Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №216/7034/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8892/26 Справа № 216/7034/25 Суддя у 1-й інстанції - Чирський Г.М. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 216/7034/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – судді Остапенко В.О.,

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Держава Україна, в особі Міністерства юстиції України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 року, яке ухвалено суддею Чирським Г.М. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 25 травня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна, в особі Міністерства юстиції України, про визнання незаконною бездіяльності та стягнення шкоди.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Державою Україна порушено законні права та інтереси позивача, які полягають у тривалій бездіяльності Міністерства юстиції України під час виконання рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 листопада 2023 року у справі № 216/5656/22 про стягнення з російської федерації на його користь майнової шкоди у розмірі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу, а також щодо неініціювання питання внесення змін до чинного законодавства з метою виконання зазначеного рішення.

Зазначає, що внаслідок бездіяльності Держави Україна щодо неврегулювання питання подальшого примусового виконання виконавчих документів боржником за якими є держава-агресор - російська федерація, йому завдано майнової шкоди у розмірі 1 990 149,79 доларів США (один мільйон дев`ятсот дев`яносто тисяч сто сорок дев`ять доларів США 79 центів) та моральної - у розмірі 500 євро.

На підставі наведенного вище позивач просив суд визнати незаконною бездіяльность держави - України в особі Міністерства юстиції України щодо надмірного не виконання протягом трьої років 232 днів конституційного обов`язку забезпечити своєчасне виконання судового рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 листопада 2023 року у справі № 216/5656/22, стягнути з Держави Україна, в особі Міністерства юстиції України, на його користь моральну шкоду в розмірі 500 євро та майнову шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що звернення позивача до українського суду є єдино розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Апелянт зазначає, що ним подано позов фактично до Держави - Україна, на яку в цивільних відносинах, покладено зобов`язання забезпечити виконання судового рішення, яке є обов`язкове для виконання.

Вважає, що саме Держави - Україна, в особі Міністерства юстиції України, має відповідати за неналежне виконання приписів ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» щодо накладення арешту на активи російської федерації (нерухоме майно, грошові кошти, цінні папери, рухоме майно) в різних банках України, де кінцевим бенефіціаром є російська федерація, а також на майнові активи російської федерації, що знаходяться в інших іноземних державах, таких як держави Євросоюзу та США, чи в інших державах земного шару.

Апелянт вказує, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є юридична особа. Відповідно до норм Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, тому вважає, що висновок суду першої інстанції про відсутність механізму виконання на території України судових рішень, постановлених національними судами проти країни агресора, є помилковим.

Також вказує, що виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв`язку з чим висновок суду першої інстанції про відсутність порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є хибним.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства юстиції України просить рішення суду першої інстанції залишити без задоволення, як законне та обґрунтоване, апеляційну скаргу позивача - залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, представника Міністерства юстиції України - Стельмаха І.В., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Як установлено судом та вбачається із матеріалів справи, рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 листопада 2023 року у справі № 216/5656/22 позовні вимоги ОСОБА_1 до російської федерації, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації російською федерацією природних ресурсів українського народу під час незаконної збройної агресії, задоволено частково. Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 відшкодування майнової шкоди завданої внаслідок експропріацією російською федерацією природних ресурсів українського народу під час незаконної збройної агресії проти України в розмірі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу.

10 січня 2024 року Центрально-Міським районним судом міста Кривого Рогу Дніпропетровської області видано виконавчий лист на виконання вказаного рішення, боржником за яким є російська федерація в особі Посольства російської федерації в Україні.

На виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі ВПВР) перебуває зведене виконавче провадження № 59036926, до складу якого входить виконавче провадження ВП №77606051 з примусового виконання виконавчого листа Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу від 10 січня 2024 року у справі № 216/5656/22 про стягнення з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 відшкодування майнової шкоди завданої внаслідок експропріацією російською федерацією природних ресурсів українського народу під час незаконної збройної агресії проти України в розмірі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу.

Виконавче провадження ВП № 77606051 було відкрито старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговська-Харітоновою Аніною Олексіївною 23 березня 2025 року на підставі заяви ОСОБА_1 від 10 березня 2025 року.

Під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № 59036926 ВПВР проводились заходи щодо виявлення майна боржника на підконтрольній території України, на яке можливо звернути стягнення для примусового виконання виконавчих документів. Зокрема, при примусовому виконанні виконавчих документів, що входять до складу зведеного виконавчого провадження, державний виконавець звернув стягнення на майно боржника – акції прості, бездокументарні, іменні у кількості 5080310373 штук від загальної кількості 99,7726 %, міжнародний ідентифікаційний номер UA 4000136329, цінні папери ПАТ «Промінвестбанк», код ЄДРПОУ 00039002, які в подальшому примусово вилучені відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності російської федерації та її резидентів.

Звертаючись до суду з позовом про визнання незаконною бездіяльності та стягнення шкоди, позивач посилався на те, що бездіяльність держави - України в особі Міністерства юстиції України щодо надмірного не виконання протягом трьох років 232 днів конституційного обов`язку забезпечити своєчасне виконання судового рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 листопада 2023 року у справі № 216/5656/22 є незаконною та внаслідок такої бездіяльності Держави Україна щодо неврегулювання питання подальшого примусового виконання виконавчих документів боржником за якими є держава-агресор - російська федерація, позивачу завдано майнової шкоди та моральної шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи не встановлено яких дій, передбачених чинним законодавством, не вчинив державний виконавець для виконання судового рішення у справі № 216/5656/22, та з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів про те, що позивачу завдано матеріальної та майнової шкоди внаслідок незаконних (неправомірних) дій Держави Україна в особі Міністерства юстиції України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (ст. 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №753/8671/21, від 18.09.2023 у справі №582/18/21).

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи, як: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.

Згідно зі статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Зазначена норма регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов`язань, а юридичною підставою позадоговірної відповідальності, в свою чергу, є склад цивільного правопорушення, елементами якого є: шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою, вина. Відсутність хоча б одного із вказаних елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Наведеними правовими нормами передбачено, що для покладення відповідальності за дії посадових осіб та органів державної влади чи місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов`язковою. Проте цими приписами встановлена обов`язковість інших трьох елементів складу цивільного правопорушення, встановлення яких є необхідним для покладення відповідальності за завдану шкоду на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Усталеним у доктрині цивільного права та національній судовій практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України (див. близькі за змістом висновки у пункті 8.49.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21).

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 вказано, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Касаційний цивільний суд у постанові № 553/83/25 від 14 січня 2026 року наголосив, що для покладення відповідальності на державу необхідно довести наявність одночасно трьох умов: протиправність дій або бездіяльності органів влади, шкоду та причинно-наслідковий зв`язок між ними. Сам факт невиконання судового рішення про стягнення коштів з держави-агресора не свідчить про заподіяння майнової шкоди позивачеві.

Суд також зазначив, що відсутність спеціального закону щодо виконання рішень у справах проти держави-агресора не породжує легітимних очікувань на компенсацію з боку України.

Отже, для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов`язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, шкода та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Вина посадових осіб органів державної влади не є обов`язковою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди.

Тобто Верховний Суд вже неодноразово формулював висновки про те, за яких умов настає відповідальність держави. І практика у цій категорії справ є усталеною.

Як вбачається із матеріалів справи, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив відшкодувати завдану йому майнову шкоду, розмір якої обґрунтовував сумою стягнення з російської федерації, визначеною у судовому рішенні у справі № 216/5656/22 у сумі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу, яке ще не виконано на цей час.

Разом з тим, наразі відсутнє рішення уряду щодо подальшої долі активів рф, вилучених у межах національного механізму конфіскації. Крім того, Україна стратегічно обрала створення міжнародного компенсаційного механізму - Реєстру збитків, Компенсаційної комісії та Компенсаційного фонду - як основного інструменту забезпечення відшкодування завданої шкоди.

Отже, відсутність спеціального законодавчого механізму виконання судових рішень у справах за участю держави-агресора не створює законних очікувань на відшкодування шкоди з боку Держави Україна та не перешкоджає постраждалим від збройної агресії російської федерації звертатися до міжнародного Реєстру збитків для України. Особа не може перекладати відповідальність за шкоду, завдану агресією, з країни-агресора на Україну за відсутності фактичних і правових підстав.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові № 553/88/25 від 14 січня 2026 року.

З метою реалізації положень Резолюції CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи від 12 травня 2023 року «Про встановлення Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України» Кабінет Міністрів України затвердив Порядок подання заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, що завдані агресією російської федерації проти України, до Реєстру збитків, завданих агресією російської федерації проти України, засобами Єдиного державного вебпорталу електронних послуг.

Згідно з положеннями Резолюції CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи від 12 травня 2023 року «Про встановлення Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України» Реєстр збитків слугує для документального обліку доказів та інформації, що стосуються заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих 24 лютого 2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно-визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, всім зацікавленим фізичним і юридичним особам, а також Державі Україна, включаючи її регіональні та місцеві органи влади, державні чи підконтрольні установи, міжнародно-протиправними діями російської федерації в Україні або проти України.

Реєстр збитків, завданих агресією рф проти України, відкрив 02 квітня 2024 року процес подання претензій щодо відшкодування збитків, втрат або шкоди, завданої внаслідок російської агресії проти України.

Метою запровадження і функціонування цього Реєстру є забезпечення фіксації у документальній формі доказів та інформації про претензії щодо шкоди, збитків або тілесних ушкоджень, завданих усім зацікавленим фізичним та юридичним особам, а також Державі Україна (включаючи її регіональні та місцеві органи влади, державні або контрольовані суб`єкти господарювання), що мали місце 24 лютого 2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, що поширюються на її територіальні води, протиправними діями держави-агресора в Україні або проти України.

Фізичні та юридичні особи, а також держава Україна (включаючи її регіональні та місцеві органи влади, а також підприємства, що перебувають у державній власності або під контролем держави), можуть подавати заяви до Реєстру, якщо їхні заяви відповідають критеріям прийнятності. Зокрема, фізичні особи можуть подати заяви пов`язані з вимушеним переміщенням, пов`язані з порушенням особистої недоторканності, пов`язані з втратою майна, доходу або засобів до існування, пов`язані з втратою доступу до державних послуг. Запроваджений міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України слугує для документального обліку доказів та інформації, що стосуються заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди.

Отже, відсутність національних механізмів виконання на території України судових рішень, постановлених національними судами проти країни агресора, не перешкоджає особам, постраждалим від збройної агресії російської федерації, звернутися до міжнародного Реєстру збитків для України.

У постанові від 14 січня 2026 року КЦС ВС (справа № 553/88/25, провадження № 61-8171св25) звернув увагу на позицію Європейського суду з прав людини у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» від 9 липня 2025 року, відповідно до якої майбутні рішення щодо компенсації шкоди мають враховувати створення міжнародного Реєстру збитків та розробку спеціального механізму компенсації.

При цьому суд наголосив, що практика ЄСПЛ не передбачає обов`язку держави забезпечувати виконання судових рішень на своїй території проти іншої держави.

На підставі наведенного вище суд першої інстанціх дійшов обгрунтованого висновку про те, що матеріалами справи не встановлено яких дій, передбачених чинним законодавством, не вчинив державний виконавець для виконання судового рішення у справі № 216/5656/22 з урахуванням відсутності національних механізмів виконання на території України судових рішень, постановлених національними судами проти країни агрессора.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ст. 19 Конституції України, посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 02 липня 2014 року № 228, визначено, що Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

На підставі ст. 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.

Згідно зі статтями 1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.

На державного виконавця поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.

Окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню, визначені Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція)

Відповідно до розділу ІІІ Інструкції у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження. Про об`єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову.

При виконанні зведеного виконавчого провадження необхідно враховувати черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутих коштів та черговість розподілу стягнутих з боржника грошових сум.

Отже, інститут зведеного виконавчого провадження переслідує, по-перше, процесуальну економію, зокрема звернення стягнення на майно боржника відбувається в обсязі, необхідному для виконання всіх виконавчих документів, а по-друге, дотримання принципу черговості та пропорційності розподілу стягнутих з боржника сум.

Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами.

Дії (бездіяльність) відповідного органу, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно, встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та про відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки (стаття 11 ЦК). Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків - висновки Верховного Суду України, які містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 753/19110/15-ц, від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4100/17, від 24 грудня 2019 року у справі № 461/3508/17, від 18 березня 2020 року у справі № 2-7317/11, від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17, від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 757/63732/18, від 29 квітня 2021 року у справі № 405/500/18, від 01 вересня 2021 року у справі № 554/10055/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 760/26905/17 та від 01 грудня 2021 року у справі № 757/64086/19.

Матеріалами справи встановлено, що виконавче провадження ВП №77606051, відкрите на підставі виданого позивачу виконавчого листа, перебуває на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі ВПВР) та приєднано до зведеного виконавчого провадження № 59036926, до складу якого входять виконавчі провадження, за якими боржником є держава - російська федерація (офіційна інформація, розміщена на сайті Міністерства юстиції України).

Під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № 59036926 ВПВР проводились заходи щодо виявлення майна боржника на підконтрольній території України, на яке можливо звернути стягнення для примусового виконання виконавчих документів. Зокрема, при примусовому виконанні виконавчих документів, що входять до складу зведеного виконавчого провадження, державний виконавець звернув стягнення на майно боржника – акції прості, бездокументарні, іменні у кількості 5080310373 штук від загальної кількості 99,7726 %, міжнародний ідентифікаційний номер UA 4000136329, цінні папери ПАТ «Промінвестбанк», код ЄДРПОУ 00039002, які в подальшому примусово вилучені відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності російської федерації та її резидентів. Крім того, на території України перебувають консульські та дипломатичні установи, які належать боржнику.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року та Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року встановлено недоторканість консульських установ та приміщень представництв. Іншого майна на підконтрольній території України, яке належить боржнику - російській федерації, державним виконавцем не виявлено, проте державним виконавцем вживаються заходи щодо розшуку майна боржника, на яке можливо звернути стягнення.

У цій справі не встановлено, яких дій, передбачених законом, не вчинив державний виконавець для виконання судового рішення у справі № 216/5656/22.

Факт того, що виконання рішення у справі № 216/5656/22, яким стягнуто з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 1 990 149,79 доларів США на відшкодування майнової шкоди, ще триває, ніким не оспорюється.

У постанові від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц Верховний Суд вже формулював позицію про те, що не виплачені особі кошти на виконання судового рішення не є майновою шкодою.

Отже, факт невиконання судового рішення, яким на користь позивача присуджено певну суму стягнення, не доводить факту заподіяння позивачу майнової шкоди.

Крім того, сам факт невиконання судового рішення не є безумовним підтвердженням допущення виконавчою службою протиправної бездіяльності.

Тому суд першої інстнації дійшов обгрунтованого висновку про відсутність, в данному випадку, правових підстав для відшкодування позивачу грошових коштів в розмірі 1 990 149,79 доларів США, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом Національного банку України, встановленого для долару США на день здійснення платежу.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відстуність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, з огляду на те, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом.

Згідно з частинами першою, другою, третьою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, передумовою для відшкодування моральної шкоди є встановлення факту порушення прав особи, однак в цій справі встановлено, що позивач не довів факт заподіяння як майнової, так і моральної шкоди.

На підставі наведеного вище колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі мотиви, які повторюють мотиви поданої позивачем позовної заяви, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача.

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а судове рішення без змін, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 травня 2026 рокузалишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повне судове рішення складено 27 серпня 2026 року.

Головуючий:

Судді: