Рішення від 25 серпня 2026 р. у справі №580/4647/26 — Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року справа № 580/4647/26

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради про визнання протиправним та скасувати рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі позивач) з позовною заявою до виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради (далі відповідач), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради №72 від 18.03.2026 «Про відмову в приватизації квартири»;

- зобов`язати виконавчий комітет Чорнобаївської селищної ради здійснити приватизацію квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 20.05.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач безпідставно відмовив у приватизації квартири, рішення ґрунтується виключно на формальній відсутності одного документа – ордера, без оцінки всієї сукупності доказів вселення позивача та довготривалого користування приміщенням сім`єю.

У відзиві на адміністративний позов відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог, зазначивши, що позивачем не надано відповідачу копію ордера на жиле приміщення, що свідчить про відсутність у особи права на житло та на приватизацію. У виконавчому комітеті Чорнобаївської селищної ради відсутні ордер або розпорядчі-документи про надання ОСОБА_1 чи її покійному батькові ОСОБА_2 на вселення в квартиру. Відповідач здійснив всі належні і допустимі заходи для пошуку копії ордера на жиле приміщення. Свідоцтво про право на спадщину на майно батька - ОСОБА_2 , документи про його права на квартиру та його звернення до відповідача про приватизацію Квартири до заяви про передачу квартири у приватну власність від 13.01.2026 Позивачем долучено не було.

Обов`язковою умовою переходу права вимоги у порядку спадкування до спадкоємців про визнання за ними права власності на квартиру, в якій проживали спадкодавці, але померли до вирішення питання відповідним державним органом про її приватизацію, є звернення спадкодавця до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою. Позивач не довела про те, що до неї перейшло право спадкування за батьком - ОСОБА_2 .

Відповідач просив врахувати, що цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права на житло, ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У відповіді на відзив позивач не погодилась з доводами відповідача, зазначивши, що право на приватизацію квартири державного житлового фонду є особистим, первинним та самостійним правом позивача, а не спадковим майновим правом. Відповідно до статей 1, 3, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», це право одержують громадяни, які проживають та зареєстровані у цих квартирах. Позивач має офіційну реєстрацію місця проживання у спірній квартирі з 2009 року, проживає в ній з народження, самостійно утримує житло та сплачує комунальні послуги. Таким чином, позивач реалізує власне право як наймач житла, а не спадкує приватизаційні права покійного батька. Документи покійного батька ОСОБА_2 , зокрема картка прописки від 1991 року, була долучена до матеріалів справи не як підстава для спадкування, а виключно як єдиний доступний доказ першопочаткової законності заселення.

У рішенні №72 відповідач прямо констатував, що єдиною причиною відмови є виключно відсутність копії ордера на жиле приміщення. Будь-яких інших зауважень до наданих документів рішення не містить. Водночас у поданому до суду відзиві відповідач посилається на нові обставини, які не були зазначені в рішенні №72 від 18.03.2026 року як підстави для відмови.

Позивач вказує, що відсутність у позивача ордера за умови підтвердження факту законності вселення та проживання іншими належними доказами не може бути перешкодою для реалізації права на приватизацію.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд виходить з такого.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради із заявою про приватизацію житла, а саме: квартири АДРЕСА_1 . До заяви додані додатки: копія паспорта з реєстраційним номером облікової картки платника податків; копія свідоцтва про шлюб; довідка №23 від 06.91.2026, видана виконавчим комітетом Чорнобаївської селищної ради; заява ОСОБА_3 про відмову в приватизації даної квартири (нотаріально посвідчена №14 від 13.01.2026 року, ОСОБА_4 приватним нотаріусом Одеського міського округу); витяг про реєстрацію територіальної громади; технічний паспорт; довідка АТ «Ощадбанк» про не відкриття депозитів на житлові чеки.

Рішенням виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради №72 від 18.03.2026 відмовлено у приватизації квартири з підстав неподання ордеру на жиле приміщення.

Не погоджуючись з оскарженим рішенням, позивач звернулась до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, а громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Однією з форм реалізації конституційного права на житло є право громадян на приватизацію державного житлового фонду.

Відповідно до частини третьої статті 9 Житлового кодексу Української РСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні засади приватизації державного житлового фонду визначено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» №2482-XII.

Згідно зі статтею 1 зазначеного Закону приватизація державного житлового фонду є відчуженням квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках та інших житлових приміщень державного житлового фонду на користь громадян України.

З аналізу наведених положень вбачається, що Законом №2482-XII право громадянина на приватизацію займаного ним жилого приміщення визначено як гарантоване законом право, реалізація якого може бути обмежена лише у випадках, прямо встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону №2482-XII приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими органами приватизації, створеними місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями та установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

При цьому зазначені органи не наділені дискреційними повноваженнями щодо вирішення питання про можливість приватизації житла за відсутності встановлених законом підстав для відмови. Їх діяльність у таких правовідносинах має здійснюватися виключно у спосіб, визначений Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Частиною десятою статті 8 Закону №2482-XII прямо встановлено, що органи приватизації та органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Отже, наведена норма містить імперативну заборону відмовляти особі у приватизації житла з підстав, які не передбачені законом.

Водночас пунктом 2 статті 2 Закону №2482-XII визначено вичерпний перелік об`єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації, зокрема квартири-музеї, квартири (будинки), розташовані на території закритих військових поселень, службові жилі приміщення, жилі приміщення, що перебувають в аварійному стані, а також інші об`єкти, прямо визначені законом.

Таким чином, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» пов`язує можливість відмови у приватизації виключно з наявністю передбачених законом обставин, а не з формальними недоліками в оформленні документів чи відсутністю окремих документів, якщо такі обставини самі по собі законом не визначені як підстави для відмови.

Основним доводом в оскарженому рішенні є те, що позивачі не надали ордер на жиле приміщення, який відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР є єдиною підставою для вселення до жилого приміщення, а відтак, на думку апелянта, відсутні правові підстави для приватизації спірної квартири.

Однак, суд звертає увагу, щ відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет відповідної ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

З аналізу наведеної норми вбачається, що ордер є документом, який посвідчує право особи на первинне вселення до жилого приміщення на виконання рішення компетентного органу про його надання.

Водночас наведена норма не регулює правовідносини, пов`язані з реалізацією права громадян на приватизацію державного житлового фонду, не визначає переліку документів, необхідних для здійснення приватизації, а також не встановлює відсутність ордера як самостійну підставу для відмови у приватизації.

Натомість спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду». Саме цим Законом визначено як порядок реалізації права на приватизацію, так і випадки, коли орган приватизації вправі відмовити громадянину у передачі житла у приватну власність.

При цьому пунктом 2 статті 2 зазначеного Закону визначено вичерпний перелік об`єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації.

Системний аналіз наведених норм права свідчить, що законодавець пов`язує можливість відмови у приватизації виключно з наявністю обставин, прямо передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Суд звертає увагу, що органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир у приватизації займаного ними житла, крім випадків, установлених законом.

Відсутність ордера не віднесена Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» до підстав, за наявності яких орган приватизації вправі відмовити у передачі житла у власність громадян.

Відповідач помилково ототожнює правовідносини щодо первинного вселення до жилого приміщення із правовідносинами щодо реалізації права на його приватизацію, які мають різне правове регулювання.

Більш того, тлумачення положень статті 58 Житлового кодексу Української РСР у спосіб, запропонований відповідачем, фактично призводило б до можливості відмови у приватизації житла з підстав, не передбачених законом, що суперечило б приписам частини десятої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та принципу законності діяльності суб`єктів владних повноважень, закріпленому статтею 19 Конституції України.

Суд зазначає, що протягом усього часу користування квартирою відповідач та інші уповноважені державні органи не ставили під сумнів законність вселення позивача, не приймали рішень про припинення права користування житлом, не зверталися до суду з вимогами про виселення чи звільнення квартири, а також не вчиняли інших дій, які б свідчили про невизнання за позивачем статусу законних наймачів жилого приміщення.

Відповідач не надав доказів того, що право користування спірною квартирою виникло внаслідок самовільного зайняття житла.

За таких обставин сама лише відсутність ордера не спростовує встановленого факту законного користування позивачем квартирою.

Натомість відповідач, заперечуючи проти позову, фактично обмежився посиланням на відсутність ордера, однак не навів жодних доказів, які б свідчили про незаконність набуття позивачами права користування спірним житлом або про існування інших передбачених законом перешкод для його приватизації.

З огляду на приписи частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме на відповідача покладався обов`язок довести правомірність прийнятого рішення.

Проте належних і достатніх доказів, які б підтверджували наявність визначених законом підстав для відмови у приватизації спірної квартири, відповідач суду не надав.

Під час вирішення цього спору суд також враховує правові висновки Верховного Суду, сформульовані у справах щодо реалізації громадянами права на приватизацію державного житлового фонду.

Так, у постанові від 29 липня 2025 року у справі №346/3843/22 Верховний Суд зазначив, що під час перевірки правомірності рішення органу приватизації суд повинен виходити із тих мотивів, які безпосередньо покладені суб`єктом владних повноважень в основу прийнятого рішення. При цьому орган приватизації не вправі відмовляти у приватизації житла з підстав, не передбачених законом, а обов`язок доведення правомірності прийнятого рішення покладається саме на такий орган.

Аналогічний правовий підхід викладений Верховним Судом і в постанові від 02 лютого 2022 року у справі №346/4520/19, у якій наголошено, що відмова у приватизації житла повинна ґрунтуватися на визначених законом підставах, існування яких має бути належним чином доведене органом приватизації. Саме лише посилання на певні обставини без підтвердження їх належними доказами не може свідчити про правомірність такого рішення.

Суд враховує наведені висновки щодо застосування норм права відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначені правові висновки узгоджуються з установленими у цій справі обставинами, оскільки відповідач, відмовляючи позивачам у приватизації квартири, не послався на будь-яку із підстав, передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а обґрунтував своє рішення виключно відсутністю ордера на жиле приміщення.

Окремо суд звертає увагу, що предметом перевірки у цій справі є не правовий режим спірної квартири, а правомірність висновку відповідача про неможливість приватизації виключно через відсутність ордера. Відносини спадкування у спорі, що розглядається не виникли, оскільки позивач звернулась до відповідача для реалізації свого права на приватизацію житлового приміщення, а не спадкових прав після смерті батька. З цих міркувань суд відхиляє клопотання відповідача про закриття провадження у справі.

За встановлених судом обставин суд приходить до висновку, що наведена в оскарженому рішенні підстава не передбачена Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а тому не могла бути покладена відповідачем в основу відмови у приватизації спірної квартири.

Суд також бере до уваги принцип належного урядування (good governance), який є складовою принципу верховенства права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово наголошував, що принцип належного урядування передбачає обов`язок державних органів діяти своєчасно, послідовно та у спосіб, який забезпечує юридичну визначеність і передбачуваність правозастосування.

Зокрема, у рішеннях у справах «Moskal v. Poland», «Lelas v. Croatia» та «Rysovskyy v. Ukraine» Суд зазначив, що ризик будь-якої помилки, допущеної органом державної влади, покладається на саму державу, а негативні наслідки таких помилок не повинні усуватися за рахунок особи, яка діяла добросовісно та обґрунтовано покладалася на правомірність дій компетентних органів.

Наведені правові підходи підлягають застосуванню й у цій справі, оскільки спір виник у зв`язку з реалізацією позивачами права на приватизацію житла, а єдиним мотивом, покладеним відповідачем в основу оскаржуваного рішення, стало ненадання позивачем ордера на жиле приміщення.

Покладення на позивача негативних наслідків можливої втрати чи неналежного оформлення документації державними органами суперечило б принципу належного урядування, принципу юридичної визначеності та фактично означало б покладення на позивача ризику негативних наслідків недоліків у діяльності суб`єкта владних повноважень.

Сукупність встановлених у справі обставин свідчить про незаконність оскарженого рішення відповідача та є підставою для його скасування.

Щодо позовних вимог про покладення на відповідача обов`язку здійснити приватизацію квартири у власність позивача, суд зазначає наступне.

Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Доцільно відзначити, що здійснення дискреційних повноважень може в деяких випадках передбачати вибір між здійсненням певних дій і нездійсненням дії.

Акт, прийнятий у ході здійснення дискреційних повноважень, підлягає контролю відносно його законності з боку суду або іншого незалежного органу. Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Отже, суд не втручається у дискрецію відповідача під час розгляду питання про приватизацію квартири, тому не може давати вказівки обов`язкові до виконання поза межами встановленої процедури. Як наслідок, для відновлення порушених прав позивача необхідно зобов`язати відповідача повторно розглянути питання про приватизацію квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_1 , з урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а тому позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 72, 76, 90, 139, 241-246, 255, 295 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради №72 від 18.03.2026 «Про відмову в приватизації квартири.

Зобов`язати виконавчий комітет Чорнобаївської селищної ради (вул. Центральна, 152, селище Чорнобай Черкаської обл., 19901, код ЄДРПОУ 04410924) повторно розглянути питання про приватизацію квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ), з урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні.

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань виконавчого комітету Чорнобаївської селищної ради (вул. Центральна, 152, селище Чорнобай Черкаської обл., 19901, код ЄДРПОУ 04410924) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1000 (одна тисяча) грн.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.

Суддя Валентин ГАРАЩЕНКО