Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №335/31/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 25.08.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 335/31/24 Головуючий у 1 інстанції Стеценко А. В.

Провадження № 22-ц/807/1887/26 Суддя доповідач Бредун Дмитро Сергійович

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Бредуна Д.С.,

суддів Мінгазова Р.В., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання Товстопятко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача Комунального підприємства «Універс» Запорізької обласної ради Шостака Дмитра Юрійовича на рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради, Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та про відшкодування моральної шкоди, –

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог.

31 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Комунального підприємства «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради та Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради: заборгованість із заробітної плати за період з 22 січня до 27 травня 2022 року в розмірі 111 956,37 грн; компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням терміну виплати заробітної плати за період з 01 грудня 2021 року до 27 травня 2022 року в розмірі 3 969,48 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку з 28 травня 2022 року до дня ухвалення рішення в справі, розмір якого станом на 31 грудня 2023 року становив 533 860,32 грн; компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 90 539,27 грн; суму вихідної допомоги в розмірі 26 499,30 грн; суму індексації заробітної плати в розмірі 9 376,50 грн; моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідно до рішення Запорізької обласної ради сьомого скликання від 30 листопада 2017 року № 1 він з 01 грудня 2017 року призначений на посаду директора КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради. Між Запорізькою обласною радою та ним 01 грудня 2017 року строком на 5 (п`ять) років укладено відповідний контракт, яким встановлено посадовий оклад у розмірі 11 583,52 грн. У подальшому між Запорізькою обласною радою та ним було укладено шість додаткових угод до контракту, якими, окрім інших змін, збільшувався розмір посадового окладу, що за додатковою угодою до контракту від 01 квітня 2020 року №6 склав 26 499,30 грн.

Згідно з пунктом 8 рішення Запорізької обласної ради восьмого скликання від 15 лютого 2022 року №10 про припинення КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради, його звільнено із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) 27 травня 2022 року.

У період з 01 лютого 2020 року до 27 травня 2022 року він жодного разу не отримував заробітну плату, розрахунок при звільненні з ним не проведено.

31 травня 2022 року заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі №334/1062/22 стягнуто з КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради на його користь заборгованість із заробітної плати за період з 01 лютого 2020 року до 21 січня 2022 року в розмірі 623 279,21 грн з подальшим утриманням податків та обов`язкових платежів; компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплат за період з 01 лютого 2020 року до 30 листопада 2021 року в розмірі 39 548,92 грн; моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

Станом на грудень 2023 року розрахунок при звільненні з ним не проведено.

У зв`язку з цим, на думку позивача, з урахуванням положень статей 40, 83, 116, 117, 233, 237-1 КЗпП України, Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012, відповідної практики Верховного Суду, він має право на отримання від відповідачів у солідарному порядку вказаних вище виплат.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач посилався на те, що тривале емоційне напруження через невиплату присуджених судом грошових коштів призвело до його моральних переживань та виникнення потреби докласти додаткових зусиль для організації життя. Все це було спричинено внаслідок порушення відповідачами його законних прав на своєчасне отримання відповідних грошових коштів за трудовим законодавством. Затримка у виплаті заробітної плати та інших належних виплат при звільненні призвела до погіршення життєвих умов позивача та моральних страждань. Він був позбавлений свого законного джерела доходу, а отже, засобів для існування, що також завдало йому моральної шкоди, яку він оцінює в 5 000,00 грн.

Рух справи і зміст рішення суду першої інстанції.

06 серпня 2024 року рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 :

– 111956,37 грн заборгованості із заробітної плати за період з 22 січня до 27 травня 2022 року (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 602,88 грн індексації заробітної плати за період з лютого 2020 року до травня 2022 року (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 26 499,30 грн вихідної допомоги (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 3 969,48 грн компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (з урахуванням податків та обов`язкових платежів);

– 160 228,90 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (без урахування податків та обов`язкових платежів).

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року – без змін.

