Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №725/1803/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 серпня 2026 року м. Чернівці

Справа № №725/1803/26

Провадження № 22-ц/822/1401/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача - Литвинюк І. М.

суддів: Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,

за участю секретаря судового засідання: Бортнік А. В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Венерська Ганна Іванівна, на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 30 квітня 2026 року, головуючий у І-й інстанції – Федіна А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 у лютому 2026 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей.

Позов обґрунтований тим, що вона з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилось двоє дітей – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

30 серпня 2024 року між нею та відповідачем укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, відповідно до якого місцем проживання ОСОБА_5 визначено місце проживання матері, а місцем проживання ОСОБА_6 - місце проживання батька.

Вказаним договором було передбачено, що у разі зміни місця проживання дітей батьки зобов`язуються попереджувати один одного письмово із вказанням точного місця проживання дітей не пізніше одного місяця з моменту зміни місця проживання. Батько зобов`язується самостійно виховувати та утримувати ОСОБА_6 на достатньому рівні, піклуватися про здоров`я дитини, брати участь у вихованні дітей, забезпечити дітям достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін, не перешкоджати спілкуванню дитини з матір`ю. Пунктом 3.3.2. Договору батьки зобов`язуються не втручатися в особисте життя один одного та не підбурювати дітей проти батька чи матері.

В подальшому рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23.12.2024 розірвано шлюб між нею та відповідачем, а їх спільного сина ОСОБА_7 залишено проживати разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04.03.2025 вказане рішення в частині задоволення вимог про залишення сина на самостійному виховані та утриманні батька скасовано, та залишено дитину ОСОБА_3 після розірвання шлюбу проживати разом з батьком.

Відповідач допустив порушення умов укладеного між ними договору, а саме, 21.01.2025 ухилився від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання свого малолітнього сина та застосував до останнього фізичне покарання у вигляді ударів ременем (близько двадцяти ударів по різним частинам тулуба), внаслідок чого на тілі дитини утворились великі гематоми. Такими діями відповідач завдав шкоди здоров`ю дитини, та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 184 КУпАП, його вина доведена постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28.02.2025 у справі № 727/2560/25.

Зазначала, що користуючись віком дитини, відповідач всіляко налаштовував сина ОСОБА_7 проти матері, що призвело до виникнення у дитини небажання з нею спілкуватись та бачитись. Її звернення про надання можливості спілкування та побачень з сином ОСОБА_7 відповідач ігнорував або стверджував, що син не бажає з нею спілкуватись.

Враховуючи наведену поведінку відповідача щодо дітей, з метою їх захисту від його фізичного та психологічного насильства, створенню дітям нормального середовища для їх розвитку і навчання, 12.04.2025 вона разом із дітьми виїхала за межі території України в Італію, м. Ріміні, та по приїзду повідомила відповідача про місце перебування дітей.

Просила договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, укладений 30.08.2024 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., зареєстрований в реєстрі №7574, розірвати, а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 30 квітня 2026 року позов задоволено.

Розірвано договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, укладений 30.08.2024 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 7574.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваним договором передбачені спільні зобов`язання батьків належним чином виконувати умови договору, своєчасно повідомляти один одного про зміну свого місця проживання, контактних телефонів та будь-які інші обставини, що мають значення для своєчасного виконання своїх зобов`язань за договором. Батьки зобов`язуються не втручатись в особисте життя один одного та не підбурювати дітей проти батька чи матері. Батьки зобов`язуються у міру можливості додатково до перерахованого вище спільно організовувати дозвілля дітей.

Сторони не виконують належним чином його умови, на час розгляду справи діти проживають з матір`ю і між сторонами існує конфлікт з приводу визначення місця проживання дітей, що свідчить про істотне порушення умов договору.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_8 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким У задоволенні позову відмовити.

Посилається на те, що суд першої інстанції не здійснив повного, всебічного та об`єктивного дослідження обставин справи, не надав належної правової оцінки наданим доказам, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та суттєвого порушення норм процесуального законодавства.

Вказує на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не встановив ані істотності порушення, ані негативних наслідків для Позивача, ані фактичної неможливості досягнення мети договору, обмежившись лише констатацією окремих конфліктних обставин між сторонами. Водночас матеріали справи та фактичні обставини свідчать про те, що порушення істотних умов договору допускалися саме позивачкою.

Саме позивачка систематично чинить апелянту перешкоди у спілкуванні з дітьми, обмежує зустрічі, телефонні дзвінки та інші контакти батька із синами, чим грубо порушує як умови укладеного між сторонами договору, так і принцип рівності прав та обов`язків батьків щодо дітей.

Матеріали справи не містять жодного доказу того, що позивачка попередньо повідомляла апелянта про намір розірвати договір, пропонувала врегулювати спір мирним шляхом або ініціювала укладення додаткового договору, як це прямо передбачено умовами укладеного між сторонами правочину. Звернення позивачки до суду без попереднього дотримання погодженого сторонами порядку врегулювання спірних питань є передчасним та таким, що суперечить умовам договору, укладеного сторонами добровільно.

