911/3430/24, № 904/3757/24 та інших подібних справах і значення практики судів першої інстанції

АТ «Нікопольський завод феросплавів» на підтвердження запропонованого ним тлумачення частини дев`ятої статті 336 ГПК України посилається, зокрема, на ухвалу Господарського суду Київської області від 23.03.2026 у справі № 911/3430/24 та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/3757/24. На переконання скаржника, у зазначених справах за подібних правовідносин суди виходили з того, що для визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, достатнім є вже постановлення ухвали про звернення стягнення на відповідну суму, без необхідності доведення фактичного списання чи перерахування коштів.

Зокрема, апелянт зазначає, що у справі № 911/3430/24 Господарський суд Київської області задовольнив заяву боржника та визнав наказ таким, що не підлягає виконанню в частині суми, на яку іншим судом було звернуто стягнення в порядку статті 336 ГПК України, відхиливши заперечення про відсутність фактичного стягнення коштів.

Колегія суддів перевірила зміст зазначеного судового рішення.

Дійсно, ухвалою Господарського суду Київської області від 23.03.2026 у справі № 911/3430/24 задоволено заяву ТОВ «Білоцерківвода» та визнано таким, що не підлягає виконанню, наказ від 11.08.2025 у частині 4 826 266,23 грн. Підставою звернення із заявою була ухвала Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/177/22, якою в порядку статті 336 ГПК України звернуто стягнення саме на 4 826 266,23 грн, належні ТОВ «Білоцерківвода», яке мало заборгованість перед ДПЗД «Укрінтеренерго».

При цьому Господарський суд Київської області прямо розглянув заперечення стягувача про те, що частина дев`ята статті 336 ГПК України може застосовуватися виключно у межах фактично стягнутої суми, однак не погодився з ним. Місцевий суд зазначив, що поняття «стягнута сума» допускає неоднозначне тлумачення і, виходячи із загального механізму статті 336 ГПК України, дійшов висновку, що у цьому контексті йдеться про суму, на яку вже звернуто стягнення, пов`язавши це також із набуттям відповідною особою статусу боржника у виконавчому провадженні.

Таким чином, апелянт правильно передає загальну спрямованість висновку Господарського суду Київської області у справі № 911/3430/24: у тій справі суд дійсно фактично ототожнив для цілей частини дев`ятої статті 336 ГПК України розмір «стягнутої суми» із сумою, на яку судом було звернуто стягнення.

Водночас колегія суддів не вбачає підстав для застосування такого підходу у цій справі.

Передусім відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі та застосуванні норми права суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду. Закон не наділяє судові рішення судів першої інстанції прецедентною силою, яка б зобов`язувала інший суд застосовувати сформульоване в них тлумачення норми права.

Тому ухвала Господарського суду Київської області у справі № 911/3430/24 може враховуватися судом апеляційної інстанції як приклад одного з підходів до тлумачення частини дев`ятої статті 336 ГПК України, однак не є правовим висновком, від якого Центральний апеляційний господарський суд повинен «відступати» у процесуальному значенні цього поняття.

Сам факт набрання ухвалою суду першої інстанції законної сили також не змінює такого висновку. Стаття 235 ГПК України регулює момент набрання ухвалою законної сили, тоді як частина четверта статті 236 Кодексу окремо визначає джерело правових висновків, які суд зобов`язаний враховувати при застосуванні норм права, постанови Верховного Суду. Тому набрання конкретною ухвалою законної сили не перетворює викладене в ній тлумачення процесуальної норми на обов`язковий для інших справ прецедент.

Більше того, колегія суддів не поділяє мотивів ухвали у справі № 911/3430/24 по суті спірного правового питання.

Як уже детально викладено в попередніх блоках цієї постанови, формулювання частини дев`ятої статті 336 ГПК України містить дві відмінні категорії: «звернення стягнення» як юридичну підставу виникнення спеціального процесуального наслідку та «стягнуту суму» як межу, в якій первісний виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Натомість підхід, застосований у справі № 911/3430/24, фактично усуває таке розмежування і замінює законодавче формулювання «в розмірі стягнутої суми» формулюванням «у розмірі суми, на яку звернуто стягнення». Саме з таким ототожненням колегія суддів з мотивів, уже наведених у цій постанові, погодитися не може.

