Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №213/3810/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6963/26 Справа № 213/3810/24 Суддя у 1-й інстанції - Нестеренко О.М. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 213/3810/24

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційні скарги ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков Анатолій Володимирович, та ОСОБА_2 на ухвалу Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 квітня 2026 року, яка постановлена суддею Нестеренком О.М. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 14 квітня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В провадженні Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Виконком Інгулецької районної у місті ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком.

Ухвалою Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 квітня 2026 року провадження у об`єднаній цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Виконком Інгулецької районної у місті ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком закрито.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков А.В., посилаючись на порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Апелянт посилається на те, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що до вторгнення російської федерації в Україну вона разом чоловіком - громадянином України ОСОБА_3 донькою ОСОБА_4 проживали постійно у Києві. У подальшому, з початком війни, у березні 2022 року вона з донькою ОСОБА_4 виїхали з початку до Болгарії, а згодом на короткий термін до Чеської Республіки, куди згодом приїхав і відповідач. В кінці квітня 2023 року ОСОБА_1 остаточно вирішила повернутися з донькою ОСОБА_4 до Києва, через прохання дитини та відносну безпеку у м. Києві. Після повернення позивачки з донькою до України, мати надавала батьку можливість дистанційного спілкування, та навіть декілька разів дитина відвідувала батька у Чеській Республіці. Однак, як стверджує ОСОБА_1 , відповідач порушивши будь-які домовленості, без її згоди, самочинно у визначений час у липні 2024 року доньку ОСОБА_5 не повернув, змінив місце проживання та до цього часу дитину матері не повернув.

Відповідно до остаточного рішення Обласного суду міста Брно від 3 грудня 2024 року, у справі № 20 Co 653/2024–784 постановлено повернути неповнолітню ОСОБА_6 до місця її звичайного проживання в місті Київ, Україна.

Позивач ОСОБА_1 звертає увагу апеляційного суду, що відповідач не виконав це рішення суду – переїжджаючи із однієї країни до іншої, отже суд першої інстанції закриваючи справу не встановив, яка країна, окрім України є постійним місцем проживання дитини.

Сам по собі факт того, що наразі дитина перебуває з батьком «десь за кордоном» - не може бути для суду правовою підставою для закриття провадження у справі.

Апелянт зазначає, що відповідно до листа Міністерства юстиції України від 08 жовтня 2025 року на адресу ОСОБА_1 зазначено, «що листом від 01 жовтня 2025 року Міністерство юстиції України звернулося до Національної поліції України з проханням надати сприяння у встановлені місцезнаходження дитини за кордоном, зокрема на території таких держав, як «Турецької Республіки, Грузії, Кіпру, Греції або Болгарії».

Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 16 вересня 2025 року ОСОБА_1 повідомлено, що згідно повідомлення Міністерства праці та соціального захисту Республіки Молдова від 15 вересня 2025 року, 30 червня 2025 року дитина виіхала з Республіки Молдова.

Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 28 сінчя 2026 року ОСОБА_1 повідомлено, що згідно листа Міністерства юстиції Турецької Республіки від 27 січня 2026 року, що за інформацією Міністерства внутрішніх справ Турецької Республіки 08 липня 2025 року дитина виіхала з Турецької Республіки.

Відповідно до листа Управління міжнародного правового захисту дітей Брно, президіуму поліції Чеської республіки від 05 червня 2025 року було повідомлено, що розшук дитини ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , як зниклої безвісти, було припинено, на той час було встановлено, що дитина з батьком перебуває на території Молдови.

За таких обставин, зокрема через відсутність країни постійного місця проживання дитини, окрім як України, закриття провадження у справі очевидно та поза всяким розумним сумнівом порушує вимоги закону щодо юрисдикції суду України щодо вирішення даного спору та порушує права матері дитини ОСОБА_1 , що передбачені п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на доступ до правосуддя.

Суд першої інстанції не звернув уваги на положення статті 7 Конвенції у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.

Як зазначалося вище, малолітня дитина ОСОБА_8 не має за кордоном постійного місця проживання, а фактично переїздить із батьком із країни в країну, про що свідчать листи уповноважених органів Турецької та Чеської Республіки, Молдови. Окрім того, закриваючи провадження за п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, суд не роз`яснив до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Якименко М.М., апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков А.В., - залишити без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить змінити ухвалу суду першої інстанції у частині мотивувальної частини, а саме виключити з мотивувальної частини ухвали речення, що починається словами: «Рішення набрало законної сили, однак на теперішній час залишається невиконаним» та виключити з абзацу мотивувальної частини ухвали, що починається словами: «З огляду на наведене, враховуючи, що місце постійного проживання дитини змінилось…» фрагмент «а потім через невиконання домовленості щодо повернення дитини (що було встановлено у рішенні Обласного суду у Брно)».