Позивачка власними діями змінила порядок реалізації батьківських прав, самовільно змінила місце проживання дітей, створила перешкоди для належного виконання договору та реалізаціїапелянтом своїх прав як батька, після чого використала наслідки власної поведінки як аргумент для припинення договірних правовідносин.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з апелянта на користь позивачки 18 000 грн витрат на професійну правничу допомогу та відмовив у задоволенні клопотання апелянта про зменшення їх розміру. Однак суд першої інстанції фактично не здійснив такої перевірки, не встановив співвідношення між заявленими витратами та фактичним обсягом наданих послуг, не навів мотивів відхилення доводів апелянта щодо їх неспівмірносгі та безпідставно поклав на відповідача обов`язок відшкодувати всю заявлену суму витрат на професійну правничу допомогу. Так, у рішенні суд обмежився лише констатацією факту укладення договору про надання правничої допомоги, наявності розрахунку витрат та документа про оплату послуг адвоката, після чого дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення заявленої до стягнення суми. Водночас суд фактично не здійснив аналізу критеріїв співмірності витрат, передбачених частиною четвертою статті 137 ЦПК України, та не навів жодних мотивів, чому саме сума 18 000 грн є обґрунтованою і розумною у конкретних обставинах цієї справи.

У відзиві представник позивача ОСОБА_9 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін.

Вказує на те, що відповідач порушив умови Договору та Закону щодо свого обов`язку піклуватися про стан здоров`я дитини, завдавши їй серйозних тілесних ушкоджень (пункт 3.1.2. Договору), не забезпечив безпечні умови її життя, проявив неповагу до дитини та порушив заборону застосування фізичних покарань, що в своїй сукупності є очевидним істотним порушенням спірного Договору і підставою для його розірвання, враховуючи положення частини другої статті 651 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, з огляду на наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що сторони перебували між собою в зареєстрованому шлюбі, який між ними було розірвано рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23.12.2024, залишеним без змін в частині розірвання шлюбу постановою Чернівецького апеляційного суду від 04.03.2025.

Під час вказаного шлюбу у сторін народилось двоє дітей – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження.

30.08.2024 між сторонами укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 7574.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04.03.2025 рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23.12.2024 в частині задоволення вимоги про залишення малолітнього сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу його батьків на самостійному вихованні та утриманні батька ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цією вимоги відмовлено. Доповнено резолютивну частину рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 23.12.2024 абзацом наступного змісту: залишити малолітнього сина ОСОБА_3 після розірвання шлюбу його батьків проживати з батьком ОСОБА_2 .

Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28.02.2025 на ОСОБА_2 було накладено адміністративне стягнення у вигляді попередження за вчинення ним правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

За частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Найкраще забезпечення інтересів дитини - це право, принцип і правила процедури, які засновані на оцінці усіх елементів, що відображають інтереси дитини у конкретних обставинах. При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини з метою прийняття рішення про застосування тієї чи іншої конкретної міри належить діяти в наступному порядку: 1) з урахуванням конкретних обставин справи слід визначити, в чому полягають відповідні елементи оцінки найкращих інтересів, наповнити їх конкретним змістом і визначити значимість кожного з них у співвідношенні з іншими; 2) з цією метою необхідно слідувати правилам, що забезпечують юридичні гарантії та належну реалізацію цього права.

Згідно зі статтею 9 Конвенції держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

У статті 18 Конвенції визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Згідно з частиною першою статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Встановлено, що 30.08.2024 між сторонами укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 7574.

Так, відповідно до пункту 1.1. договору його предметом є визначення місця проживання та утримання спільних дітей сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з п. 1.4, п. 1.5 вказаного Договору місцем проживання ОСОБА_5 визначено місце проживання матері, а місцем проживання ОСОБА_6 - місце проживання батька. у разі зміни місця проживання дітей батьки зобов`язуються попереджувати один одного письмово із вказанням точного місця проживання дітей не пізніше одного місяця з моменту зміни місця проживання.

Пунктом 3.1.2. Договору батько зобов`язується піклуватися про здоров`я дитини, брати участь у вихованні дітей, забезпечити дітям достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін.

Умовами оспорюваного договору передбачені спільні зобов`язання батьків належним чином виконувати умови договору, своєчасно повідомляти один одного про зміну свого місця проживання, контактних телефонів та будь-які інші обставини, що мають значення для своєчасного виконання своїх зобов`язань за договором. Батьки зобов`язуються не втручатись в особисте життя один одного та не підбурювати дітей проти батька чи матері. Батьки зобов`язуються у міру можливості додатково до перерахованого вище спільно організовувати дозвілля дітей.

