Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №450/4935/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 450/4935/23 Головуючий у 1 інстанції: Мельничук І. І.

Провадження № 22-ц/811/991/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Копняк С.М., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Костюк С.О.

з участю: апелянта ОСОБА_1 та її представника - адвоката Гери Г.Г.,

представника відповідача - адвоката Миколів А.М.,

представника третьої особи - Гуцул Б.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Гери Ганни Григорівни на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору Західне Міжрегіональне управління Міністерства юстиції України про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації та визнання права власності,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися в суд з позовом до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору Західне Міжрегіональне управління Міністерства юстиції України про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації та визнання права власності.

В обґрунтування позову зазначали, що житловий будинок АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка площею 0,0724 га (кадастровий номер 4623686600:01:002:1316), належали ОСОБА_4 на праві приватної власності та були спільним майном подружжя, набутим у період шлюбу. Позивачі вказували, що у 2005-2014 роках їх сім`я перебувала у вкрай складному становищі через значні борги сина, який зазнавав як судових стягнень, так і тиску з боку фізичних осіб, що погрожували розправою та вимагали передачі батьківського майна в рахунок боргів. За цих обставин, перебуваючи у стані страху та психологічного тиску, вони погодилися на пропозицію доньки - ОСОБА_5 - укласти договори дарування будинку та земельної ділянки на її користь нібито тимчасово, з метою збереження майна від можливих посягань третіх осіб. За твердженням позивачів, відповідачка, яка є юристом за освітою, запевнила їх, що договори мають формальний характер, що право власності фактично залишиться за ними, а після нормалізації ситуації вона поверне майно шляхом укладення зворотних договорів дарування. Позивачі стверджували, що довіряли дочці, були залякані та не усвідомлювали реальних правових наслідків укладення правочинів. 27.01.2014 року між сторонами були укладені договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які посвідчені приватним нотаріусом та зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Після цього позивачі виїхали до іншої доньки в США, де проживали до липня 2023 року. Вони зазначають, що весь цей час пересилали відповідачці кошти на утримання будинку та оплату комунальних послуг, вважаючи себе фактичними власниками майна. Після повернення в Україну у 2023 році позивачі звернулися до відповідачки з вимогою виконати обіцянку та повернути їм будинок і земельну ділянку, однак отримали відмову. За їх словами, відповідачка разом із чоловіком почала перешкоджати їм у користуванні житлом та фактично виганяти з будинку. Позивачі вважають, що договори дарування були укладені під впливом обману та тяжких обставин, їх волевиявлення не було вільним і не відповідало внутрішній волі, а правочини носили удаваний та фіктивний характер, оскільки укладалися як тимчасовий захід для збереження майна. На їх переконання, відповідачка, скориставшись критичною ситуацією, умисно ввела їх в оману та незаконно заволоділа належним їм нерухомим майном, у зв`язку з чим вони просять суд захистити їх право власності. У зв`язку із вищенаведеним просили позов задоволити повністю.

Оскаржуваним рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору Західне Міжрегіональне управління Міністерства юстиції України про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації та визнання права власності - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 - адвокат Гера Ганна Григорівна подали апеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачка у справі скориставшись критичною ситуацією, ввела їх в оману щодо обставин укладення договору дарування, переконавши їх, що договір дарування укладається формально на визначений строк, що при поверненні в Україну коли мине загроза втрати будинку та земельної ділянки, вона поверне їм юридично будинок та земельну ділянку. Знаючи фактичні обставини, які задумала відповідачка стверджують, що вони б ніколи не уклали даного договору дарування.

Стверджують, що суд першої інстанції жодним чином не мотивував рішення щодо визнання недійсним договору дарування внаслідок обману відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України.

Також вважають, що судом не враховано як доказ наявність у позивачів спірного житла як єдиного, що також ставить під сумнів дарування єдиного житла.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та її представника - адвоката Гери Г.Г. на підтримання доводів апеляційної скарги, представника відповідача - адвоката Миколів А.М. на її заперечення, представника третьої особи - Гуцул Б.І., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації та визнання права власності, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не доведено обставин, які б вказували на порушення вимог ст..203 ЦК України та порушення саме їхніх прав та інтересів.

Водночас, суд першої інстанції, керуючись вимогами ст..231ЦК України(Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства)дійшов висновку про те, що обставини, встановлені під час розгляду цієї справи, свідчать про відсутність підстав для визнання правочину недійсним вчиненим під впливом насильства.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок і земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що такий спосіб захисту не передбачено діючим законодавством, а також є неефективним.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з врахуванням наступного.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Сокільники Пустомитівського (теп. Львівського) району Львівської області, з однієї сторони - ОСОБА_4 (Дарувальник), з другої сторони ОСОБА_6 (Обдаровувана), діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, вільно володіючи українською мовою, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений нами правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), уклали Договір дарування житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Баллод Г. А. та зареєстровано в реєстрі за № 96.

Згідно пункту 1 Договору дарування, встановлено, що Дарувальник передає безоплатно у власність Обдаровуваній житловий будинок АДРЕСА_1 , відчужуваний житловий будинок розташований на земельній ділянці, площею 0,0724 га кадастровий номер якої: 4623686600:01:002:1316. (п. 2 Договору).

У п. 3 зазначається, що відчужуваний житловий будинок належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 22 вересня 2005 року Солонківською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, зареєстрованого в Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 22 вересня 2005 року, реєстраційний номер 12153573. Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», 27 січня 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - Баллод Г.А., приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області надано ОСОБА_4 Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу 16827845, номер запису про право власності 4427873, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 277828146236.

Відповідно до пункту 8 Договору, Договір цей укладається Дарувальником за згодою дружини - ОСОБА_1 , що проживає, АДРЕСА_1 , справжність підпису якої на заяві, засвідчено Баллод Г.А. приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області 27 січня 2014 року, зареєстрована в реєстрі за № 95.

Пунктами 9, 12 Договору дарування визначено, що право власності на відчужуваний житловий будинок у Обдаровуваної виникає з моменту його прийняття та відповідно до статті 182 Цивільного Кодексу України підлягає державній реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Прийняттям дарунка вважається одержання Обдаровуваною примірника цього договору після його нотаріального посвідчення; сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому Дарувальник не має права вимагати від Обдаровуваної вчинення на користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.

Разом з тим, ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Сокільники Пустомитівського (теп. Львівського) району Львівської області, з однієї сторони - ОСОБА_4 (Дарувальник), з другої сторони ОСОБА_6 (Обдаровувана), діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, вільно володіючи українською мовою, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений нами правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), уклали Договір дарування земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Баллод Г. А. та зареєстровано в реєстрі за № 98.

Відповідно до пунктів 1, 2 Договору, за цим договором Дарувальник безоплатно передає у власність Обдаровуваній земельну ділянку площею 0,0724 га, що розташована: село СолонкаПустомитівського району Львівської області, кадастровий номер земельної ділянки - 4623686600:01:002:1316. Цільове призначення: для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва. Категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Вид використання земельної ділянки: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); відчужувана земельна ділянка належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Рогатинською державною нотаріальною конторою Івано-Франківської області 15 листопада 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2601, бланк серії ВТМ № 595850. Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», 15 листопада 2013 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - Андрейків Т.В., нотаріусом Рогатинської державної нотаріальної контори Івано-Франківської області надано ОСОБА_4 Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу 12869671, номер запису про право власності 3396435, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 213359146236.

До матеріалів справи долучено копію витягу № 309 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, із якої вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані станом на 12.09.2023 року 5 осіб, а саме: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 .

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (правонаступник ОСОБА_4 ) про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації та визнання права власності в якості підстави визнання договору дарування недійсним посилалися на те, відповідач ОСОБА_9 ввела їх в оману щодо обставин укладення договору дарування, переконавши їх що договір укладається формально на визначений строк, тому вважали, що відповідний договір дарування підлягає визнанню недійсним на підставі ст..ст.203,215,230 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не доведено обставин, на які вони посилалась як на обґрунтування позовних вимог, тому у суду відсутні законні підстави для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, відповідно до статті 231 ЦК України. (Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства).

Колегія суддів погоджується з остаточним висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, однак, не може погодитись з мотивами відмови в задоволенні позовних вимог, зокрема, щодо правового обґрунтування позиції суду, з огляду на наступне.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)].

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)].

Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Позивачами обрано спосіб захисту свого порушенного права, шляхом визнання недійсним договору дарування на підставі ст..ст.203,215,230 ЦК України, у зв`язку з чим на суд покладено обов`язок із з`ясування наявності чи відсутності підстав для застосування даної правової норми до правовідносин сторін.

З інших підстав позовні вимоги не заявлялися, а тому доводи апеляційної скарги щодо безпідставного посилання суду першої інстанції на положення статті 231 ЦК України, якою передбачено визнання недійсним правочину вчиненого під впливом насильства, є прийнятними та заслуговують на увагу.

Перевіряючи доводи позивачів щодо наявності обставин, визначених ст.ст.203,215,230 ЦК України, України, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Комплексний аналіз змісту статей 203, 717 ЦК України дозволяє дійти висновку, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частин другої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Зазначений правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті № 54 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Колегія суддів звертає увагу, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У світлі зазначених принципів та з огляду на доктрину venire contra factum proprium, встановлено, що укладаючи договір дарування будинку та земельної ділянки позивачі діяли вільно, свідомо, на власний розсуд, із зазначенням усіх істотних умов договору, права та обов`язки щодо змісту правочину повністю усвідомлювали.

Відтак, мають довести обставини, з якими закон пов`язує наявність підстав для задоволення їх вимог, заявлених у межах даної цивільної справи.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного суду від 25.11.2020 у справі №760/16924/18 (№61-14643св19).

Колегією суддів не встановлено обставин, визначених ч.1 ст..230 ЦК України, на які позивачі посилалися у позові, у зв`язку з чим позовні вимоги є недоведеними та задоволенню не підлягають.

Посилання апелянтів на дарування спірного житла та земельної ділянки як єдиного, що також є доказом обману, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки як вбачається з матеріалів справи та підтвердила сама апелянт ОСОБА_1 в судовому засіданні, остання залишається зареєстрованою та проживає за спірною адресою( АДРЕСА_1 ). Жодні спори щодо виселення, усунення перешкод в користуванні чи зняття з реєстрації за вказаною адресою відсутні. Із заявою про вчинення кримінального правопорушення(шахрайський дій) щодо неї, остання теж не зверталась

Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що протягом тривалого часу(10років) апелянти не вживали жодних заходів з приводу захисту порушених на їхню думку прав.

Крім того, апелянт ОСОБА_1 в судовому засіданні підтвердила конфліктні та неприязні відносини із дочкою - відповідачем по справі ОСОБА_9 .

Доводи апеляційної скарги щодо того що син ОСОБА_6 неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за розтрату та був відповідачем у справах про стягнення з нього боргів, що і стало підставою для укладення з відповідачкою правочину під впливом обману зі сторони останньої, колегія суддів відхиляє, оскільки син ОСОБА_6 не був власником будинку та землі.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заявлені позивачами позовні вимоги задоволенню не підлягають, однак, послався на відсутність обставин, визначених статтею 231 ЦК України для визнання такого договору недійним, що не було предметом позову та фактично свідчить за вихід суду за межі заявлених позовних вимог. Водночас, колегія суддів зазначає, що таке посилання на правильність висновку суду про відмову у задоволені позову не вплинуло, а тому відхиляє доводи апелента про наявність підстав для скасування рішення суду в цій частині.

За таких обставин, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, вважає за необхідне, на підставі п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, змінити рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Керуючись ст.ст. 374 ч. 1 п.2, 376, 381 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивачів ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Гери Ганни Григорівни - задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2026 року - змінити в частині правового обґрунтування підстав відмови у позові.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 26.08.2026 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Цяцяк Р.П.

Копняк С.М.