Апеляційна скарга мотивована тим, щозазначення судом в оскаржуваній ухвалі наведених вище фраз виходить за межі предмета процесуального розгляду (вирішення питання юрисдикції); зроблені без проведення стадії дослідження доказів та без дотримання вимог ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів; створюють неприпустимий ризик сприйняття ухвали як такої, що встановлює факти «невиконання рішення іноземного суду» та «невиконання домовленості», хоча ці питання не були предметом розгляду і не досліджувалися судом по суті.

Предметом розгляду при постановленні оскаржуваної ухвали було суто процесуальне питання - наявності чи відсутності юрисдикції судів України для розгляду спору про визначення місця проживання дитини. Це прямо випливає із застосування п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України у системному зв`язку з нормами Конвенції 1996 року про юрисдикцію, застосовне право, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів щодо захисту дітей. Суд першої інстанції, посилаючись на ст. 5–6 Конвенції 1996 року, правомірно дійшов висновку, що юрисдикція слідує за місцем постійного (звичайного) проживання дитини, і на цій підставі закрив провадження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Встановлення фактичних обставин щодо виконання чи невиконання домовленостей сторін є елементом розгляду справи по суті. Оскільки суд дійшов висновку про відсутність юрисдикції, він не мав права переходити до стадії розгляду справи по суті, а отже - будь-які висновки щодо обставин спору в такій ухвалі є апріорі позапроцесуальними та такими, що зроблені з перевищенням повноважень суду на стадії підготовчого провадження під час вирішення клопотання про закриття провадження. Отже, у спірній частині мотивувальної частини оскаржувана ухвала порушує межі предмета розгляду та принципи диспозитивності й процесуальної економії.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заслухавши суддю - доповідача, ОСОБА_1 та її представника– адвоката Волкова А.В., які, кожен окремо, підтримали подану представником Савінчук В.О. апеляційну скаргу та заперечували проти задоволення апеляційної скарги, поданої ОСОБА_2 , ОСОБА_2 та його представника – адвоката Якименка М.М., які, кожен окремо, підтримали подану ОСОБА_9 апеляційну скаргу та заперечували проти задоволення апеляційної скарги представника Савінчук В.О., перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков А.В., підлягає задоволенню, апеляційна скарга ОСОБА_2 - залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, в серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Виконком Інгулецької районної у місті ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини.

В грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком.

Ухвалою Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 квітня 2026 року провадження у об`єднаній цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Виконком Інгулецької районної у місті ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком закрито.

Ухвала суду мотивована тим, що місце постійного проживання дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінилось, керуючись положеннями статей 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, суд констатував припинення юрисдикції суду України на вирішення спору про визначення місця проживання дитини у даній цивільній справі. А тому суд прийшов до висновку про наявність підстав закриття провадження у справі.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (ст.66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. ч. 1,2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна, згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV, є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року).

Отже питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункту 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.

У статті 7 цієї Конвенції вказано, що у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.

Переміщення або утримування дитини вважається неправомірним, якщо: це порушує права опіки, набуті особою, установою чи будь-яким іншим органом, спільно чи окремо, за правом держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування; та на момент переміщення або утримування такі права фактично здійснювалися, спільно або окремо, чи здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Права опіки, зазначені вище в підпункті «a», можуть виникати, зокрема, в силу закону або внаслідок судового чи адміністративного рішення або з угоди, яка має юридичну силу згідно з правом тієї Держави.

Увесь час, упродовж якого органи, уперше згадані в пункті 1, зберігають свою юрисдикцію, органи тієї Договірної Держави, до якої дитину було переміщено або в якій вона утримується, можуть вживати лише таких невідкладних заходів згідно зі статтею 11, які є необхідними для захисту особи чи майна дитини.

Відповідно до ст. 12 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у будь-якому невідкладному випадку органи будь-якої Договірної Держави, на території якої перебуває дитина або майно, яке належить дитині, мають юрисдикцію вживати будь-яких необхідних заходів захисту.

