Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №520/33673/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 р. Справа № 520/33673/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Чалого І.С. , Семененко М.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026, головуючий суддя І інстанції: Горшкова О.О., повний текст складено 28.04.26 по справі № 520/33673/25

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 383 грн 70 коп. у день з 17.12.2020 по 19.07.2022 у сумі 222 162 грн 30 коп та з 20.07.2022 по 20.01.2023 у сумі 70 600 грн 80 коп, що загалом становить 292 763 грн 10 коп., із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 383 грн 70 коп. у день з 17.12.2020 по 19.07.2022 у сумі 13329,74 грн (тринадцять тисяч триста двадцять дев`ять гривень 80 копійок) та з 20.07.2022 по 20.01.2023 у сумі 70600,80 грн (сімдесят тисяч шістсот гривень 80 копійок) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку обраховується, враховуючи відсоткове співвідношенні суми заборгованості від загального розміру належних при звільненні виплат та зменшення відшкодування до суми, співмірної з порушенням. Натомість, судом першої інстанції безпідставно розраховано розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачки, виходячи із періодів з 17.12.2020 до 19.07.2022 (579 днів) та з 20.07.2022 по 20.01.2023 (184 дні), а в загальному – 763 дні, що не відповідає вимогам ст.117 КЗпП України та висновкам Великої Палати Верховного Суду. Щодо застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 вказує, що дохід у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, нарахований податковим агентом за рішенням суду, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку та оподатковується податком на доходи фізичних осіб та військовим збором на загальних підставах. При цьому зазначений дохід не належить до випадків, передбачених п.п. «а» п.п. 164.2.14 п.164.2 ст.164 Кодексу. Зауважує, що суд першої інстанції при винесенні рішення у справі безпідставно застосував Порядок №44 до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зобов`язавши відповідача компенсувати суми податку з доходів фізичних осіб. Звертає увагу, що 23.01.2026 представником позивачки подано ще один адміністративний позов про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачці середнього заробітку за час затримки при звільненні. Разом тим, після подання до відповідача аналогічного позову позивачка не заявила клопотання про залишення попереднього позову у справі №520/33673/25 без розгляду та не повідомила суд першої інстанції про вказаний факт. Наголошує, що остаточний розрахунок з позивачкою за рішеннями судів у справах №520/22860/21, №520/22862/21, №520/22863/21 проведений відповідачем 26.12.2025, що позивачка підтвердила у позовній заяві від 23.01.2026 у справі №520/1469/26. Отже, за позицією апелянта, має місце зловживання позивачкою процесуальними правами. Стверджує, що на момент звільнення позивачки не існувало визначених, безспірних та підлягаючих негайній виплаті сум у тому обсязі, який згодом був встановлений судовими рішеннями. Відповідач об`єктивно не мав можливості здійснити такі виплати раніше, оскільки відповідні правові підстави виникли лише після набрання законної сили судовими рішеннями. Вказує на пропуск позивачкою строків звернення до суду з позовною заявою.

Також Військова частина НОМЕР_1 подала до суду додаткові пояснення по справі, в яких зазначає, що 16.12.2020 позивачка була переведена до Військової частини НОМЕР_3 для подальшого проходження військової служби, що підтверджується, зокрема, копією військового квитка ОСОБА_1 та індивідуальними відомостями з Пенсійного фонду України про застраховану особу ОСОБА_1 , а звільнилася з військової служби лише у 2025 році. Посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 03.02.2026 у справі №400/5149/24 та від 26.06.2025 у справі №400/8927/23, в частині розмежування правового регулювання у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби і виключення його зі списків однієї військової частини і переведення до іншої військової частини для продовження виконання службових обов`язків на новому місці служби.

Позивачка по справі не скористалась правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивачка проходила військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 за контрактом з 01.07.2006 по 16.12.2020.

Згідно витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 №277 з 16.12.2020 позивачку виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.01.2022 по справі №520/22862/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), яка полягає у не здійсненні розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань ОСОБА_1 з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, отриманої під час проходження військової служби за 2014-2017 роки. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, отриманої під час проходження військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди під час проходження військової служби 2014-2017 роки з урахуванням раніше виплачених сум. В іншій частині вимог позов залишено без задоволення.