20 серпня 2025 року постановою Верховного Суду частково задоволено касаційну скаргу представника позивача – адвоката Сідельнікової О.Л. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року скасовано в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди та розподілу судових витрат, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 травня 2026 року:

– позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Готель «Україна» Запорізької обласної ради та Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди, – задоволено частково;

– стягнуто з Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 495539,27 грн., з яких 400000,00 грн. – середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені (без урахування податків та обов`язкових платежів), 90539,27 грн. – компенсація за невикористані дні щорічної відпустки (без урахування податків та обов`язкових платежів), 5000,00 грн. – моральна шкода;

– в задоволені решти вищезазначених позовних вимог відмовлено;

– стягнуто з Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмір 18777,20 грн., з яких 10777,20 грн. - витрати по сплаті судового збору за подання касаційної скарги, 8000,00 грн. – витрати на оплату професійної правничої допомоги;

– стягнуто з Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради в дохід держави судовий збір у розмірі 6385,67 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

На вказане судове рішення за допомогою системи «Електронний суд» 13 липня 2026 року (сформовано 12 липня 2026 року) представник відповідача Комунального підприємства «Універс» Запорізької обласної ради Шостак Дмитро Юрійович подав апеляційну скаргу.

В обґрунтування вказав, що рішення суду в оскаржуваній частині є незаконним та таким, що підлягає скасуванню або зміні, оскільки судом неповно з`ясовано обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права та допущено істотні порушення норм процесуального права. Суд під час розгляду справи фактично не виконав правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20 серпня 2025 року. Так Верховний Суд виходив із необхідності повного дослідження обставин справи, належної оцінки доказів та правильного застосування норм матеріального права, однак під час нового розгляду суд фактично повторив попередні висновки, не усунувши тих недоліків, які стали підставою для скасування судових рішень, лише процитувавши окремі правові позиції Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, проте не застосував їх до конкретних фактичних обставин справи.

Так, суд зменшуючи розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, не навів розрахунки або пояснення, які б дозволяли зрозуміти, чому саме сума 400000 грн відповідає принципу пропорційності. Не отримали належної оцінки й доводи відповідача про відсутність умисного ухилення від виконання судових рішень та про здійснення підприємством фактичного виконання рішення після набрання ним законної сили.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на компенсацію за 82 календарні дні невикористаної щорічної відпустки, виходячи виключно з пояснень позивача та відсутності заперечень відповідача щодо використання ним відпустки. Саме позивач повинен був довести не лише сам факт існування права на компенсацію, а й кількість невикористаних днів відпустки, оскільки саме ця обставина є підставою для визначення розміру заявленої до стягнення суми. Натомість суд фактично визнав доведеними позовні вимоги лише тому, що відповідач не довів протилежне.

Такий підхід суперечить принципу розподілу обов`язку доказування. Правова позиція Верховного Суду щодо покладення на роботодавця обов`язку доводити правомірність своїх дій не означає автоматичного звільнення працівника від обов`язку довести існування самого права вимоги та її розміру.

Крім того, суд не встановив, за які саме робочі роки сформувалися заявлені 82 календарні дні, не перевірив правильність їх обчислення та не здійснив жодного власного розрахунку. Фактично рішення у цій частині не містить мотивів, які дозволяли б перевірити правильність визначення кількості днів відпустки.

Отже, висновок суду про стягнення 90 539,27 грн є необґрунтованим та таким, що зроблений без належного дослідження доказів.

Також вважають, що суд безпідставно задовольнив вимогу про відшкодування моральної шкоди, оскільки матеріали справи не містять жодного належного доказу на підтвердження: характеру моральних страждань; їх тривалості; причинного зв`язку між діями відповідача та заявленими переживаннями; будь-яких негативних наслідків для стану здоров`я чи звичного способу життя позивача. Фактично суд обмежився констатацією самого факту порушення трудового законодавства, після чого автоматично присудив моральну шкоду.

Однак сама по собі наявність трудового спору або прострочення виплати належних сум не свідчить про обов`язковість відшкодування моральної шкоди. Суд першої інстанції не навів жодного мотиву, чому саме сума 5 000 грн є справедливою, не встановив критеріїв її визначення та не дослідив доказів, які б підтверджували заявлені позивачем моральні страждання.

Судом також не надано оцінки доводам відповідача. У своїх письмових запереченнях комунальне підприємство «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради звертало увагу суду на те, що: затримка виконання рішення була обумовлена об`єктивними причинами, пов`язаними із правонаступництвом та особливостями фінансування комунального підприємства; заявлений позивачем розмір середнього заробітку є явно неспівмірним із сумою основної заборгованості; відсутні належні докази щодо кількості невикористаних днів відпустки; моральна шкода документально не підтверджена. Жодному із зазначених доводів суд не надав належної правової оцінки.

Рух справи в суді апеляційної інстанції, та відзив на апеляційну скаргу.

Протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 13 липня 2026 року визначено склад суддів: головуючий: Кочеткова І.В., судді – Онищенко Е.А., Мінгазов Р.В.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 13 липня 2026 року цивільну справу витребувано з Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя.

14 липня 2026 року витребувана цивільна справа надійшла до апеляційного суду.

14 липня 2026 року через систему «Електронний суд» представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Сідельникова О.Л. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на залишенні рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на обґрунтованість висновків суду, їх відповідність обставинам справи, нормам законодавства і судовій практиці.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 15 липня 2026 року задоволено заяви суддів апеляційного суду Кочеткової І.В., Онищенко Е.А. про самовідвід у цій справі, справу передано для визначення іншого головуючого по справі.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 16 липня 2026 року визначено новий склад суддів: суддя-доповідач: Бредун Д.С., суддя: Сакоян Д.І.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2026 року апеляційну скаргу представника відповідача Комунального підприємства «Універс» Запорізької обласної ради Шостак Дмитра Юрійовича на рішення Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 19 травня 2026 року залишено без руху для усунення недоліків, а саме: надання оригіналу квитанції про сплату судового збору. Надано строк для усунення недоліків у термін 10 днів з дня отримання копії ухвали апеляційного суду.

Ухвалами Запорізького апеляційного суду від 29 липня 2026 року відкрите апеляційне провадження у справі, призначено справу до розгляду, справу постановлено розглядати за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.

Апеляційний розгляд справи.

30 липня 2026 року представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Сідельникова О.Л. через систему «Електронний суд» подала заяву про розгляд справи без участі сторони позивача у зв`язку з її перебуванням у відпустці. Проти задоволення апеляційної скарги заперечує.

25 серпня 2026 року представник відповідача КП «Універс» ЗОР Шостак Д.Ю. за допомогою систему «Електронний суд» подав заяву про розгляд справи без його участі. Наполягає на задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.

В судове засідання 25 серпня 2026 року сторони не з`явились. Про розгляд справи були повідомлені належним чином і завчасно.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, обізнаність її учасників про розгляд справи, письмове висловлення ними своїх аргументів щодо апеляційного перегляду, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиву на неї, колегія суддів вважає таке.

Фактичні обставини справи.

Відповідно до рішення Запорізької обласної ради сьомого скликання від 30 листопада 2017 року №1 з 01 грудня 2017 року ОСОБА_1 призначений на посаду директора КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради.

Між Запорізькою обласною радою та ОСОБА_1 01 грудня 2017 року строком на 5 (п`ять) років укладено відповідний контракт, яким встановлено посадовий оклад у розмірі 11 583,52 грн. У подальшому між Запорізькою обласною радою та позивачем було укладено шість додаткових угод до контракту, якими, окрім інших змін, збільшувався розмір посадового окладу, що за додатковою угодою до контракту від 01 квітня 2020 року №6 склав 26499,30 грн.

