Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №916/31/24 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/31/24

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Фещук В.М.,

за участю представників:

від прокуратури – Ейсмонт І.С.,

від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України – участі не брали,

від Південного офісу Держаудитслужби – участі не брали,

від Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" – участі не брали,

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" – участі не брали,

від Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України – участі не брали,

розглянувши апеляційні скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024, ухвалене суддею Литвиновою В.В., м. Одеса, повний текст складено 25.04.2024,

у справі №916/31/24

за позовом: керівника Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби

до відповідачів:

-Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ";

-Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України

про визнання недійсним договору та стягнення 4 437 696 грн

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2023 р. керівник Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби звернувся з позовом до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, в якому у редакції заяви про зміну предмету позову №63-648ВИХ-24 від 31.01.2024 (вх.№4685/24 від 05.02.2024) просив визнати недійсним укладений між відповідачами договір постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018 та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" 4437696 грн, а з Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" одержані ним за рішенням суду 4437696 грн стягнути в дохід держави.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018, укладений за підсумками тендера, результати якого спотворено антиконкурентними узгодженими діями його учасників, підлягає визнанню недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства за наявності умислу Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", внаслідок чого кошти, перераховані на користь вказаного товариства в якості оплати за вищенаведеним договором, підлягають стягненню з останнього на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", а в подальшому з даного підприємства в дохід держави.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 03.01.2024 відкрито провадження у справі №916/31/24.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 (суддя Литвинова В.В.) позовні вимоги задоволено частково; визнано недійсним договір постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018, укладений між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013"; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" на користь Одеської обласної прокуратури 2684 грн судового збору; у решті позову відмовлено; повернуто Одеській обласній прокуратурі з державного бюджету 2684 грн судового збору, сплаченого платіжною інструкцією №2956 від 11.12.2023.

Судове рішення мотивоване тим, що договір постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018 укладений між відповідачами за наявності умислу Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", спрямованого на порушення встановленого юридичного порядку з метою одержання права на укладення вказаного договору не на конкурентних засадах, що не узгоджується із законною господарською діяльністю у сфері публічних закупівель, тобто суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки порушує правові та економічні засади функціонування вказаної сфери суспільних відносин і не сприяє, а, навпаки, обмежує розвиток конкуренції у державі, у зв`язку з чим оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним. Крім того, місцевий господарський суд зазначив про те, що набуті Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" на виконання вищенаведеного правочину кошти в силу приписів статті 228 Цивільного кодексу України та статті 208 Господарського кодексу України підлягають стягненню на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", а з останнього – в дохід держави, проте пропуск прокурором строку позовної давності для звернення до суду у даній справі з вимогою про стягнення коштів зумовлює необхідність відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору постачання частини двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018 та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що, з огляду на недоведеність прокурором наявності порушених прав чи законних інтересів держави, на захист яких подано позов, крім вчинення двома учасниками закупівлі правопорушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, за які вони вже понесли відповідальність у вигляді штрафу, беручи до уваги те, що у процедурі закупівлі взяли участь лише два вказаних учасники і цінова пропозиція переможця є навіть нижчою за очікувану вартість закупівлі, враховуючи правову конструкцію частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, якою передбачено право, а не обов`язок суду визнати недійсним правочин у разі недодержання вимоги щодо його відповідності інтересам держави і суспільства, відсутні підстави для визнання договору постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018 недійсним, тим більше, що недійсність зазначеного правочину призведе не до захисту державних інтересів, а, навпаки, створить ризик їх подальшого порушення, адже Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" буде змушене компенсувати Товариству з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" вартість частини двигунів, поставлених останнім на виконання вищенаведеного правочину, яка на дату відшкодування може бути навіть більшою, ніж на дату проведення процедури закупівлі. Крім того, апелянт стверджує про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави та про пропуск прокурором строку позовної давності при зверненні до суду з позовом у цій справі.

У відзиві на апеляційну скаргу №63-3937ВИХ-24 від 19.06.2024 (вх.№1917/24/Д2 від 19.06.2024) керівник Чорноморської окружної прокуратури просить апеляційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 залишити без задоволення. Зокрема, прокурор наголошує на доведеності ним порушення оспорюваним договором інтересів держави внаслідок укладення вказаного договору за результатами процедури закупівлі, проведеної з недотриманням вимог щодо добросовісної конкуренції серед учасників, максимальної економії та ефективності, відкритості та прозорості на всіх стадіях закупівель, при цьому самі по собі факти притягнення учасників торгів до відповідальності, повного виконання договору постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т від 07.03.2018 та фінансування закупівлі за рахунок власних коштів Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" жодним чином не впливають на оцінку незаконності вказаного правочину саме на момент його укладення. Водночас прокурор зауважує на наявності підстав для представництва ним інтересів держави шляхом звернення до суду в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби, а також на тому, що строк позовної давності для позовних вимог у цій справі не пропущений.

