Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №761/12089/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 761/12089/26 Головуючий у суді І інстанції: Савицький О.А.

провадження №22-ц/824/10558/2026 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Верланова С.М., Музичко С.Г.,

секретар судового засідання: Максимук Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Лазорка Романа Йосифовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 01 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини,

ВСТАНОВИВ:

26.03.2026 на адресу суду надійшла заява ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини.

Заява обгрунтована тим, що у заявника, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 .

03.09.2024 року на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 331/1928/24, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Заявник зазначав, що на початку 2024 року мати сина заявника - ОСОБА_2 , виїхала з України до Республіки Румунія та на даний час перебуває та проживає там. Відтак, з початку 2024 року та по даний час заявник з своїм неповнолітнім сином, проживають за адресою: АДРЕСА_1 , в належних умовах для їх спільного проживання, а заявник повністю утримує та опікується інтересами свого неповнолітнього сина.

Заявник наголошував, що згідно заяви ОСОБА_2 , посвідченої радником з консульських питань Посольства України в Румунії, ОСОБА_2 підтверджує той факт, що спільний неповнолітній син сторін постійно проживає зі своїм батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , він повністю знаходиться на його утриманні та вихованні.

У зв`язку з вказаним, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері ОСОБА_2 .

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 01 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі.

Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, адвокат Лазорко Р.Й., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій просив її скасувати та направити справу до Шевченківського районного суду м. Києва для продовження розгляду.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що не обгрунтованими є висновки суду першої інстанції, що подана заява ОСОБА_1 про встановлення факту, який має юридичне значення, не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки обставини даної справи свідчать про існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. На переконання представника скаржника такі висновки суду суперечать положенню ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які передбачають, що під час воєнного стану право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації або з інших поважних причин мають особи, які, зокрема, самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.

Крім того, вважає, що постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції дійшов передчасного висновку, що із заяви про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини вбачається наявність між її батьками спору про право, не з`ясувавши позицію матері дитини з порушеного батьком питання.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у відкриття провадження, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що зі змісту заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, встановлено спір про право, який підлягає розгляду виключно у порядку позовного провадження.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Однак визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення фактів у цьому порядку є те, що встановлення такого факту не повинно бути пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) сформувала правовий висновок, згідно з яким справи про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком (за наявності іншого з батьків, який не позбавлений батьківських прав) не підлягають розгляду в порядку окремого провадження. Суд зазначив, що доведення цього факту пов`язане з настанням обставин, за яких мати не виконує своїх обов`язків, що впливає на її права та інтереси дитини, а отже, свідчить про наявність спору про право.

Колегія суддів враховує, що судова практика у цій категорії справ є сталою та послідовною. Верховний Суд у своїх останніх рішеннях неодноразово наголошував на необхідності саме відмови у відкритті провадження у подібних випадках.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.01.2026 року у справі № 705/7214/24 (провадження № 61-6387св25) колегія суддів погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження за заявою про встановлення факту перебування дитини на утриманні. Верховний Суд вказав, що такий факт не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків (зокрема, на підставі договору чи нотаріальної заяви), оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу найкращих інтересів дитини, а питання має вирішуватися у позовному провадженні із залученням органу опіки та піклування.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.12.2025 року у справі № 361/11889/24 (провадження № 61-10239св25). Суд зазначив, що доведення факту самостійного виховання дитини батьком стосується зміни обсягу сімейних прав матері або невиконання нею обов`язків (умисного чи ні), що зумовлює відповідні правові наслідки. Відтак, такі вимоги не можуть з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків і мають вирішуватись у межах спору про право.

Також у постанові Верховного Суду від 15.08.2025 року у справі № 709/1954/24 (провадження № 61-3860св25) вказано, що якщо метою встановлення факту є отримання соціально-правового статусу для відстрочки від мобілізації, то такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а також зачіпають права іншого з батьків, що унеможливлює розгляд справи в порядку окремого провадження.

Встановлено, що з свідоцтва про народження НОМЕР_1 , вбачається, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_1 (батько) та ОСОБА_2 (матір) (а.с. 11).

03.09.2024 року на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 331/1928/24, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 12-13).

Заявник зазначав, що на початку 2024 року мати сина заявника - ОСОБА_2 , виїхала з України до Республіки Румунія та на даний час перебуває та проживає там. Відтак, з початку 2024 року та по даний час заявник з своїм неповнолітнім сином, проживають за адресою: АДРЕСА_1 , в належних умовах для їх спільного проживання, а заявник повністю утримує та опікується інтересами свого неповнолітнього сина.

Згідно заяви ОСОБА_2 , посвідченої радником з консульських питань Посольства України в Румунії, ОСОБА_2 підтверджує той факт, що спільний неповнолітній син сторін постійно проживає зі своїм батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , він повністю знаходиться на його утриманні та вихованні (а.с. 19).

Встановлено, що даний факт необхідно встановити заявнику для оформлення документів для соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки ОСОБА_1 , а також для реалізації його прав передбачених законодавством як особи, яка самостійно виховує дитину, зокрема, але не виключно, прав передбачених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та уникнення суперечностей при визначенні даного факту зі сторони органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших фізичних та юридичних осіб, а також вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції, з огляду на встановлені у даній справі обставини та правові висновки Верховного Суду, суд першої інстанції, встановивши з тексту заяви та доданих матеріалів, що встановлення факту впливає на права та обов`язки матері дитини та має на меті створення умов для реалізації прав у публічно-правовій сфері, дійшов правильного висновку про наявність спору про право та обґрунтовано відмовив у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що заявником надано докази спільного проживання з сином з початку 2024 року без участі матері сина - ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки такі твердження скаржника не спростовують правильності висновку суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження, оскільки сам по собі факт проживання дитини з одним із батьків або виконання ним основного обсягу обов`язків щодо її виховання не свідчить про припинення батьківських прав іншого з батьків.

Посилання заявника на наявність згоди (заяви) матері дитини на одноосібне виховання батьком їх спільної дитини суперечить закріпленому в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, у зв`язку із чим заявлене ОСОБА_1 у цій справі питання не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та повинне вирішуватись у межах відповідного спору про право між батьками дитини у позовному провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2025 року у справі №128/3616/24.

Щодо мети звернення, зокрема, реалізації права на відстрочку від мобілізації, суд апеляційної інстанції зазначає, що інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою вирішення питань, які зачіпають публічно-правові відносини заявника з державою. Верховний Суд у постанові від 15.08.2025 року у справі № 709/1954/24 вказав, що вимоги щодо підтвердження соціально-правового статусу для відстрочки від мобілізації зачіпають інтереси суб`єктів владних повноважень та права іншого з батьків, що унеможливлює безспірний розгляд у порядку окремого провадження.

Більше того, суд апеляційної інстанції враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11.02.2026 року у справі № 396/2423/24, де зазначено, що навіть у позовному провадженні факт самостійного виховання потребує доведення саме винної поведінки іншого з батьків та його умисного ухилення від обов`язків.

Оскільки ОСОБА_2 не позбавлена батьківських прав, встановлення факту її «неучасті» у вихованні без проведення змагального процесу призведе до порушення її прав та принципу правової визначеності.

За таких обставин встановлення факту самостійного виховання дитини не може здійснюватися у порядку окремого провадження, оскільки таке питання пов`язане з оцінкою виконання іншим з батьків батьківських обов`язків та свідчить про наявність спору про право.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у відкритті провадження та вірно застосував до правовідносин що виникли між сторонами ч. 4 ст. 315 ЦПК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасовано з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 375 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу адвоката Лазорка Романа Йосифовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 01 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено «25» серпня 2026 року.

Головуючий суддя Л.П. Сушко

Судді С.Г. Музичко

С.М. Верланов