Також, рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2021 по справі №520/22860/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період 01.12.2015 по 16.12.2020. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 16.12.2020. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) подано апеляційну скаргу.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19.10.2022 апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) задоволено частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2021 по справі №520/22860/21 скасовано в частині стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 16.12.2020. Прийнято в цій частині постанову, якою зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 16.12.2020 з урахуванням виплачених сум. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.12.2021 по справі №520/22860/21 залишено без змін.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем 28.11.2025 перераховано на банківський рахунок позивачки кошти у розмірі 1216,47 грн (по справі №520/22862/21) та 8434,55 (по справі №520/22860/21), що підтверджується копією виписки надходжень на банківський рахунок позивачки..

Не погодившись із бездіяльністю відповідача щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, позивачка ініціювала даний спір.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивачки буде зобов`язання відповідача нарахувати та стягнути на користь позивачки середній заробіток у зв?язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 383 грн 70 коп. у день з 17.12.2020 по 19.07.2022 у сумі 13329,74 грн (тринадцять тисяч триста двадцять дев`ять гривень 80 копійок) та з 20.07.2022 по 20.01.2023 у сумі 70600,80 грн (сімдесят тисяч шістсот гривень 80 копійок) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку №44.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 №4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Так, відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 ст.117 КЗпП України встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Зі змісту наведених норм слідує, що обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Так, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, у тому числі захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Позивачка наявність права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обґрунтовує фактом несвоєчасності нарахування та виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, отриманої під час проходження військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди під час проходження військової служби 2014-2017 роки та індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 16.12.2020.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що умовою настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у вигляді виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, є не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником при звільненні у зазначені строки.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно зі ст.6 Закону № 2232-XII видами військової служби, у тому числі, є військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону №2232-XII під закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Частиною 7 ст.26 Закону №2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

З аналізу вищенаведеного вбачається, що саме звільнення особи та припинення трудових відносин із роботодавцем є підставою для проведення з колишнім працівником остаточного розрахунку і непроведення такого розрахунку у встановлені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

За матеріалами справи, відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 16.12.2020 №277 молодшого сержанта ОСОБА_1 , колишню молодшу медичну сестру пульмонологічного відділення клініки загальнотерапевтичної Військової частини НОМЕР_1 , яка перебуває у розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_1 , призначену наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 09.12.2020 №42-РС на посаду старшого бойового медика ремонтної роти автомобільної техніки ремонтно відновлювального батальйону Військової частини НОМЕР_3 вважати, що вибула для подальшого проходження служби до АДРЕСА_1 . 16.12.2020 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 17.12.2020 №264 молодшого сержанта ОСОБА_1 , призначену наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 09.12.2020 №42-РС на посаду старшого бойового медика ремонтної роти автомобільної техніки ремонтно-відновлювального батальйону, яка прибула для подальшого проходження служби із Військової частини НОМЕР_1 , з 17.12.2020 зарахувати до списків особового складу частини, на всі види забезпечення, вважати такою, що 17.12.2020 приступила до прийому справ та посади, цього ж числа прийняла і приступила до виконання службових обов`язків за посадою. Підстава: припис командира Військової частини НОМЕР_1 від 16.12.2020 №2958, рапорт молодшого сержанта ОСОБА_1 від 17.12.2020.

Також, зі змісту листа Військової частини НОМЕР_3 від 05.08.2026 №0501/9/2318 вбачається, що 17.12.2020 ОСОБА_1 була зараховано до списків особового складу Військової частини НОМЕР_3 відповідно до витягу із наказу командира Військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 17.12.2020 №264 та станом на 05.08.2026 проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_3 .

Отже, підставою закінчення проходження позивачкою військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 та виключення її зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 було не звільнення з військової служби, а направлення ОСОБА_1 для проходження військової служби до іншого військового формування, а саме до Військової частини НОМЕР_3 .

Тобто, у даному випадку відсутній факт звільнення позивачки з військової служби, яку позивачка проходила у Військовій частині НОМЕР_1 , оскільки фактично відбулось переведення позивачки до Військової частини НОМЕР_3 для продовження служби.

На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв`язку з переведенням позивачки для подальшого проходження військової служби до Військової частини НОМЕР_3 .

Наведене в повному обсязі спростовує твердження позивачки про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, внаслідок відсутності факту звільнення позивачки з військової служби.

Враховуючи зазначене, колегія суддів доходить висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .

Натомість, суд першої інстанції вищенаведеного не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.

При цьому, посилання апеляційної скарги відповідача на пропуск позивачкою строку звернення до суду із зазначеним позовом є безпідставними, оскільки позивачку не було звільнено з військової служби.

Інші доводи і заперечення сторін, з урахуванням наведеного, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.

За цим, апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 по справі № 520/33673/25 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий М.О. Семененко