Крім того, заступник керівника Одеської обласної прокуратури також звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів у сумі 4437696 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити.

У вказаній апеляційній скарзі прокурор стверджує про те, що, застосовуючи у спірних правовідносинах приписи статей 238, 250 Господарського кодексу України, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні безпідставно та необґрунтовано ототожнив адміністративно-господарські санкції та наслідки недійсності правочину, внаслідок чого помилково застосував річний строк позовної давності до позовної вимоги про стягнення коштів замість загального строку позовної давності тривалістю у три роки. З огляду на викладене, беручи до уваги те, що про порушення оспорюваним договором інтересів держави та суспільства внаслідок умислу Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" позивачі могли довідатися лише 22.12.2021 (дата прийняття рішення адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021), трирічний строк позовної давності для звернення до суду з позовними вимогами у даній справі прокурором не пропущений.

18.06.2024 до суду апеляційної інстанції від Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" надійшов відзив на апеляційну скаргу б/н від 18.06.2024 (вх.№1979/24/Д2 від 18.06.2024), в якому останнє просить залишити апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури без задоволення, посилаючись на те, що обраний прокурором спосіб захисту у вигляді односторонньої реституції є неефективним у спірних правовідносинах та не передбачений нормами чинного законодавства України, а стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", тобто з одного відповідача на користь іншого відповідача, грошових коштів є помилковим, оскільки не відповідає положенням Господарського процесуального кодексу України в частині особи, що має право вимоги позивача до особи, яка є боржником.

Ухвалами Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 05.06.2024 за вказаними апеляційними скаргами відкрито апеляційне провадження та встановлено строк для подання відзивів на апеляційні скарги до 20.06.2024.

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, Південний офіс Держаудитслужби, Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" та Південне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзивів на апеляційні скарги не надали, що згідно з частиною третьою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.07.2024 вирішено розглянути апеляційні скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, а також призначено дану справу до розгляду на 21.08.2024 об 11:30.

Між тим, з огляду на перебування головуючого судді Таран С.В. у відрядженні з 17.08.2024 по 24.08.2024 відповідно до наказу в.о. голови Південно-західного апеляційного господарського суду №213-в від 07.08.2024, проведення судового засідання у справі №916/31/24, призначеного на 21.08.2024 об 11:30, було унеможливлене, у зв`язку з чим ухвалою суду від 12.08.2024 призначено розгляд цієї справи на 11.09.2024 об 11:30.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024 зупинено апеляційне провадження за апеляційними скаргами Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №918/1043/21.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025 поновлено апеляційне провадження за апеляційними скаргами Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24, а також призначено дану справу до розгляду на 24.09.2025 об 11:00.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.09.2025 зупинено апеляційне провадження за вищенаведеними апеляційними скаргами до закінчення перегляду у касаційному порядку об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі №922/3456/23.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 поновлено апеляційне провадження за апеляційними скаргами Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 і призначено дану справу до розгляду на 26.08.2026 о 12:00.

У судовому засіданні 26.08.2026 прокурор підтримав власну апеляційну скаргу та висловив заперечення проти задоволення апеляційної скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ"; представники інших учасників справи участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.5 а.с.107, 110-116).

Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.08.2026 відмовлено у задоволенні клопотання Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" про відкладення розгляду справи б/н від 25.08.2026 (вх.№1917/24/Д5 від 25.08.2026), мотивованого перебуванням представника останнього на лікарняному, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 06.12.2022 у справі №923/719/17), тим більше, що явка повноважних представників учасників процесу у судовому засіданні 26.08.2026 обов`язковою не визнавалась, правова позиція заявника викладена як в його власній апеляційній скарзі, так і у відзиві на апеляційну скаргу прокурора, і заявник, будучи завчасно повідомленим про дату, час і місце судового засідання, та, діючи розумно, обачливо і добросовісно, мав достатньо часу для пошуку та забезпечення явки іншого повноважного представника, який би здійснював представництво його інтересів у межах даної справи у суді апеляційної інстанції, при цьому вищенаведене клопотання про відкладення розгляду справи не містить жодного обґрунтування неможливості проведення судового засідання за відсутності належним чином повідомленого заявника.

Крім того, протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.08.2026 відмовлено у задоволенні клопотання керівника Чорноморської окружної прокуратури №63-7458ВИХ-26 від 23.07.2026 (вх.№3044/26 від 23.07.2026) про зупинення провадження до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №910/7314/23, враховуючи, що норма пункту 7 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України передбачає право, а не обов`язок суду зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку і сама лише передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не свідчить про початок такого перегляду, оскільки питання щодо прийняття справи до розгляду належить до повноважень Великої Палати Верховного Суду та вирішується нею шляхом постановлення відповідної ухвали, у зв`язку з чим постановлення Великою Палатою Верховного Суду ухвали від 22.07.2026 про повернення справи №910/7314/23 для продовження розгляду відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зумовлює відсутність підстав для зупинення провадження у цій справі.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

19.01.2018 в електронній системі закупівель опубліковано оголошення Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" про проведення відкритих торгів щодо закупівлі товару – частини двигунів на м/б "Александрія" за ДК 021:2015:34310000-3 – Двигуни та їх частини з очікуваною вартістю 4500000 грн з ПДВ (ідентифікатор закупівлі UA-2018-01-19-000809-c).

Тендерні пропозиції з метою участі у відкритих торгах подали два суб`єкти господарювання, а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест", що підтверджується формою реєстру отриманих тендерних пропозицій.

Остаточна цінова пропозиція Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" становила 4437696 грн з ПДВ, а Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест" – 4445120 грн з ПДВ.

Згідно з протоколом засідання тендерного комітету Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" щодо розгляду тендерних пропозицій учасників б/н від 16.02.2018 переможцем торгів за ідентифікатором закупівлі UA-2018-01-19-000809-c визнано Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", пропозиція якого визначена найбільш економічно вигідною.

07.03.2018 між Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" ("Покупець") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" ("Постачальник") укладено договір постачання частин двигунів на м/б "Александрія" №18/28-Т (далі – договір №18/28-Т від 07.03.2018), за умовами пунктів 1.1-1.3 якого Постачальник зобов`язується поставити і передати у власність Покупця товари, а Покупець зобов`язується прийняти та оплатити товари на умовах, викладених у цьому договорі. Найменування товару: "Частини двигунів на м/б "Александрія". Предмет закупівлі: код ДК 021:2015 - 34310000-3 – Двигуни та їх частини. Ціна за одиницю товару та його асортимент наведені у специфікації, що є додатком №1 і невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2, 3.1 договору №18/28-Т від 07.03.2018 ціна цього договору становить 3698080 грн без ПДВ, крім того ПДВ – 739616 грн, а разом – 4437696 грн з ПДВ. Ціна на товар включає вартість товару з урахуванням усіх податків і зборів, вартість зберігання товару та видачі товару, усіх інших витрат Постачальника. Покупець оплачує вартість товару шляхом здійснення прямого банківського переказу грошових коштів на рахунок Постачальника у безготівковій формі на підставі виставленого Постачальником рахунку, оформленого відповідно до заявки Покупця на поставку конкретної партії товару, зареєстрованої Постачальником податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних та виданої в установленому законодавством порядку Покупцю, протягом 60 (шістдесяти) банківських днів з моменту поставки конкретної партії товару та отримання від Постачальника належним чином оформленого рахунку.

Пунктами 4.1-4.3, 4.7 договору №18/28-Т від 07.03.2018 передбачено, що умови поставки товару викладені сторонами у цьому договорі відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс 2010" з урахуванням положень цього договору. Поставка товару здійснюється автомобільним транспортом на умовах DDP-склад Покупця, визначений у заявках Покупця. Поставка товару здійснюється партіями та відповідно до письмових заявок Покупця, в яких Покупець зазначає найменування та кількість товару. Прийом товару здійснюється Покупцем відповідно до Інструкції про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затвердженою постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965, №П-6; Інструкції про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затвердженою постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966, №П-7.

Згідно з пунктом 9.1 договору №18/28-Т від 07.03.2018 цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2018, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

Зобов`язання за договором №18/28-Т від 07.03.2018 були виконані обома його сторонами у повному обсязі, що підтверджується опублікованим в електронній системі закупівель звітом про виконання договору про закупівлю б/н від 03.01.2019, а також видатковими накладними №РН-0000079 від 02.04.2018, №РН-0000080 від 02.04.2018, №РН-0000081 від 02.04.2018, №РН-0000082 від 02.04.2018, №РН-0000083 від 02.04.2018, №РН-0000084 від 02.04.2018, №РН-0000008 від 07.05.2018 та платіжними дорученнями №494 від 06.04.2018 на суму 4062372 грн, №496 від 06.04.2018 на суму 236484 грн, №1265 від 29.05.2018 на суму 138840 грн.

Рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021, зокрема, визнано, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест" вчинили порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів (тендерів), проведених Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" на закупівлю "Частини двигунів на м/б "Александрія" відповідно до ідентифікатора закупівлі UA-2018-01-19-000809-с.

У вищенаведеному рішенні адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021 зазначено, що антиконкурентні узгоджені дії під час підготовки та участі у вказаних торгах підтверджуються спільним використанням одних і тих же IP-адрес; синхронністю дій у часі під час входу в аукціон; використанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест" під час завантаження документів до майданчику ІР-адреси, яка закріплена за бухгалтером Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013"; спільним використанням IP-адреси під час входу до електронного кабінету системи дистанційного обслуговування під час торгів; спільними особливостями електронних файлів та схожістю в оформленні документів; синхронністю дій у часі під час завантаження файлів в електронну систему закупівель; спільним поданням податкової звітності; доступом до поштових скриньок; спільними засобами зв`язку та пов`язаністю через третіх осіб; наданням фінансової допомоги; ціновою поведінкою учасників. З огляду на викладене, Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест" під час підготовки та участі у процедурі закупівлі UA-2018-01-19-000809-с діяли не самостійно, а узгоджували свої дії, не змагалися між собою, що є обов`язковою умовою участі в конкурентних процедурах закупівель за Законом України "Про публічні закупівлі". Узгодивши свою поведінку та пропозиції конкурсних торгів, вказані суб`єкти господарювання тим самим усунули конкуренцію і змагальність між собою, чим спотворили результат проведених замовником торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції".

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.07.2022 у справі №916/376/22, яке набрало законної сили та є чинним, відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" до Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання недійсними та скасування пунктів рішення адміністративної колегії цього відділення №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021.

В адресованому Міністерству розвитку громад, територій та інфраструктури України листі №63/1018ВИХ-23 від 17.02.2023 керівник Чорноморської окружної прокуратури, посилаючись на встановлений рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021 факт вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів щодо закупівлі UA-2018-01-19-000809-с, просив надати інформацію про вжиті та заплановані заходи щодо визнання недійсним договору №18/28-Т від 07.03.2018 як такого, що укладений з порушенням вимог Закону України "Про публічні закупівлі" та без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, з одночасним застосуванням наслідків недійсного правочину, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України.

Згідно з відповіддю Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України №2883/46/10-23 від 21.03.2023 останнім не вживалися заходи, спрямовані на визнання договору №18/28-Т від 07.03.2018 недійсним, і підстав для вжиття таких заходів вказане міністерство не вбачає.

Листом №63/1002ВИХ-23 від 17.02.2023 керівник Чорноморської окружної прокуратури повідомив Південний офіс Держаудитслужби про встановлений рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021 факт вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів щодо закупівлі UA-2018-01-19-000809-с, з метою надання йому належної оцінки та надання інформації про вжиті та заплановані заходи державного фінансового контролю стосовно обставин проведення зазначеної закупівлі, а також заходи, спрямовані на визнання недійсним договору №18/28-Т від 07.03.2018 як такого, що укладений з порушенням вимог Закону України "Про публічні закупівлі" та без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, з одночасним застосуванням наслідків недійсного правочину, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України.

У відповіді Південного офісу Держаудитслужби №151531-17/1177-2023 від 09.03.2023, наданій на вищенаведене звернення прокуратури, вказано про відсутність підстав для вжиття заходів реагування, адже питання щодо наявності ознак антиконкурентних узгоджених дій зі сторони посадових осіб учасників закупівлі не належить до компетенції органів Держаудитслужби, при цьому моніторинг процедури закупівлі UA-2018-01-19-000809-с не проводився і питання дотримання вимог законодавства при здійсненні зазначеної закупівлі не досліджувалося.

З метою вирішення питання щодо наявності підстав для представництва органами прокуратури інтересів держави у суді за фактом порушення проведення процедури закупівлі UA-2018-01-19-000809-с керівник Чорноморської окружної прокуратури звернувся до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби з листами №63-3198ВИХ-23 від 17.05.2023 та №63-3195ВИХ-23 від 17.05.2023, в яких наголосив на необхідності вжиття останніми заходів, спрямованих на захист державних інтересів у зв`язку з зазначеним порушенням чинного законодавства, і просив у найкоротший строк повідомити про вжиті заходи з наданням підтверджуючих документів.

Листом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України №14800/46/10-23 від 04.09.2023 та листом Південного офісу Держаудитслужби №151505-17/2495-2023 від 31.05.2023 повідомлено Чорноморську окружну прокуратуру про невжиття зазначених прокурором заходів реагування.

В адресованих позивачам повідомленнях №63-8169ВИХ-23 від 21.12.2023 та №63-8168ВИХ-23 від 21.12.2023 керівник Чорноморської окружної прокуратури у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив про підготовку та намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору №18/28-Т від 07.03.2018 як такого, що суперечить інтересам держави й суспільства з умислу однієї сторони, та застосування наслідків недійсності.

Предметом спору у даній справі є вимоги про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору №18/28-Т від 07.03.2018 як такого, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, та про застосування наслідків недійсності вказаного правочину шляхом стягнення в дохід держави грошових коштів у сумі 4437696 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд послався на те, що договір №18/28-Т від 07.03.2018 укладений між відповідачами за наявності умислу Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013", спрямованого на порушення встановленого юридичного порядку з метою одержання права на укладення вказаного договору не на конкурентних засадах, що не узгоджується із законною господарською діяльністю у сфері публічних закупівель, тобто суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки порушує правові та економічні засади функціонування вказаної сфери суспільних відносин і не сприяє, а, навпаки, обмежує розвиток конкуренції у державі, у зв`язку з чим оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним. Поряд з цим, суд першої інстанції зазначив про те, що набуті Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" на виконання вищенаведеного правочину кошти в силу приписів статті 228 Цивільного кодексу України та статті 208 Господарського кодексу України підлягають стягненню на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", а з останнього – в дохід держави, проте пропуск прокурором строку позовної давності для звернення до суду у даній справі з вимогою про стягнення коштів зумовив необхідність відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком Господарського суду Одеської області щодо часткового задоволення позову з огляду на наступне.

У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Європейський суд з прав людини у низці справ роз`яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").

Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").

Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена у постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Особливістю суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках – прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий – відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).

Особливість сучасного конституційного статусу прокурора у суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб`єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатися до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб`єктів владних повноважень.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.

Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено у постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.

У категорії спорів щодо визнання недійсними договорів, укладених у межах публічних закупівель, пред`явлення прокурором позову в інтересах осіб, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, має ґрунтуватися на визначенні того, яка саме особа є суб`єктом, що має безпосередній інтерес у захисті державних фінансових ресурсів та в належному виконанні договірних зобов`язань відповідно до положень закону (постанова Верховного Суду від 12.03.2025 у справі №924/524/24).

Закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатись з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2021 у справі №927/491/19, постанови Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №923/449/18, від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 25.06.2024 у справі №918/760/23, від 01.10.2024 у справі №918/778/23, від 20.02.2025 у справі №910/16372/21).

Відповідно до преамбули Закону України "Про публічні закупівлі" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі – Закон України "Про публічні закупівлі") він визначає правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад. Метою цього Закону є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Зокрема, Законом України "Про публічні закупівлі" встановлюються основні терміни, сфера його застосування, суб`єктний склад тощо. Розділом ІІ вказаного Закону безпосередньо врегульовано державне регулювання та контроль у сфері закупівель.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 7 Закону України "Про публічні закупівлі" уповноважений орган здійснює регулювання та реалізує державну політику у сфері закупівель у межах повноважень, визначених цим Законом. Рахункова палата, Антимонопольний комітет України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, здійснюють контроль у сфері публічних закупівель у межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України.

В силу частини першої статті 8 цього Закону України "Про публічні закупівлі" моніторинг процедури закупівлі здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, та його міжрегіональні територіальні органи. Моніторинг процедури закупівлі здійснюється протягом проведення процедури закупівлі, укладення договору про закупівлю та його дії.

Статтею 1 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" унормовано, що здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель здійснюється шляхом проведення моніторингу закупівлі у порядку, встановленому Законом України "Про публічні закупівлі", проведення перевірки закупівель, а також під час державного фінансового аудиту та інспектування. Порядок та підстави проведення органом державного фінансового контролю перевірок закупівель встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 5 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні").

За умовами пунктів 8 та 10 частини першої статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" органу державного фінансового контролю надається право, зокрема порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №43 від 03.02.2016, передбачено, що Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Відповідно до підпунктів 3, 4, 9 пункту 4 цього Положення Держаудитслужба реалізує державний фінансовий контроль через здійснення державного фінансового аудиту, перевірки закупівель, інспектування (ревізії), моніторингу закупівель; здійснює контроль, зокрема, за дотриманням законодавства про закупівлі; вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів; застосовує заходи впливу за порушення бюджетного законодавства, накладає адміністративні стягнення на осіб, винних у порушенні законодавства; передає в установленому порядку правоохоронним органам матеріали за результатами державного фінансового контролю у разі встановлення порушень законодавства, за які передбачено кримінальну відповідальність або які містять ознаки корупційних діянь.

Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення).

Реалізацію повноважень Державної аудиторської служби України на території Одеської області здійснює Південний офіс Держаудитслужби згідно з постановою Кабінету Міністрів України №266 від 06.04.2016 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Державної аудиторської служби".

Наказом Держаудитслужби №23 від 02.06.2016 затверджено Положення про Південний офіс Держаудитслужби, відповідно до якого основним завданням цього офісу є реалізація повноважень Держаудитслужби на території Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, а також на території інших областей за дорученням Голови Держаудитслужби та його заступників, Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі.

В силу підпункту 18 пункту 6 зазначеного Положення Південний офіс Держаудитслужби має право порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

Таким чином, Південний офіс Держаудитслужби є належним суб`єктом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції щодо реалізації державної політики у сфері закупівель, у зв`язку з чим останній виступає належним позивачем у даній справі, оскільки саме до його повноважень належить вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.09.2020 у справі №911/1534/19 та від 30.07.2020 у справі №904/5598/18.

Поряд з цим, колегією суддів враховується, що відповідно до пунктів 1, 12.7 статуту Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України №449 від 15.12.2017, дане підприємство є державним унітарним підприємством і діє як комерційне підприємство, що засноване на державній власності та належить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (уповноважений орган управління). Контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємства здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №460 від 30.06.2015, дане міністерство (далі – Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінінфраструктури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері автомобільного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, надання послуг поштового зв`язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, туризму та курортів (крім здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів), мультимодальних перевезень, захисту критичної інфраструктури у секторах, за які відповідальне, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на авіаційному, автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та внутрішньому водному транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на авіаційному, автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та внутрішньому водному транспорті.

Одним із основних завдань Мінінфраструктури є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері автомобільного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту, надання послуг поштового зв`язку; у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, залізничного, морського та внутрішнього водного транспорту (підпункти 1, 2 пункту 3 Положення №460 від 30.06.2015).

Відповідно до підпункту 3 пункту 5 Положення №460 від 30.06.2015 Мінінфраструктури з метою організації своєї діяльності організовує планово-фінансову роботу в апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, в акціонерних товариствах, функції з управління корпоративними правами щодо яких здійснює Міністерство, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.

Підпунктом 59 пункту 4 Положення №460 від 30.06.2015 визначено, що Мінінфраструктури бере участь у справах та діє у судах України, звертається з позовами щодо захисту своїх прав та законних інтересів, а також інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Отже, Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України зобов`язане контролювати питання ефективності використання фінансових ресурсів при укладенні підприємствами, які входять до сфери його управління, договорів про закупівлю, у зв`язку з чим вказаний орган державної влади є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави у відповідній сфері правовідносин, а тому виступає належним позивачем у цій справі.

Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що ні Південний офіс Держаудитслужби, ні Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, яких прокурор листами №63/1018ВИХ-23 від 17.02.2023, №63/1002ВИХ-23 від 17.02.2023, №63-3198ВИХ-23 від 17.05.2023 та №63-3195ВИХ-23 від 17.05.2023 повідомив про встановлений рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021 факт вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів щодо закупівлі UA-2018-01-19-000809-с, незважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинили жодних дій, направлених на захист інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачами заходів реагування на стверджуване прокурором порушення державних інтересів, натомість останні навпаки у відповідях на звернення прокурора повідомляли про невжиття ними жодних заходів для визнання договору №18/28-Т від 07.03.2018, укладеного за результатами проведення вищенаведеної процедури закупівлі, недійсним та стягнення в дохід держави коштів у порядку застосування наслідків недійсності правочину (зокрема, шляхом звернення до суду з відповідними позовами), та, більше того, про відсутність намірів самостійно вчиняти відповідні дії.

Проведення процедури державних закупівель та укладення договору із порушенням законодавства порушує інтереси держави у сфері контролю за ефективним та цільовим використанням коштів, у той час як дотримання законодавства у цій сфері суспільних відносин становить значний суспільний інтерес, захист якого відповідає функціям прокурора.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21.03.2019 у справі №912/898/18.

З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентними органами – позивачами протягом розумного строку після того, як їм достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, заходів, направлених на захист цих інтересів, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора підстав для звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В силу статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.

За умовами частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі – невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17).

З огляду на предмет та підстави позову прокурора у цій справі, вирішальним для вирішення спору є встановлення господарським судом наявності/відсутності підстав для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

Частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданих другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.

Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Поряд з цим, у частині третій статті 228 Цивільного кодексу України передбачаються зовсім інші правові наслідки:

-які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;

-ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;

-ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;

-наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна;

-ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.

Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.

Вирішуючи питання щодо застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, суд має враховувати, що санкції, передбачені цією нормою, є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.

Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається Європейським судом з прав людини як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

-втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

-якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

-втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Здійснивши правовий аналіз частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства (постанова Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №922/1391/18).

Не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину частині третій статті 228 Цивільного кодексу України, натомість має бути доведено, що зміст правочину та мета його вчинення завідомо суперечать інтересам держави і суспільства.

Отже, для застосування приписів частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин (придбання державним підприємством частини двигунів для судна) за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Втім, прокурор цього не доводив, а замість цього стверджував про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі, за результатами якої відповідачами укладено оспорюваний договір.