Пунктом 1 рішення № 10 Запорізької обласної ради восьмого скликання восьмої позачергової сесії від 15 лютого 2022 року №10 припинено КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради, код ЄДРПОУ 05907549, шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради, код ЄДРПОУ 136222546. Пунктом №2 цього рішення визначено КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради правонаступником майна та усіх прав і обов`язків КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради.

Згідно з пунктом 8 рішення Запорізької обласної ради восьмого скликання від 15 лютого 2022 року №10 про припинення КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради шляхом приєднання до КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України 27 травня 2022 року.

У день звільнення позивач був відсутній на робочому місці, у зв`язку з чим розрахунок з ним в порядку статті 116 КЗпП України проведений не був.

На початку липня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької обласної ради, КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради про визнання незаконним та скасування пункту рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розгляд якого відбувся в межах справи №334/2260/22.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2024 року у справі №334/2260/22 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Запорізької обласної ради, КП «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради про визнання незаконним та скасування пункту рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року у цій справі (ЄУН №335/31/24), в частині, що набрала законної сили (залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року та постановою Верховного Суду від 20 серпня 2025 року), стягнуто з КП «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 :

– 111956,37 грн заборгованості із заробітної плати за період з 22 січня до 27 травня 2022 року (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 602,88 грн індексації заробітної плати за період з лютого 2020 року до травня 2022 року (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 26 499,30 грн вихідної допомоги (без урахування податків та обов`язкових платежів);

– 3 969,48 грн компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (з урахуванням податків та обов`язкових платежів).

28 грудня 2025 року КП «Універс» ЗОР на виконання рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року в нескасованій частині сплачено ОСОБА_1 142065,05 грн.

Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, які зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Отже, при недотриманні роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України, для роботодавця настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України.

Роботодавець не несе відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно із частиною першою статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18).

Частиною першою статті 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) виклала висновок про те, що за змістом норм статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист права звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2024 року в цій справі в частині, яка набрала законної сили, встановлено, що відповідач не виконав вимоги трудового законодавства щодо вчасної виплати всіх належних при звільненні позивача сум у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України.

Суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідач не довів обставин, які унеможливили своєчасну виплату позивачу належних йому сум при звільненні, визначених колективним договором, зокрема, що порушення строків виплати цих сум сталося внаслідок настання обставин непереборної сили, які б свідчили про відсутність вини підприємства у затримці виплат позивачу належних при звільненні сум. Тому відповідач повинен відшкодувати позивачу майнові втрати, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, а отже, вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є законними та обґрунтованими.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100).

Пунктом 5 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

З урахуванням конкретних обставин справи та критеріїв, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

– розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

– період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

– ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

– інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права працівника на оплату праці.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання у право, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач здійснив розрахунок з позивачем 28 грудня 2025 року. Таким чином, час затримки розрахунку тривав з 28.05.2022 (наступний день після звільнення позивача) до 28.12.2025 та складає 935 робочих днів (за графіком п`ятиденного робочого тижня з урахуванням дії Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до якого протягом періоду дії воєнного стану не застосовуються норми статті 73 КЗпП України щодо святкових і неробочих днів).

Заробітна плата позивача за два останні повні робочі місяці до моменту звільнення склала 26 499,30 грн за 22 робочі дні у березні 2022 року та 26 499,30 грн за 21 робочий день у квітні 2022 року (з урахуванням приписів Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», що набрав чинності 24.03.2022, яким було скасовано святкові та неробочі дні, а також перенесення вихідних). Отже, середньоденна заробітна плата позивача складає 1 232,52 грн.

Враховуючи розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачу при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення (заборгованість із заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки); період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості (більше трьох з половиною років); ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд першої інстанції вирішив зменшити його загальний розмір з 1152406,20 грн до 400000,00 грн, оскільки розрахована сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є очевидно неспівмірною з сумою всіх фактично невиплачених позивачеві при звільненні коштів. На переконання суду першої інстанції, стягнутої суми (400 000,00 грн) буде цілком достатньо для компенсації всіх майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку.

В апеляційній скарзі представник КП «Універс» ЗОР вважає, що суд першої інстанції не навів розрахунки або пояснення, які б дозволяли зрозуміти, чому саме сума 400000 гривень відповідає принципу пропорційності та не отримали належної оцінки доводи відповідача про відсутність умисного ухилення від виконання судових рішень та про здійснення підприємством фактичного виконання рішення після набрання ним законної сили.

З такими твердженнями апелянта колегія суддів апеляційного суду не погоджується.

Так, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Критерії, що підлягають врахуванню при зменшені розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку, як вже зазначалось раніше, визначено у п.91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі ЄУН № 761/9584/15-ц Провадження №14-623цс18.

На виконання вказаних критеріїв суд першої інстанції встановив розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення (111956,37 гривень заборгованості із заробітної плати, та ще 31071,66 гривень індексації заробітної плати, вихідної допомоги компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати), період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості з 28 травня 2022 року до 28 грудня 2025 року, що складав 935 робочих днів (в цій частині рішення суду першої інстанції не було скасовано і набрало законної сили 06 серпня 2024 року), недоведеність роботодавцем об`єктивних непереборних обставин, що перешкодили відповідачу виконати рішення суду, також і після набрання законної сили, зокрема не лише абстрактну наявність процедури правонаступництва та особливостей фінансування комунального підприємства, а достовірну конкретну пов`язаність цих фактів із неможливістю здійснення виплат (як частково, так і повністю), ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах.

Так середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку був визначений у 1152406,20 гривень, але використовуючи вищевказані критерії, суд першої інстанції зменшив розмір компенсації до 400000,00 гривень, що приблизно відповідає стягненню по одному розміру заборгованості із заробітної плати за кожен рік прострочення розрахунку.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги в цій частині, вважає, що суд першої інстанції правильно визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, та обґрунтовано прийшов до висновку про необхідність зменшення його розміру до 400000,00 гривень.

Щодо стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Позивач у позовній заяві посилався на те, що в період з 01 січня 2019 року до 27 травня 2022 року (день звільнення) не перебував у щорічній відпустці, у зв`язку з чим на його користь підлягає стягненню компенсація за 82 невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 90 539,27 грн.

Згідно зі статтею 75 КЗпП України працівникові надається щорічна основна відпустка тривалістю не менше як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Аналогічна норма міститься й у статті 6 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».

Пунктом 3.5 контракту, укладеного між Запорізькою обласною радою та ОСОБА_1 від 01 грудня 2017 року, встановлено щорічну оплачувану відпустку тривалістю 24 календарні дні.

Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічна норма міститься й у статті 24 Закону України «Про відпустки».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі №207/1385/16-ц та постанові Верховного Суду від 19 листопада 2024 року в справі №759/17721/21 зазначено про те, що в справах, що випливають з трудових відносин, тягар доказування правомірності прийнятих рішень, вчинених дій покладається, як правило, на роботодавця.

Відповідно до КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» обов`язок доказування відсутності заборгованості перед позивачем, зокрема щодо виплати належних працівникові сум, покладається на роботодавця, а не на позивача (робітника) (постанова Верховного Суду від 15 липня 2024 року в справі №758/9515/23).

Отже, посилання представника відповідача на те, що саме позивач має довести той факт, що він не використав право на відпустку і, відповідно, має право на її компенсацію при звільненні, не заслуговують на увагу, оскільки саме відповідачем не надано доказів того, що позивачем було використано своє право на відпустку під час роботи директором КП «Готель «Україна» Запорізької обласної ради.

Відтак, сума компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, судом першої інстанції визначена у 90 539,27 грн.

В апеляційній скарзі представник КП «Універс» ЗОР вважає, що суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на компенсацію за 82 календарні дні невикористаної щорічної відпустки, виходячи виключно з пояснень позивача та відсутності заперечень відповідача щодо використання ним відпустки. Саме позивач повинен був довести не лише сам факт існування права на компенсацію, а й кількість невикористаних днів відпустки, оскільки саме ця обставина є підставою для визначення розміру заявленої до стягнення суми. Натомість суд фактично визнав доведеними позовні вимоги лише тому, що відповідач не довів протилежне.

Однак така позиція не спростовує висновки суду першої інстанції.

Як вже зазначалось, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України)

Позивачем ОСОБА_1 доведено факт перебування у трудових відносинах з відповідачем, починаючи з 01 грудня 2017 року по 27 травня 2022 року. При цьому, позивач наполягає, що з 01 січня 2019 року і до дня звільнення, він не використовував своє право на щорічні відпустки.

Твердження апелянта про необхідність доведення позивачем факту відсутності події (відсутності використання відпустки) в даному випадку є хибним, оскільки належним доказом на спростування аргументів позивача повинно слугувати доведення відповідачем факту використання відповідних щорічних відпусток, адже саме роботодавець формує всю звітність та накази, а працівник об`єктивно обмежений у доступі до внутрішніх документів підприємства.

З таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується із стягненням компенсації за невикористані 82 дні щорічної відпустки за період з 01 січня 2019 року по 27 травня 2022 року в розмірі 90 539,27 грн.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

Вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач обґрунтовував тим, що тривале емоційне напруження через невиплату присуджених судом грошових коштів призвело до його моральних переживань та виникнення потреби докласти додаткових зусиль для організації життя. Все це було спричинено внаслідок порушення відповідачами його законних прав на своєчасне отримання відповідних грошових коштів за трудовим законодавством. Затримка у виплаті заробітної плати та інших належних виплат при звільненні призвела до погіршення життєвих умов позивача та моральних страждань. Він був позбавлений свого законного джерела доходу, а отже, засобів для існування, що також завдало йому моральної шкоди, яку він оцінює в 5 000,00 грн.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

За змістом вказаного положення закону, передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, наведені позивачем обґрунтування вимушених змін у його житті у зв`язку з затримкою здійснення з ним розрахунку при звільненні, ймовірну глибину душевних страждань позивача, а також засади розумності, виваженості та справедливості, суд першої інстанції прийшов до переконання, що розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 5 000,00 грн є розумним, справедливим та достатнім для поновлення порушених прав позивача.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції не навів мотивів, чому саме сума 5 000 грн є справедливою, не встановив критеріїв її визначення та не дослідив доказів, які б підтверджували заявлені позивачем моральні страждання, однак таке твердження також не було підтверджено за результатами апеляційного розгляду.

Як вже зазначалось, порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України.

При цьому, КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обстави.

Тобто, за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконної невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Прийнявши до уваги протиправні дії відповідача, урахувавши тривалість порушення, характер немайнових втрат та тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках позивача, суд першої інстанції, керуючись принципами розумності та справедливості, обґрунтовано вважав, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди, що є адекватною та достатньою сатисфакцією.

У таких трудових спорах сам факт порушення трудових прав працівника є достатньою підставою для висновку про заподіяння йому моральних страждань, тому позивач у цих правовідносинах не зобов`язаний доводити всі деталі своїх психологічних переживань, адже порушення трудових прав апріорі викликає негативні наслідки.

Таким чином, суд першої інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Інше.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення, з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.

Висновки за результатом розгляду апеляційної скарги

Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, Запорізький апеляційний суд, –

У Х В А Л И В:

Рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Готель «УКРАЇНА» Запорізької обласної ради, Комунального підприємства «УНІВЕРС» Запорізької обласної ради про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та про відшкодування моральної шкоди залишити без змін, а апеляційну скаргу представника відповідача Комунального підприємства «Універс» Запорізької обласної ради Шостака Дмитра Юрійовича – без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач Д.С. Бредун

Суддя Р.В. Мінгазов

Суддя Д.І. Сакоян