Заходи, ужиті згідно з попереднім пунктом стосовно дитини, яка має звичайне місце проживання в Договірній Державі, припиняються як тільки органи, які мають юрисдикцію відповідно до статей 5 - 10, вжили заходів, яких потребує ситуація.

Заходи, ужиті згідно з пунктом 1 стосовно дитини, яка має звичайне місце проживання в не-Договірній Державі, припиняються в кожній Договірній Державі, як тільки заходи, яких потребує ситуація та яких ужили органи іншої держави, були визнані у відповідній Договірній Державі.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 зробив висновок про те, що нормами чинного законодавства України не передбачено імперативної умови про те, що перебування дитини за межами України є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини. Більше того, зважаючи на положення міжнародних договорів щодо збереження юрисдикції судів України у питаннях батьківської відповідальності, очевидним є можливість вирішення справи про визначення місця проживання дитини саме національними судами.

Таким чином, сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові, або ж залишення позовної заяви про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні без розгляду, а факт вирішення питання про повернення чи неповернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловила такі висновки про застосування норм права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.

Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні, або ж закриття провадження у справі.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22 вказав на те, що за правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини: 1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; 2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; 3) дитина адаптувалася до нового середовища.

Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

У цій постанові Верховний Суд також вказав на те, що положення статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року при визначенні юрисдикції застосовуються лише в тому випадку, якщо мало місце неправомірне переміщення або утримання дитини.

У вказаній справі, Верховний Суд, враховуючи, що дитина народилася в Україні, до початку повномаштабного вторгнення російської федерації в Україну проживала в Україні та є громадянкою України, на час звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі не проживала в Україні нетривалий проміжок часу, її звичайним місцем проживання залишалася Україна, дійшов висновку про поширення юрисдикції судів України на даний спір.

З наведених обставин справи вбачається, що предметом спору у цій справі є визначення проживання дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з одним із батьків.

На момент звернення до суду з позовом дитина досягла віку 4 років, дитина була вивезена за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання та проживала в іншій країні. А отже дитина проживала в Україні протягом 4 років.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що між батьками була досягнута домовленість, що батько разом з дитиною змінюють місце свого постійного проживання та переїжджають до іншої країни.

Як вказує Об`єднана палата Касаційного цивільного суду сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

Зважаючи на вищевикладене у сукупності та враховуючи, що ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в Україні, до досягнення чотирьохрічного віку проживала в Україні та є громадянкою України, а на час звернення до суду з позовами про визначення місця проживання та відкриття провадження у справі не проживала в Україні нетривалий проміжок часу, то її звичайним місцем проживання залишалася Україна, апеляційний суд приходить до висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції закриваючи провадження у справі зробив посилання на висновки наведені Верховним Судом у постановах від 05 листопада 2025 року у справі № 175/3823/23 та від 18 вересня 2023 року у справі №545/2247/18. Проте не врахував правовий висновок наведений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, який має переважне значення, як з огляду склад суду, так і на час прийняття цієї постанови. Також судом не врахована правова позиція викладена у постанові від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22, що також є останньою прийнятою і в ній вирішувались саме питання закриття провадження в аналогічних правовідносинах.

Отже, викладені ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков А.В., доводи знайшли своє підтвердження, права позивачки, в данному випадку, порушуються прийнятим судовим рішенням. Дії щодо закриття провадження у справі перешкоджають особі, яка подала позовну заяву та апеляційну скаргу у доступі до правосуддя та унеможливлюють захист її прав у повному обсязі.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне залишти без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 в якій останній просив змінити ухвалу суду першої інстанції у частині мотивувальної частини, а саме виключити з мотивувальної частини ухвали речення, що починається словами: «Рішення набрало законної сили, однак на теперішній час залишається невиконаним» та виключити з абзацу мотивувальної частини ухвали, що починається словами: «З огляду на наведене, враховуючи, що місце постійного проживання дитини змінилось…» фрагмент «а потім через невиконання домовленості щодо повернення дитини (що було встановлено у рішенні Обласного суду у Брно)», оскільки оскаржувана ухвала підлягає скасуванню за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков А.В., з направленням справи для продовження розгляду.

За результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції допустив невірне застосування норм процесуального права, оскаржувана ухвала суду перешкоджає подальшому провадженню у справі, що дає підстави для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Волков Анатолій Володимирович, - задовольнити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Ухвалу Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 квітня 2026 року- скасувати.

Направити цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Виконком Інгулецької районної у місті ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої дитини з батькомдо Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 27 серпня 2026 року.

Головуючий:

Судді: