Рішення від 25 серпня 2026 р. у справі №922/1159/26 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.08.2026Справа № 922/1159/26

Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" (майдан Конституції, будинок 1, 6 під`їзд, 6 поверх, офіс 66-16, м. Харків, 61033; ідентифікаційний код 42585871)

до 1) Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області (61000, м. Харків, вул. Євгенія Єніна, 18, ідентифікаційний код 37874947)

2) Міністерства фінансів України (04071, м. Київ, вул. Межигірська, 11, ідентифікаційний код 00013480)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мангушевої Ольги Степанівни (пл. Павлівська, 8, оф. 1, м. Харків, 61003)

про стягнення 199 977,50 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області та Міністерства фінансів України, в якому просить суд стягнути з відповідачів шляхом списання з рахунків державного бюджету України на розрахунковий рахунок позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «МАНІТУ» безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 199 977,50 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вимушено був позбавлений грошових коштів, що належать йому у відповідності до винесено судового рішення, і вказані грошові кошти безпідставно були перераховані до Державного бюджету України, тому підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 08.04.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" залишено без руху.

15.04.2026 через підсистему «Електронний суд» представником позивача подано заяву про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2026 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; залучено до участі у справі Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мангушевої Ольги Степанівни третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів; витребовано у Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мангушевої Ольги Степанівни (пл. Павлівська, 8, оф. 1, м. Харків, 61003) у строк до 27.06.2026:

- квитанцію банку № 40855255-1 від 29.12.2021 про перерахування ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості за іпотечним договором 199977,50 грн на депозитний рахунок приватного нотаріуса Мангушевої О.С.;

- квитанцію № 21, видану приватним нотаріусом ХМНО Мангушевою О.С. Білоусовій Т.В. щодо перерахування 199 977,50 грн;

- платіжну інструкцію № 2 від 21 березня 2023 про перерахування приватним нотаріусом Мангушевою О.С. 199 977,50 грн в прибуток Держави України.

01.06.2026 через підсистему «Електронний суд» відповідачем-1 подано відзив на позовну заяву.

11.06.2026 через підсистему «Електронний суд» відповідачем-2 подано відзив на позовну заяву.

29.06.2026 до суду від третьої особи надійшли пояснення та витребувані судом документи.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

24.03.2006 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий Банк» та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір № 211/06-КВ від 24.03.2006, відповідно до якого позичальнику було надано кредитні кошти у сумі 28 400, 00 Євро.

В якості забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором № 211/06-КВ від 24.03.2006, між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» було укладено Іпотечний договір № 211/06-KB/Z від 24.03.2006, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д.В., 24.03.2006, реєстровий №418, згідно з яким було передано в іпотеку ТОВ «Український промисловий банк» нерухоме майно, а саме: двокімнатна квартира, загальною площею 67,6 кв.м., житловою площею 38,4 кв.м.

В подальшому, 02.07.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий Банк» та Акціонерним товариством «Дельта Банк» було укладено договір про передачу активів ТОВ «Український промисловий Банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О.Є. та зареєстрований в реєстрі №2263, за яким в рахунок погашення заборгованості на користь АТ «Дельта Банк» було передано право вимоги за вказаними вище договорами.

15.07.2019 між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Ей Ті Фінанс» укладено Договір №1571/К купівлі-продажу прав вимоги та Договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Антиповою І.В., зареєстрований в реєстрі за № 533, відповідно до яких ТОВ «Ей Ті Фінанс» набуло право вимоги за Кредитним договором № 211/06-КВ від 24.03.2006 та Іпотечним договором № 211/06-KB/Z від 24.03.2006, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д.В., 24.03.2006, реєстровий № 418.

27.11.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ей Ті Фінанс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Маніту» (далі - позивач, товариство) був укладений договір відступлення прав вимоги № 27/11/19-1, відповідно якого ТОВ «Ей Ті Фінас» відступив ТОВ «Фінансова компанія «Маніту» право вимоги за кредитним договором №211/06-КВ від 24.03.2006.

Таким чином, до позивача перейшло права вимоги заборгованості по вказаних договорах, що стягнуті на підставі рішення суду у справі № 641/12220/13-ц від 09.01.2014 року.

В ході розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Маніту», треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання таким, що не має прав іпотекодержателя за іпотечним договором, припинення іпотеки, припинення запису про іпотеку та обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, товариству стало відомо про те що майновим поручителем, основне зобов`язання за кредитним договором № 211/06-КВ від 24.03.2006 року виконано в повному обсязі, шляхом внесення належних до сплати за кредитним договором грошових коштів у розмірі 199977,50 грн. на депозит приватного нотаріуса Мангушевої О.С., що підтверджується квитанцією банку № 40855255-1 від 29.12.2021 року та квитанцією № 21 виданою Білоусовій Т.В. приватним нотаріусом ХМНО Мангушевою О.С.

Так, позивач зазначає, що звернувся до приватного нотаріуса ХМНО Мангушевої О.С. з пропозицією повідомити, чи зберігаються вищевказані кошти на депозитному рахунку нотаріуса та чи можливо їх отримати.

Приватний нотаріус ХМНО Мангушева О.С повідомила що, у зв`язку зі спливом строків на депозитному рахунку нотаріуса, гроші в сумі 199 977,50 грн було перераховано 21 березня 2023 року в прибуток Держави України.

В подальшому, позивач звернувся до Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області з пропозицією повідомити як повернути вищевказані кошти, які були перераховані в прибуток Держави України, на свій рахунок або на рахунок приватного нотаріуса ХМНО Мангушевої О.С., та надати перелік документів для повернення коштів.

Головне управління Державної казначейської служби у Харківській області повідомила, що із заявою на повернення коштів та оригіналом або копією платіжної інструкції, яка підтверджує перерахування коштів до бюджету, платнику необхідно звернутися до відповідного контролюючого органу.

Товариство звернулось до приватного нотаріуса ХМНО Мангушевої О.С. з пропозицією звернутись із заявою на повернення коштів та оригіналом або копією платіжної інструкції, яка підтверджує перерахування коштів до бюджету до відповідного контролюючого органу.

Приватний нотаріус ХМНО Мангушева О.С повідомила що, грошові кошти були перераховані до державного бюджету України, у зв`язку зі спливом строків зберігання на рахунку нотаріуса, тому у нотаріуса немає підстав та повноважень для звернення до контролюючого органна та порекомендувала звернутись за роз`ясненнями з цього питання до Міністерства фінансів України.

01.09.2025 року позивач звернувся до Міністерства фінансів України щодо надання інформації про застосування механізму повернення вищевказаних грошових коштів, які були перераховані в прибуток Держави України.

29.09.2025 року Міністерство фінансів України у своїй відповіді вказало, що перераховані приватним нотаріусом кошти відповідно до Положень Закону "Про нотаріат" та Порядку "Вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердженого Наказом Міністерства юстиціїї України від 22.02.2012 року № 296/5 не є помилково або надмірно зарахованими коштами та не можуть бути повернуті згідно з Порядком № 787.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач стверджує, що право вимоги відповідної заборгованості належало ТОВ «Фінансова компанія «МАНІТУ», тому після перерахування депозитної суми до Державного бюджету України остання перебуває у держави без достатньої правової підстави та підлягає поверненню на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене позивач звернувся до суду з даним позовом та просить суд стягнути з відповідачів шляхом списання з рахунків державного бюджету України на розрахунковий рахунок позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «МАНІТУ» безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 199 977,50 грн.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач стверджує, що після перерахування депозитної суми до Державного бюджету України остання перебуває у держави без достатньої правової підстави та підлягає поверненню на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Отже, для виникнення кондикційного зобов`язання необхідною є сукупність таких обставин: набуття або збереження майна однією особою; таке набуття або збереження має відбутися за рахунок іншої особи; воно повинно бути здійснене без достатньої правової підстави або така правова підстава повинна відпасти після набуття майна.

Водночас, приписи статті 1212 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватися у випадку, коли набуття майна безпосередньо передбачене законом або іншим чинним нормативно-правовим актом і відповідна правова підстава на час вирішення спору не припинилася та не була визнана незаконною у встановленому порядку.

Відповідно до частини першої статті 537 Цивільного кодексу України боржник має право виконати свій обов`язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори у випадках, передбачених цією нормою, зокрема у разі відсутності кредитора у місці виконання зобов`язання або ухилення кредитора від прийняття виконання.

За змістом статті 85 Закону України «Про нотаріат» нотаріус у передбачених законодавством випадках приймає від боржника у депозит грошові суми та цінні папери для передачі їх кредитору.

Таким чином, внесення боржником належної кредиторові суми в депозит нотаріуса є передбаченим законом механізмом виконання грошового зобов`язання та не є безпідставним переміщенням майна.

Судом встановлено, що грошові кошти у розмірі 199 977,50 грн були внесені ОСОБА_1 у депозит нотаріуса саме у зв`язку з існуванням грошового зобов`язання та з визначенням особи, якій ці кошти підлягали передачі.

Разом з тим, факт зазначення ТОВ «Фінансова компанія «МАНІТУ» як особи, на користь якої внесено депозит, не означає, що незалежно від строків та порядку зберігання депозитної суми за позивачем безстроково зберігається право вимагати саме ці кошти від будь-якої особи, у фактичному чи юридичному розпорядженні якої вони в подальшому опинилися.

Правовий режим депозитних сум, у тому числі строк їх зберігання та наслідки невитребування, визначений спеціальним законодавством.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5.

На момент внесення коштів у депозит приватного нотаріуса підпунктом 10.2 пункту 10 глави 21 розділу II цього Порядку передбачалося зберігання невитребуваних депозитних сум протягом трьох років.

Водночас, наказом Міністерства юстиції України від 11.03.2022 № 1118/5 «Про затвердження Змін до деяких нормативно-правових актів у сфері нотаріату», який набрав чинності 19.03.2022, до підпункту 10.2 пункту 10 глави 21 розділу II Порядку № 296/5 були внесені зміни, якими строк зберігання невитребуваних депозитних сум було скорочено з трьох років до одного року.

У редакції, чинній на час перерахування коштів до бюджету 21.03.2023, підпункт 10.2 пункту 10 глави 21 розділу II Порядку № 296/5 передбачав, що невитребувані з депозиту грошові суми та цінні папери, що підлягають передачі фізичним та юридичним особам, зберігаються в депозиті державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса протягом одного року, після спливу якого підлягають перерахуванню до Державного бюджету України у порядку, установленому чинним законодавством України.

Отже, станом на 21.03.2023 законодавством прямо передбачався обов`язок перерахування до Державного бюджету України невитребуваних грошових сум після закінчення встановленого строку їх зберігання.

Спірна сума перебувала у депозиті з 29.12.2021 та станом на 21.03.2023 залишалася невитребуваною.

Доказів того, що до моменту її перерахування до Державного бюджету України позивач подав нотаріусу передбачену законодавством заяву та необхідні реквізити для отримання депозитної суми, суду не надано.

Натомість, матеріали справи свідчать, що після одержання у грудні 2021 року пропозиції ОСОБА_1 щодо отримання коштів ТОВ «Фінансова компанія «МАНІТУ» повідомило про відсутність у нього правових підстав для їх прийняття.

Більше того, позивач звернуся до нотаріуса з питанням щодо можливості отримання коштів лише у червні 2025 року, тобто, більш ніж через два роки після їх перерахування до Державного бюджету України.

Зазначені обставини не позбавляють позивача права на судовий захист, однак мають значення для встановлення правової природи спірного надходження до бюджету та спростовують твердження про те, що відповідне перерахування відбулося поза встановленою законодавством процедурою.

Подальше внесення наказом Міністерства юстиції України від 02.01.2025 № 14/5 змін до Порядку № 296/5, якими строк зберігання невитребуваних депозитних сум знову визначено у три роки, не змінює правової оцінки операції, здійсненої 21.03.2023 відповідно до нормативного регулювання, чинного на той момент.

Нормативно-правовий акт не має зворотної дії у часі, якщо інше прямо не встановлено законом. Нове регулювання не може саме по собі скасувати правові наслідки дії, вчиненої та завершеної до набрання ним чинності.

Отже, суд дійшов висновку, що перерахування 199 977,50 грн до Державного бюджету України було здійснене не помилково, а на передбаченій нормативно-правовим актом підставі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 виходила з того, що кошти можуть бути повернуті з Державного бюджету України на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України у випадку, коли правова підстава, на якій вони були зараховані до бюджету, згодом відпала.

У даному випадку кошти були сплачені на виконання постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу, яка в подальшому була визнана судом протиправною та скасована, у зв`язку з чим після такого скасування правова підстава для подальшого утримання коштів у бюджеті припинилася.

Більше того, грошові кошти у розмірі 199 977,50 грн були перераховані до Державного бюджету України не на підставі індивідуального акта, який у подальшому скасований, а на підставі прямого припису чинного на той час Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України щодо подальшої долі невитребуваних депозитних сум.

Будь-якого судового рішення або іншої юридичної обставини, внаслідок якої правова підстава для здійсненого 21.03.2023 перерахування відпала, матеріали справи не містять.

Доказів визнання незаконною відповідної нотаріальної дії, скасування її результатів або встановлення того, що приватний нотаріус не мав правових підстав для перерахування депозитної суми до Державного бюджету України, позивачем також не надано.

Таким чином, на відміну від правовідносин у справі № 910/5880/21, у спірних правовідносинах відсутня обставина відпадіння правової підстави для перебування коштів у Державному бюджеті України.

Для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України недостатньо встановити лише факт знаходження коштів у майновій сфері іншої особи. Необхідною умовою є відсутність достатньої правової підстави для такого знаходження.

Щодо посилань позивача на Порядок повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787, суд зазначає таке.

За змістом зазначеного Порядку його положення регламентують процедуру повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету.

Натомість, грошові кошти у розмірі 199 977,50 грн були перераховані до бюджету приватним нотаріусом свідомо, у визначеній сумі та з визначеним призначенням, як невитребувана депозитна сума після закінчення встановленого строку її зберігання.

Отже, спірні кошти не були зараховані до бюджету внаслідок помилки щодо отримувача, рахунку, розміру платежу або внаслідок сплати суми понад належний розмір.

Відтак сама відсутність можливості їх повернення за процедурою Порядку № 787 не свідчить про виникнення у позивача права вимоги за статтею 1212 Цивільного кодексу України.

Судом також враховано доводи Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області та Міністерства фінансів України стосовно того, що зазначені органи самостійно не набували спірні грошові кошти та не вчиняли дій, які спричинили їх вибуття з майнової сфери позивача.

При цьому за статтями 2, 167 та 170 Цивільного кодексу України держава є учасником цивільних відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції.

У практиці Великої Палати Верховного Суду сформовано підхід, відповідно до якого у спорах про стягнення коштів з держави відповідачем у матеріально-правовому розумінні є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади, а залучення Казначейства чи його територіального органу саме по собі не визначає наявність чи відсутність матеріально-правових підстав позову.

Тому суд не вважає за необхідне покладати в основу рішення виключно довід про неналежність Казначейства або Міністерства фінансів України як відповідачів.

На переконання суду, вирішальним у даному випадку є встановлена судом відсутність матеріально-правової підстави для повернення позивачу 199 977,50 грн відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, матеріалами справи також не встановлено вчинення Головним управлінням Державної казначейської служби України у Харківській області або Міністерством фінансів України будь-яких протиправних дій щодо позивача, внаслідок яких останній втратив спірні кошти.

Таким чином, позивач не довів сукупності передбачених статтею 1212 Цивільного кодексу України умов виникнення у держави обов`язку з повернення йому 199 977,50 грн.

Посилання позивача на те, що кошти первісно були внесені в депозит на його користь, не спростовують установленої законом правової підстави їх подальшого перерахування до Державного бюджету України після закінчення строку зберігання невитребуваної депозитної суми.

Більше того, суд вважає за необхідне зазначити, що порядок виконання судових рішень про стягнення коштів державного бюджету визначається бюджетним законодавством, Законом України «Про виконавче провадження» та Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 звернула увагу на те, що зазначення у резолютивній частині судового рішення конкретного рахунку чи органу, через який повинно здійснюватися стягнення з бюджету, стосується не суті способу захисту права, а порядку виконання рішення, який має визначатися відповідними нормативно-правовими актами.

Відтак формулювання позивачем вимоги про «списання з рахунків Державного бюджету України» не може створити матеріально-правової підстави для задоволення позову за її відсутності.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" до Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області та Міністерства фінансів України про стягнення безпідставно набутих грошових коштів в розмірі 199 977,50 грн не підлягають задоволенню.

Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МАНІТУ" (майдан Конституції, будинок 1, 6 під`їзд, 6 поверх, офіс 66-16, м. Харків, 61033; ідентифікаційний код 42585871)

Відповідачі - Головне управління Державної казначейської служби України у Харківській області (61000, м. Харків, вул. Євгенія Єніна, 18, ідентифікаційний код 37874947) та Міністерство фінансів України (04071, м. Київ, вул. Межигірська, 11, ідентифікаційний код 00013480)

Третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мангушевої Ольги Степанівни (пл. Павлівська, 8, оф. 1, м. Харків, 61003)

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 26.08.2026

Суддя І.О. Андреїшина