Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №133/825/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 133/825/26

Провадження № 22-ц/801/1864/2026

Категорія: 80

Головуючий у суді 1-ї інстанції Дем`янова Ж. М.

Доповідач:Копаничук С. Г.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 рокуСправа № 133/825/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого: Копаничук С.Г. (суддя - доповідач),

суддів: Голоти Л.О., Оніщука В.В.,

позивач: ОСОБА_1

відповідач : Акціонерне товариство «Українська Залізниця»

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 14.05.2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні з роботи в зв`язку з виходом на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

встановив:

12.03.2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні з роботи в зв`язку з виходом на пенсію, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Вказав, що наказом №230-ос від 09.12.2024 року його було звільнено у зв`язку з виходом на пенсію за віком з посади начальника відділу організації охорони вантажів та об`єктів філії «Відомча воєнізована охорона» АТ «Українська залізниця» виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони»,у зв`язку з чим йому було призначено виплати, передбачені колективним договором, а саме: одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків (8.14 колективного договору); одноразову матеріальну допомогу в розмірі одного середньомісячного заробітку (п. 8.14); одноразову грошову виплату у розмірі трьох посадових окладів (п.8.24). Окрім того, у 2023 році позивачу не було виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення під час щорічної відпустки, а у 2024 році така допомога була виплачена лише у розмірі 30 % посадового окладу. Також відповідачем не виплачено грошову винагороду з нагоди ювілею згідно п. 3.14 колективного договору у розмірі одного посадового окладу. Станом на дату його звернення до суду із цим позовом вищезазначені виплати відповідачем не проводилися. АТ «Українська Залізниця» на адвокатський запит представника ОСОБА_1 повідомила ,що рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року протокол №Ц-54/31 Ком.т. було призупинено здійснення працівникам залізниці додаткових виплат, передбачених додатковою угодою та колективними договорами, зокрема одноразової матеріальної допомоги при звільненні на пенсію на період дії правового режиму воєнного стану. Після закінчення або скасування воєнного стану виплата одноразової матеріальної допомоги при звільненні на пенсію буде проведена після окремого рішення правління у відповідності до вимог колективних договорів. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ «Укрзалізниця» на його користь : одноразову матеріальну допомогу у розмірі 5 середньомісячних заробітків – 108 547, 645 грн; одноразову матеріальну допомогу в розмірі 1 середньомісячного заробітку - 21 709,53 грн; одноразову грошову виплату в розмірі 3 посадових окладів – 55 611 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 6 прожиткових мінімумів для працездатних осіб за 2024 рік в сумі 18 168 грн та середній заробіток за 6 місяців у розмірі 130 257,18 грн.

В ході розгляду справи відповідач 01.05.2026 року подав до суду заяву про застосування судом строку позовної давності щодо вимог позивача, посилаючись на пропуск ним передбачених ч.ч.1,2 ст.233 КЗПП України строків звернення до суду із заявленими вимогами.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 14.05.2026 року позов задоволено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1

одноразову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків відповідно до п. 8.14 колективного договору у сумі 108 547 ,65 грн.;

одноразову матеріальну допомогу у розмірі одного середньомісячного заробітку відповідно до п. 8.14 колективного договору у сумі 21 709 , 53 грн.;

одноразову грошову виплату у розмірі трьох посадових окладів відповідно до п. 8.24 колективного договору у сумі 55 611 грн.;

матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.10 колективного договору за 2023 рік у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб у сумі 16 104 грн.;

матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.10 колективного договору за 2024 рік у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб у сумі 12 607 грн., з урахуванням раніше виплаченої суми;

середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців у сумі 130 257 грн.

В апеляційній скарзі АТ «Укрзалізниця» просить зазначене рішення скасувати через порушення судом норм матеріального та процесуального права ,а у справі ухвалити нове рішення ,яким у задоволенні позову відмовити. Вказало, що призупинення виплати позивачу матеріальної допомоги було правомірним, оскільки здійснювалося на підставі рішення правління АТ «Укрзалізниця» № Ц-54/31 Ком.т від 14.03.2022 та ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які надавали роботодавцю право на період воєнного стану зупиняти дію окремих положень колективного договору щодо додаткових виплат. Окрім того, середній заробіток за ст. 117 КЗпП України має компенсаційний характер, його розмір може бути зменшений судом з урахуванням значних збитків через воєнний стан , витрат на відновлення інфраструктури та принципів пропорційності та розумності. Суд не врахував, що рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 ч.1 ст. 233 КЗпП України визнано неконституційною саме в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних йому виплати, при цьому зазначене рішення стосується працівників, які перебувають у трудових відносинах, тоді як строки звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, врегульовані ч.2 ст. 233 КЗпП України, яка неконституційною не визнавалася. Відтак, у спорах щодо стягнення сум, належних працівникові саме при звільненні, підлягає застосуванню передбачений ч.2 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Колегія суддів ,вивчивши матеріали справи , рішення суду в межах доводів апеляційної скарги , вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 14.05.2026 року вищевказаним вимогам закону відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом філії «Відомча воєнізована охорона» АТ «Українська залізниця» виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони» №230-ос від 09.12.2024 ОСОБА_1 було звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком з посади начальника відділу організації охорони вантажів та об`єктів філії «Відомча воєнізована охорона» АТ «Українська залізниця» виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони». (а.с.13).

У зв`язку зі звільненням позивачу відповідно до положень колективного договору були передбачені такі виплати: одноразова матеріальна допомога у розмірі п`яти середньомісячних заробітків відповідно до п. 8.14 колективного договору; додаткова матеріальна допомога у розмірі одного середньомісячного заробітку відповідно до п. 8.14 колективного договору; одноразова грошова виплата у розмірі трьох посадових окладів відповідно до п. 8.24 колективного договору. (а.с.13).

Згідно наказів про надання відпустки №691 від 01.09.2023 року та №660 від 01.09.2023 року під час перебування у щорічній відпустці у 2023 році матеріальна допомога на оздоровлення позивачу не виплачувалась.(а.с.20-21).

У 2024 році матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.10 колективного договору була виплачена позивачу частково — у розмірі 30 % місячної тарифної ставки (посадового окладу), що підтверджується наказом №961 від 14.10.2024 про надання відпустки та розрахунком заробітної плати за жовтень 2024 року. Розмір виплаченої допомоги становив 5 561,10 грн.(а.с.19)

ОСОБА_1 не було виплачено грошову винагороду з нагоди ювілею 21.12.2024, передбачену п. 3.14 колективного договору, у розмірі одного посадового окладу.

Із повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні від 31.12.2024 вбачається, що у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 було нараховано 87 410,10 грн та виплачено 55 773,55 грн. (а.с.16)

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що ОСОБА_1 у зв`язку зі звільненням за виходом на пенсію за віком набув право на передбачені колективним договором виплати, зокрема одноразову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, додаткову матеріальну допомогу, а також одноразову грошову виплату у розмірі трьох посадових окладів. При цьому суд зазначив, що відповідач не надав належних і допустимих доказів внесення змін до колективного договору чи прийняття у встановленому порядку рішення про зупинення дії його положень щодо зазначених виплат, а тому правові підстави для їх невиплати були відсутні. Крім того, суд установив факт невиплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік та її неповної виплати за 2024 рік, а також невиплати грошової винагороди, передбаченої колективним договором у зв`язку з досягненням пенсійного віку. Визначаючи розмір належних ОСОБА_1 до виплати сум середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку , суд виходив із розміру середньоденного заробітку у 923,81 грн та середньомісячної заробітної плати у 21 709,53 грн, при цьому врахував, що відповідач не надав контррозрахунку та не спростував заявленого розміру заборгованості. Також, керуючись статтями 116, 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за 6 місяців, оскільки роботодавець не провів із працівником повного розрахунку у день звільнення та не довів відсутності своєї вини у несвоєчасній виплаті належних сум. Не застосовуючи у даних правовідносинах тримісячний строк на звернення позивача із вимогами про стягнення недоплачненого заробітку та інших належних до виплати сум ,суд виходив із того, що строк звернення до суду позивачем не пропущено, оскільки встановлення такого строку суперечить Конституції України і визнано неконституційним , що підтверджено Рішенням Конституційного суду України від 11.12.2025 року .

Колегія суддів вважає, що суд вірно встановив обставини справи, оцінивши докази відповідно до ст. 89 ЦПК, правильно визначив спірні правовідносини і застосував до них норми права і дійшов обгрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про те, що призупинення виплати позивачу матеріальної допомоги до окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця» було правомірним, оскільки здійснювалося на підставі рішення правління АТ «Укрзалізниця» № Ц-54/31 Ком.т від 14.03.2022 та ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», що надавали роботодавцю право на період воєнного стану зупиняти дію окремих положень колективного договору щодо додаткових виплат, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Згідно статті 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

За змістом статті 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).

В силу ч.2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Згідно з п. 1.4. Колективного договору, сторони, що підписали договір, не можуть на період його дії в односторонньому порядку припинити виконання взятих на себе зобов`язань.

Відповідно до п.1.5. Колективного договору, за спільною домовленістю сторін в колективний договір можуть вноситись зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цим колективним договором.

Протоколом №2 засідання комісії по внесенню змін до колективного договору від 17.09.2019 року внесено зміни до колективного договору Відокремленого підрозділу Козятинський загін відомчої воєнізованої охорони Державного територіально-галузевого обєднання «Південно-Західна залізниця» на 2015 рік, а саме змінено п.3.10 та викладено у такій редакції : «Надавати працівникам загону , один раз на рік матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 6 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законом на день подання заяви. Працівник загону має право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення при наявності безперервного залізничного стажу не менше 6 місяців. (а.с.48)

Згідно з п. 3.14 колективного договору працівникам залізниці з нагоди ювілею (50, 60 та 70 років) та/або досягнення пенсійного віку, у тому числі на пільгових умовах, виплачується грошова винагорода у розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки).

Відповідно до п. 8.14 колективного договору при звільненні працівників уперше у зв`язку з виходом на пенсію їм виплачується одноразова матеріальна допомога у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а працівникам, прийнятим на роботу після 15 травня 2007 року, — залежно від стажу роботи на залізничному транспорті (більше 15 років – 5 середньомісячних заробітків).

Цим же пунктом передбачено, що у разі звільнення працівників за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію протягом двох місяців після настання такого права їм виплачується додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті залежно від стажу роботи в галузі.

Згідно з п. 8.14. колективного договору , розділу 8 «Соціальні гарантії , пільги та компенсації» «При звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію виплачувати одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а працівникам, які були прийняті на роботу після прийняття даної норми колдоговору (з 15 травня 2007 року), цю допомогу надавати в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті: до 5 років – 1 середньомісячний заробіток, від 5 до 10 років – 2 середньомісячні заробітки, від 10 до 15 років 3 середньомісячні заробітки, більше 15 років – 5 середньомісячних заробітків. У разі звільнення працівників за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію ( за віком, за віком на пільгових умовах, за вислугу років) протягом двох місяців після настання цього права, виплачувати їм додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в таких розмірах при стажі роботи в галузі: для чоловіків: від 20 до 25 років – 1 середньомісячний заробіток…

Згідно з п. 8.24 колективного договору працівникам залізниці, які зробили вагомий особистий внесок у розвиток залізничного транспорту, за конкретні видатні заслуги перед залізничним транспортом були нагороджені державними, урядовими або галузевими нагородами, за багаторічну сумлінну працю та у зв`язку з виходом на пенсію виплачується грошова винагорода у розмірі від одного до трьох місячних посадових окладів.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновком суду про відсутність у відповідача правових підстав для призупинення виплати ОСОБА_1 одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію за віком , оскільки відповідачем не надано належних доказів того, що до колективного договору вносилися зміни про призупинення вищезазначених виплат.

Враховуючи положення ч.1 ст.5 ЗУ "Про колективні договори і угоди" про те, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали, то для того щоб призупинити виплати передбачені колективним договором, спершу потрібно внести зміни до нього.

Як вбачається з матеріалів справи ,до колективного договору у 2022-2024 роках стосовно призупинення на період дії військового стану в Україні нарахування та виплати належних працівникам додаткових виплат не вносилося. Враховуючи викладене і те, що зміни у положення колективного договору не вносилися , то згідно п.п. 8.14, 8.24, 3.10 цього договору ОСОБА_1 має право на виплату одноразової та додаткової матеріальної допомоги в розмірі : одноразову матеріальну допомогу у розмірі 5 середньомісячних заробітків – 108 547, 645 грн; одноразову матеріальну допомогу в розмірі 1 середньомісячного заробітку - 21 709,53 грн; одноразову грошову виплату в розмірі 3 посадових окладів – 55 611 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 6 прожиткових мінімумів для працездатних осіб за 2024 рік в сумі 18 168 грн.

Крім того, наказом філії «Відомча воєнізована охорона» АТ «Українська залізниця» виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони» №230-ос від 09.12.2024 виплата вказаних коштів ,крім допомоги на оздоровлення ,була передбачена , тобто, видаючи такий наказ, відповідач визнав право ОСОБА_1 на частину з них.

Враховуючи вищенаведене, доводи про те, що середній заробіток за ст. 117 КЗпП України має компенсаційний характер, його розмір може бути зменшений судом з урахуванням значних збитків через воєнний стан , витрат на відновлення інфраструктури та принципів пропорційності та розумності, є необгрунтованими і безпідставними.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного суду вказала, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Сам по собі складний фінансовий стан роботодавця, наявність збитків, обумовлених воєнним станом, чи необхідність спрямування коштів на відновлення інфраструктури не звільняють його від виконання передбаченого законом обов`язку щодо своєчасного проведення з працівником повного розрахунку при звільненні та не є самостійними підставами для звільнення від відповідальності, встановленої ст. 117 КЗпП України. При цьому відповідачем не доведено наявності обставин, які б свідчили про відсутність його вини у несвоєчасному проведенні розрахунку або про неможливість виконання передбаченого законом обов`язку.

Роботодавець при звільненні працівника повинен був виплатити всі суми, що належать ОСОБА_1 від підприємства, установи, організації, в день звільнення. Тому, враховуючи положення ст.ст. 116-117 КЗпП України і встановивши не проведення зі звільненим ОСОБА_1 повного розрахунку, суд вірно застосував передбачену ст. 117 КЗпП України відповідальність і дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач пропустив строки звернення до суду із даними вимогами ,передбачені ст.233 КЗПП України , не заслуговують на увагу.

Згідно з ч.1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину 1 ст. 233 КЗпП України визнано неконституційною саме в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних йому виплати, при цьому зазначене рішення стосується працівників, які перебувають у трудових відносинах, тоді як строки звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, врегульовані ч.2 ст. 233 КЗпП України, яка неконституційною не визнавалася, а тому позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, також не заслуговують на увагу.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 висловився : « Конституційний Суд України враховує свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, згідно з якою „невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку“ (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні».

У вказаному рішенні Конституційний Суд виснував, що оспорюваний припис Кодексу в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є таким, що не відповідає Конституції України.

У Рішенні наголошується, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Враховуючи викладене , тримісячний строк звернення до суду у позивача не витік і не міг сплисти ще й з огляду на дію спеціальної норми матеріального права – пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України ,згідно якого під час дії воєнного стану строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії воєнного стану.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим відповідним Законом України, в державі введено воєнний стан, який продовжувався Указами Президента протягом усього 2024 та 2025 років і продовжує діяти на момент розгляду цієї справи у 2026 році.

Оскільки вказана норма закону продовжила строки звернення до суду на весь період воєнного стану, перебіг тримісячного строку у позивача на звернення до суду було зупинено (продовжено) ,а розриву у часі щодо чинності строку не відбулося, оскільки 11 грудня 2025 року Конституційний Суд України ухвалив вищевказане Рішення № 1-р/2025, яким визнав неконституційними положення ч.1 ст. 233 КЗпП України в частині обмеження тримісячним строком права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення судом рішення про їх неконституційність.

З огляду на те, що позивач звернувся до суду у 2026 році, суд першої інстанції вірно керувався чинними на момент розгляду справи нормами та в силу Рішення КСУ № 1-р/2025 правильно вказав на відсутність будь-яких часових обмежень для захисту права працівника на отримання належних виплат при звільненні.

Щодо доводу скарги про те, що суд не врахував витік строку давності за вимогами про стягнення середнього заробітку на час затримки розрахунку ,то вони також є безпідставним.

Частина 2 ст.233 КзПП України дійсно неконституційною не визнавалася. Однак , враховуючи, що вищевказаним рішенням Конституційного суду№ 1-р/2025 встановлено, що невиплата всіх належних працівникові сум є триваючим порушенням, останнє припиняється лише з моменту здійснення роботодавцем фактичного розрахунку ,тобто, виплати усіх належних працівникові сум.

Оскільки відповідач на момент розгляду справи у 2026 році так і не провів остаточного (повного) розрахунку з позивачем, обов`язок щодо виплати всіх належних працівнику сум не виконав, а правопорушення є триваючим, строк звернення до суду за стягненням середнього заробітку за час затримки розрахунку ( але не більше як 6 місяців) , із врахуванням пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України про продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії воєнного стану , також не пропущено.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду є необґрунтованими, а апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення .

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення суду, що ухвалене судом із додержанням норм матеріального і процесуального права, підлягає залишенню без змін.

Відповідно до п.п. «в» п. 4 ч.1ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Враховуючи, що апеляційна скарга АТ «Українська залізниця» задоволенню не підлягає, судові витрати в суді апеляційної інстанції залишаються за апелянтом.

Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382-384, ЦПК України, -

Постановив:

Апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 14.05.2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач С. Г. Копаничук

судді: Л.О. Голота

В.В. Оніщук