Крім того, в ухвалі у справі № 911/3430/24 суд пов`язав своє тлумачення, серед іншого, з тим, що після ухвали за статтею 336 ГПК України начебто «відбулась заміна боржника».

Колегія суддів вважає необхідним уточнити цей аспект.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/7023/19 дійсно вказала, що особа, яка має заборгованість перед боржником, набуває статусу боржника у відповідному виконавчому провадженні в силу ухвали суду про задоволення заяви щодо звернення стягнення. Проте такий процесуальний статус не означає заміни боржника у первісному матеріальному зобов`язанні та сам по собі не засвідчує, що вся сума, на яку судом дозволено звернути стягнення, вже фактично стягнута. Саме так зміст висновку Великої Палати відтворюється і в подальшій практиці Верховного Суду.

Таким чином, процесуальний статус особи у похідному виконавчому провадженні та фактичний результат виконання цього провадження не можуть бути ототожнені.

Колегія суддів також звертає увагу, що ухвала у справі № 911/3430/24 не містить такого системного аналізу співвідношення словосполучень «звернення стягнення» та «стягнута сума», положень частин восьмої і дев`ятої статті 336 ГПК України, а також статей 48, 53 Закону України «Про виконавче провадження», який здійснено судом апеляційної інстанції у цій справі. Фактично її висновок ґрунтується насамперед на загальній захисній меті статті 336 ГПК України та обраному судом тлумаченні неоднозначного, на його думку, поняття «стягнута сума».

Захисне призначення частини дев`ятої статті 336 ГПК України колегія суддів не заперечує. Однак, як уже зазначалося, мета норми не може використовуватися для зміни прямо встановленої законодавцем межі її застосування.

Щодо посилання АТ «НЗФ» на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/3757/24 колегія суддів виходить із такого.

За змістом апеляційної скарги у зазначеній справі, за участю тих самих сторін, Господарський суд Дніпропетровської області задовольнив заяву АТ «Нікопольський завод феросплавів» про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, щодо фактичного залишку боргу у розмірі 68 345 654,39 грн. Апелянт посилається на цю обставину як на підтвердження існування іншого підходу того самого суду за подібних фактичних та правових обставин.

Колегія суддів враховує наведене посилання, однак воно також не спростовує висновків, сформульованих у цій постанові.

По-перше, ухвала у справі № 904/3757/24 є рішенням суду першої інстанції, а не постановою Верховного Суду, тому викладене в ній тлумачення не є обов`язковим для апеляційного суду відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України.

По-друге, саме існування двох протилежних підходів судів першої інстанції до одного й того самого нормативного формулювання свідчить не про наявність усталеної судової практики, а, навпаки, про відсутність на рівні судів першої інстанції єдиного підходу до спірного питання.

Ця обставина обумовлює необхідність для суду апеляційної інстанції не визначати, яка з ухвал суду першої інстанції була постановлена раніше або є більш сприятливою для позиції певної сторони, а самостійно здійснити тлумачення статей 328, 336 ГПК України із врахуванням тексту закону та релевантних правових висновків Верховного Суду.

По-третє, за матеріалами відзиву ТОВ «Юнайтед Енерджі» станом на 19.08.2026 ухвала у справі № 904/3757/24 оскаржена в апеляційному порядку, а апеляційний перегляд не був завершений. ТОВ «Юнайтед Енерджі» також повідомило про аналогічну за правовою природою ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 у справі № 904/286/24 та про її оскарження.

Тому наведені рішення, незалежно від оцінки їх правильності, тим більше не можуть характеризуватися як сформована, усталена та послідовна практика застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Колегія суддів при цьому не вважає сам факт існування різних судових рішень у подібних правовідносинах належним самостійним аргументом на користь правильності будь-якого з них. Вирішальне значення мають мотиви відповідного правового висновку та його відповідність нормі закону і висновкам Верховного Суду.

Таким чином, довід апелянта про те, що суд першої інстанції у справі № 904/392/24 мав обов`язково застосувати підхід, використаний іншим складом цього ж суду у справі № 904/3757/24, є необґрунтованим. Господарське процесуальне законодавство не встановлює обов`язку суду першої інстанції застосовувати правову позицію, сформульовану іншим складом суду першої інстанції, як обов`язковий прецедент.

Разом з тим вимоги правової визначеності та єдності судової практики обумовлюють необхідність належного мотивування обраного судом підходу. Саме тому суд апеляційної інстанції у цій постанові докладно перевірив обидва можливі способи тлумачення частини дев`ятої статті 336 ГПК України та навів мотиви, з яких не погоджується з підходом, застосованим у справі № 911/3430/24 і, за змістом матеріалів цієї справи, у справі № 904/3757/24.

Окремо колегія суддів оцінює наведені у відзиві ТОВ «Юнайтед Енерджі» відомості про його звернення до Вищої ради правосуддя щодо судових рішень у справах № 904/3757/24 та № 904/286/24.

Такі відомості не мають значення для вирішення цієї апеляційної скарги по суті і не враховуються колегією суддів як доказ правильності чи неправильності будь-якого судового рішення.

Сам факт подання дисциплінарної скарги не встановлює порушення з боку судді, не спростовує законності відповідного судового рішення та не може впливати на здійснення апеляційним судом незалежної правової оцінки. Більше того, саме ТОВ «Юнайтед Енерджі» у відзиві зазначає, що повідомляє про ці обставини лише як про інформацію щодо процесуального стану відповідних справ, а не як про аргумент щодо їх правильності по суті.

Тому питання, пов`язані з будь-якими дисциплінарними зверненнями, залишаються поза межами предмета цього апеляційного перегляду.

Підсумовуючи, колегія суддів доходить висновку, що посилання АТ «Нікопольський завод феросплавів» на ухвалу Господарського суду Київської області від 23.03.2026 у справі № 911/3430/24 та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/3757/24 не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

Колегія суддів врахувала існування зазначеного підходу, перевірила його аргументацію, однак не поділяє його, оскільки він фактично прирівнює суму, на яку звернуто стягнення, до стягнутої суми, тоді як таке ототожнення не випливає безпосередньо з частини дев`ятої статті 336 ГПК України та не підтверджене прямим правовим висновком Верховного Суду.

Щодо інших доводів учасників справи, практичних наслідків застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України та загальної оцінки доводів апеляційної скарги

АТ «Нікопольський завод феросплавів» у апеляційній скарзі окремо заперечує проти твердження про те, що задоволення його заяви фактично надало б товариству «імунітет від стягнення». За позицією апелянта, визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню в частині 328 502 686,19 грн, не спрямоване на уникнення виконання судового рішення, а має лише забезпечити, щоб відповідна сума була стягнута в межах того виконавчого провадження, для цілей якого Господарським судом міста Києва ухвалою від 14.07.2026 звернуто стягнення на кошти АТ «НЗФ», та виключити можливість повторного стягнення тієї самої суми.

Колегія суддів погоджується, що звернення АТ «НЗФ» із заявою саме по собі не може розцінюватися як ухилення від виконання судового рішення. Заявник реалізував передбачене процесуальним законом право та порушив перед судом реальне питання про співвідношення двох паралельних механізмів примусового виконання.

Водночас оцінка правових наслідків задоволення такої заяви повинна здійснюватися не виходячи із суб`єктивної мети заявника, а відповідно до об`єктивного процесуального результату, який настав би внаслідок визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» у відзиві зазначає, що у разі задоволення заяви наказ у справі № 904/392/24 був би позбавлений можливості подальшого виконання щодо 328 502 686,19 грн ще до здійснення АТ «НЗФ» фактичного платежу в межах виконавчого провадження приватного виконавця Гненного Д.А.

Колегія суддів не вважає за необхідне використовувати для характеристики такого наслідку термін «імунітет від стягнення», оскільки він не є категорією, якою оперує Господарський процесуальний кодекс України.

Проте по суті цього заперечення слід зазначити, що станом на момент вирішення заяви АТ «НЗФ» фактичного стягнення 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 не відбулося. Водночас задоволення заяви у повному заявленому розмірі означало б припинення можливості подальшого примусового виконання первісного наказу щодо всієї цієї суми незалежно від того, буде вона надалі реально одержана у похідному виконавчому провадженні чи ні.

Саме тому довід апелянта про те, що виконання «у будь-якому разі» відбудеться в іншому виконавчому провадженні, не може бути прийнятий як встановлена обставина. Ухвала про звернення стягнення створює правову можливість такого виконання, однак не гарантує його фактичного результату, що вже було детально встановлено колегією суддів у попередніх блоках цієї постанови.

ТОВ «Юнайтед Енерджі» додатково посилається на те, що ухвала Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 ним оскаржується, а в разі її майбутнього скасування або зміни може відпасти сама правова підстава, на якій АТ «НЗФ» обґрунтовує необхідність визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.

Оцінюючи цей аргумент, колегія суддів виходить із того, що сам по собі факт оскарження ухвали від 14.07.2026 не позбавляє її юридичної сили та не дозволяє суду у цій справі виходити з припущення про її майбутнє скасування.

Судове рішення оцінюється виходячи з його правового стану на час вирішення відповідного процесуального питання. Тому можливе майбутнє скасування ухвали Господарського суду міста Києва не може бути самостійною підставою для відмови у заяві АТ «НЗФ».

Водночас наведений довід ТОВ «Юнайтед Енерджі» ілюструє істотну відмінність між судовим актом про звернення стягнення та завершеним фактичним стягненням: до моменту реального виконання правова та фактична ситуація може змінитися, тоді як визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, безпосередньо впливає на можливість подальшого примусового виконання судового рішення.

Стягувач у відзиві також стверджує, що чинний процесуальний закон не передбачає спеціального механізму «відновлення» наказу після його визнання таким, що не підлягає виконанню, якщо згодом відпаде підстава, з якої таке визнання було здійснено.

Колегія суддів зазначає, що стаття 328 ГПК України регулює порядок виправлення помилки у виконавчому документі та його визнання таким, що не підлягає виконанню, однак не містить окремо врегульованої процедури автоматичного поновлення можливості виконання виконавчого документа внаслідок подальшого відпадіння обставин, покладених в основу його визнання таким, що не підлягає виконанню. ГПК України передбачає спеціальні процедури, пов`язані з виконавчими документами, однак у статті 328 такого механізму безпосередньо не встановлено.

Разом з тим колегія суддів не покладає цю обставину в основу висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги. Вона має лише додаткове значення. Вирішальним залишається безпосередній зміст частини дев`ятої статті 336 ГПК України та відсутність на час вирішення заяви доказів існування «стягнутої суми» у розмірі 328 502 686,19 грн.

Іншими словами, правильність оскаржуваної ухвали не залежить від припущення про те, чи буде колись скасована ухвала Господарського суду міста Києва та чи існуватиме в такому випадку процесуальний спосіб відновлення виконання наказу. Відмова у заяві є обґрунтованою вже з тієї причини, що заявлений АТ «НЗФ» обсяг визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, не був підтверджений розміром фактично стягнутих коштів.

Окремо ТОВ «Юнайтед Енерджі» у відзиві посилається на провадження у справах № 910/10010/25 та № 910/12711/25, пов`язані із заявами про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ «Юнайтед Енерджі», та вважає, що можливе введення мораторію може вплинути на подальше виконання у виконавчому провадженні № 81339763.

Існування зазначених проваджень підтверджується також судовими актами у справах № 910/10010/25 та № 910/12711/25. Зокрема, матеріали заяви у справі № 910/10010/25 про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ «Юнайтед Енерджі» були передані для спільного розгляду в межах справи № 910/12711/25.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу, що наведене у відзиві посилання саме на частину другу статті 121 Кодексу України з процедур банкрутства як на норму, що регулює наслідки мораторію щодо ТОВ «Юнайтед Енерджі», є юридично неточним.

Стаття 121 Кодексу України з процедур банкрутства міститься у книзі, яка регулює відновлення платоспроможності фізичної особи, та встановлює мораторій у провадженні про неплатоспроможність фізичної особи. Натомість щодо юридичної особи загальні правила про мораторій на задоволення вимог кредиторів установлені статтею 41 Кодексу України з процедур банкрутства. Саме частина друга статті 41 передбачає, що мораторій вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, а відповідна ухвала є підставою для зупинення вчинення виконавчих дій.

Тому колегія суддів не приймає нормативне обґрунтування ТОВ «Юнайтед Енерджі» в частині посилання на статтю 121 КУзПБ щодо юридичної особи.

Водночас можливість настання у майбутньому передбачених статтею 41 КУзПБ наслідків у разі відкриття провадження у справі про банкрутство сама по собі також не є визначальною для вирішення цієї апеляційної скарги. Це майбутня обставина, можливість якої не може замінити оцінку фактів, що існували на час постановлення оскаржуваної ухвали.

Таким чином, доводи ТОВ «Юнайтед Енерджі» щодо можливого скасування ухвали у справі № 910/8742/24, можливого банкрутства та можливого введення мораторію мають характер додаткових практичних застережень, але не становлять самостійної правової підстави для вирішення цієї справи.

Колегія суддів також перевірила загальне посилання апелянта на порушення судом першої інстанції статей 2, 11 та 13 ГПК України. В апеляційній скарзі ці статті названі серед норм, які, за твердженням скаржника, були порушені, однак окремого самостійного аргументу щодо конкретного порушення кожної з них апеляційна скарга не містить.

За змістом статті 13 ГПК України судочинство здійснюється на засадах змагальності, сторони мають рівні процесуальні права, а кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається.

У матеріалах цієї справи відсутні обставини, які б свідчили про порушення принципу рівності або змагальності сторін. АТ «НЗФ» мало можливість подати заяву, додаткові пояснення, докази та апеляційну скаргу; ТОВ «Юнайтед Енерджі» подало заперечення та відзив; доводи обох сторін були предметом перевірки.

Стаття 11 ГПК України закріплює принцип верховенства права та правила застосування джерел права. Однак принцип верховенства права не дозволяє суду під приводом забезпечення справедливого результату змінювати прямо сформульовану законодавцем умову «в розмірі стягнутої суми» на іншу умову «в розмірі суми, на яку звернуто стягнення».

Так само посилання на завдання господарського судочинства, визначене статтею 2 ГПК України, не може саме по собі бути підставою для відступу від спеціальної процесуальної норми. Ефективний захист прав учасників справи повинен забезпечуватися шляхом правильного застосування встановленої законом процедури, а не шляхом створення судом нового правового наслідку, який безпосередньо з тексту норми не випливає.

У справі безспірно встановлено, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у порядку статті 336 ГПК України звернуто стягнення на кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів» у розмірі 328 502 686,19 грн.

Так само встановлено, що після постановлення цієї ухвали приватним виконавцем Гненним Д.А. здійснювалися конкретні виконавчі дії: накладено арешт на кошти АТ «НЗФ» та пред`явлено вимогу про перерахування відповідної суми. Водночас доказів фактичного списання, перерахування чи іншого фактичного стягнення 328 502 686,19 грн на виконання зазначеної ухвали матеріали справи не містять.

Частина дев`ята статті 336 ГПК України має самостійне процесуальне значення та не зводиться до припинення матеріального зобов`язання за статтею 599 ЦК України. Разом із тим ця спеціальна норма прямо встановлює межу правового наслідку виконавчий документ визнається таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Наявність ухвали про звернення стягнення, арешту коштів, вимоги приватного виконавця та двох паралельних виконавчих проваджень підтверджує реальний ризик повторного стягнення, однак не підтверджує факту стягнення усієї заявленої суми.

Перевірена колегією суддів практика Верховного Суду не містить прямого правового висновку про те, що вся сума, зазначена в ухвалі за статтею 336 ГПК України, автоматично є «стягнутою сумою» з моменту постановлення такої ухвали. Так само ухвали судів першої інстанції, на які посилається апелянт, не мають обов`язкової прецедентної сили та не спростовують результату системного тлумачення частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з кінцевим висновком Господарського суду Дніпропетровської області про відсутність на час розгляду заяви підстав для визнання наказу від 21.04.2025 таким, що не підлягає виконанню в частині 328 502 686,19 грн.

При цьому мотиви оскаржуваної ухвали підлягають уточненню в тій частині, що визначальною підставою відмови є не необхідність доведення припинення матеріального зобов`язання виключно за статтями 598, 599 ЦК України, а відсутність доказів фактичного стягнення відповідної суми, з якою частина дев`ята статті 336 ГПК України пов`язує обсяг визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Таке уточнення мотивів не змінює правильності вирішення заяви по суті та не утворює підстав для скасування оскаржуваної ухвали.

За наведених обставин доводи апеляційної скарги, перевірені судом апеляційної інстанції в їх сукупності, не спростовують правильного по суті висновку суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 275 ГПК України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Такий зміст статті 276 ГПК України послідовно відтворюється у практиці Верховного Суду.

Переглянувши оскаржувану ухвалу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, перевіривши доводи АТ «Нікопольський завод феросплавів» та заперечення ТОВ «Юнайтед Енерджі», колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильного по суті висновку Господарського суду Дніпропетровської області про відсутність підстав для визнання наказу від 21.04.2025 у справі № 904/392/24 таким, що не підлягає виконанню в частині 328 502 686,19 грн.

Встановлені у справі обставини підтверджують, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2026 у справі № 910/8742/24 у порядку статті 336 ГПК України звернуто стягнення на кошти АТ «Нікопольський завод феросплавів» у розмірі 328 502 686,19 грн, а після постановлення цієї ухвали приватним виконавцем Гненним Д.А. вчинялися виконавчі дії, спрямовані на її реалізацію, зокрема накладено арешт на кошти товариства та пред`явлено вимогу про перерахування відповідної суми. Водночас доказів фактичного стягнення зазначених 328 502 686,19 грн на виконання ухвали Господарського суду міста Києва матеріали справи не містять.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, частина дев`ята статті 336 ГПК України має самостійне процесуальне значення та спрямована на недопущення повторного стягнення однієї й тієї самої заборгованості. Разом із тим визначений цією нормою процесуальний наслідок обмежений законодавцем розміром стягнутої суми, а тому сама по собі наявність ухвали про звернення стягнення на конкретну суму не дає достатніх підстав для визнання первісного виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню в усьому розмірі суми, зазначеної в такій ухвалі, за відсутності доказів її фактичного стягнення.

При цьому наявність двох паралельних виконавчих механізмів, арешту коштів АТ «НЗФ» та вимоги приватного виконавця Гненного Д.А. підтверджує реальність ризику повторного стягнення, однак такий ризик не є тотожним факту фактичного стягнення відповідної суми та не може замінити передбачену частиною дев`ятою статті 336 ГПК України умову щодо розміру, в якому виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Посилання скаржника на процесуальну, а не суто матеріально-правову природу його заяви також не змінює наведеного висновку. Суд апеляційної інстанції погодився, що застосування частини дев`ятої статті 336 ГПК України не може бути зведено виключно до встановлення припинення зобов`язання за статтями 598, 599 ЦК України. Водночас відсутність доказів фактично стягнутої суми у заявленому розмірі є самостійною перешкодою для задоволення заяви відповідно до спеціальної норми частини дев`ятої статті 336 ГПК України.

Не дають підстав для іншого висновку й посилання апелянта на окремі судові рішення судів першої інстанції у подібних правовідносинах. Такі судові акти не мають обов`язкової прецедентної сили, а перевірена колегією суддів практика Верховного Суду не містить прямого правового висновку про те, що вся сума, на яку судом звернуто стягнення в порядку статті 336 ГПК України, автоматично вважається «стягнутою сумою» з моменту постановлення відповідної ухвали.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції правил дослідження та оцінки доказів також не знайшли свого підтвердження. Хоча мотивувальна частина оскаржуваної ухвали викладена стисло та окремі аспекти правового регулювання могли бути мотивовані детальніше, повторна повна оцінка доказів судом апеляційної інстанції підтвердила правильність кінцевого результату розгляду заяви.

Уточнення судом апеляційної інстанції правових мотивів, з яких заява АТ «Нікопольський завод феросплавів» не підлягає задоволенню, не змінює правильності оскаржуваної ухвали по суті та не є підставою для її скасування чи зміни.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 відсутні.

Таким чином, апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» слід залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 без змін.

При цьому такий висновок не перешкоджає вирішенню у встановленому процесуальним законом порядку питання про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, в розмірі суми, яка в подальшому буде фактично стягнута з АТ «Нікопольський завод феросплавів» на виконання ухвали, постановленої в порядку статті 336 ГПК України.

Судові витрати.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Порядок розподілу судових витрат визначений статтею 129 Господарського процесуального кодексу України.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» без задоволення, а ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 без змін, витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду, відповідно до якої у разі залишення скарги без задоволення понесені скаржником витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на самого скаржника відповідно до статті 129 ГПК України.

Підстав для іншого розподілу судових витрат за результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила.

Керуючись статтями 129, 269, 271, 275, 276, 281– 284, 328, 336 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2026 у справі № 904/392/24 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку у строки, передбачені статтею 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена та підписана 27.08.2026

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя Г.В. Левшина

Суддя О.В. Ярешко