Зокрема, на підтвердження наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України прокурором до місцевого господарського суду фактично було подано лише один доказ – рішення адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №65/70-р/к від 22.12.2021 у справі №13-02/2021, яким визнано, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Сіті Форест" вчинили порушення, передбачене пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів UA-2018-01-19-000809-с.

Разом з тим, сам по собі факт вчинення учасниками торгів порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у закупівлі, що встановлений рішенням Антимонопольного комітету України, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним як такого, що вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства. Антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів, але не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

Водночас прокурором за допомогою належних і допустимих у розумінні процесуального закону доказів не доведено, що внаслідок укладення оспорюваного договору держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості.

У даному випадку встановлене порушення конкурентного законодавства вже отримало належну правову оцінку у вигляді застосування санкцій Антимонопольним комітетом України у вигляді штрафу, покладеного на Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013".

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується жодним учасником справи, оспорюваний договір виконаний його сторонами у повному обсязі (замовником прийнято товар та сплачено його вартість). При цьому прокурор не надав доказів наявності на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій; доказів того, що товар за оспорюваним договором було поставлено за завищеною ціною, а також доказів невідповідності поставленого товару умовам укладеного між відповідачами договору, понесення державою збитків, наявності інших порушень при виконанні умов договору про закупівлю тощо. Більше того, прокурор взагалі не посилався у позовній заяві на існування перелічених вище обставин.

За таких обставин, відсутній причинно-наслідковий зв`язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації оспорюваного правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчиненні особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема, законодавства про захист конкуренції.

Суд першої інстанції необґрунтовано не звернув увагу на невідповідність норми частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, і на суттєві логічні невідповідності приписів частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу, які встановлюють, що нікчемним є правочин, який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м`які наслідки - двосторонню реституцію, та частини третьої цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і, відтак, має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави.

Відтак при визначенні підстав для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави у право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені Європейським судом з прав людини, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).

Саме такий правовий висновок щодо застосування приписів частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23.

В межах спірних правовідносин предметом судового контролю є саме відповідність оспорюваного договору вимогам статті 228 Цивільного кодексу України, а не правомірність поведінки учасника господарського обороту загалом. Тому встановлення факту порушення законодавства про захист економічної конкуренції саме по собі не звільняє прокурора від обов`язку доведення тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочину. Інший підхід фактично означав би презумпцію недійсності будь-якого договору, укладеного особою, яка допустила порушення законодавства під час здійснення господарської діяльності, що не узгоджується ні із положеннями статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, ні з принципом правової визначеності.

Сам по собі факт спотворення результатів торгів свідчить про порушення конкурентного порядку проведення закупівлі, однак не є безумовним доказом того, що укладений за результатами такої закупівлі договір переслідував мету, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення не лише факту порушення закону, а й спрямованості волі сторін саме на досягнення результату, який становить загрозу публічним інтересам, а також наявності такого ступеня суспільної шкідливості правочину, який виправдовує застосування конфіскаційних наслідків. Між тим, у цій справі таких обставин прокурором не доведено.

Застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України не може ґрунтуватися на припущеннях щодо можливих негативних наслідків для держави. З урахуванням конфіскаційного характеру цієї санкції обставини, які виправдовують її застосування, повинні бути доведені належними та допустимими доказами. Висновок про наявність антидержавної мети правочину не може базуватися виключно на абстрактному припущенні, що за умов належної конкуренції замовник потенційно міг би придбати товар на вигідніших умовах. За відсутності доказів того, що конкретно внаслідок укладення спірного договору держава понесла додаткові витрати, недоотримала майно або зазнала іншого реального майнового погіршення, висновок про наявність підстав для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України суперечив би стандарту доказування, встановленому процесуальним законом.

У даному спорі прокурор фактично просить суд поставити застосування цивільно-правових наслідків недійсності правочину у залежність виключно від наявності рішення органу Антимонопольного комітету України. Проте рішення органу державної влади про притягнення суб`єкта господарювання до відповідальності за порушення конкурентного законодавства не підміняє собою встановлення елементів складу недійсності правочину, передбачених цивільним законодавством. Визнання протилежного означало б фактичне розширення сфери дії частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України шляхом судового тлумачення та перетворення її на універсальний механізм реагування на будь-яке порушення законодавства у сфері господарської діяльності, що суперечить як винятковому характеру цієї норми, так і загальним засадам приватного права, побудованим на презумпції правомірності правочину та необхідності мінімального втручання держави у сферу приватноправових відносин.

Правові наслідки, передбачені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, є найбільш суворим втручанням у майнову сферу учасників цивільного обороту серед наслідків недійсності правочинів, передбачених цивільним законодавством. Тому сама лише формальна наявність законодавчої підстави для застосування такого заходу не може вважатися достатньою. Суд зобов`язаний перевірити, чи існує розумний баланс між переслідуваною публічною метою та тягарем, який покладається на особу внаслідок конфіскаційного втручання.

Крім того, законодавець свідомо розмежував правові наслідки порушення законодавства про захист економічної конкуренції та наслідки недійсності правочинів. Закон України "Про захист економічної конкуренції" містить самостійний комплекс заходів державного реагування на антиконкурентні узгоджені дії, включаючи штрафні санкції, які мають на меті припинення відповідних порушень та покарання винних осіб.

У свою чергу, частина третя статті 228 Цивільного кодексу України не може розглядатися як додатковий автоматичний механізм покарання за будь-яке порушення конкурентного законодавства. Протилежне тлумачення фактично призводило б до подвійного карального впливу на особу лише на підставі самого факту встановлення антиконкурентних узгоджених дій, без необхідності доведення тих обставин, які законодавець спеціально визначив як підставу для застосування конфіскаційних наслідків.

За обставин цієї справи застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, фактично призвело б до вилучення в дохід держави всієї вартості належним чином поставленого та прийнятого товару за відсутності встановлених збитків держави, відсутності доказів завищення ціни та за відсутності будь-яких даних про незаконне збагачення замовника закупівлі. Такий результат виходив би за межі мети захисту публічного інтересу та трансформував би цивільно-правовий механізм захисту у надмірний каральний інструмент, що не відповідало б принципу пропорційності як складовій верховенства права.

Таким чином, з огляду на викладене та беручи до уваги те, що застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у спірних правовідносинах призвело б до порушення визначеного у рішеннях Європейського суду з прав людини принципу пропорційності втручання держави у мирне володіння майном добросовісної сторони правочину – замовника закупівлі, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позову.

Даний висновок суду апеляційної інстанції також повністю відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 28.05.2026 у справі №910/6690/24, в межах якої також розглядався позов прокурора в інтересах держави замовника закупівлі та переможця закупівлі про визнання недійсним договору як такого, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства внаслідок наявності рішення адміністративної колегії територіального органу Антимонопольного комітету України щодо антиконкурентних узгоджених дій, та про застосування наслідків недійсності вказаного правочину шляхом стягнення в дохід держави грошових коштів, сплачених за вказаним договором.

Південно-західний апеляційний господарський суд також вбачає, що під час розгляду даної справи у суді першої інстанції Державним підприємством "Морський торговельний порт "Чорноморськ" було заявлено про пропуск прокурором строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з приписами частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", наголошує, що "позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі Відкритого акціонерного товариства "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності встановлення судом факту доведеності порушення права особи, яка звернулася до суду з позовом.

Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні – це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв`язку з необґрунтованістю самої вимоги.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, беручи до уваги необґрунтованість позову у зв`язку з недоведеністю позовних вимог, відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог прокурора про стягнення грошових коштів у сумі 4437696 грн.

Зазначене безпідставно залишилось поза увагою місцевого господарського суду, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення 4437696 грн з підстав пропуску строку позовної давності, а не з підстав необґрунтованості позову, між тим помилковість такого висновку не вплинула на правильність висновку Господарського суду Одеської області щодо необхідності відмови у задоволенні вказаних позовних вимог, у зв`язку з чим підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у цій частині апеляційний господарський суд не вбачає.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, судове рішення повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню в частині задоволення позовної вимоги про визнання договору з одночасним ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, а також зміні в частині розподілу судових витрат.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційних скарг покладаються на Одеську обласну прокуратуру з урахуванням обґрунтованого висновку суду першої інстанції щодо необхідності повернення Одеській обласній прокуратурі з державного бюджету 2684 грн судового збору, сплаченого згідно з платіжною інструкцією №2956 від 11.12.2023, відповідно до вимог статті 7 Закону України "Про судовий збір" внаслідок зміни прокурором предмету позову шляхом виключення з нього однієї вимоги немайнового характеру (про визнання недійсним рішення тендерного комітету).

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2024 у справі №916/31/24 в частині задоволення позовної вимоги про визнання договору недійсним скасувати, у задоволенні позову в цій частині відмовити, в частині розподілу судових витрат – змінити, в решті рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину у наступній редакції:

"У задоволенні позову керівника Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України і Південного офісу Держаудитслужби до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергоснаб 2013" відмовити.

Витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покласти на Одеську обласну прокуратуру.

Повернути Одеській обласній прокуратурі (м. Одеса вул. Пушкінська 3, код 03528552) з державного бюджету 2684 грн судового збору, сплаченого згідно з платіжною інструкцією №2956 від 11.12.2023".

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг покласти на Одеську обласну прокуратуру.

Стягнути з Одеської обласної прокуратури на користь Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" 3220,80 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ".

Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 27.08.2026.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя К.В. Богатир

Суддя Л.В. Поліщук