Також визначено, що батько зобов`язується самостійно виховувати та утримувати ОСОБА_6 на достатньому рівні, піклуватися про здоров`я дитини, брати участь у вихованні дітей, забезпечити дітям достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін, не перешкоджати спілкуванню дитини з матір`ю. В дні та час, визначені в п. 2.1 договору одягати та збирати дитину для зустрічі з матір`ю, завчано повідомляти дитину про час та день зустрічі з матір`ю , а також повідомляти про причини, що унеможливлюють такі зустрічі. Аналогічні зобов`язання містяться у договорі і для матері щодо дитини ОСОБА_5 .

Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28.02.2025 на ОСОБА_2 було накладено адміністративне стягнення у вигляді попередження за вчинення ним правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП по факту того, що він 21.01.2025, приблизно о 15 год. 30 хв., у АДРЕСА_1 ухилився від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання свого малолітнього сина та застосував до останнього фізичне покарання, чим міг завдати шкоду здоров`ю дитини. Вказана постанова набрала законної сили 11.03.2025.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту, що після укладення оспорюваного правочину відповідач вчинив дії, які могли завдати шкоду здоров`ю дитини ОСОБА_3 , що свідчить про порушення умов договору, а саме п. 3.1.2 про обов`язок батька на достатньому рівні піклуватися про здоров`я дитини.

Частиною четвертою статті 157 СК України передбачено, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Істотними умовами договору щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини є умови про участь у забезпеченні умов життя дитини тим з батьків, хто буде проживати окремо, а також умови здійснення ним прав і обов`язків по вихованню дітей. До цього договору можуть бути застосовані загальні положення зобов`язального та договірного права, які містяться у ЦК України і не суперечать загальним засадам регулювання та суті сімейних відносин.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 361/8526/21.

Підстави для зміни або розірвання договору визначені у статті 651 ЦК України. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша цієї статті). Про таку зміну або розірвання сторони вправі домовитися у будь-який час на свій розсуд, крім випадків, обумовлених договором або у законодавстві. Тоді як зміна чи розірвання договору у судовому порядку є, зокрема, юридичним наслідком істотного порушення зобов`язання іншою стороною (пункт 2 частини першої статті 611, абзац другий частини другої статті 651 ЦК України), тобто способом реагування та захисту права від такого порушення, яке вже відбулося.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України).

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотність порушення визначається за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. Одним з критеріїв істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас, йдеться й про випадки, коли одна із сторін не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначених приписів закону має співвідношення шкоди з тим, на що могла очікувати від виконання договору сторона (постанова Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі № 902/364/19).

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинно вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення, зокрема того, чи є істотною різниця між тим, на що мала право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що у дійсності вона змогла отримати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18).

Статтею 652 ЦК України визначено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуючи умови договору та те, що сторони їх не виконують належним чином, на час розгляду справи діти проживають з матір`ю і між сторонами існує конфлікт з приводу визначення місця проживання дітей, що свідчить про істотне порушення умов договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про розірвання договору про визначення місця проживання дітей від 30 серпня 2024 року, укладеного між сторонами, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., зареєстрованого в реєстрі за № 7574.

Водночас саме по собі розірвання оспорюваного договору про визначення місця проживання дитини не впливає та не порушує прав та інтересів дитини, оскільки в силу закону дитина продовжує проживати з одним із батьків (у цій справі саме з матір`ю) доти, доки інше не буде визначено в установленому законом порядку.

Отже, ухвалюючи рішення у цій справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування судом обставин справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права до спірних правовідносин, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, понесених позивачем в суді першої інстанції, слід зазначити наступне.

Відповідно до частини 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Зазначена правова позиціє є незмінною, вона безпосередньо передбачена положеннями пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості й достовірності відображеної у них інформації.

В поданому позові позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу, понесені в суді першої інстанції, в розмірі 18 000 грн.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання про стягнення витрат на правничу допомогу, виходив з того, що позивачка дійсно понесла такі витрати в сумі 18 000 грн, та не знайшов підстав для зменшення вказаної суми відповідно до клопотання представника відповідача, сформованого у тексті відзиву.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягненні судових витрат, колегія суддів виходить з того, що при визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268).

Вказаний правовий висновок викладено у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) виснувала, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Колегія суддів наголошує, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (див. постанову Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17).

Аналізуючи викладене, колегія суддів, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат, врахувавши характер правовідносин, обсяг наданих адвокатом послуг заявнику, складність справи, необхідність процесуальних дій сторони, реальність наданих адвокатських послуг, розумність їхнього розміру до предмету спору, вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правову допомогу та вважає за необхідне частково присудити стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, витрати на правову допомогу та покласти на відповідача витрати у розмірі 10 000 грн.

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення в частині визначення суми витрат позивача на правничу допомогу слід змінити. В іншій оскакржуваній частині рішення суду залишити без змін.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Венерська Ганна Іванівна, задовольнити частково.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 30 квітня 2026 року в частині визначення суми витрат позивача ОСОБА_1 на правничу допомогу змінити, визначивши до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень.

В іншій оскаржуваній частині рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 30 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 27 серпня 2026 року.

Суддя- доповідач І. М. Литвинюк

Судді: Н. К. Височанська

І. Б. Перепелюк